Кайафа читав пророцтва Ісайї : «… Я злив Свого Духа на Нього, і Він правосуддя народам подасть. Він не буде кричати, і кликати не буде, і на вулиці чути не дасть Свого голосу, Він очеретини надломленої не доломить, і гноту тлючого не погасить, буде суд видавати за правдою…»
Була пізня година і від жаданого відпочинку первосвященика утримували лише три стовпчики на пожовклому пергаменті - щоденне читання Закону й Пророків, що стало для нього звичим ще змалку.
- Якийсь чоловік домагається зустрічі з тобою, мій пане, - тихо промовив Малахія, найближчий і найверніший з Кайафиних слуг, не раз перевірений первосвящеником на вірність і відданність.
В сусідній кімнаті було напівтемно. Місячне проміння падало на підлогу невиразними плямами. У прямокутнику вікна височіла чоловіча постать.
-Ти хто? - запитав Кайафа.
Чоловік подивився на нього без остраху і навіть без поваги, не те щоб зухвало, а якось зверхньо, як на недоумкуватого, і відповів відривчасто:
-Юда. Іскаріот.
- Ю-у-да? - повільно перепитав первосвященик.- Молодий лев? Той, що зі здобичи підіймається?..
Насмішка ледь відчувалося в його голосі, але Юдині очі одразу сполохнули люттю, як у справжднього левчука.*
- То чого ж ти хочеш, Юдо? - лагідно запитав Кайафа, насолоджуючись тим, як несподівано легко влучив у болюче місце.
Слова були приготовлені зазделегідь:
- Скільки ви дасте мені, якщо я видам його?
- Кого?
- Самі знаєте! - полетіло в усміхнене і нібито простодушне лице первосвященика, неначе каменюкою у перелюбника: рішуче, сильно, з огидою.
- Як я можу знати, коли ти нічого не говориш? - миролюбно промовив Кайафа, поволі разглядаючи і худорляву постать. -Хіба я Бог, щоб знати твої думки?
Бога не бачив ніхто. Чи знає Він думки? О так, безумовно! Але хіба лише Він? Юда знав людину, що розуміла кожного без слів, інколи несподівано відповідала на питання, які лише народжувалися у свідомості співрозмовника.
- Я кажу про Назарянина.
- Але ж він твій учитель! - здивувався первосвященик. - Хіба можна продавати своїх учителів?
- Продавати можна все!- відрубав Юда.
- І честь? І совість? - поцікавився Кайафа.
Юда знизав плечима:
- Що це таке?
Кайфа відповів з легким докором:
- Хіба тебе не навчили таких простих речей? Честь - це добре, незаплямлене ім’я, а совість - внутрішній суддя, що судить твої вчинки згідно Закону Мойсеєвого.
Юда вибухнув наглим реготом просто в очі первосвященикові.
- То ви поважаєте Закон?!..
- Безумовно.
- Чому ж вам тоді не стято голови, як Іванові Христителю?
Юда ще здригався від нервового сміху, але в темних напівбожевільних очах вже кипіла палюча ненавість:
- Честь! Совість!.. Пусті слова! Мойсей зневажений ще з часів Давида! На кожну Мойсеєву заповідь вигадано з десяток нових, щоб легше було здирати з бідноти останню сорочку! Ви поїдаєте доми вдів, лишаєте старих і немічних без хліба, обкрадаєте і зневажає Бога, а потім кажете про якусь совість, про якусь честь! Мені не потрібно слів! Я чув їх доста! О, ви - побожні! Ви - священство! Чому ж ви тоді полюєте за Назарянином, як неситі вовки?!
- А чому ти хочеш його видати? -запитав Кайафа, напружено дивлячись в Юдине обличчя.
- Не хочу такого вчителя, не потребую!
Юда хотів додати ще щось, але несподівано захлинувся словами, затряс головою, намагаючись стримати сльози, і Кайафа раптом побачив в його обличчі невиразну переміну - таємничий знак близької і неминучої загибелі.
- Заспокойся, сину, - лагідно промовив він.- Хіба я твій ворог? Сядьмо, поговоримо про все…
Юда покірно опустився на кам'яну лаву.
- Ненавидиш його? - проникливо запитав Кайафа після тривалої мовчанки.
- Ненавиджу… І ніколи не розумію…
Це було сказано зовсім тихо, майже пошепки і нибито спокійно, але хвиля нервового збудження вже підхопила Юду, голос його затремтів і почав зриватися:
- Його ніхто не розуміє, ніхто! Скажіть мені, що це: «Я двері вівцям»? Я запитав у Івана, що можуть значити ці слова, і той відповів, що не може пояснити докладно, але розуміє серцем. Я сказав йому, що люди зі здоровим глуздом повинні розуміти все головою. Він образився, як дитина… Поясніть мені, як можна їсти тіло і пити кров живої людини? Не знаєте? А він знає! Він розуміє серцем! Ненавиджу телепнів, що підносяться в дусі!…
Кайафа посміхнувся, погоджуючись у душі з кожним Юдиним словом. Він гидував пророками з палаючими очима, безглуздою фігуральною мовою, яку можна тулмачити як завгодно. Він ненавидив юрбу, що обожнювала юродство.
- Він є хліб, що зійшов з неба! - дратувався Юда.- Через такі заяви його покинули найкращі учні! Ми три роки тиняємось по дорогах, як бездомні собаки, ніколи не знаючи, куди йдемо, де будемо спати, що їсти, а він однією рукою може нагодувати п’ять тисяч волоцюг! Він може все: ходити по воді, зціляти, воскрешати мертвих, але ніколи не робить нічого ані для нас, ані для себе! Якось він поранив ногу об каміння. Я думав, ось зараз лише торкнеться пальцем і все загоїться… Ні! Не торкнувся! Зав'язав рану ганчіркою!
- Зачекай, Юдо,- раптово зупинив його Кайфа. - Я вважав, що ти не любиш користолюбства. П'ять хвилин тому ти дорікав мені, що священство робить усе для власної вигоди. Чим тобі не догодив Назарянин, адже він не шукає нічого для себе?
- Він витрачає себе на дурниці! - вигукнув Юда. - Не знає, що робити зі своєю силою! Навіщо воскрешати мертвих? Вони все одно помруть! Навіщо лікувати тіло, якщо воно не може ввійти у Царство Небесне? Чи варта людська гидота витраченої на неї чудодійної сили?
Кайафа насторожився.
- Хіба його сила вичерпується?
- Ні! Вона росте! Вона збільшується! Поповнюється щоразу, як олія у вдови з Сарепти Сидонської!
- А звідки ж вона походить? - обережно запитав первосвященик.
- Він молиться щоночі, по п'ять, по шість годин… - відповів Юда. - Виснажується, але тільки тілом… Може раптово заснути у човні серед бурхливого моря, коли інші охоплені страхом, коли смерть зазира в очі… Його штовхають: « Учителю, гинемо!», а він спить…
- Чи то правда, що він може припинити бурю?
- Правда.
Велика важка хмара поглинула місяць, і у кімнаті стало темно, наче у глибині шеолу.
- Чи тобі не страшно, Юдо? - стиха запитав первосвященик. - Чи ти боїшся смерти, суду, гієни? Вогню, що ніколи не згаса? Гробаків, що копирсаються у тілі?
- Ні! - пролунало з непроглядної темряви. - Не боюся! Що є смерть? Відокремлення від живих? Але я не люблю нікого. Повернення у порох? Звичайна річ. Не лякайте мене гієною, пане первосвященику. Хіба може існувати вогонь, страшніший за той, що палає в моїй душі, моїй свідомості, серці, мозку?.. Хіба…
Зухвала до відчаю промова лилася без упину.
Кайафа не прислухався. Він нахилив сиву голову, заглиблений у свої важки думи. Становище у краї було настільки складним, що не можна було передбачити навіть найближчого майбутнього. Зілоти підбурювали народ, то тут, то там з'являлись бродячі пророки і вчителі, зваблюваючи нероб. Юрби озброєних чоловіків тинялися по горах і пустелях, чекаючи заклику до повстання. Треба було догоджати римлянам і в одночас плекати народну повагу до себе, свого обрання і призначення, вижити, пережити, не згубити ані голови, ані посади… Кайфа розумів, що для Юдеї неможливо відложитися від Римської імперії, але кривава і безнадійна народна війна підступала до Єрусалиму юрбами прочан, готових на смерть заради великої ідеї.
Сьогодні вранці на таємному засіданні синедріону було вирішено остаточно покінчити з Ісусом, сином Йосипа з Назарету. Юда з'явився вчасно, ніби керований чиєюсь невидимою рукою. Справа зрушила з місця. Назарянин мусив померти ще до свят.
Вітер розірвав темну хмару, і повний місяць виринув на волю - блідий, з поплямленим ще від початку буття обличчям...
- Юдеї - особливий народ! - у запалі кричав Юда.- Доки ми будемо терпіти знущання поган?! Доки нашу країну роздиратимуть на шматки, ділитимуть, наче здобич?! У що вони перетворили нашу мову? Послухайте лишень, як розмовляють галилеяни! Це якась неймовірна суміш сірійської, грецької, перської і ще хто зна якої! І він навчає народ цією говіркою! Наче не знає найчистішої гебрейської! Наче не читає Святого Пісьма, як вчений фарисей, як досвічений книжник!.. Каже, що люди краще розуміють звиклу мову! Ще краще вони розуміють батіг! Народ, що розмовляє мовою загарбників, ніколи непідійметься з колін! Я вірив у нього... Як я в нього вірив! Я думав, ось той, що поведе за собою! Месія - як сонце над Ізраїлем, як полум'яна зоря над Яковом! Він - знамено мужніх, він клич для хоробрих, для тисячі тисяч, готових до бою, кожен з них - як Давид у дні слави своєї! Ось ідуть вони, щоб перемогти, і земля тремтить у страсі перед ними, і розступаються бурхливі води, і радо вітають їх
кедри, що на Ливані, могутні велетні на горах Господніх! Я думав, ось іде день помсти, день Божої кари, поглине земля кров утискувача, і імени його не згадають більше, прийдуть народи і поклоняться, і царі земні схиляться у поросі перед славою Ізраїля, перед величчю Улюбленця Господнього!
В Юдиній промові було стільки жаги, стільки сили і пристрасті, що Кайафі стало моторошно. " Як змінюються обличчя нікчем у ненаситній жадобі подвигу, слави і влади", - подумки зауважив він, раптово перериваючи співрозмовника тихим лагідним голосом:
- То ти не терпиш телепнів, що підносяться у дусі?
Юда зупинився на мить, намагаючись зрозуміти, що спонукало первосвященика звернутися до цієї думки, але бурхлива течія почуттів понесла його далі, через пороги ураженого самолюбства, надаючи словам незвичайної сили і натхнення:
- Уявіть собі царство нужденних духом! Царство рабів, що підставляють обличчя для кожного, хто тільки захоче жати їм ляпаса! Царство тих, хто з радістю буде принижувати себе, слугувати всім, носити чужі ноші, віддавати загарбникам останню сорочку! Царство, побудоване наперекір людському досвіду і позумінню, наперекір закону Мойсея, який закликає: невидь ворога свого! віддавай злом за зло! Хіба не доста ми мали поганської наруги?! Скільки ж можна терпіти і прощати?! І хто пропонує нам це жалюгідне терпіння?! Той, кого наш змучений неволею народ чекав віками, як Визволителя, як Царя!
- То ти визнаєш його Месією? - суворо запитав Кайафа.
- Мене вже два роки як вилучили з синагоги, - відповів Юда з гіркою посмішкою.- Як я можу не визнавати його тим, хто він є, після того, як бачив стільки чуд, скільки вам і уві сні не насниться? Інша річ, чи я хочу такого Месію?
- Чим же він тобі не до вподоби, Юдо? - здивувався первосвященик.
- Він зрадив наш народ. Обітниці Божі належать синам Авраама. Поган не можна рівняти до юдеїв. Якщо римляни увійдуть до Царства Божого, то я не хочу такого Царства! Я не хочу покорятися, перемогати себе, носити хрести, я хочу справедливості! Щоб зло було покарано, сила зломлена, бундючність принижена!
Глузлива посмішка сковзнула по обличчю Кайафи."Найдорожча мрія раба - мати власних рабів,-подумав він. - Яку вартість має свобода, якщо всі довкола вільні? Насолода в тому, щоб побачити всесильного ворога сплюндрованим і викачаним у багні".
Три роки напруженого нагляду за життям Ісуса з Назарету ніскільки не наблизили Кайфу до розуміння цієї людини. Вчинки Назарянина виглядали непослідовними, їх неможливо було передбачити і збагнути. Намагаючись скласти образ учителя з окремих вражень, чуток, пересказів, пліток і доносів, Кайафа відчував збентеження, роздратування і навіть щось подібне до образи: чому цей галилейський тесля має таку незвичайну, незрозумілу силу? Хто він такий? Навіщо з'явивися саме зараз, ускладнювати і без того непевний і небезпечний час? Адже це ще не кінець! Пророцтва линуть у далеке майбутнє, доля Ізраїля не вичерпана, життя буде продовжуватись, доки не виповниться кожне слово, записане у прадавніх сувоях!
- То скільки ви дасте мені, якщо я видам його? - знову запитав Юда.
- Навіщо тобі гроші? - здивувався первосвященик.
- Тільки раби працюють задарма, - відповів той.- Адже ви платите гроші своїм вивідувачам, хоча ніхто з них не знає таємних місць, де його можна захопити зненацька?
- І де ж ті місця, яких не знають мої люди? Чи не в Віфанії, в домі Марії і Марти? - поцікавився Кайафа, спостерігаючи за тим, яке враження справить на Юду його обізнаність.
- Підіть, візьміть його у Віфанії! - розсміявся Юда. - Там, де кожний собака бачив, як він воскресив Лазаря!
Вітер гойдав за вікном темне лапате листя старої оливи. З сусіднього подвір'я долетіло мляве кукурікання сонного півня. Наближався світанок. Стомленне тіло благало відпочинку.
Кайафі набридло грати з цією впертою людиною, скористатися якою він вирішив ще на початку розмови.
- Тридцять,- коротко промовив він, підводячись на ноги. - І не срібняком більше.
Угода відбулася. Зрадник пішов, і за хвилину Кайафа вже сидів на ліжку, спостерігаючи, як вірний слуга дбайливо і обережно знімає йому сандалі.
- Малахіє,- запитав він, - а скажи-но мені, а що власне ти думаєш про Назарянина?
- Нічого, - стримано відповів слуга, не підіймаючи голови, я неосвічена людина, знаю свої обов'язки і старанно їх виконую. Розважати над питаннями віри мають вчителі закону.
- Золоті яблука на срібній тарелі - це слово, проказане часу свого,-посміхнувся Кайафа, - є золото й перлів багато, та розумні уста - найцінніший то посуд.**
(Далі буде)
* Перефраз Буття 49:9
** Приповістки 25:11
Для ілюстрації використана картина Жиля Мостаерта "Страждання Христа"