За парканами вили собаки. Вітер доносив звідкилясь гнилий запах болота. Вузькі провулки збігали на долину, у злидарські околиці.
"Місто Великого Царя!" - презирливо посміхнувся Юда, минаючи темні халупи і брудні задвірки з купами сміття і лежалого гною.
Життя Назарянина залежало тепер від нього, не від Отця, про Якого той весь час говорив, а від шкіряного гаманця, запхнутого за пояс. Тридцять срібняків - невеликі гроші, але йхня вага приємно нагадувала про владу над учителем. "Він хоче померти і помре, - казав собі Юда. - Як раб, як останній злодюга. Подивимось, чи багато залишеться потім бажаючих іти по його кривавих слідах."
Скрипнула хвіртка, і Юда опинився на темному подвір'ї. Скільки їх було за останні три роки - чужих домів, незнайомих людей, що пускали до себе вчителя і його учнів, - хіба можливо перелічити, або пригадати!..
На приступці перед зачиненими дверима сиділа Магдалина.
- Хто це? - стривожено скрикнула вона, раптом угледячи перед собою темну чоловічу постать. - Це ти, Юдо?
- Я, - відповів він, опускаючись поруч із нею.
Вона поспіхом покрила голову білим мережаним покривалом.
Кожного разу, зустрічаючи Магдалину, Юда відчував хвилююче бажання зробити їй боляче. Вона була тендітна, як лілея, і у повні двадцять чотири роки все ще схожа на дитину, наче за нею і не тягнулося ніколи гучної ганебної слави останньої з останніх.
- Чому ти тут? - запитав Юда.
- Я боюся, - довірливо відповіла вона. - Мені страшно за Вчителя. Щось мусить відбутися, Юдо…
Юда поблажливо посміхнувся.
- Авжеж! Зараз сюди прийдуть римляни. Що ж ти тоді робитимеш, бідна пташко?
Його пальці ледь торкнулися її щоки. Це був обережний і ввічливий дотик, але Магдалина відсахнулася від Юди, як від прокаженого.
- Облиш. Не треба.
- Раніш ти не була такою, - промовив він з легким докором.
Темні смарагдово-зелені очі потемнішали від болю.
- Юдо, - тихо відповіла Магдалина, - я ніколи, навіть у самому жахливому сні не хочу повертатися до мого минулого. Я не та, якою була раніше. Вчитель зробив мене іншою людиною.
- Дурниці! - насмішкувато відказав Юда. - Етіоплянин не може змінити своєї шкіри, і барс ніколи не полишить плями свої.*
- Навіщо ти кажеш таке, Юдо? - зі страхом запитала вона.
- Пригадуєш мене? - несподівано запитав він, проникливо дивлячись в тривожні темно-зелені очі.
Вона перелякано захитала головою, відхиляючись від нього все далі й далі…
- Колись я більше подобався тобі, Магдалино!
- Ні, Юдо, - нарешті пролепетала вона, - цього не було…
- Пригадай! - наполягав він з обманливою ласкою у голосі. - Чотири поки тому, у Капернаумі… на ярмарку…
Це було переконливо. Юда побачив по збентежених, повних сліз очах Магдалини, що вона дійсно намагається пригадати, і розсміявся, відчуваючи гостре задоволення:
- Так скільки ж в тебе було чоловіків, цнотлива квіточко?
Вона підхопилась на ноги і скрикнула, захищаючись:
- Господь простив мене!
Юда повільно піднявся і промовив з удаваною байдужостю:
- Я пожартував, Магдалино… Я тільки-но хотів переконатися в тому, що ти дійсно віриш у прощення гріхів.
Вона відступила на крок, хитаючи головою, в врешті прошепотіла крізь сльози:
- Що з тобою, Юдо?..
...Учні спали на підлозі великої порожньої кімнати, вистеленої нещодавно скошеною травою. Переступивши через Хому, Юда зняв верхній одяг, скрутив його, як сувій, і поклав в узголов'ї, обережно заховавши під сподом гаманця з срібняками.
- Юдо, - пошепки покликав хтось із темряви, - де ти був?
- Ніде, - байдуже відповів той. - Розмовляв з Магдалиною на подвір'ї…
- Я питаю про вечір, - не вгамовувався ламкий юначій голос, - де ти був увечері, коли ми ходили на Оливну гору?
Це був Іван, наймолодший з учнів, худенький, немов очеретинка, рудий веснянкуватий хлопчина, якому ледь виповнилося вісімнадцять років. Казали, що він був двоюрідним братом Назарянина, і той, дійсно, відзначав Івана серед інших учнів, але не за кревне родство, а за щирість і довірливість.
- Спи, - коротко відказав Юда.
- Я не можу, - пролунало з темряви.
- Усі можуть, а ти ні?
Іван зітхнув і попрохав, ніби вибачаючись:
- Слухай, може поговоримо трохи, Юдо?..
- Про що? - запитав той, починаючи дратуватись.
- Про Вчителя, - відповів Іван.
- Давай, - несподівано погодився Юда. - І де ж це він зараз?
- Залишився на горі, щоб помолитися.
"Ось воно що, - раптово подумав Юда. - Вона чекає на нього. Дурна телиця!"
- Слухай, - промовив Іван, - ціми днями мусить відбутися щось жахливе…
- Я тільки-но чув це від Магдалини, - відповів Юда. - Вона сидить на порозі, перелякана насмерть.
- А тобі ніколи не буває страшно? - заптав Іван.
- Ні! - рішуче відрубав Юда. - Я не жінка і не дитина!
Іван зітхнув, присунувся ближче і почав пошепки розповідати:
- Вчитель казав, що приходять часи, коли Єрусалим і храм будуть зруйновані, і багато людей поляжуть від меча, а інші підуть у неволю поміж усі народи, і погани топтатимуть Єрусалимську землю, аж поки не скінчиться час тих поган… Тоді настане велика скорбота, якої не було з первопочину світу: зорі попадають з неба, і сили небесні порушаться, і повстануть месії неправдиві і неправдиві пророки, і будуть чинити великі ознаки та чуда…
Юдини віки злипалися від втоми. Поринаючи у забуття, він ще чув окремі, непов'язані між собою уривки Іванової розповіді, які вже почали мішатися зі страхітливими примарами сновідінь: з потрісканої землі, що розколювалася грубими пластами, виростали жахливі рогаті потвори, розбурхане море виплескувало на берег заплутаних у водорості мерців, здригалися гори, вивержуючи з кам'яних пащ густу палючу лаву…
- І проповідана буде Євангелія Царства по всьому світові, на сідоцтво народам усім. І тоді прийде кінець, - раптом пролунав з висоти урочистий голос.
"Це Іван, - подумав Юда, провалюючись у темряву. - Знов якісь галилейські байки… Кінець? Постривай, хлопче… буде вам кінець… буде…»
* Перефраз Єремії 13:23
Для ілюстрації використана картина Габриеля Розетті "Марія Магдалина".