Головне не втратити обличчя

   Головне не втратити обличчя. Можливо не всі зараз пам’ятають початок революції але жахає те, що жодна людина не знає її кінець. Політики в Україні остаточно довели її жителям свою безпорадність та нікчемність. Боролись спочатку за вступ в ЄС, зараз уклінно молимося за збереження української землі. Мирні протести здавалось казали нам, що не зроблять лиха, а мирні правоохоронці не піднімуть зброю на своїх побратимів. Спочатку люди жили в стані агітацій та надій на великі зміни. Спільна мрія об’єднує найрізноманітніших людей. В Україні як і у більшості інших держав велика кількість поляків, росіян, євреїв, грузинів, американців. З самого початку на території Майдану стояли не тільки українці. Та хто ж захоче руйнувати країну в якій ти сам живеш, навіть якщо і емігрант? Ніхто. Люди святкували Новий рік. Дзвін годинника роздався у найбільшій общині 2013 року в центрі столиці. Всі сподівались на великі зміни, адже така сила здатна на великі зрушення. Напруга почала зростати. На вулицях Києва ставало гаряче не дивлячись на морозний вітер. Люди з кожним днем зривали голоси від безвиході та марної балаканини. Тоді був перший постріл. Тоді і почалась війна. Перша кров. Перший біль. Перші сльози. Перша втрата. Це була людина чий голос кожний день лунав у віршах Шевченка. Людина вірменського походження, який любив Україну так, як багато українців досі не люблять. То були перші свічки за спокій у небі. Почалася хвиля хаосу. Хвиля жаху та вогню. «Свої» катували своїх, люди повністю втратили надію на захист. Дух цілісності з кожною хвилиною зростав, як і зростав страх. В епіцентрі проливалася кров. Це було більше ніж страшно. Бачити заплямовану живою кров’ю бруківку. Головне не втратити людське обличчя. Але це сталось, коли серця переповнилися люттю. Тиранія та безмежна брехня правила народом. Знущалися над протестуючими, били та катували, пригнічували чоловічу гордість, вивозили в ліси та жорстокими методами домагалися правда. То не могли бути українці, то не могли бути українці правоохоронці. Я досі в це не вірю, не хочу, боюсь. Вбивці. Люди почали бити один одного, не бачачи справедливості, покарання винних, помилування праведних. Люди почали бити осіб у формах, так само як і били їх. «Вищим» давали в руки владу, давали силу найпрекраснішого народу, а влада?. Голос може довго мовчати, але душа боліти довго не зможе. У минулому році почали говорити, бо душа… Кожна людина заслуговує жити достойно не зважаючи на соціальний статус, вік, національність. В будь-якій країні. Чому українці їдуть до інших країн? Тому що у нас обіцянки не виконують. Депутати балакали і тим часом будували будинки з золота, а бабусі стояли в черзі за пенсією, люди з вищою освітою вже у 20 ставали безробітними. То у чому сенс влади? Запитання. Невже народу потрібно так багато? Мені здається зовсім ні. Багатство? Аж ніяк. Повага до працьовитих рук, достойні умови проживання, перспектива на конкурентну країну. Квітучу країну. Люди були готові стояти до кінця не маючи озброєння, організації а тільки сильне патріотичне серце. З часом наші сили зрівнялись. Пізніше..оплакування. Вбивства, провокації, заколоти, приниження, калюжі крові. Плакали чоловіки. Прапор України омивався кров’ю. Досить. Сліз було забагато, крові було занадто багато. Влада продовжувала обіцяти. Справжні обличчя депутатів з кожним днем відкривалися народу. Це були страшні обличчя. Люди які топились в багатстві, в золотих речах у власному безумстві. Втікали як пацюки, шукали тимчасові «домівки». Але двері зачинялися. Гнів народу сильна блискавка її варто боятися. Президент відмовлявся діяти, продовжував дивитися на смерть. Абсолютно спокійно та розважливо. Коли стало пекельно гаряче він залишив країну, почав ховатися, тікати. Показував свою безпорадність, а не силу. Втрачав крихти поваги. Надії ніколи не вмирають, героїв пам’ятають а ноги стоять. Так довго стоять не відчуваючи болю. Минуло чотири місяці. Загинули люди, винні не покарані. Загальний стан країн слабкий, майже дихає, майже жива. Росія посягає на найцінніше, на суверенітет Україні. Чужа країна втрутилась в іншу,людському обуренню немає меж. Вистояли Київ, вистоять і Крим. Найнебезпечніше зараз потік недостовірної інформації, зомбування телеканалами, зомбування газетами та чужими думками. Намагаються пов’язати не існуючи події, немов ми сліпі та глухі. Весь світ з нами, хоча б духовно, хоча б на рівні думок. Кажете мало? Де матеріальна підтримка? Не в цьому перемога, не можна долати багачів за допомогою грошей. Люди розумні, люди прекрасні. На сьогоднішній момент бути українцем означає бути сильним та відкритим, українська нація в пошані, хоча стільки років бачили тільки її слабкість. Головне не боятись, головне не опускати голову, думки. Головне не втратити обличчя.