Вона лишилась сама серед сонного міста,
Мокрий асфальт, телефон у руках.
Мріє про щастя, рахує до триста,
Мить – і вона вже літає у снах…
Мокрі вже кеди, волосся намокло,
Мить – на асфальті лежить вже вона.
Важкі краплини, простуджене горло,
Світло здалеку з чийогось вікна.
Бачить польоти фей очманілих,
Небо безмежне в порожніх очах.
Що з нею сталося – незрозуміло,
Мить щоб підвестись…полізла на дах.
Звідси все видно, як на долоні,
Небо, дорога…у кадрах життя.
Довго пробула в думках у полоні,
Більше у неї нема майбуття.
Більше не хоче вона посміхатись,
Вперше блистить тут остання сльоза.
Що б там не сталося, не повертатись…
Плаче із нею прощальна гроза.
Все, не тримається, терпить цю муку,
Крок в нікуди – і нема більше болю…
Та я її забираю за руку…
‘ Стій, все позаду, я буду з тобою……’