Минула третя сторожа.*
З пустих гробів** вилетіли на лови нічні потвори.
Юда вів вояків таємною стежкою. Сполохані зайці вистрибували з-під ніг і поспіхом ховалися у тернах. Малахія йшов позаду, крок у крок, майже наступаючи на Юдини п’яти і примушуючи його раз у раз прискорювати ходу.
Юду дратувала мовчазна зверхність супутника і те, що того начебто зовсім не бентежила покладена на нього брудна і небезпечна справа: адже були в минулому пророки, що зводили вогонь з неба і палили ворогів, як солому!..
Сам Юда не чекав від Назарянина жодної несподіванки і був певний, що той, попри всю свою необмежену силу, не піде проти власноі волі, проти прийнятого їм незрозумілого рішення страждати і вмерти.
«Він помре!- подумки повторював Юда. - Він скуштує такий біль, таку наругу, таке приниження, про яке навіть не марив у найстрашніших снах! Ані святість, ані безгрішність не спасають від муки. Дух не має кісток, не має крові, це тіло корчиться в пазурах ката, це воно кричить і благає пощади. Шкіра за шкіру, а за душу свою людина віддасть все!***Кривава смерть перекреслить його слова, і тоді розсіються, як полова, перелякані сіячі покори і всепрощення, жалюгідні шукачі Небесного Царства!..
Гефсиманія зустріла їх тривожним шелестом і глухими зойками наполоханих птахів. Стежка вибігла на галявину і загубилася серед зам'ятої трави. Юда зупинився, побачивши на відстані чотирьох чоловіків, зодягнутих у просту світлу одіж. Голови у всіх були покриті, і він розпізнав напевно лише хлопчиська Івана по голому дитячому підборідді. Люди на тому боці галявини також побачили Юду, стривожено загомоніли, вказуючи на нього руками, і лише один з них залишився спокійним і нерухомим, начебто знав все.
Юда затремтів, як звір, що побачив здобич.
Раптовий порив вітру зірвав з голови Назарянина біле покривало.
Решта було, немов уві сні.
Вологе від сліз обличчя Ісуса.
Поцілунок.
Слова привітання: «Радій, учителю!..»
Назарянин відповів щось тихим і сумним голосом, без тіні ненависті або докору, але Юда не розібрав його слів.
- В'яжіть його! - закричав Малахія, хапаючи Ісуса за плечі. Вояки висипали на галявину. Іван відлетів убік і покотився у траву, наче щеня, що плутається під ногами. Перед Юдою майнуло червоне оскаженіле обличчя Петра. Сталеве лезо злетіло вгору і впало зі стуком, як сокира у дерево. Малахія поточився, заливаючись кров'ю, завив, охопивши голову руками, Петро розмахнувся знову, готовий розрубати його навпіл, але піднесена вгору зброя раптово застигла в повітрі…
- Досить,- спокійно і владно промовив Назарянин і легким дотиком зупинив кров, що струменіла з відкритої рани. Це було останнім, що він встиг зробити. В наступну мить йому скрутили руки.
Малахія здивовано мацав рукою свою голову. Він знав напевно, що скажений здоровань тільки що відрубав йому вухо, але від кривавої рани не залишилося навіть подряпини. Назарянин зробив неможливе, надприродне, не властиве звичайній людині. Непрохані думки занепокоїли душу. Невже Назарянин не міг захистити себе? Якщо міг, чому не схотів? Чому врятував ворога від смерти? Чому уздоровив?
...Учні зникли, загубилися у темряві саду.
Юда відійшов убік, у затінок тріпочучих олив.
- Радій, учителю! - розреготався він, дивлячись здалеку, як вояки били зв'язаного Ісуса. - Тепер ти маєш все, чого бажав! Це добра нагода не противитись злому і підставляти щоки для ляпасів! І де це поділися твої послідовники? Щось я не бачу прагнучих страждати за правду! І що є правда? Але, вибач мені, здається, я забув, що правда є ти! Кумедне гасло… Досить незрозумілих слів! Хтось мусив покласти край цьому безумству! Ти негідний бути царем Юдейським! Жодний народ не потребує царя, якого можна вдарити в обличчя. Ти не виправдав великого призначення. Прийде інший. Перед ним, а не перед тобою схиляться у покорі народи!
* Десята година вечора
** Погрібальні печери
*** Іов 2:4 (слова сатани)
Для ілюстраціі викoристана картина Ганса Гольбейна Старшого "Поцілунок Юди"