Никодим і Йосип вийшли з напівтемного двору на залиту весняним сонцем вулицю. Всюди було помітне святкове пожвавлення: за парканами мекали пасхальні ягнята, пахло теплим свіжоспеченим хлібом, кмином і м'ятою. Приодягнені заради пасхи перехожі, вступаючи дорогу фарисеям, довго шанобливо кланялися їм навздогін.
- Ми мусимо щось робити! - вигукнув Йосип. - Треба знайти надійних людей, щоб таємно охороняли Вчителя! Я маю декілька друзів серед впливових зилотів…
Никодим не відповідав, заглибленний в тривожні думки.
- Чи ти пам'ятаєш пророцтво Даниїла про сімдесят седмиць? - несподівано запитав він.
Фарисеї зупинилися на перехресті, ниби-то для звичайної обрядової молитви.
-” … знай, що від виходу наказу, щоб вернути Ізраїля і збудувати Єрусалим, аж до владики Мєсії сім седмиць і шістдесят дві седмиці, почав проказувати Йосип і одразу замовк, наче вдарений громовицею: « а по тих шістидесятьох і двох седмицях буде погублений Мєсія, хоч і не буде на Ньому вини…»,* - пролунало у свідомості. Простий розрахунок указував саме на цей рік, на цю пасху… Знайомі з дитинства слова стародавнього пророцтва раптово поєдналися з дійсністю, але замість радості відкриття принесли розгубленість і безнадію.
- Він мусить померти, - ледь чутно поромовив Никодим.
- Ні! - вирвалося з Йосипових уст. - Як ти можеш казати таке?!
Никодим сумно дивився на друга.
- Це не я говорю тобі, Йосипе… Це говорить Господь.
Воля Божа була для Йосипа святим незаперечним законом, милістю і справедливостю, вона живила його, сповнювала силою, наче свіжий вітер у полі, але зараз серце його стиснулося від жаху перед неминучим, він відчув себе безсилим і зневіреним, незгідним і нездібним віддати на поталу ворогам найдорожче, що знайшов у житті, навіть, якщо того бажає Бог!.. Але стати супроти Бога значило зруйнувати життя, вирвати його коріння із святої землі, вмерти відчужденим від Його обітниць, загубитися у темних надрах шеолу, блукати, наче привід у лабіринтах небуття, без надії, без світла, без майбутнього…
Никодим торкнувся Йосипового плеча і тихо промовив:
- Як небо вище землі, так Його щляхи вищі за наші… Змирися перед Отцем і благослови незбагненне…
… Цього ранку Назарянин наказав Петрові і Іванові піти ло міста і чекати при брамі людину, що нестиме в руках глека з водою.
- Ідіть за ним, - звелів Ісус, - і там, куди він увійде, скажіть до господаря дому: учитель питає, де кімната моя, де споживу з моїми учнями пасху?
...Дім, в який вони увійшли, був світлим і просторим. Обличчя господаря здалося учням знайомим, наче вони вже бачили його у натовпі слухачів, що завжди оточував Назарянина. Кімната для вчителя була приготовлена заздалегідь: вимита, вистелена свіжовипраними ряднами і прикрашена польовими квітами. Господар приніс учням необхідний посуд - полив'яні миски і дерев’яну чашу, на який був вирізьблений пастир з малою черідкою.
- Петре, чи ти віриш у передчуття? - несподівано запитав Іван. - Коли твій дух ніби підказує тобі щось?.. Мені здається, що насувається якась страшна небезпека…
- Це тому, що Вчитель весь час говорить, що Його вб’ють, - похмуро відповів Петро. - Але дивися сюди, - додав він, показуючи Іванові короткого сталевого меча, що був захований у складках одягу, - я придбав це позавчора, щоб ніяка несподіванка не могла захопити мене зненацька. Будь певен, що я зможу захистити Вчителя, і якщо треба буде померти - помру!
Настав вечір… Невгамовна тривога ятрила Іванове серце. Вчитель був поруч - у кімнаті, насиченій теплим світлом і солодким запахом степу. Це було свято, вечеря любові і єдності, але мир не сходив у серце, і навіть молитва не приносила потіхи і полегшення…
Темрява ворожо зазирала у вікна, дихала мовчазною ненавістю.
- Один з вас видасть мене, - сказав Учитель.
Це було несподівано і страшно.
- Чи не я, Господи?.. Чи не я?.. - перелякано запитували учні.
Лише Петро, переконаний у своїй відданості, прошепотів Іванові на вухо:
- Запитай, про кого Він говорить?
«Чи не про мене?» - стислося Іванове серце. Він був слабкий, несміливий, молодший за всіх.
- Це той, хто руку свою умочить у чашу зі мною, - тихо відповів Назарянин, і в цю саму мить знайома худорлява рука з блідими пальцями опустила в полив'яну миску тонкий окраєць прісного хліба.
Іван не наважився звести очей догори. Просто не зміг. Навіщо? Хіба він не знав цієї людини? Хіба не ділився з нею їжою і думками?
- Чи це не я, Господи? - запитав Юда. В голосі пролунали неприховані і глум, і виклик.
«Ось вона - біда, - закалаталося в грудях Іванове серце,- ось вона - смерть Учителева…»
- Що робиш, роби скоріш, - сумно відповів Назарянин.
Юда встав і пішов у ніч.
Те, що було потім, закарбувалося в Івановій памяті навік, міцніше, ніж на кам’яних скрижалях Мойсеєвих. Не раз, і не два, і в Єфесі, і в тюрмі, а на каторзі, затуляючи очі він бачив, як Ісус взяв хліб і поблагословив, і поламав, і дав Своїм учням, кажучи: прийміть, споживайте, це - Тіло Моє, що за вас віддається… як взявши чашу і подяку віддавши, подав їм і казав: це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів…
Це була незбагненна до кінця велика священна таємниця єдності у Тілі Христовім, братерської причетності до спільної крови - Крови Христової, таємниця, яку можна збагнути лише відданим люблячим серцем…
- Вставайте, підемо звідси, - промовив Ісус до учнів після вечері.
Вони відспівали псалом і пішли на Оливну гору.
* Даниїл 9:25-26. Йдеться про слова, передані пророку Даниїлові анголом: від указу Кира про відбудову Єрусалима (445 рік до Р.Х.)до смерті Месії мусить пройти 69 разів по 7 років.
Для іллюстрації використана картина Паскаля Данана-Бувере "Таємна вечеря"