Форвард

13.01.2012



ПРОЛОГ


Ніч – найкращий час для помсти. 

Особливо, коли осіння негода змушує небажаних свідків сидіти по домівках. Коли свист вітру та гуркіт грому заглушують будь-який зайвий шум, а холодна злива надійно змиває всі сліди…

Та ніч видалася саме такою. Крижаний листопадовий дощ безперестанку лив з гори суцільним потоком, наче небесний господар влаштував хмарам генеральне прибирання, а потім взяв і викрутив мокру ганчірку просто над містом.
В таку ніч жителі міста не наважувалися висунути носа надвір. Навіть ворожі патрулі кудись поділися з міських вулиць. Лише заповітний Скарб спокійно лежав собі в своєму глибокому підземеллі і ніщо не могло потурбувати його тисячолітнього спокою. Спокою, який протягом віків йому забезпечували Зберігачі.
Але для когось ця злива була спільником. Раптовий спалах блискавки на мить  висвітлив чотири постаті, що рухались мокрими вулицями в напрямку міського стадіону. Троє невідомих силоміць вели зв'язаного четвертого. Холодна дощова вода стікала з надітого на його голову мішка.
Чотири пари ніг прохлюпали по перетвореному на болото витоптаному газону і зупинилися біля футбольних воріт. Через перекладину воріт швидко перекинули товсту мотузку із зашморгом. Вправні руки наділи зашморг зв'язаному на шию і рвучко сіпнули за інший кінець мотузки. Ноги зв'язаного, взуті у ковані військові чоботи, відірвалися від землі, безпорадно засмикалися  в повітрі й нарешті завмерли.
Помста відбулася…


І

Було 5 травня 2012 року. До розрекламованого кінця світу залишалося ще шість із половиною місяців, до початку 14-го чемпіонату Європи з футболу – майже місяць, а до кінця вирішального матчу 49-го чемпіонату німецької Бундесліги – лише одна хвилина.
Стотисячний стадіон вирував наче розбурханий штормом океан. Хвиля підтримки, подібна могутньому цунамі, раз по раз прокочувалася його трибунами. Ревіння ста тисяч людських горлянок злилося в єдине пекельне а-капела. Коментатор вже давно втратив залишки голосу і ледве хрипів у свій мікрофон. Гравці на полі відчайдушно билися за м’яч, не шкодуючи власних сил та тренерських нервів. Матч невблаганно котився до свого завершення, а електронне табло світилося двома безнадійними нулями. Ці нулі немов два вирячених ока, байдуже спостерігали за тим, як мюнхенська «Баварія» та бременський «Вердер» марно намагалася довести один одному, хто в Бундеслізі найкращий.
Широченні семиметрові футбольні ворота наче звузилися до розміру голкового вушка, в яке аж ніяк не бажав пролазити вередливий м’яч. Та ж раптом примхлива доля подарувала мюнхенцям шанс.
Один з гравців «Баварії» у футболці пiд номером «13» перехопив м’яча і, напружуючи останні сили, чимдуж погнав його до чужих воріт. Бременський голкіпер напружився, намагаючись розгадати наміри зухвальця, захисники стрімголов кинулися навздогін, але все це було вже марним. Суперники зараз могли робити будь що, але для гравця номер тринадцять вони просто перестали існувати. Він бачив перед собою лише мету і прямував просто до неї. Доведеним до автоматизму рухом гравець виклав собі м’яч під удар, краєм ока миттєво оцінив відстань до порожнього кута воріт, коротко розмахнувся і невідпорно пробив. Голкіпер витягнувся у безнадійному стрибку, але дарма. М’яч, неначе спійманий у тенета птах, безпорадно затріпотів у сітці воріт і впав додолу.
Засмученому голкіперу тільки й залишилося, що вгатити у відчаї кулаком об землю.
- Шайзе! 
Очманілі від захвату трибуни вибухнули радісним ревінням. Одноклубники автора гола, ще не вірячи власному щастю, кинулися душити його в шалених обіймах. Цифри на табло, немов роблячи велику ласку, нарешті змінилися з 0:0 на 1:0. І в цей самий момент пролунав фінальний свисток арбітра, ставлячи жирний чорний хрест на останніх сподіваннях «Вердера».
«Баварія» перемогла.

Після офіційного вручення нагород у баварській роздягальні вирувало свято радісних емоцій. Шампанське лилося потоками, змішуючись із потом новоспечених чемпіонів Німеччини, які продовжували несамовито обійматися і горланити веселих пісень. Сам щасливий автор вирішального гола, скромно посміхаючись на привітання товаришів по команді, підхопив свої речі і попрямував до виходу, дістаючи на ходу мобільний телефон. Біля виходу з роздягальні на нього чекав незнайомий хлопчик у такій самій футболці з номером “13” та з блокнотом у руках.
- Герр Ткаченко, а можна автограф.
Гравець звичним рухом, не дивлячись, накреслив в блокноті свій недбалий підпис, розмовляючи по телефону:
- Алло, привіт, діду! Це Андрій. Ти все бачив? Дякую! Так, звичайно приїду!
Автором переможного для «Баварії» гола був український легіонер Андрій Ткаченко.

Наступного ранку сонце освітило своїм промінням Золотий м’яч кращого гравця Європи, отриманий  Андрієм позаминулого року, і розсипало яскраві відблиски по стінах його мюнхенської квартири. У ванній лилася вода, але її шум глушився великим телевізором, увімкненим на повну гучність.
Андрій складав свої речі до великої валізи, краєм вуха слухаючи слова німецького диктора:
- Отже, залишились лічені місяці до чемпіонату Європи з футболу, який відбудеться влітку в Україні. З яким же настроєм підійшла до нього збірна Німеччини?..
Вода припинила шуміти, і з ванної вийшла загорнута в рушник струнка вродлива білявка. Це була дівчина Андрія, французька фотомодель та манекенниця на ім’я Мішель. Андрій не звернув на неї уваги і продовжував пакувати валізу. Мішель манірним рухом відкинула назад довге мокре волосся. Воно розсипалося в польоті золотавим серпанком і м’яко накрило її оголені плечі. Ще нещодавно лише один погляд на це волосся і на ці плечі викликав би в Андрія нестримне бажання, але сьогодні він навіть не повернув голови. Мішель пильно подивилася на Андрія.
- Ти таки їдеш? А як же я?
Андрій зробив зусилля, щоб  його голос звучав спокійно.
- Я вже казав - ти можеш поїхати зі мною.
- Поїхати з тобою? В Україну? Ти збожеволів? Що я там забула? Тут у мене контракт, зйомки, дефіле і взагалі...
- Що, взагалі?
- Я не хочу, щоб ти залишав мене тут одну. А ще я не хочу, щоб ти грав на тому чемпіонаті за свою недолугу збірну!
- Так, знову стара пісня...
- А що? Скажеш, що я не маю рації? Адже тобі там майже нічого не платять. До того ж ти тільки-но вилікувався від тієї травми! А раптом ти отримаєш нову? Що тоді буде з твоїм переходом до "Арсеналу".
Мішель вирішила змінити тактику і перейшла на благальний тон.
- Ну, будь ласка, Андрію, я тебе благаю: пропусти ти цей чемпіонат. Все одно твоїй Україні на ньому нічого не світить! А я так давно мріяла пожити в Лондоні...
В голосі Мішель зазвучали залізні нотки.
- Не забувай: тобі вже тридцять років. Якщо ти знову травмуєшся, кому тоді будеш потрібен, окрім мене? І то, я ще подумаю, чи варто мені продовжувати жити з невдахою...
Зрозумівши, що бовкнула зайве, Мішель затулила рота долонею, а в її очах з’явився винуватий  вираз. Андрій зі скам’янілим обличчям підхопив валізу і попрямував до виходу.
- Я обіцяв діду...
Мішель у відчаї крикнула йому в спину:
- Обирай: або я, або збірна!
Андрій, не обертаючись стрімко вийшов з квартири, щосили грюкнувши дверима. Від струсу зі стіни на підлогу впала скляна рамка з фото, на якому були зображені колись щасливі Андрій та Мішель. Скло розбилося і великі тріщини символічно пролягли якраз між ними. Мішель нахилилася і взяла розбите фото до рук. На очах дівчини виступили сльози досади, і вона спересердя кинула фото на підлогу й гірко розплакалась.

ІІ

До чемпіонату Європи з футболу 2012 року в Україні, або як його скорочено називали, Євро-двадцять-дванадцять, залишилося всього чотири тижні. Через це для Президента Федерації футболу України слова «спокій» та «відпочинок» остаточно перетворилися на якісь абстрактні категорії. Наради в його кабінеті відбувалися мало не щодня і точилися ледве не до ночі. Так було й цього разу. Чергова надважлива нарада тривала вже другу годину, і стомлений Президент ФФУ вирішив нарешті підбити підсумки.
- Так, на сьогодні здається все... У мене є лише одне запитання до Головного тренера: як там щодо Ткаченко? Ви з ним нарешті порозумілися?
Головний тренер, колишній уславлений гравець збірної СРСР та київського «Динамо», володар Золотого м’яча 1979 року, почав ретельно підбирати слова. Йому ледве вдалося стриматися, щоб не висловити власні думки народною мовою. Але висока посада зобов’язувала тренера до дипломатичності. З напруженим виразом обличчя він намагався надати своєму голосу максимальної нейтральності:
- Така справа… я пропоную взагалі його не викликати…
Присутні здивовано подивилися на Головного тренера. І хоча всі знали про віртуальну чорну кішку, що свого часу пробігла між ним та Андрієм, така пропозиція керівника національної збірної виявилась для учасників наради несподіванкою. Президент ФФУ вирішив озвучити запитання, що читалося в очах усіх,  хто сидів в його кабінеті.
- Як це: «не викликати»? Що за дитсадок? Ви знову з ним щось не поділили?
- Я думаю, що команда цілком зможе обійтися й без цієї «зірки»…
- Команда чи ви?
Президент ФФУ пильно подивився Головному тренеру в очі. Як би він зараз хотів закрити цю осоружну нараду і хоч на кілька днів поїхати куди-небудь подалі від Києва. Адже тільки йому одному було відомо, наскільки сильно він стомився. Скільки було витрачено зусиль, коштів та нервів на те, щоб лише отримати для України право провести цей чемпіонат. А скільки сил пішло, щоб хоча б трохи підтягнути вітчизняні стадіони, дороги та готелі до мінімально прийнятного для європейців рівня. Скільки при цьому довелося подолати перепон та повиймати палиць із коліс, які регулярно та щедро встромляли йому чисельні недоброзичливці. І ось, коли майже все позаду, йому ще доводиться розбиратися з чиїмось невдоволеними амбіціями. Знаходити потрібні аргументи і вмовляти дорослих людей, які, на його погляд, поводилися наче малі діти.
Головному тренеру ця розмова була неприємною, але вона колись мала врешті решт відбутися. Ніколи в житті він не пасував перед сильними цього світу і завжди різав правду у вічі, не дивлячись, хто перед ним: недбалий гравець чи всесильний чиновник. Та зараз у погляді Президента ФФУ було щось таке, що змусило тренера майже виправдовуватись.
- А що я? Ткаченко й сам може не приїхати. Тим більш, він ще не зовсім відновився після травми…
Раптом від дверей пролунало:
- Хто вам сказав, що Ткаченко може не приїхати?
Присутні обернулися на голос. У дверях стояв усміхнений Андрій.

Несподівана поява Андрія дала Президенту хороший привід закрити набридлу нараду, і він оголосив, що всі вільні. Присутні не без задоволення поспішили до виходу, кидаючи зацікавлені погляди на головного тренера, який з незворушним виглядом сухо кивнув Ткаченку і мовчки залишив кабінет. Президент поручкався з Андрієм і вирішив перенести всі розмови кудись «на свіже повітря».
Він привіз Ткаченка оглянути майже завершену реконструкцію Центрального стадіону, на якому мав відбутися фінальний матч майбутнього чемпіонату. Всі роботи, що спочатку здавалися нескінченними, були практично завершені. На сонці блищали яскраві ряди новеньких пластикових крісел. Лише одна половина поля, на яку робітники вкладали новий газон, чорніла розритою землею.
Андрій із приємним здивуванням подивився навколо, не впізнаючи старого стадіону, на якому розпочинався його зірковий злет. Президент задоволено посміхнувся.
- Ну, як тобі стадіон, Андрію? Красень?
- А правда, що йому вже понад сімдесят років?
- Так, на цьому місці ще до війни м’яча ганяли. І під час війни одного разу теж. Тобі хіба дід не розповідав?
Андрій заперечливо похитав головою, спостерігаючи за діями робітників. Президент ФФУ гордо розвів руками.
- Але ми його, вважай, заново відбудували. Ось лишень газон поміняємо і ласкаво просимо, панове європейці, до нас за сріблом!
- А чому лише за сріблом?
- Тому що золото цього чемпіонату повинно залишитися в Україні. Чи може в тебе є якісь інші варіанти?
Перед очима Андрія на мить виник образ Мішель, з її ультиматумом: «Обирай: або я, або збірна!».  Андрій через силу змусив себе посміхнутися, намагаючись приховати свої вагання за безтурботним тоном.
- Та ні, як кажуть, без варіантів! Вдома навіть поле допомагає...
На цих словах Андрій копнув поле носком черевика. Раптом щось на землі привернуло його увагу.
- О! А це що?
Андрій нахилився і підняв з розритої землі розірваний ланцюжок з підвіскою у вигляді срібного серця. Пальцями очистив його від бруду і підніс до очей.
- На вигляд наче старовинна річ...
- Ну, то залиш її собі. На щастя... І розберися нарешті з тренером. Ви в одній команді, чи як? Набридли вже ваші суперечки.
Андрій запитливо подивився на Президента ФФУ.
- А може він має рацію, і команда без мене якось обійдеться?
- А ти без команди? Запам’ятай, Андрію, ти потрібен збірній, а збірна – тобі. Спробуй пояснити це тренеру.
- Добре. Я з ним поговорю. Але спочатку заїду до діда.
- Домовились. І передавай там вітання Миколі Семеновичу, - Президент ФФУ простяг Андрієві долоню, - а зараз бувай. Мені ще до Кабміну треба.
Президент ФФУ потис Андрієву руку і пішов зі стадіону.
Андрій розтулив долоню і знову подивився на свою несподівану знахідку. Почорніла від часу срібна прикраса викликала в нього химерні відчуття. Йому навіть здалося, що він наче вже десь її бачив, але відчуття несподіваного дежавю минуло так само миттєво, як і виникло.
Андрій сховав прикрасу до кишені і дістав свій телефон. Набравши номер Мішель, довго чекав на відповідь, але марно. Нарешті він скинув виклик, сховав телефон і вирушив до дідової домівки.

Квартира діда Миколи зустріла Андрія знайомими з дитинства старими пожовклими динамівськими плакатами та афішами, якими були густо  завішані її стіни.
Почувши, що хтось сторонній відчинив вхідні двері, дід виїхав до передпокою. Це був на диво міцний старий, хоч йому вже виповнилося 90 років. Ось тільки ноги останнім часом перестали слухатися. А колись саме ці ноги здобули молодому Кольці Ткаченку славу найкращого гравця київського «Динамо» зразка 40-50-х років минулого століття. Але невблаганний час силоміць посадив його на візок з електричним приводом – закордонний подарунок улюбленого онука. І ось цей онук щойно знову переступив поріг його житла.
Побачивши діда, Андрій широко розкрив руки для обіймів.
- Привіт діду! Я приїхав!
- Ну, здоров будь, козарлюго! Відпустила тебе таки твоя краля? Чи може ти сам від неї втік, га?
- Сам, сам... Здорово, діду!
Андрій міцно потиснув дідову долоню, на тильному боці якої було витатуювано контур серця, в середині якого синів напис "ВІКА".
За деякий час дід та онук вже сиділи у вітальні за накритим столом, на який старий поставив пляшку перцівки та тарілки з немудрящою закускою. Стіни вітальні також були густо завішані футбольною атрибутикою із символікою київського "Динамо" та старими фотографіями. З деяких фотографій посміхався молодий дід у старовинній футбольній формі.
Батьки Андрія загинули в далекій Африці, коли він був ще зовсім малим. Вони поїхали, як тоді казали, «допомагати народу братської Анголи будувати нове життя» і пропали в тамтешніх джунглях. Пізніше з’ясувалося, що група радянських інженерів, в якій були Андрієві батьки, була захоплена антиурядовими повстанцями. Вони довго торгувалися з владою про викуп, але, врешті решт, їхній терпець урвався, і відрізані голови бранців були підкинуті під ворота радянського посольства.
Андрієві, звісно, про це нічого не сказали, і всі турботи щодо його подальшого виховання взяв на себе дід Микола. Саме він відвів його до динамівської футбольної школи і потім радісно спостерігав за спортивними успіхами свого онука.
Андрій виправдав сподівання свого діда. Його футбольна зірка яскраво спалахнула ще в 90-х. Тоді перспективного динамівського форварда одразу «взяли на олівець» провідні футбольні клуби Європи. Та найпривабливіша пропозиція щодо трансферу надійшла саме від мюнхенської «Баварії», за яку Андрій зіграв вже сім сезонів.
Діду спочатку дуже не хотілося, щоб його онук залишав рідний клуб, але він розумів, що таким шансом гріх не скористатися. Та й Андрій від перспективи грати за європейського гранда був просто в захваті. Тому дід Микола особисто провів його на літак до Мюнхена і постійно стежив за розвитком онукової кар’єри в «Бундеслізі». Шкодував лише, що тепер вони бачились дуже рідко.
- Ну, розказуй, синку, чи багато німчурі голів назабивав?
- Та є трохи. Сподіваюсь ще й англійцям стільки ж назабивати...
Дід із подивом подивився на усміхненого Андрія.
- А чому ж тільки англійцям? Адже на чемпіонаті, окрім них, ще й інші команди будуть.
Андрій відвів очі і спробував перевести розмову з незручної йому теми на іншу.
- О! До речі, поглянь, що я сьогодні на стадіоні знайшов!
Андрій простяг діду знайдений на полі прикрасу.
Дід узяв Андрієву знахідку до рук, уважно подивився на неї і раптово змінився в обличчі. Потім він перевів здивований погляд з медальйона на стіну, де серед футбольних плакатів та фотографій висіло пожовкле фото молодої вродливої дівчини.
Шию дівчини на фото прикрашав такий самий медальйон…


ІІІ

Старий навчальний літак У-2, більш відомий за прізвиськом «кукурузник», торкнувся колесами посадкової смуги і покотився нею, поступово сповільнюючи швидкість. Пілот впевненим  рухом вимкнув двигун і рвучко стягнув з голови шкіряний шолом. Густе темне волосся, вивільнившись із обіймів тісного шолому, хвилею накрило плечі пілота, який виявився молодою вродливою дівчиною. Дівчину звали Віка.
Віка струснула  головою, марно намагаючись відновити зіпсовану зачіску і торкнулась рукою срібного медальйона у вигляді серця, що висів на її шиї. Це був подарунок батька на її повноліття. Віка вважала цю прикрасу своїм талісманом, і завжди торкалася медальйона перед кожним відповідальним кроком у своєму житті.
Ось і цього разу дівчина перевірила наявність батькового подарунка і легко вистрибнула з кабіни «кукурузника».
Збоку за нею уважно спостерігали двоє військових у радянській військовій формі. Один, трохи старший, був одягнений у мундир полковника військово-повітряних сил; другий, молодший, мав відзнаки майора НКВС. Ще далі на краю льотного поля на Віку чекали двоє дівчат з букетом польових квітів у руках. Це були Валя та Світлана, її однокласниці та найкращі подруги.
Віка стройовим кроком підійшла до військових і, весело усміхаючись, доповіла:
- Товаришу начальник аероклубу! Курсант Руденко перший самостійний політ закінчила. За час польоту жодних пригод не було!
Начальник аероклубу полковник Шевчук по-батьківському усміхнувся вродливій льотчиці.
- Вільно! Можете йти.
- Єсть!
Віка хвацько повернулася кругом і попрямувала до своїх подружок, що нетерпляче очікували на закінчення її польоту. Дівчата кинулися до Віки і почали радісно її вітати, обіймаючи та цілуючи. Світлана потиснула Віці руку, Валя простягнула букет.
- Ой, Вікусю, як ми за тебе раді. Ти такий молодець!
- І як ти не боїшся? Я б нізащо туди не сіла.
Віка радісно посміхнулася їм у відповідь.
- Дякую, дівчатка! А як там у школі?
Світлана хитро примружила око.
- Марьванна про тебе запитувала. Ми сказали, буцім ти захворіла.
Почувши ці слова, Валя набула серйозного вигляду.
-  А я вважаю, що комсомолка не повинна брехати і прогулювати уроки. Тим більш, у перший день нашого останнього шкільного року.
Віка жартома здійняла руку у піонерському салюті.
- Клянуся, що я більше ніколи-ніколи не буду обманювати Марьванну!
Полковник та майор здалека спостерігали за дівчатами. В очах полковника світилася гордість за Віку.
- Ось вона яка, наша Вікторія, товаришу Левадний. Донька самого генерала Руденка. Тридцять стрибків з парашутом, досконало володіє німецькою мовою і, як бачите, вміє літати. Думаю, вона вам підійде.
Майор Левадний зацікавлено спостерігав за постаттю Вікторії.
- Так, бойова дівчина. Цікаво, в неї наречений є?

Старий, дірявий голубник на пустирищі був не просто домівкою для птахів. Він виконував роль справжнього хлопчачого штабу, де планувалися чисельні стратегічні операції на кшталт нальоту на сусідський сад, походу без квитків до кінотеатру чи генеральної битви із запеклими недругами, що мешкали через вулицю. 
Ось і зараз тут серед голуб’ячих кліток розташувалися четверо його завсідників. Трьом з них, Кольці Ткаченку, Яші Ліневичу та Кості Кравцову, на прізвисько Сінгапур,  ледве виповнилося по шістнадцять-сімнадцять  років. Четвертому, наймолодшому, Вадику Пилипчуку на прізвисько Шкет, було одинадцять.
Сінгапур, місцевий уркаган, одягнений у дірявий морський тільник, насвистував свій улюблений мотив Вертинського «В бананово-лимоннім Сінгапурі» і за допомогою циганської голки та розведеної у воді сажі робив на руці  Кольки справжнє татуювання.
Рука, на якій зусиллями Сінгапура вже синів обведений контуром серця напис «Віка», несамовито боліла, але Колька мужньо намагався надати своєму обличчю байдужого вигляду.
Шкет зачаровано стежив за спритними рухами Сінгапура.
Яша лагодив саморобний радіоприймач.
Нарешті Шкет не витримав боротьби з власною цікавістю.
- Коль, а тобі справді - зовсім не боляче?
Колька лише відмахнувся від молодшого товариша.
- Шкете, відчепись!
Сінгапур критично оглянув власну роботу:
- Чуєш, Коляничу, а може я б краще тобі море наколов? А над ним -  сонце і чайку? Щоб було наче в справжнього жигана! Навіщо тобі ця краля?
Колька, пересилюючи біль, заперечливо хитнув головою.
- Давай, коли те, що тобі сказали!
А Шкет усе не вгамовувався.
- А ну, як станеться зараження крові? Що тоді?
Сінгапур поблажливо посміхнувся у відповідь, виблискуючи металевою коронкою на зубі.
- Не дрейф, салаго! Все буде, як у бананово-лимоннім Сінгапурі!
  В розмову втрутився Яша.
- Чуєш, Сінгапуре, а звідки ти знаєш, як воно там? Ти там бував, чи що?
Сінгапур кинув на Яшу злим оком.
- Не бував, але побуваю. Ось наступного літа гайну до Одеси, влаштуюсь на пароплав і весь світ побачу. А ти, Яшко, так і будеш тут у своїх залізяках копирсатися!
- Це на просто залізяки, а детекторний радіоприймач. До речі, моєї власної конструкції...
Затятий радіолюбитель Яша був здатен годинами розповідати про своє захоплення, але Шкет перебив його розповідь на самому початку.
- Чуєш, Коль, а ця Віка, вона справді того варта?
Шкет показав брудним пальцем на татуювання. Колька зітхнув, вільною рукою дістав з кишені велику, оздоблену візерунками рогатку і віддав Шкету.
- На ось, візьми-но, тільки відчепися!
- О, та це ж твоя рогатка! Далекобійна... дякую, Коль!
Шкет діловито розтягнув гуму рогатки, випробовуючи її пружність, але все одно не вгамувався.
- А як ти з нею познайомився?
Колька ще раз зиркнув на Шкета, невдоволений його надмірною допитливістю. Наївне запитання молодшого товариша змусило Кольку згадати день, коли він нарешті познайомився в Вікою.
Вона як раз поверталася зі школи додому, коли їй заступили дорогу двоє розбишак – Сінгапур та його старший кореш Жорка Швець. Обидва були злегка напідпитку і це додавало їм сміливості і, як їм здавалося, чоловічої привабливості. Помітивши Віку, вони наблизились упритул і дурнувато посміхаючись стали в неї на шляху. Швець на правах старшого розпочав «галантне» залицяння.
- Овва! Ти поглянь-но, Костяне, який крем-брюле! Може погуляємо?
Віку зовсім не тішила подібна перспектива.
- Чого тобі треба? Відчепись!
Жорка вирішив похизуватись власною дотепністю.
- Послухай, дівчинко, якби твоя прабабуся так відповідала твоєму прадідусю, тебе б взагалі могло на світі не бути! Скажи, Костяне?
Сінгапур не оцінив всієї глибини Жорчиного вислову. Йому, відверто кажучи, взагалі не хотілося зв’язуватися з вродливою незнайомкою.
- Та може ну її, Жорко. Гайда краще на річку!
Раптом всі почули вимогливий окрик Кольки.
- Так, облишили її! Хутко!
Колька, який тільки-но вийшов з-за рогу, миттєво оцінив ситуацію і встав між Вікою та її «залицяльниками». Поява Кольки порушила Жорчині плани, і це йому аж ніяк не сподобалось.
- Чуєш, фраєре, а ну, вали звідси! А то я тобі зараз…
Жорка різко замахнувся кулаком на Кольку, але той блискавичним ударом на випередження вдарив зухвальця по зубах. Розгублений його рішучістю Жорка торкнувся  розбитої губи і здивовано подивився на свою закривавлені пальці, наче вперше їх побачив. Потім повернувся до Сінгапура і ображено пробелькотів:
- Костяне… чого стоїш? Наших б’ють!
Сінгапур, який товаришував і з Колькою теж, нерішуче зам’явся. Йому не хотілося сваритися зі сміливим хлопцем, який зробив те, що мав зробити кожний чоловік – став на захист дівчини. Але й втрачати авторитет в очах Жорки він теж не хотів.
Вагання Сінгапура розвіяла Вікторія. Тренована спортсменка, вона вирішила допомогти своєму несподіваному рятівнику і відпрацьованим рухом заломила Сінгапурові руку так, що той ледве втримався на ногах.
- А ну, не смикайся!
Ось так відбулося їх перше знайомство. І тепер один з учасників цих подій наколював другому учаснику ім’я третього.
Запитання про Віку змусило Сінгапура машинально потерти викручену колись нею руку, і він відповів Шкету замість Кольки:
- Теж мені «знайомство»… Ця Віка, заради якої так страждає Колянич, не нашого поля ягідка. Генеральська донечка. ЇЇ пахан в штабі округу служить. Персональна машина, ад’ютант, а вдома, кажуть, навіть телефон є.
На ці слова Яша скептично пхикнув.
- Подумаєш. Скоро в кожному радянському домі буде телефон. А років за двадцять, ну, нехай за п'ятдесят, кожна людина в нашій країні буде ходити з власним телефоном у кишені.
Почувши Яшину заяву, Колька аж присвиснув.
- Ну, ти загнув, Яшко! А куди ж проводи подіти? За собою тягати?
- А ніякі проводи будуть не потрібні! Наші конструктори винайдуть телефон без проводів. За кордоном не зможуть, а в нас - запросто! Може навіть це я його винайду!
Сінгапур презирливо сплюнув на загиджену голубами підлогу.
- Куди там тобі, грішному! Ну, все, Колянич, готово! Що тепер будемо робити? Може в футбол пограємо?
Колька підніс «прикрашену» Сінгапуром руку до самих очей і прискіпливо оглянув його витвір. В його очах майнуло неприховане задоволення.
- Звичайно ж, у футбол! Зараз я тільки-но за м'ячем зганяю.

У бідно обставленій маленькій квартирі, де мешкав Колька, поралася його матір - стомлена жінка середніх років. Так вже повелося, що жінки, які змушені самі виховувати синів, завжди виглядають стомленими. Адже їм доводиться багато працювати, не сподіваючись на підтримку чоловіка, та ще й постійно хвилюватися за майбутнє своєї майже дорослої, але не вельми розсудливої та слухняної дитини.
Ось і сьогодні, відпросившись з роботи раніше, вона готувала такий-сякий обід, очікуючи на сина, що давно вже мав прийти додому. У каструлі весело булькала свіжозварена юшка, пахощі якої завжди були для Кольки найнадійнішим компасом, що приводив його до рідної домівки після біганини київськими пустирищами.
Нарешті вона почула, як клацнула клямка, і в коридорі хтось почав знімати черевики. Жінка визирнула з кухні.
- Колю, це ти? Зараз я тебе погодую.
- Мамо, я не голодний. Я тільки м’яча візьму! – Колька стрімко пройшов до кімнати, але мати встигла помітити, що його праву руку забинтовано.
- Як це «не голодний»? Цілий день десь вештаєшся. І що у тебе з рукою?
- Та так, дурниці. Подряпався...
Колька намагався надати своєму голосу якомога безтурботнішого тону, але це в нього вийшло непереконливо. Матір не задовольнилася таким поясненням і взяла сина за руку.
- А ну, показуй свою подряпину. Я сказала, показуй!
Жінка силоміць розбинтувала синову руку і побачила свіже татуювання «Віка», яке ще сочилося сукровицею. Вона мовчки прочитала напис і раптом відвісила Кольці потужного ляпаса.
Колька спалахнув образою, мовчки схопив м’яч та вибіг з дому.
Мати лише встигла крикнути йому вслід:
- Скільки можна повторювати: не пара вона тобі, не пара!
Засмучена витівкою сина жінка опустилася на стілець і гірко заплакала в залатаний фартух.



ІV

Перший осінній день 1939 року видався в Києві напрочуд сонячним і теплим. На небі не було ані хмаринки, а кияни ходили вулицями міста вбрані по-літньому. І лише колючі їжачки достиглих каштанів під ногами на Хрещатику нагадували, що вже розпочалася осінь.
  Віка разом з Валею та Світланою підійшла до свого будинку. Валя на правах старости класу суворо наказала:
  - Дивись Віко, ми домовились, щоб від завтра ніяких пропусків школи.
Світлана, почувши ці слова, тільки скривила губи.
- Як мені вже так набридла ця школа. Так хочеться нарешті стати дорослою. Не робити тих осоружних уроків, не слухати нічиїх повчань, а вільно ходити на танці та гуляти з хлопцями!
Валя подивилася на Світлану з осудом.
- Тобі, як завжди, лише танці та хлопці в голові. А ще комсомолка!
- А ти, Валю, хіба не знала? - втрутилася Віка, - вона ж до комсомолу вступила тільки тому, що їй наш секретар Сашко Кольцов подобається!
Світлана на це лише відмахнулася.
- Та ну вас! Хоча він і справді, нівроку.
Обличчя Віки раптом посерйознішало.
- А я навіть не можу уявити, що за якийсь рік ми залишимо школу і  можемо вже ніколи не зустрітися. Дівчатка, мені вас бракуватиме...
З-за рогу з’явився статечний сивий чоловік у темному костюмі та капелюсі з кількома патефонними платівками під пахвою. Це був професор Кострицький, що мешкав в одному будинку з Вікою. В його високій, не по роках стрункій постаті завжди було щось загадкове. Щось, що робило його в очах сусідів якимось нетутешнім, наче закинутим до радянської реальності з іншого часу. Спираючись на оздоблений сріблом дерев’яний ціпок професор пройшов повз дівчат. Віка чемно привіталася із поважним сусідом.
- Доброго здоров'я, Станіславе Казимировичу.
- Добрий день, панянки. Добрий день.
Професор зняв з голови капелюха,  ґречно вклонився дівчатам і зник у під'їзді. Валя здивовано повернулася до подружок.
- Як він нас назвав? "Панянки"? Віко, що це за старорежимний пережиток?
- Станіслав Казимирович ніякий не пережиток, а дуже шанована людина. Професор археології. Вкладає історію в університеті.
Ця звістка неабияк зацікавила Світлану.
- Історію? А може він погодиться зі мною позайматися? Бо я ж у тій історії анітелень, а незабаром іспити...
Після цих слів Світлана вражено замовкла, бо з під'їзду вийшов симпатичний кремезний хлопець двадцяти трьох років, вдягнений у спортивний костюм, і по-товариському привітався з Вікторією. 
- Привіт, Віко!
- Здрастуйте, Олегу Івановичу. А ви на тренування?
Хлопець, якого Віка назвала Олегом Івановичем, розправив широкі плечі і ствердно кивнув у відповідь.
- Так, треба трохи розім’ятися перед завтрашнім матчем. А ти приходь завтра на гру. І подружок із собою приводь.
Віка весело усміхнулася на цю пропозицію.
- Ми подумаємо!
- Тоді - до завтра!
Олег підморгнув дівчатам і пішов далі. Світлана захоплено подивилася йому услід.
- Який красунчик. Спортсмен?
Валя жартома плеснула Світлану знизу по підборіддю.
- Слину підітри, "красунчик"!
Віку здивувала Світланина необізнаність.
- Ти що? Це ж Олег Кузьменко з київського "Динамо". Футболіст!
 Світлана провела поглядом кремезну постать Олега, потім повернулася до подруг і тоном, що не терпів заперечень, повідомила:
- Так, дівчатка, як хочете, але завтра ми обов’язково підемо на футбол.
З вікна на другому поверсі визирнула мама Віки.
- Вікторіє, нумо швидко додому! Обід холоне!
Вікторія обернулася на голос.
- Зараз, мамо! Ну, все, дівчата, бувайте. Завтра зустрінемось!

У великій розкішній квартирі генерала Руденка панували зразковий порядок і чистота, на які іронічно поглядав з портрета на стіні товариш Сталін.
Віка, її мама Олена Станіславівна та батько, генерал Руденко, сиділи за обіднім столом.
Доля звела батьків Віки під час кривавого хаосу, що охопив українську землю у 1918-1920 роках та пізніше отримав назву громадянської війни. Молодий командир ескадрону червоних козаків Іван Руденко врятував колишню вихованку Київського інституту благородних панянок Олену Вітовську з волохатих лап п’яної балтійської матросні, що вже була порозстібувала свої кльоші, наперед смакуючи майбутнє задоволення хтивого потягу юним шляхетним тілом. Адже саме така «класова боротьба» була найбільш до смаку неотесаному «авангарду революції».
Іван тоді, не розбираючись, спершу розрубав шаблюкою хребет найзухвалішого «братішки», що вже був видерся на зомлілу від жаху Олену. А потім з розвороту відсік чоловічі причандали, ще двом, що руками намагалися привести їх у робочий стан, чекаючи своєї черги.  Горе-ловеласи заверещали, наче недорізані свині, а їх поплічники з жахом відсахнулися від закривавленої шаблі Івана. Не зводячи очей з наляканих морячків, Іван підхопив забризкане ґвалтівницькою кров’ю непритомне тіло Олени, кинув поперек сідла та миттю помчав до свого ескадрону.
Скандал вийшов неймовірний. Скалічені «марємани» поскаржилися на вчинок Івана самому Троцькому. Той наполягав на його негайному розстрілі, але врешті решт якось обійшлося. Іванів командир доповів всі обставини комдиву Щорсу, той взяв комеска Руденка на поруки і справа якось владналася. Правда Троцький не пробачив Щорсові такої зухвалості і пізніше знищив його руками свого емісара Танхіль-Танхілевича. 
Але Іван та Олена про це не знали. Вдячність за щасливий порятунок переросла в палке кохання і вже за кілька днів після виправдання Івана вони одружилися.
І ось подорослішавший результат їхнього одруження зараз безтурботно мастив собі бутерброд, чекаючи, поки мати Олена розіллє по тарілках яскраво-червоний густий борщ, і дивлячись, як дослужившийся до генерала татко Іван читає свіжий першовересневий номер газети «Правда». В газеті на всю першу шпальту було надруковане повідомлення про ратифікацію радянсько-німецького договору про ненапад.
З чорної «тарілки» радіорепродуктора на стіні було чути голос невидимого диктора:
- ...У своєму виступі на позачерговій сесії Верховної Ради СРСР першого скликання товариш Сталін заявив, що радянсько-німецький договір про ненапад кладе край ворожнечі поміж Німеччиною та СРСР. Радянсько-німецький договір про ненапад дає нам усунення загрози війни з Німеччиною, звужує поле можливих воєнних зіткнень в Європі і слугує, таким чином, справі загального миру...
Почувши ці слова, Віка здивовано запитала:
- Так що, виходить, тепер фашисти - наші друзі?
Мама Віки, яка вже встигла перетворитися на зразкову радянську домогосподарку, суворо зауважила доньці:
- Вікторіє, як ти смієш?! Адже ти чула, як товариш Сталін сказав, що все це лише заради миру!
- Який може бути мир з фашистами? Татку, ну, скажи ти їй!
Генерал Руденко мовчки склав газету, зняв з носа окуляри і пильно подивився на доньку, а потім на дружину.
- Сьогодні Німеччина напала на Польщу. Завтра я маю виїхати на західний кордон.
Мама Віки від несподіванки сплеснула руками і впустила ополоник на підлогу. В її очах з’явився розпач. Віка запитливо подивилася на батька.
- Таточку, це – війна?

А у дворі Вікиного будинку в цей час стояв неймовірний гамір, який буває лише тоді, коли відбувається запекла хлопчача гра в футбол. Два десятки хлопців, серед яких Колька, Сінгапур і навіть малий Шкет, зійшлися у відчайдушному спортивному герці. Колька тут відчував себе, як риба у воді. Він із самого малечку обожнював відчувати ногою пружність шкіряної кулі. Йому подобалося легким невимушеним рухом обводити одразу кілька вайлуватих суперників. Його серце радісно тріпотіло від захвату, коли сильним ударом він забивав супротивнику черговий гол.
Колька взагалі вмів загнати м'яч до чужих воріт будь-якою частиною свого тренованого і не по роках розвиненого тіла: головою, п'ятою, коліном тощо. Але найбільше йому подобалося влучати в “рамку” з великої відстані. Він постійно тренував свій хист футбольного снайпера і досяг у цій справі неабиякої майстерності, б'ючись об заклад, що влучить у наперед умовлене місце воріт з десяти, двадцяти або навіть тридцяти метрів. І завжди перемагав.
Але Кольці вже було затісно ганяти м'яча у дворі з однолітками. Його душа прагнула на справжній Стадіон, де точилася справжня Гра та грали справжні Футболісти. Люди, які здавалися йому непереможними казковими велетнями. Такими ж великими та недосяжними, як челюскінці, папанінці та інші герої тієї епохи.
Та поки що думка про великий футбол видавалася Кольці нездійсненою мрією, і він викладався на повну на порепаному асфальті київського двору, забиваючи неперевершені голи між двох покладених цеглин або недбало кинутих на землю шкільних портфелів.
Ось і цього разу Колька знову демонстрував дивовижну, як для дворового футболу, майстерність, не помічаючи, що за ним уважно стежили зацікавлені очі. Це динамівець Олег Кузьменко, проходячи повз, здивовано зупинився, побачивши, що витіває з м’ячем звичайний з вигляду хлопчина. І коли той забив чергового гола, самотужки обвівши при цьому ледь не всю команду суперника, Олег вирішив з ним познайомитись. Він підкликав Кольку до себе і сказав:
- Чудово граєш, хлопче! Хочеш, я покажу тебе нашому тренеру?
Колька, для якого Олег був зразком для наслідування, не повірив власним вухам.
- Тренеру? Мене?!
- Авжеж! Завтра після матчу зайдеш в роздягальню, я вас познайомлю.
Очманілого від раптової радості Кольку гукнув Сінгапур:
- Коляне! Ну, ти гратимеш, чи ні?
Колька огризнувся у відповідь:
- Зараз іду! – і знову повернувся до Олега в очікуванні на подробиці.
Олег посміхнувся.
- Ну, давай, біжи! До завтра!
Колька радісно кивнув головою і приєднався до покинутої гри. Він знову отримав м’яч і передав його Сінгапуру.
Сінгапур щосили вдарив, але не потрапив по воротах. Вилаявшись  спересердя, раптом він почув чийсь знайомий свист. Озирнувшись, Костя побачив Жорку Швеця, у розстебнутій до пупа сорочці, з під якої виднілося вкрите синім тюремним татуюванням тіло. В руках той тримав торбинку з двома пляшками вина. Поруч із Жоркою стояла розпусного вигляду вродлива дівчина. Швець махнув Сінгапуру рукою.
- Костяне, греби-но сюди!
Сінгапур озирнувся на поле, подивився, де зараз м’яч, і підкреслено недбалою ходою почвалав до Швеця та його супутниці. Дівчина зацікавлено оглянула Сінгапура. Це не проминуло повз його увагу, тому підійшовши, Сінгапур напустив на себе ще більш незалежний вигляд.
- Ну, чого треба?
Жорка з поблажливою посмішкою повернувся до дівчини.
- Ось, Томочко, це і є мій найліпший кореш Костян. Не дивись, що він у футбол грає. Так, узагалі, він хлопець нормальний! Знайомтесь.
Томочка простягнула долоню збентеженому словами Жорки Сінгапуру і, хитро примружившись, кокетливо відрекомендувалась.
- Тамара...
Тамара Васильченко, не зважаючи на свій ще зовсім молодий вік, була вже вельми досвідченою у «дорослих» стосунках і добре знала, яке враження вона, а вірніше її зовнішність, справляє на чоловіків, і часто цим користувалася на користь для себе. Колись вона захоплювалася гандболом, але тепер її головним інтересами були щедрі чоловіки та легке безтурботне життя за чужий рахунок.
Сінгапур, дивлячись на її довершені форми, проковтнув невідомо звідки набіглу слину і, намагаючись виглядати дорослішим, хрипко назвався:
- Костянтин.
Серйозний вигляд Сінгапура неабияк розвеселив Жорку.
- Ти ба, які ми офіційні! Костяне, будь простіше, і трудящі до тебе потягнуться. Коротше, справа така: у Томочки сьогодні іменини, так що кидай свою дитячу біганину і гайда з нами на хату. Буде багато смачного, у тому числі Томочкіни подружки! Скажу по секрету, - Швець нахилився Сінгапуру до вуха, - вона й сама таке витіває...
Жорка жартома ляснув Тамару по тугих сідницях, щільно обтягнутих вузькою спідницею. Тамара відмахнулася від Жорки і манірно всміхнулася Сінгапуру.
- Костику, я вас запрошую. Обіцяю, нудно не буде...
Раптом до них підкотився футбольний м’яч, і почувся голос невдоволеного Сінгапуровою відсутністю Кольки.
- Сінгапуре! Не гальмуй! Пасуй!
Бачачи Сінгапурові вагання, Жорка вирішив поставити питання руба.
- Так, ти йдеш чи ні?
Сінгапур, вагаючись, подивився на вродливу Тамару.
- Ну, може, після гри...
Обуренню Жорки не було меж.
- Костяне, ти мене дивуєш! Тебе така маруха зарошує, а ти ще видрючуєшся? Тобі що, з твоїми піонерами цікавіше?
Сінгапур підхопив м’яча і попрямував до гри, кинувши через плече:
- Я зараз, ось тільки-но гол заб'ю!
- Ну, як хочеш..., – голос Жорки налився злістю. Він сплюнув крізь зуби і обійняв Тамару за плечі.
- Ходімо, Томо!
Але Тамара, зацікавлена Сінгапуром, його зупинила.
- Зажди. Давай його почекаємо.
Жорка Швець лише знизав плечима.
- Діло хазяйське…
Тим часом Сінгапур вже вправно обвів  суперника і віддав пас Кольці. Колька рвонувся до чужих воріт і раптом упав, збитий підступним ударом по ногах. Сінгапур кинувся до гравця, що збив Кольку, схопив його за комір і підтягнув до себе, заносячи руку для удару. До них підбігли гравці обох команд, і розпочалася штовханина. Шкет кинув своє місце у воротах і помчав до натовпу, відчайдушно волаючи:
- Пенальті! Пенальті!
Колька з м’ячем виборсався з натовпу і рішуче відміряв одинадцять кроків від чужих воріт. Воротареві суперників залишилося лише нервово кусати губи і витирати піт з чола, стежачи за його діями.
Одинадцять метрів до воріт завжди були для Кольки дитячою відстанню, з якої він стовідсотково забивав гол. Але не цього разу.
Схвильований розмовою з Олегом Колька повільно відійшов від встановленого м’яча, неквапно розбігся, визначаючи для себе напрямок удару і щосили вдарив по воротах...

Засмучена почутими словами про початок війни мама Віки перелякано подивилася на чоловіка.
- Іване, що ж тепер буде?
Раптом від удару знадвору віконна шибка розлетілася на скалки і до кімнати Руденків влетів футбольний м’яч. Він гепнувся просто до відкритої каструлі, і червоні краплі борщу густо заляпали білосніжну скатертину.
Мама Віки прожогом кинулася до розбитого вікна.
- Колько, паразите ти такий! Щоб ти пропав зі своїм клятим футболом?! Я зараз міліцію покличу!
Віка і генерал Руденко перезирнулися і несподівано одночасно приснули від сміху. Мама Віки сердито повернулася до доньки.
- А ти чого скалишся? Що б я цього Кольку й близько коло нашого будинку не бачила! Так і передай своєму залицяльнику! Батьку, а ти чого мовчиш? Я б оцей ваш футбол заборонила указом партії і уряду!


V

Травневого недільного дня 1940 року київський центральний стадіон був вщерть переповнений веселою публікою. Вітер розносив звуки бравурних маршів та весело гойдав яскраві прапори. Здавалося, ніби все місто прийшло подивитися на гру київських динамівців проти московського ЦДКА.
На одній з трибун сиділи святково вбрані Віка, та  її мама. Поруч з ними - генерал Руденко у парадній формі, на якій вже з'явився новий орден, та високий не знайомий Віці молодик у цивільному костюмі і капелюсі років двадцяти п’яти. Він з’явився разом з її батьком незадовго до початку матчу, і генерал ще не встиг відрекомендувати його родині.
На протилежній від Руденків трибуні сиділи Шкет, Яша та Сінгапур. Трохи далі - Валя та Світлана, а ще далі - Жорка Швець і Тамара. Всі, уважно стежили за матчем, бурхливо реагуючи на події на полі.
Мама Віки штовхнула доньку ліктем.
- Ну, і як з такої відстані можна зрозуміти, де там твій Колька?
- Он той, високий, на правому фланзі...
Дійсно, на полі серед гравців з великої літерою «Д» на футболках знаходився і змужнілий Колька. Олег Кузьменко, як і обіцяв, показав тоді його тренеру, і ось, через півроку, вони вже грали в одній команді.
Мама Віки все ще не поділяла захоплення доньки як футболом, так і одним із футболістів.
- Ти б, доню, краще, не на футбол витріщалася, а про випускні іспити думала.
- Ой, мамо, до них ще цілий місяць, - Віка безтурботно відмахнулася від материних повчань і раптом скочила на ноги.
- Колю, давай!!!
На полі Колька отримав пас і почав швидко просуватись до воріт суперника. Трибуни вибухнули криками підтримки. Генерал Руденко теж не стримався від загального пориву і схопився на рівні.
- Давай!!! Давай, Колю!!!
Виправдовуючи сподівання земляків, Колька обвів двох московських захисників, вийшов сам на сам з воротарем і пробив точно в "дев'ятку". Трибуни просто збожеволіли від захвату. Сінгапур, Яша і Шкет почали танцювати індіанські ритуальні танці, Віка обійняла та поцілувала матір, а генерал Руденко радісно вдарив по плечу свого супутника. Шкет засунув свої чотири не дуже чисті пальці до рота і видав пронизливий свист, а Сінгапур жартома натягнув Яші кашкета на носа.
Цифри на табло змінилися з 0:0 на 1:0, а з репродуктора пролунав бадьорий голос коментатора.
- М'яч у ворота московських армійців забив динамівець Микола Ткаченко!
Усміхнений від задоволення генерал Руденко повернувся до доньки.
- А він молодець, твій Колька!
Віка подивилася на батька і наштовхнулася  на уважний погляд незнайомця. Захоплена радістю від  схвалення батьком її Кольки Віка посміхнулася йому. Але той зрозумів цю посмішку як знак симпатії до себе і на обличчі незнайомця виник самовдоволений вигляд. Але Віка цього вже не помітила,  спостерігаючи, як одноклубники на полі вітали її Кольку.
Після закінчення матчу Віка підвела зніяковілого героя матчу до батьків.
- Ось, познайомтесь. Це той самий Коля. А це - мій тато.
Генерал Руденко уважно зміряв постать Кольки пильним поглядом і усміхнувся.
- Так ось ти, виходить, який? Молодець, хлопче, добре граєш. Гарний із тебе форвард.
Від похвали справжнього генерала Колька зніяковів остаточно, і щоб цього ніхто не помітив, вирішив приховати свою ніяковість за награною зухвалістю:
- Форвард – це буржуйське слівце, а я – нападаючий!
Віка продовжила знайомити його з присутніми.
- Знайомся, це моя матуся! Мамо, це – Коля.
- Та ми, нібито, вже знайомі. Хіба не так, юначе?
Згадавши інцидент з розбитим вікном, Колька почервонів наче рак.
- А це... - Віка затнулася, не знаючи, як відрекомендувати батькового супутника. Генерал прийшов донці на допомогу.
- Дозвольте відрекомендувати: лейтенант Курт Вальдманн. Помічник німецького військового аташе.
Незнайомець холодно кивнув, підтверджуючи слова генерала і сказав:
- Так, я прибув сюди по лінії нашого військового співробітництва, продемонструвати видатні бойові якості німецьких літаків. А герр генерал люб'язно запросив мене подивитися вашу гру.
Здивуванню матері Віки не було меж.
- О, пан Вальдманн чудово розмовляє по-нашому! Як це вам вдалося?
- Я побився об заклад, що за рік опаную вашу прекрасну мову, фрау Руденко. І, ось, як бачите, виграв.
- Але ж це мабуть було неймовірно важко?
- Так, нелегко. Але я не звик програвати.
Генерал звернувся до Кольки:
- До речі, пан Вальдманн також є футболістом, та ще й яким! Уяви, перед тобою - бронзовий призер чемпіонату світу 1934 року!
Слова генерала не справили на Кольку найменшого враження. Він лише пильно подивився на несподіваного закордонного "колегу".
Зате в генералової дружини ця звістка викликала неабиякі емоції.
- Ви теж футболіст, пане Вальдманн? Треба ж, який несподіваний збіг! А як вам подобається наш Київ?
Переконаний нацист Курт відчував неймовірне презирство і зневагу до всіх цих унтерменшів, з якими йому зараз доводилося спілкуватися. Таке саме ставлення викликало в нього і місце їхнього мешкання. Але заради успішного виконання власної Місії німець був змушений бути приязним до цих, як він був переконаний, недолюдків. Тож він натягнув на обличчя якомога привітнішу усмішку і надав своєму голосу солодких інтонацій.
- Фрау Руденко, називайте мене просто Курт. Київ - це просто колоссаль! Мене вразила краса вашого міста. Але, особливо, мене вразила краса вашої доньки.
Слова німця змусили маму Віки розтанути, наче морозиво «Пломбір» на сонці.
- А ви знаєте, як гарно вона вміє розмовляти німецькою? Віко, донечко, скажи панові Вальдманну щось приємне!
Курт повернувся в бік розгубленої Віки, яка була захоплена зненацька несподіваною пропозицією матері.
- Невже? Фройляйн Віко, ви просто неймовірна дівчина!
На відміну від інших, генералова донька дуже сподобалася Курту. Він спробував поцілувати їй руку, але Віка зніяковіло висмикнула долоню  і притулилася до Кольки, відповівши німецькою.
- О, neіn! Es іst nіcht n;tіg!
Слова Віки, що означали: «Ні, це не обов’язково», були незрозумілими для Кольки, який почав відчувати себе зайвим при цій розмові. Але йому не сподобалося нахабство іноземця. Колька раптово спалахнув від ревнощів і рвучко встав між  Вікою та Куртом, неприязно дивлячись в очі зухвалому німцю. Курт відповів йому таким же поглядом.
Генерал спробував розрядити напруження, що несподівано виникло.
- Так, друзі мої, а чи не відзначити нам перемогу улюбленої команди? Я запрошую всіх до ресторану!
Віка радісно сплеснула долонями.
- Ура! Колю, поїдемо з нами?
Генерал Руденко підтримав пропозицію доньки:
- Звичайно, поїдемо. Заразом відсвяткуємо наше знайомство.
Але Кольку зовсім не тішила перспектива подальшого перебування в компанії Вікиної матері, а особливо німця, і він ввічливо, але твердо  відмовився.
- Дякую, але іншим разом. Я вже пообіцяв друзям.
Колька кивнув у бік Шкета, Сінгапура і Яші, що стояли неподалік, насторожено дивлячись з-під лоба на живого іноземця. Поруч чекали Валя та Світлана. Генерал Руденко не став повторювати на своїй пропозицію.
- Ну, як знаєш. Але ми сьогодні обов’язково вип'ємо за твою перемогу. Так, Курте?
- Яволь, герр генерал! Шкодую, що не  зможу поспілкуватися  зі своїм радянським колегою...
Курт, люб'язно посміхаючись, простягнув Кольці долоню.
Колька міцно стис руку Курта, який відповів йому таким же безжальним потиском. Німець продовжував посміхатися, але його очі налилися люттю. Ніхто не хотів здатися і першим ослабити потиск.
Генерал Руденко поклав їм обом руки на плечі.
- Нічого, можливо ви ще коли-небудь зустрінетесь!
Курт, не відводячи погляду від очей Кольки, погодився з генералом.
- Зустрінемось. Обов'язково зустрінемось...

В ресторані було доволі велелюдно. За столиками сиділи, їли, пили та розмовляли представники тодішньої радянської еліти: високопоставлені партійні чиновники, вищі офіцери, артисти, дами в розкішному вечірньому вбранні. Грав джаз-оркестр. Поміж столиками снували вишколені офіціанти.
За одним із столиків знаходилася і компанія генерала Руденка. Генерал підняв келих.
- Я пропоную випити за непорушну радянсько-німецьку дружбу. За наш бойовий союз, який ми скріпили в колишній Польщі!
Всі підіймають келихи, цокаються та випивають. Мама Віки продовжує розпитувати нового знайомого.
- Скажіть, Курте, а ви надовго до нас?
- Я з товаришами прибув на один тиждень. Лише покажемо радянським колегам, як уміють літати німецькі льотчики і - додому, нах фатерлянд!
- Ви повинні обов’язково подивитися визначні місця Києва: Лавру, Софійський собор. Віка вам усе покаже. Так, Віко?
Віку не потішила подібна перспектива і вона спробувала відхилити пропозицію матері.
- Мамо, але в пана Вальдманна, мабуть, зовсім не має часу. Чи не так?
- Ну, що ви, фройляйн Віко! Для вас я завжди вільний.
Генералові Руденку був не до вподоби грайливий тон німця. Він невдоволено кашлянув і перевів тему розмови в інше річище.
- А давайте-но вип’ємо за сьогоднішню перемогу київського «Динамо»? Молодці хлопці, особливо Колька. Так, Віко?
Віка зашарілась і раптом поставила Курту простодушне, але досить підступне запитання:
- Скажіть, пане Вальдманн, а Коля грає краще за вас?
Курт помітно зблід і стиснув кулаки, ображений таким порівнянням. Але він миттєво опанував себе і посміхнувся до Віки, як до нерозумної малої дівчинки.
- Бачте, люба фройляйн Віко, я грав за збірну Великої Німеччини на чемпіонаті світу, а ваш «Колька» грає за команду, яка, якщо не помиляюсь, ще навіть на була чемпіоном вашої країни. Тому це, як це буде по вашому? А, згадав: «не зіставні речі».
Але Віка не вгамовувалася. Їй сподобалось дратувати зарозумілого німця.
- А все ж таки? Якби ви грали проти Колі, він би вас переміг?
Мама Віки втрутилася в їх суперечку на боці німця.
- Вікторіє! Не докучай пану Вальдманну!
- Все добре, фрау Руденко, - Курт мило посміхнувся до матері і знову повернувся до Віки, -  Хто кого переможе можна визначити лише в реальній грі на полі. Але, на жаль, це неможливо…
- Чому ж «неможливо»? – несподівано промовив генерал Руденко, - А хочете, я домовлюсь, щоб ви зіграли товариський матч? Як там у вас кажуть? Айн момент!
Генерал встав з-за столу і попрямував до протилежного кінця ресторанної зали. Віка, мама та Курт здивовано дивилися, як він підійшов до столика, за яким сидів ще досить молодий чоловік років тридцяти п’яти в мундирі з відзнаками комісара державної безпеки третього рангу.
Генерал Руденко відкозиряв і виструнчився.
- Товаришу Сєров, дозвольте звернутися!
Голос генерала прозвучав незвично весело, як для офіційного звернення. Товариш Сєров підвів на голос здивований погляд і також весело усміхнувся.
- О, Ваню! Здрастуй, дорогий. Сідай, вип’ємо. Бачив, як сьогодні мої орли порвали твоїх армійців, га?
- Я хоч і армієць, - відповів генерал, - але також і киянин. Тому перемога «Динамо» мені теж не байдужа, товаришу Сєров.
В цей час Віка здивовано запитала у матері:
- Мамо, а хто це?
Мама Віки таємниче приклала палець до вуст.
- Т-с-с. Це товариш Сєров. Нарком внутрішніх справ України.
Колишній головний міліціонер Радянського Союзу, тридцяти п’ятирічний Іван Сєров вже рік як очолював каральне відомство Української РСР. Перед ним, членом Політбюро Центрального Комітету КПУ, тремтіла вся більш менш помітна верхівка Радянської України. І не даремно. Крутий характер та безжальність Івана Олександровича проклали йому, сину колишнього царського тюремного урядника, дорогу до самої верхівки радянської ієрархії. Згодом, саме він стане головним виконавцем сталінської волі щодо депортації кримських татар, чеченців, калмиків та інших, кому не пощастило потрапити до списку «неблагонадійних» націй у сім’ї братніх народів СРСР. Пізніше, нагороджений за цю операцію орденом Суворова першого ступеня Іван Сєров стане заступником начальника зловісного СМЕРШу в радянській зоні окупації Німеччини і навіть отримає звання Героя Радянського Союзу. Потім, як особистий друг маршала Жукова, він допомагатиме тому посадити на кремлівський «престол» Микиту Хрущова і стане першим головою новоутвореного КДБ. Потім братиме участь у кривавому придушенні антикомуністичного повстання в Угорщині і посяде крісло начальника ГРУ - Головного Розвідувального Управління Міністерства оборони СРСР та увійде до органу найвищого радянського керівництва -  Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу. Але після зради свого протеже полковника Пеньковського, член ЦК КПРС генерал армії Іван Сєров буде позбавлений звання Героя, понижений до генерал-майора і викинутий зі столиці до периферійного Туркестанського військового округу, а трохи згодом його взагалі виключать з партії і відправлять у безславну відставку.
Але це все буде потім, а поки що всесильний головний енкаведист України і, за сумісництвом, керівник спортивного товариства «Динамо», сидів за персональним столиком кращого київського ресторану і міг собі дозволити запанібрата розмовляти зі своїм тезкою, армійським генералом Руденком, який був майже на десяток років старшим за нього. І ось зараз цей генерал мав до «товариша Сєрова» цікаву пропозицію.
Руденко випив запропонований келих горілки і почав викладати Сєрову свою раптову ідею.
Оркестр заграв повільну мелодію. Курт встав з місця і, вважаючи, що настав слушний момент, вирішив запросити Віку потанцювати.
- Фройляйн Віка, чи можу я запросити вас до танцю?
Віка запитально поглянула на матір, яка схвально кивнула у відповідь. Віка зітхнула і простягнувши Куртові руку пішла з ним танцювати.
Під час танцю, обіймаючи гнучкий стан Віки, Курт вирішив повернутися до попередньої розмови.
- Скажіть, Віко, для вас дійсно важливо з’ясувати, хто з нас кращий?
- Авжеж. Особисто я вважаю, що Коля грає в футбол краще за всіх.
Ця самовпевнена заява Віки змусила Курта дещо втрати контроль над власними емоціями.
- Цей ваш «Колька» - шмаркач, який в очі не бачив справжнього футболу. Але, байдуже. Якщо герр генерал дійсно влаштує нам цей матч, я покажу цьому «Кольці», що таке справжній футбол!
Роздратованість Курта потішила Вікторію. Не можна було сказати, що вона дражнила його через антипатію. Це було щось зовсім нове і не знайоме для дівчини. Молодий, вродливий німець був для неї, радянської комсомолки, певна річ, представником фашистської країни, але, крім того, він був мешканцем якогось іншого незнаного світу. Наче житель іншої планети – чужий, загадковий, а тому до неможливого цікавий. Його костюм, його вимова, навіть його запах були для Віки чимось невідомим та підсвідомо привабливим. Звісна річ, вона раніше часто зустрічала батькових колег і однополчан. Та від них пахло інакше: чоловічим потом, міцним тютюном, шкірою ременів та портупей, інколи навіть горілчаним перегаром або цибулею. В кращому випадку – потрійним одеколоном. Від Курта Вальдманна пахло інакше. Віка не знала, що це за запах, тому ще ніколи в житті не нюхала французьких парфумів та мила, але цей запах починав її хвилювати, будячи на підсвідомому рівні в ній жінку. Жінку, якій було приємно дратувати чоловіка, щоб відчути його небайдужість до себе.
Тим часом генерал Руденко з товаришем Сєровим задоволено потиснули один одному руки. Сєров помахом пальця підкликав до себе ад’ютанта і віддав йому якісь розпорядження. Ад’ютант відкозиряв і вийшов.
Злегка захмелілий генерал підійшов до танцюючих Віки та Курта і поклав їм руки на плечі.
- Все в ажурі, пане Курт, я домовився. Завтра ви зі своїми льотчиками гратимете проти київського «Динамо»!
- Як «завтра»? – вирвалося у Віки.
Генерал переможно подивився на здивовану доньку і повернувся до Курта.
- Вранці їх привезуть на аеродром, там і зіграєте. Ох і намилять вони вам завтра шию. Ох, і намилять! Доню, як по-німецькому буде «намилять»?
Віка не звернула уваги на слова батька, тому що за його спиною у вікні ресторану вона раптом побачила обличчя Кольки, що дивився через скло на те, як вона танцювала з німцем. Віка струснула головою і вже нікого за вікном не побачила. В цей час Курт холодно усміхнувся на попередні слова генерала.
- Ну, що ж, завтра ви побачите, що таке справжній німецький футбол.
Раптом від удару кинутої важкої каменюки величезна скляна шибка ресторану розлетілася на друзки. Всі відвідувачі посхоплювалися зі своїх місць. Оркестр перестав грати, і в залі почалася паніка. Краєчком вуха Віка почула за вікном тупіт пари прудких ніг і віддалений звук міліцейського свистка.


VІ

Наступного ранку Яша та Шкет із шкільними портфелями в руках, як зазвичай,  стояли під вікнами Кольчиної квартири. Шкет хвацько свиснув у чотири пальці і гукнув:
- Колю, виходь!
Раптом вікно відчинилося і звідти замість очікуваного Кольки визирнула його заплакана мати.
- Коля не вийде. Його вночі забрали…
Яшка зі Шкетом незрозуміло перезирнулися.
- Як забрали? Хто?
Кольчина мати знайшла в собі сили вимовити лише одне слово:
- Енкаведе…
Хлопці знову ошелешено перезирнулися, не знаючи, як бути далі. Раптом Яші спала на думку одна ідея.
- Біжимо до Олега Івановича.
Хлопці побігли до будинку, де мешкав Олег Кузьменко. Вони довго гамселили у двері його квартири, але марно. Раптом сусідні двері трохи відчинилися, і на Шкета з Яшою зиркнуло недобре око старої сусідки.
- Кого вам треба?
- Нам Олег Іванович потрібен! Футболіст!
- Ворог народу ваш Олег Іванович, а не футболіст!
Здивуванню хлопців не було меж.
- Як «ворог народу»?
- А так! Викрили його сьогодні і забрали куди треба!
Яшка та Шкет стрімголов кинулися навтьоки. Зацікавлена сусідка крикнула їм у спину:
- А ви хто йому будете? Поплічники?
Але хлопці її вже не чули.

Вулицями ранкового Києва їхав закритий автофургон. Всередині поміж двох здоровенних енкаведешників сидів понурий Колька. Раптом фургон зупинився. Дверцята відчинилися і всередину вштовхнули Олега Кузьменка. Здивований Колька поставив лише одне запитання:
- Привіт, а тебе за що?
- Уявлення не маю. Я після гри хропів, немов убитий. А на світанку – оці прийшли. А тебе?
- Та… Я вчора здуру вітрину розтрощив. Може вони думають, що ми співучасники?
Фургон зупинився біля військового аеродрому. Колька і Олег вийшли назовні і раптом побачили ще з десяток здивованих куди й навіщо їх привезли динамівців. Олег кивнув у бік конвоїрів.
- Здається, вони думають, що ми всією командою вітрини били…
До групи динамівців підійшов ад’ютант товариша Сєрова і урочисто оголосив:
- Товариші футболісти. Наркомат внутрішніх справ Української радянської соціалістичної республіки доручає вам відповідальне завдання. Ви повинні показати нашим німецьким гостям, що таке справжній радянський футбол.
Ад’ютант обвів уважним поглядом здивованих несподіваною пропозицією та способом доставки футболістів.
- Наркомат та особисто товариш Сєров вірять, що ви зможете впоратись із цим завданням. А зараз – прошу до ангару. Там ви зможете перевдягнутися.

На іншій ділянці аеродрому, біля вишикуваних в ряд німецьких винищувачів «Мессершмітт Bf-109» зібралися Курт та його товариші по службі: Бруно, Хорст, Юрген, Пауль та інші. Сонно потягуючись, Юрген висловив загальну думку:
- Якого чорта, Курте, ми повинні грати з цими недолюдками? Адже нашим завданням було просто політати над Києвом, намітити майбутні цілі для бомбардування і все! Ніяких матчів і такого іншого.
На ці слова Курт вирішив відповісти закликом до уявної расової переваги, в яку його товариші, чиї мізки були добряче промиті геббельсівською пропагандою, вірили беззаперечно.
- Дорогий Юргене, річ у тому, що цим недолюдкам якимось чином спало на думку, нібито вони вміють грати в футбол. Наш обов’язок поставити їх на місце. Нехай знають що вони є не гідними змагатися з істинними арійцями. Згодні?
Куртові відповів вайлуватий та добродушний Бруно:
- А чому б і ні? Змусимо місцевих тубільців ковтати пилюку з наших черевиків. Тим більш, що ти вже давно за всіх усе вирішив. Хіба ж ні?
- Так. Я так вирішив. Сьогодні ми повинні надерти ці слов’янські дупи.
Німецькі льотчики згідно кивнули головами.
А неподалік від ангару, де перевдягалися динамівські футболісти, яких доставили на аеродром кого в чому, радянські солдати встановлювали футбольні ворота, напинали сітки та робили з піску розмітку майбутнього ігрового поля.
До ангару під’їхав великий чорний автомобіль, з якого вийшли генерал Руденко та Віка. Генерал залишився задоволений тим, як його солдати готують майданчик для майбутньої гри. А Віка з цікавістю розглядала чужинські літаки, що виднілися неподалік, та їхніх пілотів. До генерала та його доньки підійшов усміхнений Курт.
- Вітаю вас, герр генерал! Гутен морген, фройляйн Вікторія! Я щасливий знову вас бачити.
Генерал задоволено потис німцеві руку.
- Доброго ранку, пане Вальдманн. Як бачите, я вмію тримати слово!
Віка хитро примружила око і звернулась до Курта з несподіваним запитанням:
- Пане Вальдманн, а ви не покажете мені ваш літак?
- Із задоволенням, фройляйн Вікторія! Якщо ваш тато, звичайно, не проти. – Курт запитливо дивиться на генерала.
- Звичайно, він не проти! Ходімо скоріше, - Віка попрямувала до мессершміттів попереду Курта.
Генерал з усмішкою знизав плечима, мовляв, що поробиш, ось така в мене донька. Збентежений наполегливістю Віки, Курт пішов за нею, а до генерала підійшов ад’ютант товариша Сєрова.
- Товаришу генерал! Футбольну команду «Динамо» для гри з іноземними гостями доставлено!
Ад’ютант жестом показав генералу в бік ангару, з якого саме  виходили перевдягнені в новеньку футбольну форму динамівці. Генерал підійшов до Кольки і привітався:
- Здрастуй, синку! Ти, мабуть, вже зрозумів, навіщо ви тут?
Колька лише іронічно посміхнувся у відповідь.
- Так, товаришу генерал. Ваша ідея?
Генерал відчував себе трохи винним перед Колькою і в його словах промайнуло виправдання:
- А чого отой німець викаблучується: «німецький футбол, німецький футбол»? Ти вже постарайся, синку. Покажи йому, як грають радянські футболісти.
- Добре, я постараюсь. А де зараз Віка?
- Пішла дивитися на літаки. Ти ж знаєш, як вона ними захоплюється.
Генерал показав туди, де були розташовані німецькі літаки. Колька кивнув і попрямував у бік «мессершміттів».
Курт стояв на крилі свого винищувача поряд з відкритою кабіною, в якій сиділа Віка. Дівчині все було цікавим і вона засипала німця різними запитаннями. Курт відчував себе героєм і намагався все докладно їй пояснити. Його пояснення Віка схоплювала, буквально, на льоту.
- Так, як він злітає я вже зрозуміла. А як він сідає?
- Зараз я поясню. Покладіть, будь ласка, руки на штурвал…
Курт нахилився до Віки і м’яко поклав свою руку зверху на її.
Раптом пролунав обурений голос Кольки:
- Віко!
Віка та Курт обернулися на голос і побачили біля літака Кольку, який насуплено дивився на їх справи. Віка помітила, що Кольчині очі мали такий самий вираз, як тоді в ресторані.
- Ось ти, значить, де? Все зрозуміло…
Колька повернувся і пішов геть. Віка вилізла з кабіни і кинулася йому навздогін
- Колю, зачекай! Курт просто показував мені свого літака…
Колька рвучко розвернувся і кинув в обличчя Віці образливі слова:
- Свій літак? А більше цей фашист тобі нічого не показував?
Від несподіваної даремної образи на очі Віки навернулися сльози.
- Колю, як ти можеш таке казати?! 
Віка зупинилася і закрила обличчя руками. Курт вирішив стати на її захист.
- Не можна ображати дівчину, «Колька». Тебе хіба цьому не вчили?
Колька стиснув кулаки і підійшов до Курта впритул.
- А що? Може ти мене хочеш навчити, пика фашистська?!
Віка стала поміж суперників і закликала їх до розсудливості:
- Не треба! Колю, припини!
- А чого це ти за цього фріца заступаєшся? Сподобався, так?
- Дурень же ти, Колько, - Віка похитала головою і пішла геть. Курт звернувся до Кольки із погано прихованою загрозою:
- Я тебе на полі навчу, «Колька»…
Динамівські гравці та німецькі льотчики вишикувалися в центральному колі імпровізованого футбольного поля. На німцях були білі футболки з символікою «Люфтваффе» та чорні труси. «Динамівцям» енкаведешники видали червоні футболки та білі труси.
Колька оглянув майбутніх суперників і звернувся до Олега:
- Ну, що, покажемо цим фашистам, почому на Подолі гоп зі смиком?
- Притримай язика. У нас же з ними договір.
- Від того, що в нас договір, вони не перестали бути фашистами…
Німці та «динамівці» обмінялися привітаннями. На нацистське «Зіг Хайль!» радянські гравці відповіли традиційним «Фізкульт Привіт!».
Арбітр, також доставлений на аеродром, дав свисток, і гра розпочалася.
Курт розпочав гру у упівсили. Він був упевнений у власній перевазі і не бажав даремно перенапружуватися. Отримавши пас від Хорста, він спробував застосувати проти Кольки свій фірмовий фінт, але суперник просто вибив м’яча у Курта з під ніг, обвів вайлуватого Юргена і точним ударом забив гол у ворота, які захищав Бруно.
Глядачі, що скупчилися біля бокової лінії: солдати, енкаведешники, генерал Руденко з Вікою та інші радісно закричали та заплескали в долоні.
Арбітр показав німцям розпочинати з центру поля.
Проходячи після забитого голу повз Курта, Колька насмішкувато кинув:
- Хтось тут збирався мене чомусь навчити? Ну-ну…
Цей жарт розлютив Курта. Накричавши на своїх партнерів, він з усіх сил рвонувся до динамівських воріт, і гра продовжилася з подвоєним завзяттям.
В цей час до генерала Руденка підійшов товариш Сєров, який тільки-но під’їхав на аеродром.
- Ну, як тут мої орли?
Генерал у відповідь радісно підняв угору великий палець правої руки.
А на полі Курт отримав черговий пас і, доклавши неймовірних зусиль, обвів одразу двох динамівських захисників та опинився сам на сам з їхнім воротарем. Зловтішно посміхнувшись і вже бачачи м’яч чужих у воротах, Курт заніс ногу для свого коронного удару, як раптом у нього просто з під ніг вибив м’яч Колька, що несподівано підбіг збоку. Підморгнувши отетерілому від такого неприємного сюрпризу Курту, Колька помахав рукою Віці, мовляв, дивись, як я можу. Дівчина надіслала йому повітряний поцілунок, який остаточно вивів гоноровитого Курта з рівноваги.
- Молодець, Колю! – крикнула Віка і тут же організувала масове скандування Кольчиного імені:
- Ко-ля! Ко-ля! – в один голос почали кричати всі, хто стояв біля поля.
Під цей підбадьорливий крик Колька знову помчав до ворожих воріт. Отримавши пас від Олега, він рвонувся вперед, аж раптом на його шляху виник розлючений Курт. Колька зробив обманний рух, проштовхнув м’яч поміж Куртових ніг і хотів було бігти далі.  Але Курт поставив йому підступну підніжку, і Кольці довелося, буквально, проорати носом кілька метрів поля. Спалахнувши від обурення і образи, Колька рвучко підхопився з землі і кинувся на Курта з кулаками.
- Ах, ти ж, гнида фашистська! – з цими словами правий кулак Кольки з написом «Віка» вдарив Курта в щелепу. Зваливши німця з ніг, Колька стрибнув на нього зверху. Вороги почали качатися по землі, обмінюючись потужними ударами. Гравці обох команд кинулися їх розбороняти. Глядачі, в тому числі Віка та її батько, вибігли на поле. Генерал продерся через гравців і схопив розпаленого Кольку за плече.
- А ну, припинити бійку! Відставити, я сказав!
Закривавлені та захекані Колька і Курт зупинилися і з ненавистю дивилися один на одного. Генерал відпустив Кольчине плече і звернувся до Курта:
- Пане Вальдманн, від імені командування Київського особливого військового округу я хочу принести вам офіційні вибачення…
Курт сплюнув кров і процідив скрізь зуби:
- Нічого. Я ще відіграюсь…
По цих словах він щосили вдарив ногою по залишеному гравцями м’ячу.


VІІ

Навколишню тишу розірвав потужний вибух. Потім ще один. Потім вибухи злилися в один суцільний гуркіт, що пригнічував свідомість і паралізував волю. Ворожі снаряди розривалися десятками й сотнями, змішуючи небо з землею і розсипаючи довкола зливу смертоносних осколків, що безжально рвали на клапті тіла радянських бійців, які відчайдушно, але безнадійно намагалися зупинити несподівано потужну нацистську навалу.
Таким видався для української землі вересень 1941-го року.
Та, не зважаючи на безперервну канонаду, суцільний стрекіт німецьких кулеметів та майже двомісячний безперервний відступ, наші війська ще знаходили сили відбиватися від оскаженілого ворога.
Будь-який новобранець у такій обстановці вже майже стовідсотково оглух, але досвідчене вухо бувалого солдата розрізнило сторонній звук, що поступово ставав все гучнішим. Боєць з петлицями старшини підвів голову і зосереджено прислухався. Раптом його обличчя набуло тривожного виразу і він щосили гукнув товаришам:
- Повітря!!!

В чистому вересневому небі не було ані хмаринки, тому літати за такої погоди було для Курта просто задоволенням. Очолювана ним група з чотирьох винищувачів, яку німецькі льотчики називали «шварм», впевнено летіла паралельно до лінії фронту. Курт покрутив головою, роздивляючись небесний простір, і натиснув на клавішу радіопередавача.
- Бруно, Юргене, Хорсте, ви бачите які-небудь більшовицькі літаки?
Бруно, сидячи у кабіні свого літака завзято покрутив головою на всі боки.
- Ні, Курте, небокрай чистий.
В навушниках пролунав голос Хорста:
- Я також нікого не бачу.
До розмови приєднався Юрген.
- Що ти задумав, Курте?
Курт зловтішно посміхнувся і запропонував:
- Якщо більшовицьких літаків ніде не видно, то може пригостимо свинцем їхню піхоту?
Обережний Юрген спробував заперечити:
- Але ж ми маємо наказ за відсутності ворога негайно повертатися додому!
Голос Курта в його навушниках звучав звичною самовпевненістю:
- Ворог прямо під нами! Ненавиджу повертатися з невитраченими набоями. Хорсте, скажи Юргену, що ми атакуємо. За мною хлопці!
Курт різко крутнув штурвал убік, змінюючи курс польоту. Хорст майже одночасно зробив те ж саме.
- Яволь, Курте! Передамо червоним гостинець від фюрера!
Юргену була не до душі ця ризикована ідея, але він намагався не відставати від друзів.
Бруно лише пробурмотів: - Доннерветтер! – і його літак також зробив розворот слідом за рештою.
Чотири винищувачі, здатні до пікірування, почали заходити для повітряної атаки. Літак Курта зробив круте піке над радянськими траншеями і помчав уперед, розстрілюючи їх з бортових кулеметів. Його товариші летіли за ним, повторюючи його дії.
Злива куль влучала у бруствери траншей та тіла солдат, вириваючи шматки дерева та частини людського тіла, калічачи та вбиваючи радянських піхотинців, що відчайдушно намагалися сховатися від крилатої смерті. Але сховатися не виходило.
Курт вже майже біля самої землі рвучко смикнув  штурвал на себе, виходячи з піке, і зайшов на нове коло, знову почавши розстріл радянських траншей.
Проте один з бійців на землі не бажав ховатися від крилатої смерті. Він схопив ручний кулемет Дегтярьова, сміливо встав на повний зріст і почав цілитися просто в лоб літаку Курта, що стрімко наближався.
Кулі з бортових кулеметів «Мессершмітта» здійняли фонтани землі та трісок обабіч бійця, але, на його щастя, пройшли повз нього.
Боєць натиснув на спусковий гачок кулемета і випустив довгу чергу по ворожому літаку.  Але літак Курта вже стрімко вийшов з піке, промчавши над головою кулеметника.
Випущена кулеметна черга потрапила в лобове скло літака Бруно, який летів слідом за Куртом. Кулі відрикошетили від броньованого скла кабіни, не завдавши льотчику жодної шкоди, але від несподіванки Бруно рвучко смикнув штурвал убік. Його літак різко змінив курс і зачепив своїм крилом крило літака Хорста. Від удару крила відірвалися, і обидва літаки, безпорадно перекидаючись у повітрі, впали на землю і вибухнули.
До бійця з кулеметом підбіг ще один.
- Товаришу лейтенант, терміново до комдива!
Боєць з кулеметом повернувся на голос. Це був Колька Ткаченко з відзнаками лейтенанта у петлицях. Він кивнув головою і поспішив вздовж траншеї до командирського бліндажу.
Зайшовши в середину, він узяв під козирок і доповів:
- Товаришу генерал! Лейтенант Ткаченко за вашим наказом..., - голос Кольки зазвучав розгублено, - прибув…
На підлозі лежав скривавлений генерал Руденко, якого намагалася перев’язати молода медсестра. Генерал повільно розплющив закриті очі.
- Підійди ближче, лейтенанте.
Колька підійшов до генерала, весь перетворившись на увагу. Генералу було вкрай важко розмовляти, але він продовжив:
- Нахились...
Колька нахилився ближче, щоб краще розібрати незвично тихий голос свого командира.
- Послухай, синку... мені залишилось зовсім мало жити...
- Товаришу генерал...
Генерал слабким жестом зупинив Кольчині заперечення.
- Не перебивай. Я хочу, щоб ти дав мені слово, що ти подбаєш про Віку... Щоб не трапилося. Чуєш?
- Присягаюся, товаришу генерал. Я кохаю вашу доньку.
- От і добре. Потурбуйся про Віку, синку...
Генерал закрив очі, і Колька раптом зрозумів, що той більше не дихає. Він стояв над тілом батька своєї коханої розгублений і засмучений, аж доки заплакана медсестра не почала виштовхувати його геть.
Раптом пролунав страшний вибух, змішавши бліндаж із землею.

Над траншеями, де ще годину тому вирував пекельний бій, зависла незвична тиша. Місце, на якому нещодавно стояв бліндаж загиблого генерала Руденка,  перетворилось на місиво землі, піску та обгорілих колод. Раптом сивий від попелу ґрунт заворушився, і на його поверхні з’явилася закривавлена почорніла рука. З-під заваленого бліндажу видряпався контужений та оглухлий Колька. В його вухах лунав один суцільний дзвін, він очманіло дивився навкруги, але йому ніяк не вдавалося сфокусувати свій погляд.
Раптом Колька помітив якісь розмиті силуети, що рухалися вздовж траншеї просто на нього. Поступово він почав розрізняти окремі глухі звуки, схожі на постріли. Два найближчі силуети поступово набули чітких обрисів, і Колька з відчаєм зрозумів, що це були німецькі солдати, які прочісували радянські позиції, добиваючи поранених. Розумом Колька усвідомлював, що потрібно щось робити: хапати зброю чи бодай сховатися, але після контузії у нього не було сил навіть поворухнутися. 
Двоє німців у сірих мундирах наблизилися до Кольки. Вони навели на нього дула своїх гвинтівок і щось вимовили. Принаймні, Колька бачив, як ворушилися їхні губи, але дзвін у вухах не дозволяв розрізнити окремі слова.
Перезирнувшись, німці знову щось сказали, і тепер нарешті Колька зрозумів зміст їхніх слів:
- Рус, здавайся! Сталін капут!


VІІІ

В окупованому Києві стояло прекрасне бабине літо, але кияни ходили  містом засмучені та похмурі.
Віка Руденко йшла київськими вулицями і не впізнавала рідного міста. Усюди були німецькі солдати. На стінах будинків висіли німецькі плакати, а над ганками колишніх радянських установ майоріли прапори зі свастикою.
Ховаючи обличчя у комір, насторожена Віка пройшла повз ресторан, в якому колись танцювала з Куртом. У вітрині, скло якої розтрощив тоді Колька, висіла табличка "Nur fur Deutche" - "Тільки для німців".
З дверей ресторану вийшло кілька п'яних німецьких офіцерів, серед яких Віка несподівано побачила Світлану. Та була у розстебнутому плащі і весело сміялася, кокетуючи з німцями. Раптом один з офіцерів помітив Віку і заступив їй дорогу, намагаючись обійняти. Віка відсахнулася від нього з острахом та відразою. Німець схопив її за руку і потягнув до себе, сердито говорячи німецькою мовою, що «дівчина повинна піти з ним». Світлана помітила це і встала поміж офіцером та Вікою.
- Герр офіцер! А як же я? Невже я вам більше не подобаюсь? Ви погляньте на неї: ні шкіри, ні пики! А я?
Світлана розправила плечі, демонструючи свої  пишні груди під тонкою тканиною сукні.
- Хіба ж вона краща за мене? – Світлана, не перестаючи посміхатися, процідила Віці крізь зуби, - Йди звідси, негайно! Йди й не обертайся!
Віка не примусила її повторювати двічі і швидко пішла геть. Вона чула, як за її спиною Світлана жартівливо намагалася вгамувати ображеного на Віку німця.
Віка йшла вулицею далі, ї її очам відкривалися нові картини окупованого міста. Зненацька вона почула чийсь знайомий голос, який назвав її ім’я:
- Вікторія!
Вона озирнулася і здригнулася від несподіванки. Перед нею в мундирі обер-лейтенанта Люфтваффе стояв Курт Вальдманн.
Курт знаходився біля легкового автомобіля, в якому, окрім фельдфебеля-водія, сиділи однополчани Курта – Юрген та Пауль. Всі вони разом зацікавлено роздивлялися Віку.
Курт підійшов до віки впритул.
- Яка приємна несподівана зустріч! Хоча, не буду приховувати, я дуже сподівався вас знайти.
Віка приховала своє здивування і байдужим тоном запитала:
- Для чого, пане офіцер? Щоб заарештувати доньку радянського генерала?
- Ну, навіщо ви так, фройляйн Вікторіє? Я весь час постійно про вас згадував.
Зізнання Курта перервав Пауль,  що вистромився у віконце автомобіля.
- Курте, друже, клич дівчинку до нас! Покатаємось!
Курт невдоволено зиркнув на нестриманого Пауля, але ідея товариша йому сподобалася.
- І справді, фройляйн Вікторія, давайте, я підвезу вас додому?
Курт спробував взяти Віку під руку, але вона рішуче звільнилася від його пальців.
- Не треба, пане Вальдманн. Мені зараз потрібно зовсім в інше місце.
До Курта нервово гукнув Юрген:
- Курте, їдьмо вже! Ми запізнюємось на службу!
- Айн момент, Юргене! – огризнувся Курт і знову повернувся до Віки, - На жаль, фройляйн Вікторія, зараз у мене зовсім немає часу. Але пізніше я обов'язково зайду до вас у гості.
Ці слова не на жарт збентежили Віку.
- До мене? Ні, це неможливо! Навіщо? І що скаже мама?
- Фрау Руденко мудра жінка. Вона чудово розуміє, що в такий час "доньці радянського генерала" та його дружині не обійтися без надійного захисника та покровителя, - Курт змовницьки підморгнув Віці, - особливо, на той випадок, якщо ними раптом почне цікавитись Гестапо.
Від думки про Гестапо Віка аж пополотніла але миттєво опанувала себе, надавши своєму голосу ядучої іронії.
- І хто ж він цей "надійний захисник"? Часом, не ви, пане Вальдманн?
- Ви дуже кмітлива дівчина, фройляйн Віко. І настільки ж прекрасна.
Юрген від нетерпіння посунув фельдфебеля і почав тиснути на клаксон, сигналячи Курту. Курт незадоволено відмахнувся від нього, але в душі розумів, що Юрген має рацію, і в них можуть виникнути неприємності через запізнення. Тому він поквапився закінчити розмову:
- До побачення, фройляйн Віко. Переказуйте вітання вашій мамі. Я обов'язково до вас зайду. Auf Wіedersehen!
Курт відкозиряв Віці, і сів у автомобіль. Пауль, весело помахав Віці рукою з віконця, і автомобіль зрушив з місця.

Увечері, стомлена Віка зайшла до своєї квартири. У передпокої її зустріла стривожена матір
- Віко, де ти так довго була? І чому ти така засмучена?
- Я знайшла роботу, мамо. А ще, знаєш, кого я ще сьогодні зустріла
- Кого?
- Того самого німця, якого наш тато приводив на футбол.
Мама Віки здивовано сплеснула долонями.
- Ти зустріла пана Вальдманна? Курта?
- Так. І, ти уявляєш, він напрошувався  до нас у гості! Я сказала, що це неможливо.
На подив Віки, її матір не підтримала її негативного ставлення.
- Ти йому відмовила? Але навіщо? Звичайно, нехай приходить.
- Мамо, ну як я могла запросити до нас цього фашиста? Адже з такими, як він, воює наш тато!
- Доню, ну, хіба ти не розумієш, що через тата нас можуть заарештувати. Адже німці прийшли сюди назавжди! А пан Вальдманн міг би стати нашим захистом.
- Мамо-мамо... Ну, як тобі не соромно? І це говориш ти - дружина генерала Червоної Армії? Чув би тебе зараз тато!
Згадавши тата, Віка машинально торкнулася його подарунка, що прикрашав її шию.
На обличчі матері несподівано з’явився вираз відчаю і образи.
- А що тато? Адже це саме через нього ми залишились тут. В окупації...
Мама схлипнула і закрила обличчя руками. Віка раптом згадала той страшний перший день цієї війни. Мама тоді дуже плакала, а батько щосили старався виглядати спокійним, намагаючись заспокоїти дружину і доньку.
- Не хвилюйтесь, мої любі, - генерал Руденко обійняв дружину і погладив по голові засмучену Віку. - Ця війна ненадовго. Зараз ми цих фашистів швиденько виб'ємо з нашої території, а потім прикінчимо в самому їхньому лігві.
Віка підняла на батька стривожене обличчя.
- Тату, а як же отой договір про ненапад? Куди ж поділася ваша колишня дружба?
Мама тоді сильно на неї гримнула:
- Віко, замовкни!
Олену Руденко хвилювали інші проблеми, які, як вона вважала, мав негайно вирішити її чоловік.
- Іване, як же нам тепер бути? Ти повинен сьогодні ж відправити нас якнайдалі в евакуацію!
Але, на подив дружини, генерал Руденко заборонив їй про таке навіть думати. Обличчя Івана стало сердитим.
- А ну, відставити ці панікерські настрої! Яка ще евакуація? Сім'я генерала Руденка має залишатися тут і бути прикладом для інших.
Віка гордо підняла голову.
- А я ні в яку евакуацію не поїду, ясно?
Напередодні війни в її житті відбулися дуже серйозні події, про зміст яких вона дала підписку не розголошувати нікому, навіть рідному батькові.
Генералу  раптом стало шкода доньку і заплакану дружину, і він спробував їх хоч якось втішити:
- Все одно, ця війна швидко закінчиться. За місяць-другий чекайте мене з перемогою.
Але не судилося. Минуло більше двох місяців. Від батька не було жодної звістки, а в Київ увійшли німці. І ось тепер материні слова про пошук захисту від одного з ворогів, проти яких бився її батько, боляче різонули душу Віки.
Але мама, схоже, змирилася з думкою, що жити під німцями доведеться довго, і шукала шляхів  пристосування до нового становища. Вона вирішила змінити тему.
- Ну, добре, облишмо це. Ти сказала, що, нібито, знайшла роботу?
- Так, мені вдалося влаштуватись перекладачем.
Віка розповіла матері про свою нову роботу, на яку їй допомогли влаштуватися її знайомі, але без зайвих подробиць.

Роботодавцем Вікторії виявився низькорослий, опецькуватий, лисуватий та дуже балакучий німецький підприємець на прізвище Шмульке.
Коли вона зайшла до його кабінету, герр Шмульке сидів за великим письмовим столом і роздивлявся якийсь срібний перстень дивної форми. Поява Вікторії змусила його здригнутися і швидко сховати перстень у шухляду. Цей поспіх герра Шмульке не залишився поза увагою дівчини.
Переглянувши її документи і поставивши кілька загальних запитань, Шмульке ляснув долонею по поверхні столу.
- Зер гут, фройляйн Вікторіє. Ви нам підходите. Але, запам’ятайте - у всьому має бути порядок! Ви, слов'яни не знаєте, що значить справжній порядок, а тому будете служити нам, німцям. Ми вам покажемо, що таке справжній німецький порядок, зрозуміло? Не чую?!
Віка скромно опустила очі додолу.
- Так, герр Шмульке...
Герр Шмульке встав з-за столу і вже більше за нього не сідав.
- Гут, фройляйн Вікторіє. Я вважаю, якщо тут встановити правильний порядок, то можна дуже непогано заробити. Український хліб, українське м'ясо, українське молоко - все це може принести великі гроші. Але я придумав набагато кращий хід.
Герр Шмульке почав енергійно крокувати кабінетом, активно жестикулюючи.
- Український чорнозем, Schwarzerde - ось справжній скарб! Він сягає тут майже метрової товщини і жирний, неначе голштейнське масло!
Герр Шмульке вже збуджено ледве не бігав повз здивовану Вікторію, потираючи маленькі пухкі долоньки.
- Я буду постачати його до Німеччини, ешелони за ешелонами. І той, хто в мене його купуватиме - матиме і хліб, і молоко, і м'ясо. А я зароблю мільйони! Ви мене розумієте, фройляйн Вікторіє?
Вікторія лише кивнула головою на знак своєї згоди, а герр Шмульке захоплено продовжував:
- Фірма "Шмульке і сини" налагодить експорт вашого чорнозему до Великого Райху. Вам він все одно ні до чого. Хіба ваші колгоспи вміють добре господарювати? Ні, не вміють і ніколи не вміли. А працелюбні німецькі бауери зможуть використати його саме так, як належить...
Раптом вхідні двері відчинилися і до кабінету заглянули двоє тендітних молодих людей, років 20-ти. Це були сини герра Шмульке - Руді та Аді.
- Можна, таточку Віллі?
- Ти ж нас кликав, таточку Віллі?
Герр Шмульке завмер на напівкроці, а потім розцвів у щасливій батьківській посмішці.
- Так, проходьте, хлопчики. Знайомтесь - це фройляйн Вікторія, наш перекладач з мови місцевих тубільців. А це мої любі синочки: Руді та Аді. Помічники в моїх справах і майбутні спадкоємці. Якщо, звичайно, виправдають всі мої сподівання.
Синочки наввипередки почали виправдовуватися.
- Ну, що ти таке кажеш, таточку Віллі! Чому це ти в нас сумніваєшся?
- Це все через тебе, Руді! Це ти завжди підводив нашого татка!
- Що ти верзеш, Аді?! Адже це саме ти завжди підводив нашого татка! Це через тебе він нам не довіряє!
Герр Шмульке спробував заспокоїти власних синів, що вже не на жарт розпалилися сваркою.
- Ну, годі, годі вже. Замовкніть! Краще йдіть, покажіть фройляйн Вікторії її робоче місце.
Шмульке повернувся до Віки і наостанок нагадав:
- І запам’ятайте, фройляйн: порядок і ще раз порядок! Можете йти.
В коридорі, коли вони втрьох вийшли з кабінету, Руді та Аді почали здивовано розглядати Віку з голови до ніг. Першим мовчанку порушив Руді:
- Фройляйн дійсно добре знає німецьку?
- Так, знаю. А вас це дивує?
- Але де фройляйн змогла її тут вивчити?
- У школі, звичайно, а що?
Звістка про школу неабияк здивувала Руді.
- Ти чув, Аді? У їхніх школах вивчають німецьку мову!
- Не можу повірити, Руді, що вони на це здатні.
Тепер настала черга Віки дивуватися.
- Шановні, але що тут такого особливого?
Як це що? – відповів Руді. - Але ж цього просто не може бути!
- Чому не може?
Простодушний Аді пояснив свій із братом подив, дивлячись Віці просто в очі:
- Тому що ви - унтерменші. Нижча раса...

Про все це Віка розповіла вдома матері, розвівши руками:
- Ось таку я знайшла собі роботу, мамо.
Звістка про доньчину роботу неабияк потішила матір.
- Ой, доню, зате, ми тепер хоч не пропадемо з голоду...
Віка з докором подивилась на матір. Іноді материнська практичність починала її дратувати, але вона намагалася цього їй не демонструвати. Ось і тепер Віка приховала своє справжнє ставлення до материних слів за показною ввічливістю.
- Так, звичайно. Ти, мамусю, як завжди, маєш рацію.
Але, розповівши матері про свою нову роботу, Віка не сказала, куди вона ходила потім. Адже вона потрапила до Шмульке зовсім не випадково.
Зустріч дворічної давнини з майором Левадним не минула дарма. Він домігся, щоб Віка була зарахована до спеціальної диверсійної школи і після початку війни залишилася в окупованому Києві за спеціальним наказом командування. Тому ні про яку евакуацію для неї навіть мови бути не могло.
Пізніше, за рекомендацією Віки Левадний залучив до підпільної роботи і її друзів. Після окупації Києва німцями налагоджена НКВС система таємного спротиву ворогові розпочала діяти. Так, за допомогою надійних людей, що стали працювати на відкритій окупантами біржі праці, Вікторії вдалося влаштуватися на роботу до фірми Шмульке, яку керівництво підпіллям вважало пов’язаною з військовим постачанням до діючої німецької армії.
Тож одразу після закінчення свого першого робочого дня Віка попрямувала на конспіративну квартиру, щоб доповісти майору Левадному про результати свого працевлаштування.



ІX

Надворі вже доволі стемніло. Вулицею, прислухаючись до звуків нічного міста, сторожко крокувала Світлана. Вона підійшла до під'їзду одного з багатоповерхових будинків, обережно озирнулася на всі боки і зайшла всередину. Опинившись у під’їзді, Світлана прислухалася. В будинку панували цілковита тиша і темрява. Дівчина зробила крок уперед, аж раптом хтось невидимий у пітьмі схопив її і стиснув в обіймах. Світлана відчула гарячий подих біля своїх уст, зойкнула від несподіванки, але потім пристрасно відповіла на поцілунок незнайомця. Нарешті Світлана відірвалася від поцілунку і прошепотіла:
- Сашо, коханий, як же я скучила...
Незнайомцем виявився колишній шкільний комсорг Світлани Олександр Кольцов.
- Я теж, сонечко. Ходімо, нас чекають.
Світлана стиснула його руку. ЇЇ серце калатало, а голос зривався від хвилювання.
- Почекай, я хочу, щоб ти знав. Я - ні з ким, чуєш? Ні з ким!
Світлана сховала обличчя на грудях Кольцова. Він погладив її по волоссю і пошепки сказав:
- Я знаю, знаю. Заспокойся....
Потім він обійняв Світлану за плечі і вони разом почали підійматися темними сходами до дверей квартири.

У великій кімнаті за накритим картатою скатертиною столом, на якому стояла нехитра їжа, вже сиділи Яша, Валя та майор Левадний. Яша, як завжди, копирсався в радіоприймачі.
Після відходу радянських військ енкаведисти залишили в Києві розгалужену та, на перший погляд, потужну підпільну мережу з відданих та підготовлених людей, яку очолили професійні диверсанти типу Левадного. Але насправді дієвість цієї мережі виявилася примарною. Більшість агентів до війни були радянськими активістами, і тому після приходу німців їх видали Гестапо їхні ж сусіди, яким радянський режим, як то кажуть, залив сала за шкіру. Інша частина підпільників сиділа тихо і не висовувалась, піддавшись інстинкту самозбереження. А були й такі, що пішли на свідоме співробітництво з ворогом, сподіваючись на те, що новій владі знадобляться їх таланти та навички.
Тому майор Левадний залишився майже без підтримки та зв’язку. Йому довелося налагоджувати власну підпільну діяльність, спираючись на молодих комсомольців типу Кольцова чи завербованої ним ще до війни Вікторії. Саме вони порекомендували йому своїх друзів - Валю, Світлану та Яшу. І ось молоді підпільники зібралися на таємну нараду зі своїм керівником.
До кімнати зайшли Кольцов і Світлана. Усміхнений Кольцов голосно повідомив:
- А ось і ми.
Майор уважно подивився на прибулих і показав жестом на вільні стільці.
- Сідайте і доповідайте, про що вам вдалося довідатись? Давай спершу ти, Світлано.
Світлана поправила волосся, поглянула на Кольцова і офіційно звернулася до Левадного:
- Товаришу майор, із розмов фашистських офіцерів виходить, що планується великий наступ на Москву і Кавказ. До міста прибувають нові й нові частини, але тут не затримуються, а прямують далі на Схід. – Світлана іронічно усміхнулася, - Панове офіцери скаржаться, що в них зовсім немає часу добре розважитись. Один день у Києві і одразу - на фронт.
Левадний хитнув головою і подивився на Кольцова.
- Зрозуміло. Тепер ти, Сашо.
Кольцов відкашлявся в кулак і надав обличчю якомога серйознішого вигляду.
- Німці знову відкривають міський хлібозавод. Я думаю, там будуть потрібні робочі руки. Пропоную спробувати влаштувати на завод наших людей.
- Гаразд, подумаємо. Що в тебе, Валю?
- Через мого дядька, що працює на біржі праці, за вашим завданням вдалося влаштувати Віку Руденко перекладачем до німецької фірми. Але про подробиці, думаю, краще розкаже сама Вікторія.
Левадний кивнув, погоджуючись з Валиними словами, і поставив наступне запитання Кольцову:
- А що там ваш Шкет?
Кольцов посміхнувся.
- Крутиться серед людей на Євбазі. Збирає різні чутки, заодно поширює нашу інформацію.
Обличчя Левадного стало серйозним.
- Щодо інформації... На жаль рація вийшла з ладу, тому вся надія на вашого «Попова». Яшо, ти скоро там?
Яші було дуже приємно почути, як майор порівняв його зі знаменитим російським винахідником радіо, і він радісно відрапортував:
- Айн момент, як кажуть окупанти! Зараз налагоджу.
- Давай швидше! Зараз зведення Совінформбюро мають передавати.
- Яволь, герр майор!
Левадний відпустив Яші жартівливого потиличника.
- Працюй, базікало! – Левадний звернувся до присутніх, - А хто ще зі спільних знайомих залишився в місті? Де зараз, наприклад, ваш Сінгапур?
Світлана з Кольцовим перезирнулися і поглянули на Валю. Обличчя дівчини стало злим.
- Тут він, у Києві. Тільки він тепер більше не наш.
- Як це: "не наш"? – здивувався Левадний.
Світлана відповіла за подругу:
- А ось так, товаришу майор. Він тепер, сволота, фашистам служить.

Напередодні, у неділю, на головному київському ринку того часу, що називався «Єврейський базар», або просто «Євбаз», кипіла звична торгівля. Сотні людей зійшлися, щоб продати або купити різний крам. Торгівля стала для багатьох киян вимушеним способом вижити під час окупації.  В обігу перебували як окупаційні німецькі марки, так і колишні радянські карбованці. Люди виносили на продаж дорогі серцю домашні речі, які могли хоч якось зацікавити потенційних покупців, або просто щоб обміняти їх на харчі.
Між людей з поважним виглядом крокував Костя-Сінгапур в формі поліцая, з-під якої визирав його смугастий тільник. На плечі в Сінгапура висів німецький автомат, а на рукаві біліла поліцейська пов’язка. Сінгапур безтурботно насвистував улюблений мотив "В бананово-лимоннім Сінгапурі" і по-хазяйському роздивлявся та  мацав різний товар. Влада над простими людьми, що несподівано звалилася на його бідову голову, п’янила Сінгапура. Він уперше в житті відчував себе поважною людиною. Останні крихти докорів сумління, що були ятрили його душу, після того, як він добровільно зголосився на пропозицію Жорки Швеця служити в поліції, остаточно зникли.
Костя впевнено взяв з прилавку соковите яблуко і смачно відкусив чималий шмат, дивлячись просто в очі розгубленій перекупці. Потім, не звертаючи уваги на її гучні протести, поклав ще кілька яблук до своєї кишені.
Раптом його увагу привернув якийсь хлопець, що торгував з під поли цигарками. Сінгапур, розштовхуючи людей, швидко підійшов до нього ззаду, схопив за плече і рвучко розвернув обличчям до себе. Цим хлопцем  виявився Шкет. Сінгапур вдав, ніби не впізнав колишнього приятеля.
- Так, а це що в тебе?!
Він смикнув Шкета за  відлогу старенького піджака, і з-за пазухи хлопчини випали кілька пачок німецьких цигарок. Шкет почав відчайдушно пручатися від обурення.
- Гей, Сінгапуре, що ти робиш?!
- Як ти мене назвав, босото? Який я тобі "Сінгапур"?
Сінгапур підтягнув Шкета до себе так, що той аж став навшпиньки.
- Відтепер будеш звати мене Костянтин Петрович і на "ви", второпав?
Шкет щосили намагався вирватись.
- Відпусти, чого причепився?!
Сінгапур зверхньо обвів очима навколишній натовп і голосно повідомив:
- За спеціальним наказом обербюргермейстера Києва неповнолітнім заборонено торгувати цигарками, сахарином та цукерками. Покарання - двісті карбованців або позбавлення волі на два тижні. - Сінгапур удавано довірливо нахилився до обличчя Шкета. - У тебе є двісті карбованців?
- Та немає в мене нічого! Відпусти кажу!
- А раз немає, тоді ходімо зі мною!
Сінгапур схопив Шкета за комір і потяг за собою. Потім нахилився і прошепотів йому на вухо, щоб ніхто не почув:
- Добре, на перший раз я тебе вибачаю. Але більше, щоб я тебе тут не бачив. Зрозумів? – потім підвищив голос, - А ну, пішов звідси!
Шкет, спопелив Сінгапура поглядом, повним презирства і ненависті і пішов геть. Сінгапур навздогін дав йому дзвінкого потиличника.
Про цей інцидент Шкет одразу розповів друзям, які зробили висновки, що добре відомий їм Костя-Сінгапур з простого вуличного розбишаки перетворився на ворога.

І ось на конспіративній квартирі Світлана доповіла про переродження їхнього колишнього товариша:
- Такі справи з цим Сінгапуром. Треба триматися від нього подалі.
Левадний стиснув кулаки.
- Нічого, присягаюсь, прийде час - ми з такими, як він, за все розрахуємось!
Раптом з дерев'яного ящика, в якому зібрані деталі приймача, пролунав якийсь шум. Яша підніс навушники до свого вуха, задоволено кивнув головою і передав навушники Левадному. Всі скупчилися навколо приймача, намагаючись краще почути радіопередачу. З навушників пролунав голос радіодиктора:
- От Совєтского інформбюро...
Валя, примостившись на краєчку стола почала швидко записувати повідомлення недогризком олівця. Лише ретельно занотувавши слова московського диктора про становище на радянсько-німецькому фронті, вона, нарешті, підняла голову і подивилася на своїх товаришів. Всі були схвильовані, знаходячись під враженням голосу, що лунав крізь шуми радіоефіру.  Не зважаючи на всі завіряння німецької пропаганди про те. що Червона Армія повністю розгромлена, виявлялося, що вона продовжує боротися і відбиватися від ворога.
Повідомлення закінчилося. Яша вимкнув приймач, і в квартирі запанувала повна тиша, яку порушив голос Левадного:
- Треба буде завтра негайно розповсюдити цю інформацію серед населення.
Раптом пролунав триразовий стукіт у двері. Всі насторожено перезирнулися. Стукіт повторюється. Левадний вказав Яші на двері.
- Здається свої. Яшо, відчини.
Яша пішов відчиняти і повернувся до кімнати з Вікторією, яка радісно привіталася:
- Всім привіт. А ось і я.
Обличчя Левадного радісно просвітліло.
- Нарешті. Проходь, Віко, сідай. Чаю хочеш?
Віка з подивом подивилася на присутню в квартирі Світлану. Адже після сьогоднішньої зустрічі вона почала вважати, що Світлана продалася німцям.
- Я не розумію, а що тут робить ця німецька підстилка?
Всі здивовано глянули на Вікторію, потім на Світлану і раптом почали голосно реготати. Віку спантеличила така несподівана реакція товариства.
- Що з вами таке? Хіба ви не знаєте, що вона сплуталася з німецькими офіцерами?
Світлана відповіла їй тим же самим:
- Так само, як і ти сплуталася з німецькими капіталістами.
Обуренню Вікторії не було меж.
- Я це зробила за завданням. Скажіть, товаришу майоре!
Світлана на це тільки посміхнулася.
- Я теж роблю це за завданням.
Віка їй не повірила.
- Авжеж! За завданням власного передка!
Нарешті в дівчачу суперечку втрутився Кольцов.
- Годі, Віко! Припини. Вона робить це за моїм завданням. Так, Світланко?
Кольцов обійняв Світлану за плечі. Світлана подивилася на нього закоханими очима і потім  перевела осудливий погляд на здивовану Вікторію. Віка обурилася:
- За твоїм завданням? Ти сам штовхаєш її в обійми тих фашистських зарізяк? Як ти можеш?!
Кольцов захотів заперечити, але його перебила Світлана.
- Ніхто мене нікуди не штовхає. Я сама дам собі раду. І поки що мене навіть пальцем не зачепили. Зате я здобула багато цінних відомостей про ворога.
Майор Левадний підсумував несподіване непорозуміння.
- Ну, все вважаю інцидент вичерпаним. Віко, доповідай, як там у тебе?
Віка ще раз глянула на Кольцова та Світлану і перейшла до справи.
- Здається, контора, до якої  ви допомогли мені влаштуватися, не має жодного стосунку до військових постачань. Її господар, на мою думку, є абсолютно ненормальним, а його синочки й поготів. Вони хочуть вивозити до Німеччини наш чорнозем.
- От сволота, - вирвалося в Яші. Левадний кинув на нього суворий погляд і знову звернувся до Вікторії:
- Не поспішай з висновками. Добре обдивись, що там до чого. Можливо, ця контора нам ще знадобиться. Ще якісь новини є?
- Я зустріла в місті нашого старого знайомого, пана Вальдманна. Пам’ятаєте той минулорічний футбол з німцями?
- Так. Він тебе впізнав?
- Упізнав. Напрошувався прийти в гості. Здається, я йому подобаюсь. Боюся, він почне до мене залицятися.
- А ти не бійся. Раз ти йому подобаєшся, він оберігатиме тебе від інших німців. А ти матимеш змогу дізнатися щось цікаве про їх військові наміри і повідомити нам.
Віка не на жарт образилася на цю пропозицію Левадного:
- Ви пропонуєте мені зустрічатися з німцем? Мене ж усі сусіди вівчаркою обзиватимуть!
В розмову різко втрутилася Світлана.
- Так, обзиватимуть! І вівчаркою, і шльондрою, і курвою фашистською. І плюватимуть тобі услід! А може навіть і в очі!
Було помітно, що Світлана говорить про наболіле. А дівчина з жаром у голосі продовжувала:
- А ти - терпи! Через силу, через біль, але терпи! Зуби зціпи, усмішку натягни і крокуй з високо піднятою головою. Бо знаєш, що ти це робиш задля святої справи, задля перемоги. Зрозуміла?!
- Але ж ти не пропонуєш мені з ним спати? – відверто запитала Віка. На це запитання Світлана щиро обурилася:
- Як ти можеш таке про мене думати? Я на таке ніколи… якщо хоч один з них мене навіть пальцем доторкнеться, клянусь, я його вб'ю!
Кольцов заспокійливо пригорнув Світлану до себе.
- Ну, добре, добре. Заспокойся.
Світлана сховала обличчя на грудях Кольцова, її плечі здригалися від хвилювання. Майор Левадний вирішив припинити цю розмову.
- І справді, Віко, спробуй приручити того німця. Він може виявитися нам корисним.
- Ну, я не знаю...
В голосі Левадного забриніли сталеві нотки:
- Все, агент Руденко! Вважайте це своїм бойовим завданням. Так, більше новин немає? Тоді давайте розходитись.


X

На колишньому радянському військовому летовищі, на якому проходив той пам’ятний матч динамівців з німецькими льотчиками, стояли рядами німецькі винищувачі. Далі лунали голосні крики німецькою мовою. Це на вільній ділянці поля льотчики на чолі з Куртом  грали у футбол. Курт як завжди грав дуже жорстко, не шкодуючи власних товаришів. Під час чергового ігрового зіткнення Курт так сильно вдарив Юргена по ногах, що ледве їх не зламав. Юрген упав і схопився руками за обидві ноги. Гра миттєво зупинилася. Всі осудливо подивилися на Курта і обступили бідолашного Юргена, що качався по землі від нестерпного болю. Курт знизав плечима, але також підійшов до скорченого Юргена. Той подивився на свого кривдника ненависливими очима і прохрипів, пересилюючи біль:
- Що ж ти робиш, Курте?! Адже ми, чорт забирай, начебто вважаємось друзями!
Курт,  зберігаючи байдужий вигляд, недбало кинув у відповідь:
- На полі ти не маєш потурати ні друзям, ні родичам. На полі ти повинен бачити лише суперників, які стоять між тобою і твоєю перемогою. Звісно, якщо ти дійсно хочеш перемогти...
Курт обвів поглядом гравців, що зібрались навколо Юргена і з викликом запитав:
- Хтось із цим не згоден?
Всі повідводили очі. Харизматичному та лютому на розправу Куртові ніхто з його однополчан не наважувався відкрито заперечити.
Раптом пролунав різкий звук сирени, і  до гравців підбіг захеканий огрядний фельдфебель. Ковтаючи повітря він крикнув:
- Панове офіцери, тривога! Радянські бомбардувальники! Всім наказано негайно вилітати на перехоплення.
Курт негайно зірвався з місця, кинувши іншим:
- За мною!
Він помчав до літаків, і решта його однополчан попрямувала за ним. Курт підбіг свого «Мессершмітта» і так як був, прямо у футбольній формі, застрибнув до кабіни. Звичним рухом закрив за собою "ліхтар", завів двигун, вирулив на злітну смугу і злетів у небо. Інші німецькі льотчики зробили так само, сідаючи в літаки і злітаючи один за одним у безхмарне вересневе небо.

В цей час герр Шмульке сидів за письмовим столом, знову уважно вивчаючи загадковий перстень, який він тоді сховав до шухляди після появи Віки. Навпроти нього, через стіл, сиділи Руді та Аді, уважно стежачи за діями батька. Нарешті герр Шмульке підвів на них очі і, змовницьки стишивши голос, повідомив:
- Сини мої, зараз я розкажу вам велику таємницю. Присягніться, що ви нікому не розкажете про те, що зараз почуєте.
Батькове повідомлення здивувало Руді.
- Нікому-нікому?
Аді запитав у тон братові:
- І навіть мамі?
Згадка про дружину вивела Шмульке з рівноваги.
- Взагалі нікому, а тим більше - мамі! Зрозуміло?
Перелякані суворим тоном батька, Руді та Аді запопадливо закивали головами на знак згоди. Герр Шмульке подивився синам у вічі і несподівано для них запитав:
- Як ви думаєте, навіщо ми тут?
Руді та Аді насторожено перезирнулися. Руді спробував обережно відповісти:
- Щоб розбагатіти?
Герр Шмульке схвально кивнув.
- Правильно. Але як? Ви й справді думаєте, що я припхався сюди у розпал війни, щоб торгувати місцевим чорноземом?
Аді простодушно відповів те, що звик чути від батька:
- Так. Адже він сягає тут майже метрової товщини і жирний, наче голштейнське масло!
- І той, хто його в нас купуватиме, матиме і хліб, і молоко, і м'ясо. А ми заробимо мільйони, чи не так? – підхопив Руді.
Герр Шмульке іронічно подивився на синів, які щойно повторили його ж слова і напустив на себе ще більш загадковий вигляд.
- Звісно, але це лише, так би мовити, офіційна причина...
Ця звістка не аби як спантеличила Аді.
- А що, хіба існує ще й неофіційна?
Герр Шмульке підтвердив здогад сина:
- Авжеж існує! – і перейшов майже на шепіт: - Насправді, ми тут, щоб розшукати стародавній скарб…
Від здивування Руді та Аді перепитали в один голос:
- Скарб?!
Герр Шмульке приклав собі палець до рота.
- Тс-с! Тихо...
Озирнувшись, він нахилився вперед до синів.
- Ви знаєте, що наприкінці Першої Світової війни я служив тут? - герр Шмульке кивнув головою в бік вікна, - У вісімнадцятому році я молодим лейтенантом служив у окупаційному корпусі фельдмаршала Ейхґорна, який місцевий уряд, що відокремився від Росії, запросив для захисту України від більшовиків. Але наше становище тут виявилося хитким. Війна на Заході котилася до поразки, а тутешня влада демонструвала свою повну безпорадність перед тиском зі Сходу. Та й у фатерлянді було неспокійно. Тому ми постійно чекали на відправку додому. І ось одного разу...

Київ у листопаді 1918 року виглядав як ніколи похмуро. Звична для цієї пори осіння негода видавалася особливо нестерпною. Дув пронизливий вітер, який разом із холодним дощем дуже дошкуляв німецьким та гетьманським патрулям на київських вулицях.
Безлюдним Андріївським узвозом повільно підіймався старий чернець у довгій рясі. Раптом йому заступили дорогу дві темні постаті і силоміць притисли до стіни. Один з нападників виглядав цибатим та худим, другий – низеньким та опецькуватим. Цибатий притис до ченцевого горла гострого ножа і загрозливо прошепотів просто в обличчя:
- А ну, стій панотче! І не рипайся, якщо хочеш ще трохи пожити.
Чернець не злякався несподіваному нападу, а, скоріше, здивувався:
- Чого вам від мене треба? Побійтесь Бога!
Почувши про Бога опецькуватий зловтішно вищирився:
- Ги-ги! А ось більшовики кажуть, що Бога нема. І скоро вони вже будуть тут і отаких, як ти, всіх до одного шльопнуть. Тож не патякай, а кажи нам, де знаходиться скарб!
Чернець, намагаючись здаватися спокійним, перепитав:
- Який ще скарб, сину мій?
Цибатий ще сильніше притис ножа.
- Той, який ти зберігаєш. Срібло, золото, каміння. Кажи, інакше доведеться поговорити з тобою в іншому місці, і іншими способами.
Опецькуватий схопився за масивний наперсний хрест ченця, що висів у того на шиї.
- А ось це хіба не золото?!
Цибатий скептично скосив око на хрест.
- Оце? Це дрібничка в порівнянні з тим, що він переховує. Я сам чув, панотче, як ти згадував про древній скарб. Де він?
Чернець пильніше придивився до цибатого і раптом його обличчя проясніло.
- Я впізнав вас, пане штабс-капітан! Ви мабуть думали, що з бородою я вас не впізнаю?!
Від досади, що його впізнали, цибатий вилаявся:
- Чорт! Старий дурень, ти сам у цьому винен! Кажи де скарб, якщо хочеш жити!
Цибатий натиснув на ніж, і з під леза виступила кров.
В цю мить з-за рогу з’явився молодий герр Шмульке, одягнений у зимову форму лейтенанта кайзерівської армії. Побачивши старого ченця та двох грабіжників з ножем, Шмульке вирішив негайно втрутитись. Він вихопив пістолет та крикнув:
- Хальт!
Цибатий смикнувся від несподіванки і простромив горло ченця ножем. Відсахнувшись від нещасного старого, він з поплічником кинувся навтьоки. Шмульке навів пістолет і натиснув на гачок. Нічну тишу розірвав сухий звук пострілу. Опецькуватий змахнув руками і впав, як підкошений. Німець вистрілив услід цибатому, але той вже зник за рогом.
Шмульке схилився над пораненим старим. Той марно намагався щось сказати, захлинаючись кров'ю, що юшила з його горла і рота і втратив свідомість.
На звуки пострілів підбігли двоє німецьких патрульних. Шмульке наказав, показуючи на нерухомого старого:
- До шпиталю його, негайно!
У військовому шпиталі, куди вдалося доправити пораненого, чернець раптом отямився, подивився на Шмульке і знову хотів щось сказати. Але замість слів із його горла вирвалося лише криваве булькання. Тоді старий слабким рухом зняв зі свого пальця срібний перстень і віддав його Шмульке. Зробивши це, чернець безсило відкинувся на подушку і помер. Схвильований Шмульке сховав несподіваний подарунок до кишені і вийшов зі шпиталю.
І ось через двадцять три роки після тієї події герр Шмульке вирішив розповісти про той випадок своїм синам:
- Поранений мною грабіжник на допиті повідомив, що той чернець набито був хранителем якогось стародавнього скарбу. Про це він дізнався від свого напарника, що втік.  Грабіжнику ми тоді не повірили і просто розстріляли. Але подарований перстень видався мені дуже дивним.
Шмульке показав синам перстень. Аді та Руді від цікавості подалися вперед, щоб краще розгледіти те, що батько тримав у руці. Шмульке продовжив:
- Бачите? Ось тут по колу зроблений якийсь довгий напис. Заради цікавості я скопіював перше слово і показав його знавцям тутешньої мови. На мій  превеликий подив це було слово "Скарб".
Руді та Аді з роззявленими ротами дивилися на потемнілу від часу прикрасу, на якій було викарбовано якийсь незрозумілий символ, оточений по колу не менш незрозумілими їм літерами.
Таємничий чернець, грабіжники, скарб! Хлопці навіть гадки не мали, що їх шановний таточко замолоду брав участь у подібних пригодах. А тим часом таточко вів далі:
- Потім  в Німеччині сталася та клята революція, і нас відправили додому, а згодом тут захопили владу більшовики. Двадцять довгих років я чекав нагоди, щоб сюди повернутися і все з'ясувати. І ось, завдяки нашому дорогому фюреру, така нагода нарешті з'явилась.
При згадці про фюрера видресирувані Гітлерюгендом Руді та Аді автоматично підскочили, підкинувши свої правиці в нацистському привітанні, в один голос крикнувши:
- Хайль Гітлер!
Герр Шмульке мляво їх підтримав, відповівши: «Хайль!», і повернувся до розмови.
- Ідея щодо експорту місцевого чорнозему до Німеччини виявилась дуже вдалою. Я отримав офіційний дозвіл брати проби ґрунту в будь-якій точці України. Хоч у самісінькому центрі Києва!
Герр Шмульке збуджено підскочив зі свого крісла.
- Маючи такий дозвіл, ми спокійно викопаємо цей скарб, і ніхто, ні Вермахт, ні навіть Гестапо, не зможе нам у цьому перешкодити.
Руді захоплено подивився на батька.
- Грандіозно, таточку! А де ми будемо копати?
- А про це ми дізнаємось, коли прочитаємо цей напис.
Аді шанобливо подивився на перстень у батькових руках.
- А як же ми його прочитаємо? Ми ж не володіємо тутешньою говіркою.
- А в цьому нам допоможе наша фройляйн Вікторія. Я скопіював напис і дам їй його перекласти на людську мову.
У двері кабінету пролунав стукіт. Руді та Аді повернулися у бік дверей. Герр Шмульке посміхнувся.
- О, це мабуть саме вона. Увійдіть! Бітте!
Двері відчинилися, і до кабінету зазирнула Віка. Вона помітила, що перед Шмульке знову лежить той самий перстень.
- Ви мене викликали, герр Шмульке?
Помітивши, що Віка побачила перстень, Шмульке невдоволено поклав його до кишені, але дівчина вже встигла його добре роздивитися.
- Так, фройляйн Вікторіє. У нас є до вас невеличка справа. Вважатимемо, що це перевірка вашої професійної компетенції. Ви можете перекласти, що тут написано? Тільки не поспішайте.
Герр Шмульке дав Вікторії аркуш зі скопійованим ним написом. Вікторія взяла папірець.
- Тут написано ще по-дореволюційному. Але я можу прочитати. Скарб під землею захований. Три вісімки біля підніжжя даного богом. Божа премудрість за спиною. Мудрий господар охороняє спокій його.
Здивована прочитаним Вікторія повернула записку Шмульке.
- Це все, пане Шмульке. А що це?
Шмульке старанно записав зміст напису у своєму нотатнику і залишив запитання Віки без уваги.
- Дякую, фройляйн Вікторіє.  Ви вільні.
Віка знизала плечима і вийшла. Шмульке звернувся до синів:
- Ну, і що ви на це скажете?
Руді захоплено розвів руками:
- Татку, якщо це все правда, я готовий шукати цей скарб, навіть якщо для цього доведеться перекопати весь Київ!
Аді кивнув на двері, які щойно закрилися за Вікою.
- Тату, а ви впевнені, що фройляйн Вікторія нікому про це не розплеще?
Шмульке іронічно всміхнувся.
- А я спеціально обрав на роль перекладача жінку. Адже  навіть якщо вона кому-небудь розповість про цей напис, їй все одно ніхто не повірить.
Виховані нацистською пропагандою на тому, що жінки, на відміну від чоловіків, є нижчими істотами і тому не здатні до самостійного мислення, Руді та Аді погодилися зі словами батька. Їм і на думку не спало, що Віка не залишилася байдужою до цієї інформації.


XІ

Сонце вже почало хилитися до небокраю. Літаки однополчан Курта один за одним сідали на аеродром. Останнім приземлився сам Курт. Він виліз із кабіни, стрибнув на землю і почав активно розтирати власне тіло, яке били страшенні дрижаки. Його товариші робили так само. На Юргена просто було шкода дивитися. Одягнений лише у футбольні труси він мав жалюгідний вигляд, а його посинілі губи ледве ворушилися. Цокочучи зубами, Юрген вилаявся:
- Чорт забирай! Невже не можна було хоча б одягтися? Якби я знав, що на висоті буде так холодно…
Курт підійшов до товариша і зверхньо поплескав його по щоці.
- Не рюмсай, хлопчику. Ворог не став би чекати, доки ти надягнеш повзунці. 
Змерзлий, як і усі решта, Пауль з осудом подивився на Вальдманна.
- Курте, ну навіщо ти так?
Курт відреагував миттєво. Він подивився злими очима на Пауля, а потім з викликом запитав інших:
- А що? Щось комусь не подобається?
Курт обвів поглядом решту льотчиків.
- Будь ласка, можете поскаржитися матусям на злого дядька Курта, Курт подивився на ручного годинника. - Все, розмову закінчено. Мені треба до міста. Всім відпочивати!

Увечері Віка знову прийшла до Левадного. Там вона застала ще Яшу та Валю. Схвильованим голосом Віка доповіла майору про прочитаний папірець: 
- Мій господар сьогодні дав мені перекласти якийсь чудернацький напис.
Майор зацікавився:
- Який напис? Про що?
- Ще дореволюційний, з твердими знаками. Ви не повірите, але там йшлося про якийсь скарб.
Здивована Валя висловила запитання, що виникло у всіх присутніх:
- Скарб? Який скарб?
- Я не знаю. Там все так непевно...
Левадний уважно подивився на Вікторію.
- Ти можеш точно пригадати, що там було написано?
- Зараз спробую. Отже там йшлося про захований скарб, якісь три вісімки, божу премудрість та мудрого господаря, що той скарб охороняє... Здається, це - все.
Валя скептично пхикнула:
- Маячня якась. Старорежимні забобони!
Левадний з нею не погодився:
- А якщо не  маячня? Яшо, що ти про це думаєш?
- Стиль напису дійсно старорежимний, тут я згоден з Валею. А ось маячня це чи ні - невідомо. Шукати скарб під час війни - справа серйозна. Не думаю, Віко, що твій німець припхався сюди не будучи  впевненим в успіху своєї місії. Треба  прослідкувати за цим Шмульке.  Скарб, якщо він існує не повинен залишити межі України.
Віка погодилася з Яшею, але її непокоїв таємничий текст.
- Але що означає зміст записки? Що таке, наприклад, "три вісімки"?
Майор замислено потер лоба.
- Три вісімки? Вісімсот вісімдесят вісім. Це може бути число, номер або дата. Якщо число, то що воно означає? Для номеру будинку це забагато. А якщо це дата?
Раптом обличчя Яші осяяла здогадка.
- Заждіть! Тисяча вісімсот вісімдесят восьмий рік - дев'ятисота річниця хрещення Київської Русі! Кажуть тоді її тут відзначали дуже гучно.
Валя подивилася на Яшу.
- Тоді цими цифрами може бути позначений будинок, збудований того року.
Майор Левадний схвально кивнув.
- Зрозуміло. Я віддам наказ всім нашим, щоб уважно попридивлялися до міських будівель. А ти Віко інформуй мене про всі дії та наміри того пана Шмульке, чи як там його?
Віка раптом згадала про свого сусіда.
- Слухайте. У моєму будинку мешкає професор історії. Валю, пам’ятаєш його? Я спробую його розпитати. Може він щось знає про ці три вісімки.

Наступного ранку Вікторія постукала до квартири професора Кострицького. Професор відчинив двері і запросив Віку пройти всередину. Віка зайшла до темної вітальні, обставленої старовинними меблями.
- Як ви, Станіславе Казимировичу?
Старий професор бадьоро відповів:
- Та начебто нівроку. Ось, вирішив навести лад у своїх колекціях. Справи складаються так, що доводиться дещо продавати. Адже панове окупанти, здається, не збираються платити мені пенсію.
Кострицький показав рукою довкола себе, і Віка побачила стоси патефонних платівок, що були розкладені на столі, канапі і просто на підлозі. Професор взяв до рук один з конвертів і запитав:
- Що привело до моєї скромної оселі молоду симпатичну панянку?
- Станіславе Казимировичу, можна у вас запитати? А де в Києві можуть знаходитися три вісімки?
Від неочікуваного запитання професор здригнувся і випустив платівки з рук. Вони з гуркотом впали на підлогу, і він нахилився, щоб їх підняти. Віка зойкнула від несподіванки і кинулась йому допомогти.
Раптом на пальці професора Віка помітила перстень, схожий на той, що вона бачила у Шмульке.
Професор перехопив її погляд. Його усміхненість кудись пропала. Він сховав руку з перснем за спину і сухим голосом старий запитав Віку:
- А чому це вас цікавить?
- Я прочитала напис, що нібито десь під трьома вісімками захований скарб. І вирішила спитати у вас, як у історика, може ви знаєте, де це може бути?
Професор відповів, помітно нервуючи:
- Ні. Я не знаю, що там за три вісімки, і де вони можуть знаходитися.  У вас ще є запитання до мене, чи це все?
- Ні, це все, про що я хотіла спитати.
- В такому разі вибачте, мені вже час бути на базарі. До побачення.
Від гостинності професора Кострицького не залишилось ані сліду. Він м’яко, але рішуче виставив Вікторію за двері.


XІІ

На Євбазі вирувала звична торгівля. Сотні людей, як вже стало звичним за час окупації, продавали, купували та міняли різні дрібні товари.
Професор Кострицький розклав на землі свої платівки і чекав на тих, хто в такі часи мав би інтерес до музики. Людський потік байдуже обминав професорський крам, аж раптом перед Кострицьким виросла постать  Кості-Сінгапура. Одна з платівок привернула його увагу.
- А це в тебе що? Вертинський? – Сінгапур взяв платівку до рук і покрутив перед очима.
Професор підтвердив його здогад:
- Так, це маестро Олександр Вертинський. Панові офіцеру подобаються його пісні?
- А "В бананово-лимоннім Сінгапурі" тут є?
- Ну, звичайно! Пан офіцер хоче її взяти?
Сінгапур схитнув головою.
- Хоче. І візьме!
Задоволений своїм дотепом, Костя поклав платівку під пахву і хотів йти далі, коли старий спробував йому обережно нагадати про необхідність заплатити.
- Вибачте, пане офіцер, а гроші?
Сінгапур нахабно поцікавився:
- Що? Які ще гроші?
- Ну, можна карбованці, а можна й райхсмарки...
- Ти, діду, дякуй, що я тебе взагалі не заарештував за спекуляцію! Ясно? Ну, ось і все!
Розгублений професор ледве не заплакав від образи та свавілля представника нової влади, але той не звернув на це жодної уваги і задоволений своїм трофеєм попрямував далі.
Раптом Сінгапур помітив у натовпі Шкета, який знову торгував сигаретами, і кинувся до нього. Підскочивши ззаду, він схопив малого за комір.
- А ну, стій! Я казав тобі, щоб ти мені тут більше не траплявся? Казав, чи ні?! Ну, все. Досить вже з тобою цяцькатися! А ну, ходімо.
Сингапур потягнув Шкета за собою. Той почав щосили пручатися, вислизнув із рукавів свого старенького піджака і кинувся навтьоки, миттєво розчинившись у натовпі.  Шкетів піджак залишився в руках у розлюченого Сингапура. Спершу він хотів побігти навздогін за Шкетом, але потім махнув рукою, і поліз оглянути кишені неочікуваної здобичі. З внутрішньої кишені піджака він витяг складений учетверо аркуш паперу. Зацікавлений Сінгапур розгорнув аркуш і підніс його до очей. Аркуш був вкритий написаним від руки текстом, який починався словами: "От Советского Информбюро". Обличчя Сингапура скам'яніло. Він зіжмакав папірець і заховав до кишені штанів.

Вікторія вийшла на ганок будинку, над яким була розміщена велика вивіска "Schmulke und S;hne Gmbh. Ukraіnіsche Schwarzerde". Її робочий день на сьогодні закінчився, і дівчина розмірковувала, що саме робити далі. Раптом вона побачитла Курта. Він стояв біля автомобіля, за кермом якого знаходився огрядний фельдфебель, і задоволено посміхався.
- Доброго дня, фройляйн Вікторія. Радий вас знову бачити!
- Як ви мене знайшли? – Віка була здивована його несподіваною появою, хоча й знала, що рано чи пізно настирливий німець знову з’явиться на її шляху.
- Ваша матуся люб'язно повідомила, де ви зараз працюєте.
- Ви заходили до мене додому?
- Так, а чому б ні? Ваш татко, як ви пам’ятаєте, був радий бачити мене своїм гостем.
- Це було до війни. А зараз, нагадую, ви прийшли сюди не як гість, а як окупант.
- Навіщо такі страшні слова, фройляйн Віко? Хоч до війни, хоч зараз, я, в першу чергу, хочу бути вашим... другом! Дозвольте, я вас підвезу?
- Але це зовсім не обов'язково...
Вікторія  спробувала протестувати, але раптом згадала слова Левадного: «...спробуй приручити того німця. Раптом він виявиться нам корисним...». Тому Вікторія вирішила погодитись.
- Ну, добре. Тільки прямо додому.
Задоволений її згодою Курт з широкою посмішкою розчинив дверцята автомобіля.
- Звичайно ж додому. Прошу сідати!
Машина заревіла мотором і рушила київськими вулицями.
Деякий час їхали мовчки. Курт задоволено посміхався, розсівшись на передньому сидінні. Фельдфебель зосереджено кермував автомобілем, не звертаючи уваги на Віку, що сиділа позад нього. Віка напружено дивилася у вікно. Їй дуже не подобалася ситуація, в якій вона опинилась.
Коли машина проїхала кілька кварталів, Курт несподівано звернувся до Віки:
- Фройляйн Вікторія, скоро ви будете вдома. Але спочатку мені треба заїхати в одне місце.
Вікторія обурено поглянула на Курта.
- Але ж, пане Вальдманн, ви ж обіцяли...
- Все, що обіцяв, я завжди виконую, - заспокоїв її Курт, - Але мені зараз конче потрібно відвідати мого дядечка.
- У вас тут є дядечко? – здивувалася Віка.
- О, так! Невеличкий візит увічливості. Це займе лише декілька хвилин.
Автомобіль під'їхав до будівлі київського генералкомісаріату. До війни тут розміщувався штаб Київського особливого військового округу, де служив генерал Руденко. Зовні будівля була такою самою, якою її пам’ятала Віка.  На фасаді збереглися радянські зірки і великий ліпний герб СРСР. Навіть прапор над входом залишився червоним. Тільки золоті серп і молот на ньому замінила чорна свастика. Після війни тут розміщувався Центральний Комітет Комуністичної партії УРСР, а зараз у цій будівлі знаходиться Адміністрація Президента України.
Курт поцікавився у Вікторії:
- Вам знайомий цей будинок?
- Так, це будинок Київського особливого військового округу. Тут раніше працював мій татко.
Фельдфебель зупинив автомобіль біля входу. Курт відчинив дверцята і сказав:
- А тепер тут знаходиться генерал-комісаріат Києва, де працює мій дядечко Гельмут. Айн момент!
Курт вийшов з автомобіля, козирнув вартовому на дверях і зайшов до будівлі. Пройшовши всередину, він піднявся сходами, пройшов довгим коридором і опинився біля дверей одного з кабінетів, перед якими стояли два здоровенні вартові. На дверях була причеплена табличка: Generalkommіssar Helmut Quіtzrau - "Генерал-комісар Гельмут Квітцрау". Курт взявся за ручку і відчинив двері.
В кабінеті за письмовим столом сидів одягнений в мундир бригадефюрера СА генерал-комісар Києва, який і виявився дядьком Курта.
Курт здійняв руку у традиційному нацистському салюті.
- Хайль Гітлер!
Генерал-комісар недбало махнув рукою у відповідь на привітання небожа.
- Хайль.
- Можна, дядечку Гельмут?
- Радий тебе бачити, мій хлопчику. Проходь ближче.
Курт підійшов до столу генерал-комісара. Той дістав із сейфу пляшку та тарілку з нарізаним лимоном і запропонував:
- Сідай, Курте. Шнапсу хочеш?
Курт ствердно хитнув головою у відповідь. Генерал-комісар налив два кришталеві келихи, один взяв собі, а другий простягнув Курту.
- Чув про твої подвиги, Курте. І як ти в самих футбольних трусах на бойове завдання полетів. І як ти при цьому два ворожі бомбардувальники збив. Молодець.
Генерал-комісар через стіл торкнувся своїм келихом келиха Курта.
- Моя сестра народила гарного воїна. Фатерлянд пишається тобою, синку! Прозіт!
Обидва випили свій шнапс, і Курт удавано скромно відповів на дядьків комплімент:
- Та що там збивати? Подумаєш, якихось два нікчемних бомбардувальника. От якби одразу десять!
Генерал-комісар іронічно подивився на родича.
- Так одразу й десять? Що ж, Курте, якби такого прагнув кожний наш льотчик, у совєтів вже б не залишилось літаків. І ми б нарешті виграли цю кляту війну.
Курт  показав на пляшку.
- Тоді - за перемогу?
- За найшвидшу і найповнішу перемогу.
Генерал-комісар налив ще по одній і підняв свій келих.
- Зіг!
- Хайль!
Обидва випили до дна. Генерал-комісар пожував лимонну скибку і повернувся до попередньої теми розмови:
- І все ж таки я шкодую, що ти тоді залишив збірну. В твоїй особі Райх втратив чудового футболіста.
Курт самовпевнено відповів:
- Але, я сподіваюсь, натомість Райх отримав непоганого льотчика?
- Твоя правда, синку. Льотчик із тебе теж нівроку.  Але я був і залишаюсь великим шанувальником футболу. Тому мені цікаво, чи братимеш ти зі своїми хлопцями участь у наступному чемпіонаті Люфтваффе?
- Я ще не вирішив. А хіба там мені є з ким змагатися?
У голосі генерал-комісара почулося незадоволення:
- Синку, твоя самовпевненість колись зіграє з тобою злий жарт. Хіба той випадок із загибеллю Бруно й Хорста тебе нічому не навчив? 
Курт скривився і зухвало кинув:
- Знову стара пісня? Не треба мені про це постійно нагадувати...
Генерал-комісара охопила лють на занадто самовпевненого небожа. Він підвівся з-за столу і гнівно нахилився вперед до Курта.
- Не треба? А я нагадаю. А ще я нагадаю, хто тебе тоді врятував від трибуналу! Тільки завдяки моєму авторитету і зв’язкам вдалося списати наслідки твоєї безроссудливості на трагічний випадок під час війни.
Курт зробив вигляд, що йому незручно за свою поведінку.
- Ну, годі вам, дядечку Гельмут. Я все зрозумів. Що там ви мені хотіли повідомити щодо чемпіонату?
Генерал-комісар незадоволено пробурчав:
- Зрозумів він... Ти знаєш, що майор Герман Граф зібрав команду "Червоні орли" і хоче наступного року стати чемпіоном Люфтваффе замість тебе?
- Про це я знаю. І Германа я теж добре знаю. Непоганий голкіпер, хоча й пропустив якось від мене кілька голів. А хто у нього в команді?
Генерал-комісар був добре обізнаний у німецьких футбольних справах і з задоволенням продемонстрував цю свою обізнаність Курту.
- Як завжди: його ведений Альфред Гріславскі, механік Уве Гізе та інші хлопці з Германової частини. Але мені доповіли, що там з'явився талановитий новачок - такий собі єфрейтор Фріц Вальтер. Кажуть цей хлопець грає, наче бог і в нього велике майбутнє.
- Не знаю, як там грає той Фріц, але єдиним, чия гра мене дійсно вразила був один місцевий гравець. От із ким я хотів би ще раз помірятися силами на полі! Але останнього разу я бачив його ще перед війною, і мені невідомо, де він може бути зараз.
Зненацька Курту спала на думку одна ідея.
- Дядечку Гельмуте, а ви не могли б своїми каналами дізнатися, що сталося з таким собі Ніколаєм Ткаченко - форвардом київського "Динамо".
Генерал-комісар здивовано вигукнув:
- О, "Динамо"! Команда радянського НКВД!
Курт здивовано перепитав, не повіривши власним вухам:
- НКВД?
- Так. Це майже те ж саме, якби ти грав за Гестапо. Добре, я дам команду дізнатися щодо твого, як ти сказав? Ткаченко?
- Це було б дуже люб'язно з вашого боку, дядечку Гельмут!
- Ну, добре, синку, домовились. А зараз може ще по одній?
Курт схвально посміхнувся у відповідь. Генерал-комісар розлив залишки шнапсу і урочисто підняв свій келих.
- Сьогодні, любий небоже, я підписав історичний наказ про остаточне вирішення єврейського питання в цьому місті. Вип’ємо за це!
Тонко дзенькнув кришталь, і дві німецькі горлянки знову зігріло приємне тепло від випитого шнапсу.
Раптом двері розчинилися і до кабінету увійшов довготелесий незнайомець у чорній формі оберфюрера СС. На його кашкеті зловісно виблискував сріблястий череп.
Курт здивовано подивиться на прибульця. Есесівець підняв правицю у нацистському привітанні, неприємно прохрипівши:
- Хайль Гітлер!
Генерал-комісар рвучко схопився на ноги і відповів незнайомцеві тим же чином.
Курт був також змушений піднятися і відсалютувати правицею.
Есесівець обвів присутніх важким поглядом. Його голос рипів, наче незмащене колесо:
- Дозвольте увійти?
В рухах завжди пихатого та самовпевненого генерал-комісара пролунала незнайома раніше Курту запопадливість.
- Так, авжеж, герр оберфюрер. Я дуже радий вас бачити. Познайомтесь, будь ласка, це мій небіж, Курт Вальдманн, льотчик-винищувач.
Есесівець скупо кивнув Курту і невдоволено сказав генерал-комісару:
- Хочу нагадати, що я до вас у справі.
- Так, так, звичайно, – погодився той, - Курте, ходімо, я тебе проведу.
У відповідь на здивований погляд Курта генерал-комісар зробив страшну міну на обличчі, взяв племінника за лікоть і мало не силоміць виштовхнув у коридор. Там Курт невдоволено звільнив свій лікоть від пальців генерал-комісара і поцікавився:
- Хто це такий?
Генерал-комісар перейшов мало не на шепіт:
- Не треба зайвих запитань. Він з «Аненербе». Потрібно пояснювати, що це?
Курт скептично скривився.
- Контора, що вивчає історію арійської раси? Мисливці за привидами? Шукачі стародавніх скарбів?
Генерал-комісар знову зробив страшну міну і приклав палець до рота.
- Із цими есесівцями треба бути обережним. Нажаль, ми в СА зрозуміли це лише після ночі довгих ножів...
Генерал-комісар голосно на весь коридор попрощався з Куртом:
- До побачення, герр майор. Якщо буде потрібно, я вас викличу.
Після цього генерал-комісар повернувся до свого кабінету. Курт незрозуміло знизав плечима і пішов до виходу.
Генерал-комісар сів за свій стіл і звернувся до несподіваного гостя:
- Отже, я вас уважно слухаю.
- Скажіть, а вам відомо, чим займається фірма такого собі Шмульке?


XІІІ

Віка почала вже нервуватися через відсутність Курта. Фельдфебель байдуже дивився у вікно, і їй не залишалося нічого іншого, як теж споглядати за дверима генерал-комісаріату. Нарешті Вікторія побачила, як з дверей на ґанок вийшов повеселілий після шнапсу Курт. Він підійшов до автомобіля, розкрив дверцята автомобіля і звернувся до Вікторії з неочікуваною пропозицією:
- Фройляйн Вікторія, а давайте трохи погуляємо?
- Але ж ми домовлялися, що ви підвезете мене додому? Мама вже  й так, мабуть, хвилюється через мою відсутність.
- Не турбуйтесь, фройляйн Вікторія, я одразу її попередив, що ми з вами трохи затримаємось.
Обуренню Віки не було меж.
- Як це "затримаємось"? І що вона на це відповіла?
- Ваша мама все зрозуміла правильно і не заперечувала. А ще вона просила вас показати мені Київ. Хіба вам шкода для мене невеликої екскурсії?
Віка приречено зітхнула і, спираючись на руку Курта, вийшла з автомобіля. Курт взяв Вікторію під руку і показав на будинок, розташований навпроти генерал-комісаріату.
- До речі, ви не розкажете мені, що це за химерний будинок?
- А він так і називається - "Будинок з химерами". Кажуть, архітектор збудував його на честь своєї доньки, яка покінчила життя самогубством.
Курт і Вікторія підійшли до Будинку з химерами ближче. Курт зачудовано роздивлявся бетонних тварин на його фасаді. Раптом його увагу привабила скульптурна композиція, що зображувала бій пантери з орлом. Курт показав Вікторії на ці фігури.
- Цікава алегорія. Вона наче символізує перемогу Німеччини над вашою країною.
Віка подивилася туди, куди показав Курт, і іронічно зауважила:
- Перепрошую, пане Вальдманн, але, якщо я не помиляюсь, символом Німеччини є саме орел.
Віка показала на емблему Люфтваффе на мундирі Курта: орла, що летить, тримаючи в пазурах свастику.
Курт подивився на безпорадного бетонного орла, що гинув у пазурах безжальної пантери, потім перевів погляд на усміхнену Вікторію і його очі на мить сповнилися люттю. Але він одразу опанував себе, намагаючись, щоб його голос лунав максимально спокійно:
- Може фройляйн облишить свої кпини і продовжить нашу екскурсію?
Віка опустила очі і вони пішли вниз від будинку з химерами,  минаючи зруйнований Хрещатик. Центральна та колись найгарніша вулиця Києва лежала перед ними у руїнах. Напередодні вступу німців у місто більшість будинків на Хрещатику зусиллями спеціальних команд радянського енкаведе було висаджено в повітря. А вже після на перемоги провину за руйнування Києва повністю списали на німців. Тоді на них взагалі багато що посписували
Віка з гіркотою подивилася на те, що залишилося від її улюбленої вулиці.
- Бідолашний Хрещатик...
- Хрещатик? Вікторіє, забудьте це слово. Відтепер ця вулиця називається Айхгорнштрассе.
Курт показав на відповідну табличку на стіні крайнього напівзруйнованого будинку.
Віка, яка розуміла,  що Eіchhorn німецькою означає білка, здивувалася, чим міг заслужити на таку честь перед Німеччиною звичайний гризун?
- Вулиця білки? Ви назвали вулицю на честь білки?
Курт не поділяв її іронії.
- Ні, на честь німецького фельдмаршала Германа фон Айхгорна, вбитого тут у вісімнадцятому році якимось бандитом, - Курт вже почав втрачати терпець, слухаючи іронічні зауваження Вікторії, - І припиніть, нарешті, глузувати, фройляйн Вікторія!
Віка раптом втратила усміхнений вигляд. ЇЇ обличчя зблідло, а погляд був спрямований кудись повз Курта.
- Ой! Що це?
Курт повернув голову в бік, куди дивиться Віка.
Вулицею просто на них повільно сунув величезний натовп людей. Жінки й діти, дідусі й бабусі, молоді й старі, з якимись пожитками в руках понуро йшли в супроводі озброєних німців та поліцаїв. Віка не зводила з натовпу розширених очей і раптом зустрілась поглядами із вродливою дівчиною - своєю ровесницею. У великих змучених очах нещасної Віка несподівано побачила осуд і зневагу. Віці стало ніяково перед іншими через те, що вона гуляє з окупантом.
Курт байдуже дивився на натовп, що проходив повз них вулицею.
- Що це? Я так розумію, перед нами відбувається процес остаточного вирішення єврейського питання.
- Як це "остаточного вирішення"? Що з ними буде? – Віка з тривогою повернулася до Курта. Німець цинічно посміхнувся.
- Не хвилюйтесь, фройляйн Вікторія, про них подбають.
Раптом серед поліцаїв Віка помітила Сінгапура. Вона гукнула йому:
- Костю! Куди ви їх ведете?
Сінгапур покрутив головою, шукаючи того, хто його кликав і нарешті помітив Віку в супроводі якогось німецького офіцера. Він процідив крізь зуби:
- У Бабин Яр. На реєстрацію.
- На реєстрацію? – перепитала Віка, - А потім?
Сінгапур криво посміхнувся, хоча було помітно, що йому зовсім не весело.
- А потім - у бананово-лимонний Сінгапур! Ну, все, мені ніколи. А ну, веселіше! Що ви як неживі? Уперед!
Сінгапур попрямував далі. Віка залишилась стояти, пригнічена побаченим. Курту почав не подобатися її настрій, і він вирішив її відволікти.
- Годі вам перейматися, фройляйн Вікторія. Краще покажіть мені он ту кірху.
Курт показав на верхівку золотої бані дзвіниці Софійського собору. Віка пильно подивиться на Курта і, зітхнувши, погодилася:
- Добре. Ходімо.
Коли вони опинилася на Софійській площі, Віка вказала Курту на хрести собору.
- Це собор Святої Софії. За легендою він був закладений князем Ярославом Мудрим на місці битви з печенігами. Хоча, можливо його заснував ще його батько, князь Володимир.
- Конунг Вольдемар? Чув про такого. А це що за пам'ятник?
Курт показав пальцем на кінний пам’ятник Богдану Хмельницькому.
- Це пам’ятник гетьману Богдану Хмельницькому, який звільнив Україну від Польщі...
Почувши це, Курт раптом зробив несподіваний висновок:
- Виходить, вони з нашим фюрером робили одну справу.
- Як це - "одну справу"? – не зрозуміла Віка.
- Ваш Хмельницький звільнив від Польщі Україну, а наш Гітлер звільнив від Польщі карту Європи! – пояснив свою думку Курт і засміявся, задоволений власною дотепністю. Віка не поділяла його веселощів і вже хотіла вести його назад до автомобіля, коли раптом Курт звернув увагу Вікторії на напис на постаменті пам’ятника Хмельницькому.
- Скажіть, а що це там написано?
- Там написане ім’я гетьмана і дата встановлення пам’ятника - тисяча вісімсот вісімдесят восьмий рік...
Зненацька Вікторію неначе пронизало струмом.
Вона ще раз подивилася на п’єдестал: 1888… Тисяча вісімсот вісімдесят восьмий... Три вісімки!
В її голові зазвучали слова із записки Шмульке: «Три вісімки біля підніжжя даного богом...». Даний Богом. Богдан! Богдан Хмельницький! Невже в написі йшлося про українського гетьмана? «Божа премудрість за спиною...». Віка рвучко обернулася назад. Перед її очами у всій своїй величі постав Собор Святої Софії.
Вражена несподіваним здогадом Віка прошепотіла:
- «Софія» означає Божа Премудрість.
- Що ви сказали? – перепитав її Курт?
Віка струснула головою і ніби отямилась.
- Нічого. Герр Вальдманн, на цьому нашу екскурсію закінчено. Мені терміново потрібно додому.
ЇЇ рішучий тон змусив Курта одразу погодитись, але він хотів поставити Вікторії ще одне запитання.
- Добре, добре, я вас негайно відвезу. Але можна наостанок всього лише одне запитання? Ви не знаєте, де зараз може бути отой ваш «Колька»?
Віка зовсім не очікувала такого повороту розмови. Запитання німця змусило її захвилюватися: «Навіщо він про це питає? Що він задумав?». Розгублена Віка не придумала нічого кращого, ніж перепитати:
- А чому вас це цікавить пане Вальдманн?
- Під час нашої минулої зустрічі ми з ним, здається, не закінчили розмови. Хочеться дізнатися, де він зараз?


XІV

Три тижні до того. Величезне пустирище було обгороджено кількома рядами колючого дроту, за яким ворушилася величезна сіро-бура людська маса у брудних, вигорілих на сонці військових одностроях.
Це був один з багатьох нашвидкуруч збудованих німцями тимчасових концентраційних таборів для утримання велетенської кількості радянських військовополонених, що потрапили до їх рук за перші два місяці військових дій. Командування Вермахту було вражене несподіваними масштабами людських трофеїв. Адже сотні тисяч чи навіть мільйони бійців та командирів «доблесної» Червоної Армії після початку операції «Барбаросса» несподівано для власного політичного керівництва виявилися нездатними до ефективного опору агресорам і опинилися в німецькому полоні. Їх навіть особливо не охороняли, тому що, по-перше, для цього Німеччині не вистачило б ніяких військ, а по-друге, самі полонені загалом не виказували ніякої волі до втечі, покірно очікуючи на свою подальшу долю. Зрозуміло, що при цьому їх майже не годували.
Ось і цей табір на захід від Києва, в якому перебувало зо дві тисячі полонених червоноармійців, контролювався всього лише ротою німецьких піхотинців, виділеною командуванням для такої-сякої охорони. Безпосередньо ж нагляд за полоненими здійснював лише один черговий солдат на вишці з прожектором, спорудженій поруч із огорожею.
Серед колишніх бійців Робітничо-Селянської Червоної Армії просто на землі, підстеливши під себе шинелю, сидів понурий Колька. Він дивився на витатуйоване на правій руці ім’я «Віка» і болісно розмірковував про долю коханої Вікторії та згадував смерть її батька.
З іншого боку колючого дроту до огорожі підійшло двоє німців. Худий хворобливий «очкарик» з відзнаками єфрейтора та товстий коротун у формі рядового з величезною каструлею в руках. Каструля була наповнена різними недоїдками і страшенно тхнула перебродилою їжею.
«Очкарик» гукнув ламаною російською:
- Гей, швайне! Мі принесті фам жратфа! Налєтай, шнелль!
Полонені обернулися на його голос. Товстий коротун почав жбурляти недоїдки через огорожу просто в натовп.
Зголоднілі полонені кинулися їх підбирати. Утворилася штовханина. Доведені голодом до відчаю люди виривали шматки один в одного і жадібно ковтали, майже не жуючи.
Німці показували пальцями і весело реготали, споглядаючи, як нещасні змагаються за їжу. Вони дражнили полонених, що тягнули до них руки через огорожу, випрошуючи бодай шматок чогось їстівного.
Колька, який навіть не поворушився з місця, з ненавистю і огидою дивився на це огидне видовище, вичавивши з себе лише одне слово:
- Суки…
Вкритий ластовинням рудий капловухий солдат, що сидів поруч, скочив на ноги.
- Ходімо, чого сидиш?
Колька презирливо подивився на капловухого.
- Краще вже здохнути, ніж так…
Колька кивнув убік звалища людських тіл, що борсалися в пилюці, та на німців, що реготали над цим видовищем.
Капловухий не поділяв його відрази. Почуття голоду, наче магніт тягнуло його до огорожі.
- Ну, й здихай!
Капловухий помчав до огорожі і з розгону стрибнув за черговим недогризком, що прилетів з-за колючого дроту.
До Кольки підійшов кремезний хлопець у розірваній гімнастерці, сів поруч і простягнув йому шматок сухаря.
- Тримай, хлопче. Поїж.
Колька уважно подивився на несподіваного доброзичливця і взяв запропонований сухар.
- Дякую. А сам?
- А в мене ще є, - усміхнувся хлопець. – Слухай. Де я тебе раніше бачив? Дивлюсь, дивлюсь, а згадати не можу. Ти, часом, не з Києва?
- З Києва.
Кремезний хлопець раптом радісно вигукнув:
- Згадав! Ти – Ткаченко? Динамівець?
Колька ствердно хитнув головою у відповідь. Кремезний простягнув долоню.
- А я Петро Чалий з Подолу. Ми там теж, ого-го, як у футбол ганяли!
Колька потис простягнуту долоню.
- Микола…
- І як же ти тут опинився?
Колька лише сумно посміхнувся у відповідь. Перед його очима знову постав той фатальний травневий день 1940 року, коли він ледве не побився на аеродромі з зухвалим німцем.

Не встиг генерал Руденко тоді вибачитися за Кольчину поведінку перед іноземним гостем, як до учасників конфлікту повільно підійшов товариш Сєров. Подивившись на Кольку, як удав на кролика, він майже по зміїному прошипів:
- Отже, отак ти відстоюєш честь радянського футболу? Молодець… - Сєров подав знак ад’ютанту. - Вигнати його з команди і заарештувати!
Генерал Руденко на свій страх і ризик вирішив втрутитися.
- Товаришу Сєров, а віддайте-но цього героя мені! Армія йому швидко мізки вправить. Під мою відповідальність.
Сєров зміряв генерала Руденка з голови до ніг важким прискіпливим поглядом, наче вперше бачив,  і несподівано погодився.
Таким чином, Колька блискавично опинився в лавах Червоної Армії під командою генерала Руденка. Спочатку йому довелося служити в одній з частин, що обслуговувала штаб Київського особливого військового округу. А після початку війни, коли генералу Руденку доручили командування стрілецькою дивізією, він забрав Кольку до себе. Так хлопець опинився на фронті, а потім, після смерті генерала, потрапив у полон і тепер сидів у цьому таборі. Але розповідати про це новому знайомому він не став, а відігнав важкі спогади і спробував віджартуватися:
-  Як я тут опинився? Та, загалом, як і всі…
Від огорожі повернувся капловухий. Він щось жував повним ротом і задоволено посміхався.
- Даремно ти не пішов. Я там такий шмат галети відхопив!
- У когось зі своїх відібрав, шкуро?
Капловухий, відкривши від несподіванки рота, незрозуміло заблимав безбарвними віями. Петро підтримав Кольку.
- Ось через таких шкурників ми досі фріців зупинити не можемо.
Капловухий обурився на Петра:
- Та пішов ти! Хто їх зупинить? Та наш командир разом з політруком першими руки догори здійняли і решті те ж саме наказали.
На обличчі капловухого з’явилася зловтішна посмішка.
- Щоправда, фріца потім політрука першим і шльопнули. А нас усіх сюди позаганяли.
Колька обурено запитав:
- А ви навіщо, наче барани, за політруком пішли? У вас що, зброї не було?
Капловухий зі злістю поставив зустрічне запитання:
- А за кого мені воювати? У мене комуністи всю родину до Сибіру заслали, батька з братом розстріляли, а мене до дитбудинку запроторили. А тепер, коли фріци комуняк шугнули, мені їхню владу захищати? Дідька лисого! Пішли вони разом зі своїм вусатим…
Після цих слів кремезний Петро миттєво схопив капловухого за горлянку і повалив на землю зі словами:
- Ах, ти ж, контра! Та я тебе!
Колька кинувся їх розбороняти.
- А ну, припини! Ми зараз заодно маємо бути!
Петро неохоче виправдовувався:
- А чого він тут антирадянщину розводить…
Капловухий, тримаючись за горло, невдоволено поцікавився:
- За що «заодно»? За себе чи за товариша Сталіна?
Колька уважно подивився на товаришів по нещастю і відповів на запитання капловухого:
- Справа не в Сталіні. Я просто ненавиджу, що всілякі гади по моїй землі, не спитавшись, ходять.
Петро висловив те, що в нього давно було на думці:
- Рвати треба звідси, інакше подохнемо.
Капловухий злякано озирнувся на всі боки.
- Як? Охорона ж навкруги…
Колька, який повністю поділяв думку Петра, поцікавився:
- А вночі?
- А вночі прожектор світить. Помітять, – відповів капловухий.
Колька поринув у важкі роздуми а Петра раптом привабило несподіване видовище по той бік огорожі.
- Ти диви! Розважаються, сволота!
За територією табору німецькі солдати та молоді офіцери безтурботно грали у футбол. Весело регочучи та підбадьорюючи один одного, німці поводили себе так, ніби ніякої війни не було, а вони просто зібралися, щоб поганяти м’яча саме на цій ділянці українського степу.
Раптом від сильного удару м’яч перелетів через огорожу і впав серед полонених. І треба ж було такому статися, що він підкотився саме до Кольки.
Німці зупинили гру і почали махати руками, щоб полонені негайно повернули їм м’яч. Вартовий на вишці показував пальцем на Кольку і щось кричав. Лише «очкарик» з коротуном, які вже йшли геть від огорожі, не звернули на цю подію ніякої уваги.
Кольку осяяла несподівана мстива думка. Він швидко оцінив відстань  до огорожі і щосили  вдарив по м’ячу.
Від потужного удару колишнього динамівського форварда м’яч блискавично перелетів через дріт і врізався в голову «очкарика». Від сили цього влучання та несподіванки той не втримався на ногах і гепнувся носом об землю, втративши окуляри.
Полонені вибухнули зловтішним реготом. Осліплий «Очкарик» гарячково намацав втрачені окуляри в пилюці, абияк натягнув їх на носа і почав незрозуміло озиратися на всі боки. Побачивши, як полонені, кепкуючи з нього, вітають одного зі своїх, «очкарик» вихопив з кобури пістолет і навів його на Кольку, маючи намір застрелити свого несподіваного кривдника.
Але йому завадив один з німецьких футболістів, вдаривши ображеного «очкарика» по руці і вибивши з неї зброю. Не зважаючи на те, що на футболістові, білявому непоказному молодику, були лише майка та галіфе з підтяжками, «очкарик» негайно виструнчився перед ним і завмер. Футболіст жестом показав йому, щоб той забирався геть, а сам покликав пальцем до себе Кольку.
Полонені насторожено принишкли…

На витоптаному солдатськими чоботами майданчику позад табору були розставлені порожні пляшки та інші імпровізовані мішені.
На доволі великій відстані від них стояв Колька та кілька німців, на чолі з білявим, який вже встиг надягти кітель з погонами гауптмана.
Колька встановив м’яч для удару та ретельно прицілився. До «мішеней» було доволі далеко. Звичайна людина на таку відстань просто б не змогла добити м’яч. Але Колька був «динамівцем»…
Він ще раз оцінив відстань, перевірив наслиненим пальцем напрямок вітру, поцілував на щастя своє татуювання, зробив невеликий розгін і пробив.
М’яч глухо вдарив по одній з пляшок. Пляшка відлетіла убік, зачепивши ще одну, і вони обидві з гучним дзенькотом розлетілися на скалки.
Серед німців пробіг гомін здивування та захоплення. Вони почали давати гауптману гроші і щось жваво обговорювати.Потім Кольці кілька разів повертали м’яч, і він, одна за одною, збив ним решту мішеней, жодного разу не схибивши.
Влучивши останню мішень, Колька озирнувся на вражених німців. До нього підійшов білявий гауптман.
- Маладєц, Іфан! С табой мі саработать многа тєнєх! Тєржи!
Гауптман дав знак, і «очкарик» із незадоволеним обличчям підніс Кольці дві бляшанки тушонки та буханець хліба.
Колька недовірливо взяв до рук несподіване багатство, а гауптман продовжив:
- Савтра мі сарапотать єщьо больше!
Колька подивився на задоволеного німця, і раптом йому спала на думку смілива ідея. Він хитнув головою, погоджуючись на пропозицію гауптмана і попросив:
- А можна мені забрати м’яч? Потренуватися?
Гауптман погодився, і Колька разом з м’ячем та харчами повернувся назад за дріт.






XV

Людський потік, що зустрівся Вікторії та Курту на Хрещатику, під наглядом поліцаїв наблизився до Бабиного Яру. На обличчях нещасних був написаний страх і відчай.
Біля Яру їх зустрічав п’яний Жорка Швець з «колегами». Він насилу тримався на прямих ногах і його осоловілі очі горіли хижим вогником. Язиком, що заплітався від випитого самогону, Жорка зловтішно проварнякав:
- Ну що, таваріщі жиди? Ласкаво просимо на реєстрацію! – помітивши Сінгапура він привітно вишкірився. - Давай, Костяне, веди їх у пекло!
Приречені люди спочатку були змушені проходили повз столи, за якими сиділи байдужі до всього німецькі офіцери, і залишати на столах свої радянські паспорти та інші документи, що посвідчували їх особу. Цих документів набралося вже так багато, що на столах майже не було вільного місця. Паспорти лежали стосами і падали вниз так, що вся земля біля столів була густо встелена ними. Осінній вітер ворушив сторінки цих документів. З одного з паспортів дивилося з фото молодої вродливої дівчини з великими темними очима, тієї самої, що зустрілася на Хрещатику очима з Вікою.
Нога, взута в грубий чобіт,  наступила на фото, втоптуючи паспорт у землю.
А Швець все підганяв і підганяв похмурий натовп.
- Не затримуємось! Проходимо! Вперед!
Людський потік приречено прямував повз нього вглиб яру. Німецький солдат з недопалком цигарки в куточку тонкогубого рота, не поспішаючи, звичним вже рухом пересмикнув затвор кулемета.
Перелякані люди почули попереду звуки пострілів. Над юрбою здійнявся  крик і плач, але потік не зупинився,  невпинно рухаючись назустріч смерті.
Сінгапур розгублено дивився на те, що коїлося довкола нього. Його зіниці розширилися, а на обличчі з’явився розпач і переляк. Він набито нарешті прокинувся і зрозумів, що насправді відбувалося. Його губи мимоволі почали ледве чутно шепотіти:
- Ні... ні...
А постріли лунали безперервно, зливаючись у якусь потойбічну симфонію смерті.
До Сінгапура підійшов збуджений Жорка. Весело скалячи міцні прокурені зуби, він гукнув до приятеля:
- Поглянь-но, Костяне, кого я тобі привів!
Сінгапур із  перекошеним від жаху обличчям  повернувся на голос. Поруч із Жорою двоє поліцаїв тримали побитого Яшу, що ледве стояв на ногах.
- Пам’ятаєш цього жида, друже? – запитав Швець. - То він твій. Можеш його шльопнути.
Сінгапур з жалем подивився на побитого Яшу, на якому не було живого місця. Яша підвів голову. Його погляд випромінював жагучу ненависть. Зібравши останні сили він крикнув Сінгапуру:
- Ну, давай, стріляй! Чого зволікаєш? Зроби приємне своєму фюрерові!
Швець навідмаш вдарив Яшу по обличчю і повернувся до розгубленого Сінгапура.
- Чого ти закляк, Костяне? Давай, стрель жида! Стрель, кому кажу!
Костя розгублено подивився на свій автомат у руках потім на Яшу, потім на Жорку до Жори і заперечливо похитав головою.
- Ні... Я не зможу...
На п’яному обличчі Жори проступала лють. Він навів свій пістолет на Сінгапура.
- Ну?!
Сінгапур повільно підняв автомат. Яша заплющив очі. Швець задоволено скалився, смакуючи наперед розправу над беззахисним бранцем.
Раптом Сінгапур випустив довгу чергу в небо над головами Яші і поліцаїв. Стріляючи вгору він у відчаї закричав:
- Ні-і-і-і!!!!!!!!
Поліцаї перелякано попадали на землю. Яша продовжував напружено стояти прямо з заплющеними очима. Потім повільно їх розплющив і подивився на Сінгапура. В його очах промайнула вдячність.
Жора Швець презирливо плюнув у бік Сінгапура і вистрілив Яші у скроню. Яша впав, немов підкошений. З його простреленої голови цівкою зацебеніла кров.
Сінгапур кинув автомат і опустився перед тілом Яші на коліна. На його очах виступили сльози.
Швець презирливо звернувся до решти поліцаїв:
- Тю на нього! Жида пожалів... Ходімо хлопці!
Жора і поліцаї пішли геть. Сінгапур залишився стояти на колінах, не зводячи очей з мертвого Яші. Довкола продовжували лунати кулеметні постріли і передсмертні крики людей.

Увечері того ж дня в залі ресторану «Тільки для німців» було досить людно. Під стелею плавали пасма тютюнового диму. Між столиками снували офіціанти. За одним зі столиків сиділи Аді та Руді, обговорюючи почуті вдень батькові слова. Перед ними стояли кілька кухлів з пивом. Аді зробив великий ковток і, притишивши голос, поцікавився думкою брата:
- Що ти про все це думаєш, Руді?
- Про що саме, Аді?
- Про всю цю історію зі скарбом. Це правда чи вигадка?
- Я б дуже хотів, щоб це була правда. Лише уяви, а раптом ми його знайдемо? Цікаво, що там може бути?
- Що б там не було, не варто про це нікому розповідати.
До їхнього столику підійшов той самий довготелесий есесівець, який зустрічався вдень з генерал-комісаром. Він тримав у руці повний кухоль темного пива і привітно посміхався.
- Доброго вечора, панове. Ви не заперечуєте, якщо я до вас приєднаюся?
Аді та Руді з острахом подивилися на його чорний мундир. Руді, вагаючись та поглядаючи на брата, промимрив:
- Ну, не знаю... У нас, взагалі-то, важлива розмова...
Аді підтакнув братові:
- Так. Дуже важлива розмова.
Есесівець, не припиняючи усміхатися, відповів їм заспокійливим тоном:
- Та я не надовго. Просто вільних столів більше немає, а біля вас є трохи місця.
Не чекаючи на дозвіл, він сів на вільний стілець і, підморгнувши, повідомив:
- Я пригощаю! Кельнере! Принесіть, будь ласка, пляшку коньяку і все, що належить.
Офіціант запопадливо кивнув головою і притьмом помчав виконувати замовлення. Есесівець закурив і доброзичливо повідомив:
- Не хвилюйтеся, мене абсолютно не цікавлять чужі секрети.

Була вже пізня ніч, а герр Шмульке ще сидів за своїм столом і задумливо роздивлявся монахів перстень.
Раптом двері без стуку відчинилися і до кабінету увійшов есесівець, підтримуючи під руки п'яних як чіп Аді та Руді. Їхні голови звисали мало не до землі, а несподіваний візитер щиро усміхався.
- Доброго вечора, герр Шмульке. Здається, вашим хлопцям знадобилася моя допомога.
Аді підняв на батька каламутні очі і ледве ворушачи язиком запевнив:
- Таточку, ми нічого не сказали йому про скарб. Гик!
Руді за звичкою підтримав брата:
- Зовсім нічого...
Герр Шмульке ледве не луснув від нападу страшної люті. Адже він сам просив цих телепнів тримати язика за зубами, і ось, маєш! Спересердя Шмульке вдарив кулаком по столу, ледве не перебивши його навпіл.
- Мерзотники! – заволав він на синів. - А ну, геть звідси, доки я вас не придушив!
Аді та Руді миттєво протверезіли і штовхаючись кинулися за двері. Есесівець продовжував посміхатися.
- Я сподіваюсь, мене ця погроза не стосується?
Незваний гість сів на стілець перед Шмульке і закинув ногу за ногу.
Господар кабінету дивився на нього відверто ворожим поглядом.
- Хто ви такий? І що вони вам наплели?
Есесівець
- Хто я? Скажімо так: я – гість з минулого. Хіба ви мене не впізнаєте? Дивно, а я вас запам’ятав на все життя. Адже саме ви колись завадили моїй конфіденційній розмові з тим ченцем…
Шмульке уважно придивився до незнайомця і раптом його наче вдарило струмом. В його пам’яті спливло бородате обличчя грабіжника, що тримав ножа на горлі старого ченця. Тепер власник цього самого обличчя, тільки без бороди та ще й в есесівському мундирі, сидів власною персоною вперед герром Шмульке. Здавленим голосом вражений Шмульке вичавив із себе:
- Це ти? Але яким чином?..
Есесівець поблажливо посміхнувся.
- Вас дивує мій мундир? Все дуже просто. Будемо знайомі. Мене звати Олександр Рейсснер. За національністю я німець. Народився в місті Рига, тому був підданим російської корони і навіть офіцером  російської імператорської армії.
Герр Шмульке саркастично поцікавився:
- Але навіщо офіцер російської імператорської армії зарізав нещасного ченця?
Чоловік, що назвався Олександром Рейсснером, не звернув уваги на сарказм Шмульке, незворушно дістав портсигар і закурив. Випустивши довгу цівку тютюнового диму, він продовжив:
- Свого часу я служив тут під командою завідувача київських шкіл прапорщиків генерал-майора Соколова. Одна зі шкіл знаходилася на території Софійського собору. І якось у 16-му році там випадково знайшли засипаний вхід до підземелля і стару берестяну грамоту, в якій було написано: "Аще кто найде сей ход тот найде великий клад Ярослав"... Місцевий археолог залучив до розкопок курсантів школи, а я викликався наглядати за їх роботою.
Рейсснер на мить заплющив очі і ніби знову побачив, як це було.
На подвір'ї Софійського собору, обгородженому високим муром, у кутку біля самої огорожі курсанти школи прапорщиків в одностроях царської армії копали землю. За їх роботою спостерігали сам Рейсснер у мундирі царського офіцера з погонами штабс-капітана та ще не старий професор Кострицький, який тоді ще, звісна річ. Не був професором. Звістка про знахідку дуже схвилювала його археологічну цікавість, і він особисто стежив за всіма роботами, які вели найняті ним курсанти. Кострицького лише дратувала нав’язлива допитливість приставленого до нього штабс-капітана, який всюди сунув свого носа
Рейсснер відірвався від спогадів і поглянув на принишклого Шмульке.
- Але не встигли мої хлопці як розкопати перші метри, як клятий археолог чомусь вирішив припинити розкопки. І взагалі, він та один з ченців поводили себе досить дивно. Пізніше я випадково дізнався, що той чернець є одним з Охоронців Скарбу. Це сталося вже після клятої революції та мого виходу у відставку. Нарешті я його вистежив...
Рейсснер не став розповідати, яким чином він після відставки зміг за рік докотитися від офіцера до вуличного розбійника. Але алкоголь та картярські борги здатні зробити з людиною й не таке…
Голос Цибатого раптом став злим. Він сердито поглянув на Шмульке.
- І якби не ваше втручання, скарб, напевне, був би в моїх руках!
Шмульке наважився поставити питання, яке мучило його з того часу, як Рейсснер нагадав йому про їх першу зустріч.
- Але як ви опинились в СС?
- Це теж дуже просто. Разом з вашими військами я втік до Німеччини. Деякий час поневірявся, аж доки випадково не познайомився з одним скромним агрономом. Звали того агронома Генріх Гiммлер...
Здивуванню Шмульке не було меж.
- Рейхсфюрер СС Генріх Гiммлер?!
- Повторюю, коли ми познайомились, він був простим агрономом. Якось випадково я врятував йому життя.
Рейсснер не брехав. Якось серпневої ночі 1922 року він натрапив на глухій вуличці Мюнхена на двох невідомих, що жорстоко били ногами скорченого на землі миршавого чоловічка в круглих окулярах. Зараз Олександр вже не міг точно згадати, що саме спонукало його втрутитися, але тоді він підібрав з тротуару уламок цеглини і двома несподіваними ударами по головах нейтралізував нападників і допоміг переляканому носію круглих окулярів встати. Так відбулося їхнє знайомство.
- Потім за це він запропонував мені будь-яку роботу. Так я й потрапив до «Аненербе». Чули про таку?
Герр Шмульке розкрив від здивування рота.
- «Аненербе»? Організація, що цікавиться стародавніми арійськими реліквіями?
- Так, щось на кшталт цього. Мене зажди вабили різні загадки та таємниці. Але більш за все мені хотілося закінчити справу з цим скарбом. І ось, нарешті, я тут.
Рейсснер не став розповідати, що справжньою метою його потрапляння до цієї загадкової організації були зовсім не арійські реліквії, легендарна Шамбала та інша містика, а досить широкі можливості для пошуку й подальшого присвоєння різного роду коштовностей. Цим видом діяльності новоспечений аненербівець захопився настільки завзято, що в організації на нього почали дивитися скоса. Тож на деякий час йому довелося згорнути власну пошукову активність і для відводу очей піти у відпустку, під час якої він і сподівався закінчити давню київську справу. Але про це Шмульке було знати не обов’язково. Навпаки, треба було довідатися, що зміг дізнатися він.
Рейсснер, хитро примружившись, подивився на герра Шмульке.
- А ви чого сюди повернулись? Невже лише для того, щоб торгувати чорноземом?
Шмульке ображено надув губи.
- Навіщо ви питаєте, якщо мої бовдури вам уже все розпатякали.
- Дійсно, навіщо? – раптом голос Рейсснера став сталевим, - Покажіть-но мені перстень.
Герр Шмульке спробував опиратися.
- А якщо я відмовлюся?
Але ж ви, здається, розумна людина? Не в ваших інтересах зі мною сваритися. Натомість, разом ми набагато швидше дістанемося до скарбу.
Герру Шмульке нічого не залишилося, як дістати перстень. При цьому він спробував продемонструвати скепсис:
- Якщо цей скарб тільки насправді існує...
- А це ми зараз дізнаємось.
Рейсснер обережно взяв перстень до рук. Його увагу привернув загадковий знак, зображений на поверхні персня.
- Дуже цікаво…
- Що це означає?
- Це геральдичний знак конунга Яріцлейва, або, як його тут називають, князя Ярослава. Так що, здається, все може бути.
 і почав крутити перед очима, читаючи вголос:
- Скарб захований - крам верборгенер... Три вісімки - драй ахтен. Біля підніжжя даного богом - ан бейнен Готт гегебенер. Божа премудрість за спиною.  Мудрий господар охороняє спокій його...
Герр Шмульке  нетерпляче поцікавився:
- Ну, і що це означає?
Рейсснер задумався:
- Три вісімки. Три вісімки... Здається я їх вже десь бачив...
Раптом у голові есесівця спалахнув образ пам’ятника Богдану Хмельницькому, на постаменті якого викарбувані цифри "1888".
Рейсснер просяяв обличчям і спитав у герра Шмульке:
- У вас, кажуть, є дозвіл копати в будь-якому місці України?


XVІ

За декілька днів до цього.
Над концентраційним табором для радянських військовополонених панувала нічна темрява, яку порушував лише промінь прожектора. Яким раз по раз водив над полоненими вартовий на вишці.
Червоноармійці покотом спали просто на землі, проживши ще один безнадійний день і нічого не сподіваючись від дня наступного.
Не спав лише Колька зі своїми новими спільниками – Петром Чалим та капловухим, якого, як виявилося, звали Толиком. Вони готувалися до втечі.
- Підкрадіться якомога ближче до огорожі. Як тільки я дам знак – одразу починайте. – дав останні настанови Колька.
- А якщо нічого не вийде? – засумнівався нерішучий Толик.
Петро обірвав його сумніви:
- Там побачимо. Ходімо.
Петро та Толик повільно попрямували до дротяної загорожі. Колька ж почав жонглювати позиченим у німців м’ячем, поступово підходячи з ним ближче до вишки. Глухий стукіт м’яча серед табору став за останній тиждень для всіх вже звичним. Таким чином Колька тренував свій футбольний талант збивати розставлені на далекій відстані мішені. Цей талант дозволяв німецькому гауптману, який робив на нього ставки, заробляти на своїх бойових товаришах непогані гроші. Адже Колька дуже рідко не влучав м’ячем у мішень. За це йому перепадало сяке таке покращення раціону харчування. Але насправді Колька старався не за харчі. М’яч був потрібен йому для здійснення зухвалого плану втечі. Та спершу до стукоту м’яча повинен був звикнути вартовий на вишці.
Проте цього разу стукіт м’яча серед ночі викликав роздратування серед полонених. До Кольки підійшов незнайомий літній солдат і поцікавився:
- Бачу, ти вже і вночі вгамуватися не можеш? Вислужуєшся за жратву?
Колька підхопив м’яч і пошепки відповів.
- Ти, батю, краще скажи своїм: як почнеться шум, хто захоче, зможе відсіля змитися.
Полонений пильно подивився йому в очі.
- Ох, дивись, синку, сподіваюся, ти знаєш, що робиш. – літній солдат розвернувся і пішов, а Колька продовжив свої вправи, тихцем стежачи за вартовим, що перебував на вишці.
Раптом біля огорожі почулися крики. Це Петро та Толик почали удавану бійку, штовхаючись та вигукуючи гучні образи.
Вартовий обернувся на шум, намагаючись зрозуміти що відбувається.
В цей самий час Колька швидко встановив м’яч, торкнувся на щастя губами до імені коханої на своїй руці, прицілився і щосили вдарив, намагаючись поцілити у прожектор. Після чисельних попередніх тренувань по порожніх пляшках це виявилося для нього не складно. М’яч розбив скло прожектора і табір миттєво оповила цілковита пітьма. Колька кинувся до огорожі,  де попереджені ним полонені вже почали накидати свої шинелі на колючий дріт, перелазити через нього і тікати хто куди.
Вартовий щосили закричав і відкрив стрілянину зі встановленого на вишці кулемета. Але йому довелося стріляти навмання, тому більшість куль пройшла в порожнечу.
Колька переліз через огорожу, за якою на нього очікували Петро та капловухий Толик. Не зупиняючись, Колька кинув їм:
- Бігом!
Позаду них тривожно завила сирена і почулися звуки пострілів розбудженої охорони.
Але Колька з товаришами разом з іншими полоненими вже розчинилися у нічній пітьмі.

На вулиці вже сутеніло, коли Курт Вальдманн нарешті підвіз Віку Руденко до її будинку. Автомобіль зупинився, і Курт поспішив  допомогти дівчині з нього вийти. Віка насторожено роззирнулася навкруги, перевіряючи, чи не побачив хто з сусідів, з ким вона приїхала. Їй хотілося якомога швидше здихатися нав’язливого залицяльника, а Курт, навпаки, намагався продовжити їхнє побачення.
- Я можу розраховувати на чашку чаю?
- Ні, вже пізно, і я дуже стомилась.
- Тоді пообіцяйте мені, що ми неодмінно зустрінемось завтра?
- Не знаю. Можливо. Але зараз ви маєте негайно піти.
- Добре. Завтра я чекатиму вас після роботи. На все добре, фройляйн Вікторія.
Курт підкреслено офіційно вклонився Вікторії, сів у автомобіль і поїхав. Віка прислухалася до звуку автомобільного мотору, що поступово віддалявся, поправила зачіску і зайшла до свого під’їзду. Піднялася сходами до своєї квартири і вже хотіла відчинити двері, аж раптом почула чийсь шепіт:
- Віко…
Віка рвучко обернулася на голос і побачила, що на сходах поверхом вище стоїть схудлий і змарнілий Колька, одягнений в залатаний одяг з чужого плеча. Віка не повірила власним очам.
- Колю? Ти...
Колька приклав палець собі до вуст, спустився до Віки і вони злилися в гарячому поцілунку. Нарешті, відірвавшись від уст коханого Віка запитала:
- Зайдеш?
- Ні.  Не думаю, що твоя мати дуже мені зрадіє...
Згадуючи останню розмову з матір’ю, Віка погодилася, що та навряд чи сприйме несподівану Кольчину появу, і це може стати проблемою. Колька перервав її думки, знову пригорнувши до себе.
- Кохана, як же я за тобою скучив!
- Ти мабуть голодний? Почекай хвилинку, я зараз.
Вікторія вислизнула з обіймів Кольки і зникла за дверима своєї квартири. Колька залишився чекати на сходах. За деякий час Віка вийшла з квартири з  пакунком у руках. Вона сказала:
- Ходімо зі мною.
- Куди?
- Зараз побачиш.
Віка разом з Колькою піднялися сходами на два поверхи вище і зупинилися біля дверей квартири професора. Віка прошепотіла:
- Тут мешкає професор Кострицький. Він складна людина, але він наша людина. Я думаю, йому можна довіритись.
Віка тихенько постукала. Вона вже підготувала слова про надзвичайно  поважну причину, яка привела їх так пізно до професорського житла, коли двері відчинилися і професор несподівано зрадів їхній появі.
- Дуже добре, що ви прийшли, - сказав професор, пропускаючи Віку з Колькою всередину. – Минулого разу я, здається, повів себе з вами недостатньо шляхетно. Прийміть мої щирі вибачення. Проходьте будь ласка до вітальні, а я поставлю чайник.
Вздовж стін квартири були розташовані величезні шафи зі старовинними книгами. Колька і Віка сіли за накритий старою оксамитовою скатертиною стіл. Віка почала викладати на нього принесені харчі: хліб, цукор, шматок сала, шоколад. Колька з подивом дивився на це небачене для воєнного часу багатство.
Хлопець не витримав цікавості і запитав:
- А звідки така розкіш?
- Так я ж працюю, і мені непогано платять.
Почувши це, Колька спалахнув гнівом.
- Ти працюєш на фашистів?
Віка намагалася надати своєму голосу якомога переконливішого тону
- Так треба, Колю. Я тобі потім поясню. Краще скажи, ти вдома був?
- Ні, мені не можна там з'являтися. Раптом хтось із сусідів захоче прислужитися новій владі і видасть мене німцям.
- То тобі ніде жити?
До кімнати увійшов професор з паруючим чайником в руках.
- Зараз, молоді люди, я пригощу вас чаєм. Правда, це ерзац, але пити можна. Шкода тільки, немає цукру...
- Не хвилюйтеся, Станіславе Казиміровичу, я принесла. Колю, поріж хліб.
Колька взявся за ніж. Віка поклала цукор у чашки і звернулася до професора.
- Станіславе Казимировичу, скажіть, а ви не могли б прихистити Колю на деякий час? Я розумію, це небезпечно, але…
Професор заспокійливо поклав свою долоню на руку Віки.
- Зараз все небезпечно, навіть просто жити. Але це не привід втратити людські якості і перетворитися на худобу, позбавлену співчуття. Можете залишатися в мене, юначе, скільки потрібно.
Колька зніяковіло подякував:
- Спасибі вам, професоре...
- Не варто, молодий чоловіче. Краще розкажіть про те, як ви були на війні?
- Чому "був"? Я і зараз на війні. Ніхто мене від присяги не звільняв. Просто лінія фронту змінилась. Але не змінилась суть.
- То ви хочете продовжити воювати в місті?
- До чого тут: хочу чи не хочу. Я зобов'язаний. Я солдат. Ворога треба бити, а не працювати на нього.
Віка опустила очі, але професор надав їй підтримку.
- Зараз такі часи, що ті, хто вдень роблять вигляд, начебто працюють на окупантів, уночі їх нищать. Правда ж, Віко?
Віка ствердно хитнула головою.
Колька підхопився від хвилювання.
- Ви знаєте, як знайти таких людей?!
Віка погладила його по руці.
- Так, Колю. Але про це потім. Скажіть, професоре, а раніше в історії бували випадки, коли здається, що окупанти - це всерйоз і надовго, а потім - раз, і ворогів більше немає?
Професор Кострицький відкинувся на стільці і відповів тоном старого викладача:
- Взагалі-то, якщо ви пам’ятаєте  шкільну історію, хто тільки нас не захоплював:  варяги, монголи, литовці, поляки,  росіяни, німці, і знову поляки, і знову росіяни. Але куди вони всі поділись?  Їх  більше немає. І німців теж не стане. А  Україна є і завжди буде!
Така відповідь дещо здивувала Вікторію.
- Станіславе Казимировичу, але ж ви, здається, не українець, а поляк?
- Ну, то й що? Дмитро Донцов за походженням росіянин, Агатангел Кримський - татарин, я - поляк. Але ми всі однаково любимо цю землю і цей народ.
Колька здивовано запитав:
- А хто вони такі?
- Зараз про цих людей майже забули. Але минуть роки, і ці імена знатиме кожний мешканець України. Повірте мені, молоді люди.
- Але чому ви говорите лише про Україну? Це якось не по-радянськи.
- Скажіть-но, юначе, як називається це місто?
Колька, дещо вагаючись, відповів:
-  Ну, Київ...
- А країна?
- Радянський Союз.
- Добре. А назвіть, будь ласка, його столицю?
- Ну, звісно, Москва.
- Ну, а Київ - це столиця?
- Так, Київ - це столиця Радянської України.
Професор радісно підняв угору вказівний палець.
- Ось! Що й треба було довести. Радянської, але - України. Не забувайте про це, юначе.
Віка спробувала перевести розмову  в інше русло
- Станіславе Казимировичу, а пам’ятаєте, я казала вам про загадковий напис, який я перекладала для свого начальника.
Усмішка щезла з обличчя професора і він одразу насторожився.
- Так, так. І що?
- А те, що я, здається, його розгадала.
Професор недовірливо поцікавився:
- Справді? Ну-ну, із задоволенням почую вашу версію, чарівна Вікторіє.
- Три вісімки - це число 1888. "Біля підніжжя даного Богом" - на постаменті пам’ятника Богдану Хмельницькому. "Божа премудрість" - це Софійський собор. А мудрий господар - це князь Ярослав Мудрий, який похований у соборі. Тобто, виходить, князь Ярослав - господар того скарбу?
На обличчі професора з'явилася глибока задумливість. «Виходить, отець Іван перед смертю віддав перстень тому німцеві», – подумав Кострицький, машинально розмішуючи чай у чашці. І хоча він виглядав начебто невдоволеним з того, що Віка про все здогадалась, але швидко опанував себе і приязно посміхнувся до дівчини.
- Що ж, цікава версія. Але чи відомо вам, чарівна пані Вікторіє, що у 1936 році саркофаг Ярослава вже відкривали і ніякого скарбу там не знайшли? Я  особисто брав участь у цій справі і нічого подібного там не бачив.
Колька зовсім не розумів про що йдеться.
- Який ще скарб? Про що ви?
Віка не звернула на його запитання ніякої уваги і заперечила професору
- А я вважаю, що той скарб таки існує. Не віриться, що той німець припхався сюди лише задля вивозу чорнозему.
Віка раптом помітила, що професор Кострицький зовсім нічого не їсть.
- Станіславе Казимировичу, ну, що ж ви нічого не їсте? Пригощайтесь, це вам.
- Дякую, але я не голодний. До того ж, я теж почав заробляти. Продав кілька платівок зі своєї колекції.


XVІІ

В квартирі Кості-Сінгапура нічну тишу вже в котрий раз порушував голос Олександра Вертинського, який виводив з професорської платівки його улюблену: «В бананово-лимоннім Сінгапурі». Разом з патефоном на столі стояли майже порожня пляшка самогону і склянка. Сам господар квартири нерухомо сидів за столом, поклавши голову на руки. В його розбурханій алкоголем уяві сплив образ Яші Ліневича з детекторним приймачем у руках, який сидячи в голубнику казав:
- ...Років за двадцять, ну, нехай за п'ятдесят, кожна людина в нашій країні буде ходити з власним телефоном у кишені...  За кордоном не винайдуть, а в нас - зможуть! Може навіть це я його винайду...
Потім образ Яші витіснила п'яна та оскалена недоброю посмішкою пика Жорки Швеця.
- Поглянь-но, Костяне, кого я тобі привів! Можеш його шльопнути!
Сінгапур знову ніби побачив перед собою скривавлене обличчя Яші, який вигукував йому:
- Ну, давай, стріляй! Чого зволікаєш? Зроби приємне своєму фюреру!
А голос Швеця знову наказував:
- Стрель жида! Стрель, кому кажу!
Потім всі ці образи перекрила довга черга з кулемета…
Сінгапур підняв голову і очманіло обвів очима кімнату. Вертинський продовжував безтурботно співати про бананово-лимонний Сінгапур.
Костя подивився на патефон. Раптом на його обличчі з’явився вираз огиди. Він видав тваринний крик, схожий на гучний стогін, і щосили вдарив по патефону, скинувши його на підлогу. Патефон з гуркотом упав. Платівка розлетілася на друзки.


Наступного ранку скуйовджені та пом’яті Руді і Аді стояли перед столом герра Шмульке, який свердлив їх пронизливим поглядом. Рейсснер сидів збоку, іронічно усміхаючись. Герр Шмульке суворо вимовив:
- За своє базікання ви заслуговуєте покарання.
Руді та Аді, шморгали носами і всім своїм виглядом зображували каяття та готовність виконати будь який присуд батька. Герр Шмульке вирішив змінити гнів на милість.
- Але завдяки вам я познайомився з герром Рейсснером, який допоміг розгадати зміст того напису.
Руді та Аді з подивом подивилися на есесівця. Той лише поблажливо усміхнувся. Шмульке продовжував:
- Отже, вночі ми вирушаємо на місце знаходження скарбу. Перекажіть фройляйн Вікторії, що вона на сьогодні вільна. Ви поки що теж. Ідіть!
Руді та Аді запопадливо закивали головами і, дурнувато посміхаючись, вийшли задки з кабінету. Зачинивши двері вони не стрималися і видали радісні вигуки.
- Ого, Аді!
- Руді, ми шукатимемо скарб!
Герр Шмульке, який це почув, з мукою на обличчі звернувся до Рейсснера
- Ну, от що мені накажете робити з цими телепнями? Відшмагати? Відправити на фронт?
- Я пропоную видати їм по найбільшій лопаті і нехай відпрацьовують свою балакучість.
Герр Шмульке, повністю погодився з такою пропозицією. Рейсснер запитав:
- У вас знайдеться, у що мені можна переодягтися?
Шмульке ствердно хитнув головою і знову поглянув на перстень.
Зраділі майбутньою пригодою сини герра Шмульке знайшли Віку і Руді урочисто їй повідомив:
- Фройляйн Вікторіє, на сьогодні ви можете бути вільною.
Аді, як завжди, підтакнув братові:
- Так, таточко Віллі вас відпускає.
- Дякую, але що трапилось? – Віка здивувалася неочікуваній відпустці. Руді та Аді таємниче перезирнулися.
- Це велика таємниця. Але, річ у тім, що тепер ми знаємо, де знаходиться скарб.
- Так, і сьогодні ми вирушаємо, щоб його дістати. Ось!
Віка зробила вигляд, що їй до того байдуже.
- Справді? Рада за вас. Але, головне, що таким чином у мене  з’явився зайвий вихідний. Це дуже приємно. Тоді - до побачення, хлопчики!
Віка повернулася і, намагаючись зберігати спокій, пішла геть. Руді та Аді провели її струнку фігуру ласими поглядами. Аді меланхолійно зітхнув, а Руді несподівано ляснув його по плечі.
- А наш таточко виявився правий. Жінки дійсно нічого не здатні зрозуміти!
- Наш татко завжди правий, Руді. Ходімо збиратися.

Після роботи схвильована Віка одразу зайшла до професора, який грав з Колькою в шахи.
- Здається, мій начальник теж зумів розгадати напис, і сьогодні вони збираються дістатися скарбу. Якщо ви, професоре, вважаєте, що ніякого скарбу не існує, тоді може ви самі йому про це скажете?
Професор кілька секунд напружено розмірковував, потім твердо промовив:
- Не можна дозволити їм це зробити.
Раптом пролунав гучний стукіт у двері. Віка та Колька напружилися.
- Хто б це міг бути? – запитав професор і, показавши жестом, щоб молодь сховалася в іншій кімнаті, пішов відчиняти.
Господар квартири клацнув замком і побачив на порозі озброєного Сінгапура. На його обличчі були написані нерішучість і каяття. Шморгнувши носом. Сінгапур несміливо запитав:
- Можна увійти?
Кострицький  саркастично поцікавився:
- Панові офіцеру набридла стара платівка і він прийшов по нову?
 Червоніючи від сорому Сінгапур заперечив:
- Ні. Я того... Цей... Ось.
Сінгапур дістав розбиту платівку Вертинського і благальним тоном попросив вибачення:
- Вибачте мені, будь ласка! Я все зрозумів. Я більше ніколи в житті! Що я можу для вас зробити?
Раптом Сінгапур побачив віку, яка вийшла з кімнати до передпокою. Вона почула розмову Кострицького з незваним гостем і в неї виникла думка, як зупинити Шмульке.
- Професоре, здається, я знаю, хто нам зможе допомогти.



XVІІІ

На вулиці вже почало темнішати і в поліцейській дільниці зібралися кілька озброєних прислужників нової влади, що закінчили свої денні справи.
Сінгапур поцікавився у Жорки Швеця, який був у них за начальника:
- А що, Жоро, буде в нас хоч колись справжнє діло? Чи будемо й далі перекупок на базарі ганяти та беззбройних жидiв розстрілювати?
Швець здивовано подивився на Сінгапура, який раніше ніколи не виявляв подібної ініціативи.
- Що, Костяне, на подвиги потягнуло? То рушай на фронт, комісарів бити!
- Та ні, я не про те. От якби тут щось цікаве трапилось. Ну, там агента викрити чи диверсанта спіймати...
Швець скептично пхикнув:
- Та я б теж з радістю. Тільки де ти їх так просто знайдеш?
Несподівано почувся стукіт у двері, і до приміщення зайшов схвильований Шкет.
- Дядечки, а хто тут є найголовніший?!
Швець напустив на себе поважного вигляду і відповів:
- Ну, я. Чого тобі, малий?
- Дядечку, скоріше! Там радянські агенти хочуть пам'ятник Хмельницькому підірвати!
- Що?! А ну, веди негайно! Здається, Костяне. буде тобі "справжнє діло". Всі - за мною!
Поліцаї похапали зброю і гуртом вибігли на вулицю слідом за Шкетом.


Герр Шмульке, Рейсснер, Руді та Аді зупинилися перед пам’ятником Богдану Хмельницькому. Руді та Аді тримали лопати. Рейсснер, одягнений у цивільне, вказав рукою на напис на постаменті.
- Ось ці три вісімки! Значить, скарб може бути прямо під ними. До речі, пане Шмульке, ви ніколи не задумувались, чому у цього пам'ятника такий незвичайний п'єдестал?
- Ні, а що в ньому такого особливого?
Голос Рейсснера зазвучав таємничими нотками:
- Я завжди підозрював, що цей пам'ятник щось приховує. Придивіться уважно. Вам не здається, що він стоїть на верхівці підземної піраміди?
Шмульке почав уважно придивлятися до обрисів постаменту і на мить йому здалося, ніби земля під пам’ятником стала прозорою, і його погляду відкрилася величезна, складена з прямокутних кам'яних брил, підземна піраміда, на верхівці якої височів позеленілий від часу бронзовий Богдан Хмельницький.
Шмульке струснув головою, відганяючи несподіване видіння і скептично перепитав:
- Піраміда? Наче в Єгипті? Тут? Та не може бути. Це звичайний постамент. Продукт збоченої уяви якогось слов'янського унтерменша.
- Звичайний? А я чув, що під час спорудження пам'ятника тут вирили велетенський котлован, з якого було вивезено просто неймовірну кількість землі. До того ж чому його будівництво тривало цілих сім років, а каміння для нього привозилося виключно вночі?
Герр Шмульке зітхнув.
- Зараз, так чи інакше, про це дізнаємось. Руді, Аді, несіть лопати.
Руді не був би собою, якщо б не висловив свої сумніви:
- Але навіщо ми це будемо робити самі, без робітників? Та ще й уночі?
Рейсснер гримнув на вайлуватих синочків Шмульке:
- А ну, відставити теревені! Мені не потрібні зайві свідки. Ви ж не хочете стати зайвими? Тоді починайте!
Руді та Аді озирнулися по боках і почали копати ґрунт під написом.
Раптом всі почули хлопчачий крик: «Ось вони!» і клацання затворів.
Сінгапур, Швець і решта поліцаїв оточили німців і наставили на них зброю.  Швець віддав наказ:
- А ну, стояти! Руки вгору, комісарські морди! В’яжіть їх, хлопці!
Поліцаї дали розгубленим горе-копачам по зубах, заломили їм руки, збили з ніг і поклали носом у землю.
Сінгапур вказав на лопати:
- Жорко, поглянь, вони тут дійсно щось затівали! Ах ти ж сволота!
Сінгапур щосили вдарив безпорадного герра Шмульке чоботом по ребрах.
Герр Шмульке заволав до Рейсснера:
- Скажіть, нарешті, цим варварам що ми німці!
Рейсснер, намагаючись піднятися спробував віддати наказ:
- Панове поліцаї, негайно відпустіть нас! Ми німці.
Але Сінгапур став спеціально загострювати ситуацію. Він обурено закричав:
- Ти що нас за фраєрів тримаєш? Який же ти німець, якщо по-нашому балакаєш?! Жорко, це й правда совєтські агенти!
- Давай їх усіх до дільниці. Там розберемося, що це за "німці".


Хоча надворі вже була глибока ніч Професор, Віка та Колька не спали. Вони слухали Шкета, який захоплено розповідав, відчайдушно жестикулюючи:
- Прибігаю я, як домовлялися, до поліцаїв. Кричу: "Дядечки, ходімо! Там диверсанти хочуть вибух влаштувати!". Поліцаї як почули, похапали зброю і одразу за мною.
Шкет весело засміявся і продовжив:
- Прибігаємо, значить, на Софійську площу, а там оті типи вже щось риють лопатами.  Ну, я на них здалеку показав, поліцаї дали їм по мордасах і кудись повезли! А вся їхні манатки залишилися. Гляньте, яку я торбу собі прихопив! Цікаво, що в ній?
Шкет показав принесену з собою шкіряну торбину. Він розкрив її і дістав звідти чорну есесівську форму Рейсснера.
Обличчя Шкета стало серйозним.
-  А що ці есесівці там шукали?
Професор уважно подивився в очі Шкету. Потім обвів поглядом усіх присутніх, які запитально дивилися на нього, чекаючи на відповідь.
- Ви дійсно бажаєте знати, що вони шукали?
Молоді люди закивали головами на знак згоди. Професор зітхнув.
- Добре. Скоро ви знатимете все. Але для цього знадобиться ліхтар.


XІХ

На Софійській площі панувала цілковита темрява. Лише силует пам’ятника Богдану Хмельницькому вирізнявся на тлі неба.
Вздовж муру, що оточує Софійський собор обережно кралися чотири темні постаті. Це були професор Кострицький, Віка, Колька та Шкет. Вони сторожко підійшли до брами Софійської дзвіниці. Шкет штовхнув ворота і пересвідчився, що вони замкнені.
- Зачинено...
Колька відсунув Шкета і особисто натиснув плечем на ворота. Ворота не піддалися.
- Дійсно зачинено. І що ж ми робитимемо далі. професоре?
Професор дістав з кишені великого залізного ключа і відчинив ним важкі скрипучі ворота. Всі четверо обережно прослизнули під браму.
Віка, Колька та Шкет разом нерішуче переступають через поріг храму. Виховані радянською атеїстичною пропагандою, вони вперше потрапили під церковне склепіння. Тиша і темрява огорнули їх якимись незвичним відчуттями.
Професор пошепки попросив присвітити. Колька запалює ліхтар, і Промінь не дуже яскравого світла вихоплює з темряви зображення Богоматері-Оранти. Оранта суворо дивиться зі стіни, немов гніваючись на непроханих гостей за те, що вони порушили її спокій.
Професор вказав рукою кудись перед собою.
- Ось він...
Колька спрямував промінь ліхтарика в бік, вказаний професором, і висвітлив мармуровий саркофаг.
- Що це, професоре?
Голос професора прозвучав урочисто та моторошно:
- Це домовина князя Ярослава Мудрого.
Всі підійшли до саркофагу.
- Дивіться... - Професор поклав долоню на один з різьблених елементів оздоби саркофагу, натиснув на нього і повернув за годинниковою стрілкою.
Пролунав тихий скрегіт каменю об камінь. Віка здригнулася від несподіванки. Великий і дуже масивний на вигляд саркофаг неочікувано легко зрушив з місця і відсунувся вбік, відкриваючи сходи, що вели кудись у підземелля.
Шкет, побачивши це, аж вражено присвиснув:
- Нічого собі...
Віка осудливо подивилася на невитриманого Шкета. Колька лише зачудовано похитав головою і спрямував світло ліхтарика на сходи.
Професор зробив крок у невідому темну глибінь.
- Прошу вас, молоді люди.
Колька наказав Шкету:
- Постережи тут, доки ми не повернемося
Шкет благально подивився на старшого товариша, авторитет якого був для нього завжди незаперечним.
- А можна мені з вами? Ну, будь ласка...
Але Колька був незворушним.
- Давай без зайвих балачок. Чекай тут.
Шкет аж кривився від досади, але змушений був підкоритися.
Колька, Вікторія, спустившись сходами за професором опинилися у підземному коридорі. Промінь ліхтарика вихоплював з темряви потемнілі від часу стіни, складені з масивних кам'яних блоків. Колька поцікавився у Кострицького:
- І хто оце все збудував?
- Зачекайте хвильку, юначе, скоро ви про все дізнаєтесь.
Коридор закінчився і всі опинилися у величезному дивному приміщенні. Воно все було заставлене масивними скринями. Віка деяких скринь були підняті і видно, що вони вщерть заповнені золотими виробами, монетами та іншими коштовностями. Тут же лежала старовина зброя, якою б міг пишатися будь-який історичний музей світу.
На окремому підвищенні знаходилися стародавні товсті книги в шкіряних палітурках. Їх було дуже багато, мабуть кілька сотень.
Понад стіною стояв ряд саркофагів, схожих на той, біля якого залишився Шкет.
Вікторія ошелешено запитала:
- Що це?
Професор Кострицький вказав рукою на книги.
- Оце і є так званий "скарб князя Ярослава".
Віка і Колька дивилися розширеними очами на всі ці старовинні книги, зброю, коштовності, та мармурові саркофаги.
- А що знаходиться отам? – Колька вказав професору на саркофаги.
- Там спочивають найвеличніші правителі цієї землі. У цьому місці зібрані ті, про кого ви напевне вивчали в школі.
Професор обережно торкнувся двох перших саркофагів.
- Наприклад, ось тут спочивають  князі Аскольд і Дір, вбиті свого часу князем Олегом. А там, далі, - сам князь Олег...
Професор показує на саркофаг, на який зверху покладений кінський череп.
Віка здивовано перепитала:
- Віщий Олег? Той, що потім прийняв смерть від власного коня? Не може бути...
Професор розвів руками.
- Може чи не може, але, повірте, це дійсно він.
Віка та  Колька стояли з розкритими від подиву ротами, а професор продовжував видавати дивовижну інформацію, від якої у молодих людей аж захопило дух. Вони ніби перенеслися в епоху, коли жили та вершили справи правителі, про яких вони лише читали у книжках. Голос Професора  долинав до них немов  здалеку.
- Це домовина князя Ігоря, який за легендою загинув від рук древлян.
У Кольки та Віки перед очима несподівано все ніби попливло. Їм здалося. Що вони знаходяться не в підземеллі в центрі Києва, а на лісовій галявині, на якій суворі бородаті чоловіки в середньовічному одязі тягнули по землі зв'язаного побитого чоловіка у княжих шатах до двох дерев. Інші люди, чоловіки та жінки з дітьми, стоячи неподалік, спостерігали за їх діями.
Голос професора долинав до Віки з Колькою наче відкілясь здалеку:
- За те що, князь Ігор зажадав від них забагато данини, древляни захопили його в полон і вирішили жорстоко покарати.
Суворі бородані нахилили два дерева до землі. Потім прив’язали ноги полоненого князя окремо до кожного дерева і раптом відпустили нахилені стовбури. Якась мати в натовпі затулила своїй дитині очі долонею.
Віка ніби отямилась, а професор перейшов до наступного саркофагу.
- А ось тут спочиває дружина Ігоря княгиня Ольга, яка помстилася древлянам за смерть чоловіка. Древляни після страти Ігоря приїхали до Києва, щоб запропонували молодій вдові вийти за їхнього князя Мала. Ольга  гостинно запросила непроханих сватів відвідати з дороги гарячу лазню.
Віка ясно побачила охоплену полум'ям і димом дерев'яна лазня, в якій горіли живцем перелякані голі люди. Вона здригнулася, відганяючи від себе страшне видовище, а професор продовжував свою розповідь:
- Потім Ольга спалила дощенту древлянську столицю Іскоростень і обклала древлян новою даниною.
Стіни підземелля знову ніби попливли перед очима молодих людей і вони ясно побачили палаюче дерев'яне місто. Здалека на пожежу суворо дивилася вродлива жінка в одязі руської княгині. Вона сиділа верхи на коні, оточена озброєними дружинниками, тримаючи перед собою на сідлі маленького сина. У розширених очах дитини відбивалися язики полум'я. Тим часом голос Професора продовжував:
- Згодом княгиня Ольга перетворилася на благочестиву християнку, яку з почестями приймав сам візантійський імператор.
Колька і Віка не зводили очей з мармурових домовин. Вони були дуже вражені почутим і побаченим. Професор перейшов до наступного саркофагу.
- Син Ольги та Ігоря князь Святослав також зустрічався з візантійцями. І не можна стверджувати, що ці зустрічі припали їм до душі.
Вікторія ясно побачила князь Святослава. Він був з поголеною головою, з якої  звисало єдине залишене пасмо-оселедець, довгими світлими вусами та сережкою, вставленою у вухо. Князь стояв на чолі озброєного мечами та довгими списами війська. Святослав підняв перед собою меч, вказуючи ним напрямок атаки. І ось вже руські воїни б'ються з візантійським військом, перемагаючи його. У самій гущині битви б'ється князь Святослав, розрубуючи візантійських воїнів своїм гострим мечем.
- Своїми походами Святослав дуже розлютив візантійців. Тому вони намовили степовиків-печенігів вистежити Святослава під час його повернення до Києва. Печенізький каган Куря вистежив Святослава, коли він плив Дніпром, і після короткого бою вбив князя, а з його черепа зробив чашу для вина.
Віка бачить, як князь Святослав зі своїми воїнами пливе на лодії. Раптом на річковій мілині, де русичі збиралися перетягати лодію волоком, зявляються кінні печеніги. Печеніги підскакують до лодій і зав’язується кривава битва. Печенігів набагато більше. Русичі падають один за одним. Поранений князь Святослав залишається сам на сам з оскаженілими від крові ворогами. Один з печенігів заходить до князя зі спини і рубає мечем. Рука печеніга піднімає за оселедець відрубану голову Святослава, в якої ще ворушаться уста. Печеніг простягує оздоблений сріблом та наповнений вином череп своєму кагану. Каган, посміхаючись, бере череп до рук, випиває одним духом вино, здіймає страшну чашу над головою і видає переможний крик.
Голос професора стає сумним.
- Тому, на жаль, тіло Святослава лежить тут без голови. Ходімо далі.
Професор  підвів Віку та Кольку  до наступного саркофага.
- А це домовина великого князя Володимира Святителя, який охрестив Київську Русь.
І знову вікторія бачить, наче в кіно, як середньовічні кияни тягнуть до води зв’язану дерев'яну статую бога Перуна. Вони плюють на ідола та періщать його батогами. Колишнього бога скидають у Дніпро, на березі якого сотні людей стоять в очікуванні хрещення. Поруч християнські священники, воїни та князь Володимир з візантійською короною на голові, який, сидячи на високому престолі, уважно спостерігає за тим, що відбувається.
- Князя Володимира було поховано в Десятинній церкві, але після її руйнування ханом Батиєм, рештки князя були перенесені сюди.
Професор підійшов до двох крайніх домовин.
- А ось тут лежать наші славні гетьмани: Богдан Хмельницький та Іван Мазепа.
Колька здивовано перепитав:
- Мазепа? Зрадник?
- Ні, юначе. Не зрадник. Настане час, коли його діяння будуть оцінені, як належить.
- Але ж я читала, що він похований десь у Румунії, а могили Богдана Хмельницького взагалі не існує.
- Так, спочатку Мазепу поховали в Галаці, а Хмельницького в Суботові. Але поляки за наказом Стефана Чарнецького зруйнували могилу Богдана і викинули його останки. Та брати змогли їх розшукати і перенести сюди. Те ж саме було зроблено й з останками Мазепи.
Колька спитав:
- Ви кажете: "брати"? А хто такі ці брати?
- Хранителі скарбу. Члени таємного Братства Іларіона.
- І ви - теж?
- І я. А відтепер - і ви.
Колька щиро здивувався:
- Як це?
- Кожен братчик сам обирає, кого призначити своїм наступником. Я обрав вас.
- А хто такий цей Іларіон? – поцікавилася Вікторія.
- Іларіон був духівником князя Ярослава Мудрого, а після його смерті присягнувся зберігати княжу спадщину, насаперед, бібліотеку. Він зібрав кілька вірних послідовників і почав будувати цю схованку. Пізніше тут зробили пантеон найвидатніших правителів Русі-України. Остаточного ж вигляду ця схованка набула до 900-тої річниці хрещення Київської Русі.
Віка здогадалася:
- Тисяча вісімсот вісімдесят восьмий рік. Три вісімки. А до чого тут пам'ятник Богдану Хмельницькому?
- Постамент під пам'ятник проектував київський архітектор Володимир Ніколаєв. До речі, теж член нашого братства. Він вирішив збудувати підземну кам'яну піраміду, всередині якої зберігатиметься скарб Ярослава. Верхівка цієї піраміди мала видаватися назовні і слугувати п'єдесталом для Богдана Хмельницького. До речі, саме тоді для всіх членів братства й було відлито ось такі персні.
Професор продемонстрував Вікторії свій срібний перстень на пальці лівої руки.
- Такий ви бачили у свого німця?
- Так! Але як він у нього опинився?
- Під час першої окупації Києва в 1918 році один з наших побратимів, отець Іван, помер від поранення в їхньому військовому госпіталі. Можливо, перед смертю він передав перстень тому німцю.
- Навіщо вашому побратиму було передавати перстень німцеві?
Професор пильно подивився на вікторію і Кольку.
- Кожен з братчиків зобов’язаний обрати собі наступника, якому має передати таємницю скарбу.
Колька здивовано запитав:
- Але якщо ми тут, чи означає це, що ви обрали нас?
Професор усміхнувся.
- Я ще до кінця не визначився, хто це буде. Але в будь якому разі, другий з вас завтра нічого не пам’ятатиме про це місце.
Колька з Вікою перезирнулися. Колька підійшов до кам’яної стіни і постукав по ній кулаком.
- Отже, ми зараз у середині піраміди? Наче єгипетські фараони?
- Якоюсь мірою так. А пам'ятник Хмельницькому - просто над нами.
Вікторія подивилася вгору.
- І як це все досі не обвалилося?
Раптом пролунав шалений гуркіт металу, що впав на кам'яну підлогу. Всі здригнулися від несподіванки і повернулися на шум.
З-під завалу зброї і обладунків перед їхні очі виліз знічений Шкет у позолоченому шоломі на голові і з мечем у руці. Він винувато усміхнувся і вимовив:
- Ну у вас тут і розгардіяш...


В кабінеті заспаного і сердитого, як чорт, генерал-комісара сиділи добре побиті в поліції Рейсснер та герр Шмульке. Потираючи забиту щелепу, Рейсснер звернувся до господаря кабінету:
- Дякую, що ви забрали нас від тих ідіотів.
Генерал-комісар роздратовано поцікавився:
- Як ви поясните те, що з вами сталося?
- Як прикре непорозуміння та дурість місцевих поліцаїв.
Відповідь не задовольнила генерал-комісара і він поставив чергове запитання:
- А що ви взагалі там робили?
Рейсснер з викликом відповів:
- Я не уповноважений присвячувати сторонніх у справи «Аненербе».
Генерал-комісар підвівся і підкреслено офіційним тоном повідомив:
- Герр оберфюрер, не треба тримати мене за ідіота! Я довідався, що справами «Аненербе» на території України опікується виключно обергрупенфюрер СС доктор Похл. А ваш візит до Києва є, виключно, вашою приватною справою, адже офіційно ви знаходитеся у відпустці. Тому я повторюю своє запитання: що ви там робили?

Герр Шмульке, намагаючись врятувати таємницю скарбу, вирішив втрутитися.
- Моя фірма має дозвіл на взяття проб ґрунту в будь-якому місці Райхскомісаріату "Україна".
Голос генерал-комісара набув ядучого сарказму:
- Тобто ви хочете сказати, що шукали плодючий чорнозем у центрі міста? Вночі?
Герр Шмульке незворушно відповів:
- Моя ліцензія, підписана самим райхскомісаром Кохом, надає мені таке право.
- Вашу ліцензію анульовано. Я вже розмовляв телефоном з райхскомісаром. Він шкодує, що дозволив вам цю авантюру і радить вам негайно повертатися до Німеччини.
Герр Шмульке спробував заперечити:
- Але, пане бригадефюрере...
Генерал-комісар раптово поставив йому несподіване запитання:
- До речі, а чому ваші любі синочки досі не в армії?
Герр Шмульке не мав що відповісти і подивиться на Рейсснера, шукаючи його підтримки. Рейсснер знизав плечима. Мовляв, що я можу вдіяти?



XX

Наступного ранку Вікторія прокинулася з легким головним болем і дивним відчуттям. Їй здавалося, що вона бачила дивний сон, буцім вона разом з Колькою, Шкетом та професором Кострицьким блукала якимось загадковим підземеллям та бачила дивовижні скарби.
- Насниться ж таке, - промовила Віка сама до себе і почала збиратися на роботу.
Але цілий день ніхто її не турбував. У конторі було незвично тихо. Лише надвечір, коли Віка збиралася вже піти, герр Шмульке викликав дівчину до себе.
- Фройляйн Вікторіє, змушений вас повідомити, що ми більше не потребуємо ваших послуг. Ось ваш розрахунок.
Герр Шмульке простягнув їй  пачку райхсмарок.
- Але що трапилось? Я щось зробила не так? – поцікавилася Вікторія.
- Ні. Справа не в вас. Ми з хлопчиками терміново повертаємось до фатерлянду. На все добре.
Віка покинула кабінет і попрямувала коридором до виходу. Раптом її гукнули Руді та Аді.
- Фройляйн Вікторіє!
Віка зупинилася. Руді та Аді підійшли до неї. На їхніх обличчях були помітні сліди від знайомства з поліцаями.
- Що трапилось? – Віка, яка знала причину їхнього «макіяжу» намагалася приховати усмішку за удаваним співчуттям. Руді пропустив її запитання повз вуха і повідомив:
- Там вас питає якийсь військовий.
- Який військовий?
Аді пояснив:
- Ми спочатку злякались, що то за нами, щоб забрати нас до війська, але, дякувати Богу, йому потрібні не ми, а ви.
- Так, фройляйн. Він сказав, що чекатиме вас надворі.
Вікторія вийшла з контори, з якої робітники вже знімали вивіску "Schmulke und S;hne Gmbh. Ukraіnіsche Schwarzerde". На вулиці на Вікторію чекав Курт.
- Це ви мене питали, пане Вальдманн?
- Так, захотів вас побачити, фройляйн Вікторіє. Як ваші справи?
- Можете мене привітати, я тут більше не працюю.
- Тоді може кудись сходимо? У кіно або до ресторану?
- Пане Вальдманн, я тільки-но втратила роботу і мені якось не до розваг. Я хочу додому.
- Ну, то я вас проведу. Правда, я сьогодні без автомобіля, тож пройдемося пішки?
Віка не знайшла підходящої відмовки і була змушена погодитись. Йти довелося довго і вони зайшли до її під’їзду, коли на вулиці стало вже доволі темно.
Курт не бажав цього разу прощатися «просто так».
- Ну ось, нажаль, фройляйн Вікторія, ми вже й прийшли.
- Чому "нажаль"?
- Тому, що ви зараз, напевне, знову збираєтесь сказати мені "до побачення" і залишити тут самого.
- Та ви просто провидець, пане Вальдманн.
Іронія Віки не на жарт розлютила Курта. Він схопив її за плечі і притягнув до себе.
- Ніхто не сміє з мене глузувати, навіть така гарненька фройляйн! Я й так занадто довго з тобою панькаюсь!
По цих словах Курт спробував поцілувати дівчину. Віка щосили пручалася намагаючись уникнути осоружного поцілунку.
- Ні! Ні, не треба! Припиніть! – Віка відштовхнула німця від себе і дала йому потужного ляпаса. Вражений її відсіччю Курт спершу відсахнувся від дівчини, а потім схопив її за відлоги плаща і з тріском притягнув до себе. Його очі та голос налилися люттю.
- Що? Ти забула, хто ти є? Тобі розповісти, що буде, коли про це дізнається Гестапо? Тобі цікаво, що тоді станеться з тобою і з твоєю матір’ю?
Налякана та розхристана Віка схлипнула:
- Не чіпайте мою маму!
- Твою маму ніхто не зачепить, якщо ти будеш розумною дівчинкою. Зрозуміла?
Віка хитнула головою. Курт вже почав насолоджуватися її покірністю.
- Я не чую?
- Я зрозуміла.
- От і добре, завтра увечері чекай мене в гості. І буде краще, якщо твоя мати в цей час куди-небудь піде. Зрозуміла?
- Так.
Курт помітив на шиї Віки її медальйон і різко зірвав його з дівчини.
- А це я візьму в якості авансу. До побачення.
Курт сховав здобич у кишеню і пішов геть.
Віка від розпачу не рухалася з місця. На її очах бриніли сльози. Раптом до неї тихо підійшов Шкет.
- Віко, я все бачив. Я поверну тобі те, що забрав той виродок.
І не чекаючи на згоду Вікторії Шкет назирці попрямував за Куртом.

Вислідити Курта Вальдманна не було для хлопця великою проблемою.  На Шкетове щастя Курт оселився на першому поверсі, а вікна його помешкання виходили в зарослий кущами двір. Підкравшись, Шкет обережно зазирнув з вулиці у вікно. Через шибку він побачив Курта, що зайшов до себе в кімнату і роздивлявся вкрадений у Віки медальйон, тримаючи його на долоні.
Несподівано Шкет почув голоси Пауля та Юргена, які пройшли повз нього до Куртового житла. Пауль постукав у двері та крикнув:
- Курте, друже, а ну, відчиняй!
Юрген нетерпляче додав:
- Ти що там, заснув?
Курт повернув голову на стукіт.
- Айн момент, хлопці! Я зараз!
Шкет побачив, як Курт поклав медальйон до шухляди і пішов відчиняти двері.
Німець запросив гостей до столу. Юрген та Пауль поставили принесену з собою пляшку шнапса та почали викладати банки консервів.
На краєчку столу стояла фотографія, на якій були зображені усміхнені Курт, Юрген, Пауль, а також Бруно та Хорст.
Пауль розлив шнапс, і Курт взяв до рук повну по вінця чарку.
- Сьогодні виповнюється сорок днів, як не стало наших побратимів Бруно та Хорста, які загинули від рук наших ворогів. Але вони все одно з нами.
Почувши ці слова, Юрген стиснув зуби і з-під лоба пильно подивився на Курта. Юрген вважав саме його винним у загибелі товаришів, і йому боляче різонули по серцю слова про їх смерть начебто від рук ворогів. Курт не помітив погляду Юргена, бо його власний погляд був спрямований на фотографію. Він підняв чарку над головою.
- Давайте ж вип'ємо за їхні душі, які напевне потрапили прямо до Вальгали!
- За Хорста!
- За Бруно!
Німці випили по першій і почали  закусювати. Знадвору за ними уважно спостерігав Шкет.
Курт розлив ще по одній.
- Вони були справжніми асами. Не те, що, наприклад, я.
Простодушний Пауль не помітив фальші в словах Курта і почав його втішати:
- Облиш, Курте! Ти теж справжній ас. А ще ти - найкращий форвард Люфтваффе. Правда ж, Юргене?
Юрген поглянув на Курта і раптом поставив неочікуване запитання:
- Скажи, а чому ти залишив збірну?
Обличчя Курта стало злим. Він зібрався з думками і спитав:
- Ви пам'ятаєте останні Олімпійські ігри?
Юрген та Пауль кивнули у відповідь. Хто ж у Німеччині не пам’ятав Олімпіаду 1936 року, яка відбулася лише завдяки волі їхнього великого фюрера і прославила фатерлянд на весь світ?
Курт став розповідати:
- Тоді нашим райхстренером був старий Отто Нерц. Пунктуальність та порядок були для нього понад усе. Нас карали навіть за хвилинне запізнення на обід. Нас переконували: "Футболісти збірної Німеччини – політичні солдати фюрера!" Перед олімпіадою в нас взагалі не було відпочинку. Постійні кроси, марш-кидки, забіги на швидкість. Щодня ми мали складати норматив – кілька разів  пробігати 400 метрів швидше за 65 секунд.  У нас просто не залишилося сил.
Юрген та Пауль уважно слухали Курта. По його обличчю їм було видно, що для нього ці спогади є неприємними.
- Останні три тижні нас ганяли наче солдат у казармі. Ми не мали часу навіть, щоб сходити до вбиральні. "Велика збірна Великого Райху" - так називали нас гебельсівські папуги. А ми програли два нуль якимось норвежцям! Щоправда, перед цим ми перемогли Люксембург дев'ять нуль. Але що таке Люксембург, друзі мої? Де це?!
Курт запитально подивився на товаришів. Вони мовчали.
- На той злощасний матч з Норвегією гауляйтер Данцигу Фостер запросив самого Гітлера. "Футбольні солдати фюрера принесуть йому золото!", - самовпевнено пообіцяв він. І ось що з того вийшло. Ми програли два нуль.
Курт несподівано посміхнувся.
- З того часу у нас виникло повір'я: Гітлер на грі - погана прикмета.
На обличчі Курта з'явився вираз досади.
- А яка в нас була команда в тридцять четвертому, коли ми взяли бронзу Чемпіонату світу! Чудові хлопці: Едмунд Конен, Отто Зіффлінг, Пауль Янес, Фріц Щепан, Пауль Цилінські... Ми програли лише чехословакам, коли наш голкіпер, непробивний Віллі Кресс несподівано припустився двох грубих помилок. Ех!
Курт випив чергову чарку і вже захмелілим голосом продовжив:
- Ось саме після тієї ганебної олімпіади я й вирішив зав'язати з футболом. Кинув збірну і подався в льотчики.
Курт вже зовсім сп'янів. Юрген та Пауль теж були нетверезими, і  Юргена прорвало на відвертість:
- Тобто ти самовільно покинув свою команду? Підставив своїх товаришів? Так само, як Хорста і Бруно?
Курт знетямився від люті. Він схопив через стіл Юргена за горлянку.
- Стули писок, тварюко! Я тебе зараз приб'ю!
Пауль кинувся розбороняти товаришів. Намагаючись відтягнути Курта від Юргена він гукнув:
- Курте, припини! Ти збожеволів?!
Курт визвірився й на нього:
- Ти теж так вважаєш, сволото?! Геть звідси обидва! Геть!
Курт вигнав Юргена та Пауля з квартири, ривком розстібнув комірець і попрямував до вікна. Шкет ледве встиг присісти, коли Курт рвучко відчинив вікно назовні. Німець зробив кілька глибоких вдихів, вгамовуючи лють, потім повернувся до кімнати, впав на ліжко і заснув.
Шкет обережно заглянув до кімнати. Курт гучно хропів. Шкет озирнувся на всі боки і обережно переліз через підвіконня до кімнати. Ступаючи навшпиньки, Шкет підійшов до шухляди і дістав з неї медальйон.


ХХІ

Наступного вечора.
Мама Віки одягалася на вулицю, говорячи наостанок доньці:
- Ти правильно зробила, що запросила до нас пана Вальдманна. Я все розумію, тому я переночую у тітки Оксани.
Віка гірко спитала:
- Мамо, невже ти не проти того, що може статися?
- Доню, мені дуже шкода, але в нашому становищі не можна нехтувати такою підтримкою. Чи може ти хочеш, щоб я залишилася замість тебе?
Віка саркастично відповіла:
- Ну що ти, мамо! Хіба можна дружині радянського генерала наражатися на такий сором?
Зробивши паузу, вона додала:
- А донці?! Можна?!
Мама заплакала і спробувала обійняти Віку.
- Донечко моя...
Але вікторія відсторонилася від її обіймів.
- Не треба, мамо. Йдіть вже!
Мама витерла очі і вийшла з квартири. Почувши, як клацнули двері, Віка впала на канапу і розридалася. Раптом до неї долинув обережний стукіт у двері. Віка похапцем витерла сльози і пішла відчиняти, упевнена наперед, що то прийшов Курт. Вона відкрила двері і з подивом побачила на порозі Шкета.
Шкет простягнув Вікторії вкрадений у неї Куртом медальйон.
- Ось, як і обіцяв. А коли прийде той гад?

Увечері в дворі будинку Вікторії з'явився Курт Вальдманн. Його мундир був старанно випрасуваний, а начищені чоботи блищали, немов дзеркало. У руках німець тримав пакунок та букет осінніх квітів. Озирнувшись по боках, Курт зайшов до під'їзду і вже почав підійматися сходами, як почув, як хтось іззаду запитав:
- Гей, Фріце, далеко зібрався?
Рвучко обернувшись Курт побачив перед собою Кольку, якого Шкет встиг попередити про сьогоднішній непроханий візит німця до Віки.
Курт завмер від несподіванки.
- "Колька"? Ти?
- Не чекав, сволото?
Не давши німцю відповісти, Колька з розмаху вдарив Курта в обличчя. Курт кинувся на нього, і  між давніми ворогами зав'язалася боротьба не на життя, а на смерть. Нарешті Колька осідлав супротивника. Відчувши, що програє бійку, Курт спробував дістати з кобури пістолет. Колька з усіх сил намагався завадити йому це зробити, тримаючи Куртову руку, яка вже стискала руків’я.

у цей час вулицею повз будинок Вікторії крокував поліцейський патруль. Поліцаї повільно перебирали ногами, адже до завершення патрулювання залишалася ще ціла година, а спішити їм було нікуди.
Раптом пролунав сухий пістолетний постріл.
Поліцаї насторожилися, схопили до рук гвинтівки, що до цього висіли за спинами. і побігли на звук. Вони заскочили до під'їзду і побачили німецького офіцера, що бився з якимось незнайомцем у цивільному. Причому цей цивільний сидів зверху і не давав офіцеру вистрілити вдруге.
Поліцаї навалилися ззаду на Кольку і скрутили йому руки. Курт гидливо обтрусився і вдарив ворога в обличчя.
- Arschloch!

Місяць світив крізь заґратоване віконце тюремної камери, до якої поліцаї затягли побитий до крові Кольку, кинули на голу підлогу і вийшли.
До камери зайшов задоволений Жорка Швець.
- Ну, що, футболісте, добре мої хлопці тебе відфутболили?
Колька сплюнув кров’ю в бік Швеця.
- Я тебе відфутболив би краще. - аж раптом скривився від болю і схопився за ногу.
 Швець знущальним тоном поцікавився:
- Що, вава болить?
- Суки, ногу пошкодили... – застогнав Колька.
- Нічого, - запевнив його Жорка. - Для розстрілу й такий  зійдеш!
Колька подивиться на Жорку з неприхованим презирством.
- Зате тобі розстріл не загрожує... Тебе просто повісять. Разом з іншими лакузами!
Жорка закипів від  люті. Видно було, що Кольчині слова зачепили його за живе.
- Стули писок, червонозадий. Там тебе провідати прийшли.
Колька з очікуванням подивився на двері, думаючи, що прийшов хтось із своїх. Але до камери зайшов Курт. Він недбалим жестом наказав Жорці вийти геть і залишився з Колькою сам на сам.
- Ну, от ми, нарешті, і зустрілися.
Колька поглянув на німця з ненавистю.
- Я тебе на цю зустріч не запрошував.
- У арештантів не питають дозволу, щоб зайти до їхньої камери.
Колька озирнувся на всі боки, роздивляючись місце, в якому опинився проти власної волі.
- Камера... Трапився б ти мені на волі...
- Ти хочеш на волю? А ти чув, що "лиш той достойним є життя і волі, хто кожен день іде за них у бій". Знаєш, хто це сказав? Великий Ґете! Але звідки ти міг чути про Ґете, руссіше унтерменш?
Колька з викликом відповів:
- Я - українець!
Курт скептично гмикнув:
- А яка різниця? Все одно ви всі  слов'яни. А слов'яни завжди були рабами моїх тевтонських предків.
- Ми не раби!
Курт засміявся з Кольчиної заяви:
- Ага. А раби - не ми! Знаю, знаю...
Голос Курта став серйозним.
- Ти дійсно хочеш на волю?
- Навіщо питаєш? – похмуро поцікавився Колька.
- Я пропоную тобі зіграти в футбол. Твоя команда проти моєї команди. Програєш - будеш вільний.
- А якщо я відмовлюсь?
Курт цинічно поцікавився:
- Ти ж не хочеш, щоб постраждала Вікторія?
При згадці про вікторію Колька кинувся на Курта.
- Ах ти ж, виродок!
Колька схопився за пошкоджену ногу і впав на підлогу, застогнавши від болю. Курт зверхньо поглянув на нього.
- Матч за тиждень. Ауфвідерзейн, "Колька"!
Курт презирливо посміхнувся і вийшов з камери.
Колька, тримаючись за ногу, провів його сповненим ненависті поглядом. Важкі залізні двері зачинилися за німцем. Колька Спересердя вдарив кулаком по цементній підлозі. Але що він міг вдіяти? Хлопець довго сидів не рухаючись, обхопивши пошкоджену ногу і думаючи, що робити далі. Що буде з ним і з Вікою?
Віка… Колька поглянув на дороге йому ім’я, назавжди виколоте на його руці, стиснув кулак і притис татуювання до губ. Віка…
Раптом йому здалося, що він почув тихий голос Вікторії, який кликав його по імені.
Думаючи, що це йому ввижається, Колька здивовано роззирнувся на всі боки, а потім підняв голову догори.
Несподівано для себе у заґратованому віконці під самою стелею він побачив обличчя Вікторії та Сінгапура.
Пересилюючи біль у нозі, Колька кинувся до віконця.
- Віко, що ти тут робиш? Тікай звідси!
- Любий, навіщо ти це зробив?
- Я мав тебе захистити.
- Але як ти дізнався?
- Мені Шкет все розповів.
Віка з розпачем дивилася на коханого.
- Що ж тепер буде?
Колька світився від радості, що знову бачить Віку, і з удаваним оптимізмом відповів:
- Не хвилюйся, все буде гаразд. Так, Сінгапуре?
Сінгапур завзято підхопив Кольчину брехню, щоб заспокоїти Віку.
- Так-так, Віко. Ну, що він такого зробив? Потримають кілька діб і відпустять.
Віка з тугою подивилася на коханого крізь ґрати.
- Не треба, Колю. Я все розумію. Але щоб не сталося, знай. я кохаю тебе. Ось, хай він буде з тобою.
Віка просунула крізь ґрати свій медальйон і кинула його Кольці.
Колька зловив його на льоту і притис до вуст.
- Я теж тебе кохаю, Віко!
Освідчення перервав неспокійний шепіт Сінгапура.
- Ну, все, пора. Ходімо, Віко!
Костя смикнув Віку за рукав. Віка зі сльозами на очах ще раз поглянула на Кольку і зникла за вікном.
Колька ще раз поглянув на медальйон і стис його в кулаку, на тильному боці якого синіло татуювання "Віка".


XXІІ

Товстий фельдфебель приліпив до стіни афішу, яка сповіщала киян про майбутній футбольний матч між кращою футбольною командою Люфтваффе і гравцями київського "Динамо".
Біля афіші почали збиратися зацікавлені перехожі, серед яких був Кольцов. Прочитавши афішу, Кольцов прочитав афішу і швидко пішов геть. 
Збоку за порядком на вулиці приглядали Швець і Сінгапур. Жорка недбало поцікавився у приятеля:
- Чув, що німці футбола затіяли?
- Та чув. А з якої радості?
- Дізналися, що ми спіймали твого старого знайомого, Кольку Ткаченко. Ось і вирішили проти нього зіграти.
Сінгапур удавано байдуже запитав:
- А де вони гратимуть?
- На центральному стадіоні. А знаєш, хто ним зараз керує? Тамарку Васильченко пам'ятаєш?

Остання дні вересня подарували напрочуд теплу, по літньому сонячну погоду, і центральний стадіон продовжував зеленіти ще не зів’ялим газоном.
Просто посередині стадіону, лежачі на пружній траві, в останніх теплих сонячних променях бабиного літа засмагала абсолютно гола Тамара.
Завівши потрібні знайомства в новій адміністрації Києва, Тамара домоглася призначення себе на спокійну, але доволі хлібну посаду директора стадіону. Для чого саме їй був потрібен діючий спортивний об’єкт міська управа ще не вирішила, але про всяк випадок, виставила довкола нього охорону. Всередині ж стадіону Тамара була сама собі господарка і тому на повну користалася перевагами свого становища.
 Ось і сьогодні, вона вже звично роздяглася на безлюдному полі і блаженно розкинулася на трав’яній підстилці, підставивши свої зваби сонцю. На її спині було майстерно зроблене сороміцьке татуювання: смугаста кішка, що намагається дістати лапою мишу, яка ховалася у проміжку між Тамариними округлими сідницями.
Розморена теплом Тамара почала дрімати, коли зненацька над нею пролунав насмішкуватий голос:
- Фройляйн дуже личить засмага.
Тамара здригнулася від несподіванки і невдоволено  підвела голову, щоб поглянути на того, хто посмів  порушити її спокій.
Над нею стояли Курт і генерал-комісар Києва. Поруч з ними знаходився пополотнілий бургомістр. Тамара зойкнула і спробувала прикритися власним одягом. Генерал-комісар процідив їй крізь зуби:
- Марш звідси!
Тамара схопилася на ноги, підхопила свої речі і побігла з поля, виблискуючи дівочими принадами. Генерал-комісар невдоволено звернувся до бургомістра:
- Коли я сказав, що хочу подивитися поле, то це означало, що я хотів бачити поле, а не чиїсь голі цицьки! Мовчати! Де директор стадіону?!
Бургомістр, пересуваючись на ватяних ногах, привів Курта і генерал-комісара до службового приміщення стадіону, де знаходився директорський кабінет. Усі троє увійшли в середину і несподівано для себе побачили за столом Тамару, яка вже встигла одягтися. Німці здивовано перезирнулися, і генерал-комісар гримнув на Тамару:
- Нам потрібен директор!
Тамара зашарілася, і солодким голосом прощебетала:
- Я - директор...
Від здивування Курт аж присвиснув.
- Нічого собі. Оце так сюрприз. Фрау директор, нам потрібно подивитися роздягальні і все інше.
Нарешті подав голос і бургомістр:
- Швидше! Ворушись!

Біля хлібозаводу Кольцов зустрівся з Левадним. Вони озирнулися на всі боки і потисли один одному руки. Левадний спитав у молодшого товариша:
- Чув про футбол?
- Чув. У нас на заводі працювало кілька колишніх динамівців. Німці їх учора забрали.
- Вони спіймали Миколу Ткаченка.
- Хіба Колька був у місті? – здивувався Кольцов.
- Так. Необхідно, щоб цей матч динамівці обов'язково виграли. Політично необхідно.
- Зрозуміло. А як там наші? Ви Світлану давно бачили?
Левадний сховав очі.

Три дні тому. Посеред однієї з вулиць стояла нашвидкуруч збудована шибениця. Біля шибениці німці зігнали великий натовп.
Скрізь натовп поліцаї на чолі з Жоркою провели побиту до крові красиву дівчину. Це була Світлана.  На її шиї висіла табличка: "Я здійняла руку на німецького офіцера".
Штовхаючи в спину, Світлану підвели під шибеницю, поставили на стілець і наділи на неї зашморг.
Змучена дівчина стояла з гордо піднятою головою і лише обвела поглядом натовп, наче бажаючи відшукати хоч когось зі знайомих. Серед натовпу стояла заплакана Валя, але Світлана її не помітила. Вона повернула голову і з ненавистю подивилася на своїх катів.
- Будьте ви прокляті! – гукнула Світлана на весь світ, але цей вигук раптово обірвався. Жорка ногою вибив з-під неї стілець. Мотузка натягнулася мов струна, перехоплюючи горло нескореній дівчині.
Натовпом прокотився гомін і плач, але Світлана його вже не чула.


ХХІІІ

На полі стадіону стояли Курт та кілька німецьких солдат та поліцаїв, які тримали під прицілом Кольку та ще кількох колишніх динамівців, яких вдалося відшукати в Києві. Серед них був і Олег Кузьменко, якого разом з кількома товаришами недавно заарештували на хлібозаводі. Всього німцям вдалося зібрати десять чоловік, які мали відношення до довоєнного складу «Динамо».
Серед поліцаїв були присутні Швець та Сінгапур. Збоку диміла німецька польова кухня, від якої розходилися пахощі свіжозвареного супу.
Курт вийшов оголосив насупленим бранцям:
- Тренуватися будете тут під нашим наглядом. Вас будуть добре годувати. За тиждень ми з вами покажемо всьому місту, що таке справжній футбол.
На цю заяву Колька процідив крізь зуби:
- Що ж ти, суко, ніяк не заспокоїшся?
Інші динамівці похмуро мовчали.

Через тиждень, як і обіцяв Курт, поліцаї почали ще з ранку зганяти киян на стадіон, оточений німецькими солдатами, що тримали на повідках скажено гавкаючих собак. Серед небагатьох мешканців міста, що прийшли на стадіон добровільно були Віка, Шкет та мама Кольки, яка дуже боялася за майбутнє єдиного сина. Мама Віки навідріз відмовилася піти на матч.
Найкращі місця на трибунах та в ложі були зайняті вищими німецькими офіцерами на чолі з генерал-комісаром. Вони наперед смакували захопливе видовище, весело перемовлялися, безтурботно розпивали шнапс та коньяк, неначе знаходилися не в чужому для них Києві, а десь у себе вдома, в Берліні або Дрездені.
Раптом на трибуні серед офіцерів з’явився майор Левадний, одягнений у ту саму форму оберфюрера СС, що дісталася Шкету від небораки Рейсснера. В руці Левадний тримав товстого портфеля. Намагаючись триматися невимушено, Левадний зайняв місце неподалік від генерал-комісара і поставив портфель собі під ноги.
До роздягальні динамівців зайшли Швець із Сінгапуром. Вони принесли їм ту саму футбольну форму, в якій Колька з товаришами грали з німцями на аеродромі, і яка так і залишилася лежати в ангарі, де її й знайшли німці.
Динамівці зустріли поліцаїв насторожено. Сінгапуру було трохи не по собі, а як завжди нетверезий Жорка безтурботно посміхався.
- Ну, що, червонопузі? Готові сьогодні програти? Ось, приймайте нового гравця. Прибув до вас на підсилення! Давай, Костян, покажи, на що ти здатний!
- Швець плеснув Сінгапура по плечу і вийшов. Всі запитально подивилися на Сінгапура. Той звернувся до кольки:
- Це вони мене спеціально підіслали, щоб я вам шкодив.
Колька уважно подивився на Костю.
- Ну, а ти? З ними чи з нами?
- Звичайно, з вами. Покажемо німчурі, що таке динамівський футбол!
Динамівці перезирнулися. Колька нічого не відповів, а лише похитав головою у відповідь.
Всі натягли на себе червоні футболки та білі труси, зашнурували бутси і вийшли з роздягальні на поле.
Німецькі льотчики на чолі з Куртом були вже там. Солдати та офіцери з трибун підтримували їх підбадьорливими вигуками. Кияни насторожено мовчали, чекаючи, що буде далі.
Команди вишикувалися одна навпроти одної. Німці відсалютували своїм звичним: «Зіг Хайль!». Курт посміхнувся, зустрівся поглядом з Колькою і жартома, але з натяком, провів долонею по горлу.
Колька, зціпивши зуби, заперечливо похитав головою і звернувся до своїх:
- Я не знаю, що буде потім, але зараз на нас дивляться наші люди. Тому ми не можемо програти.
Йому за всіх відповів Олег:
- Про що розмова! Битися так битися!
Німецький арбітр дав свисток і гра розпочалася.
Курт отримав пас від партнера і розпочав рух уперед. Йому напереріз кинувся один із динамівців. Курт закрив м’яч корпусом і виставив уперед лікоть. Лікоть потрапив динамівцю під дих, і він зігнувся від болю, хапаючи ротом повітря. Курт побіг далі. На його шляху виник Олег Кузьменко. Курт щосили штовхнув його корпусом, збивши з ніг. Він віддав пас Паулю і забіг наперед. Пауль, не чекаючи на суперника, одразу знову відпасував Курту, вивівши його один на один з воротарем киян. Курт зробив обманний рух і пробив мимо воротаря точно у нижній кут воріт.
Гол Курта викликав завзяття серед німців, які привітали його схвальними вигуками і новими відкоркованими пляшками. Серед городян прокотився глухий звук розчарування.
Майор Левадний зустрів гол чи не найгучнішими оплесками, а потім встав і швидко пішов геть зі стадіону, залишивши свого портфеля на трибуні.
Похмурий Колька, припадаючи на пошкоджену ногу, яка ще трохи дошкуляла, розіграв м’яч від центру поля. Він відпасував Олегу, Олег передав м’яч іншому динамівцю, але того одразу ж німці збили з ніг і перехопили м’яч. Арбітр показав, що можна продовжувати гру. Стало остаточно зрозуміло, що нормальної гри чекати годі.
Зціпивши зуби, Кольці вдалося відібрати м’яч у Юргена. На межі власних сил він обвів ще двох німців забив їм гол у відповідь.
Гол Кольки кияни зустріли з ентузіазмом та радісним гомоном. Віка обійняла маму Кольки, а Шкет весело засвистів своїм «фірмовим» свистом у чотири пальці.
Гол Кольки дуже розізлив Курта. Він почав кричати на свого голкіпера, який лише розвів руками, мовляв: «що я міг вдіяти?».
Курт розіграв м’яч і розпочав чергову атаку німців. Він обвів найближчого динамівця і віддав пас Паулю. Колька хотів кинутися напереріз, але Курт не дав йому цього зробити, щосили сіпнувши за руку і зваливши на землю.
Арбітр жодним чином не відреагував на Кольчине падіння. Пауль вдарив по воротах, але динамівський голкіпер зловив цей м’яч.
Колька, зціпивши зуби, розпочав нову атаку. Динамівці розіграли кілька швидких передач. Колька нарешті отримав м’яч біля карного майданчика суперника і щодуху пробив по воротах. М’яч ледь ковзнув по пучках воротаря і потрапив до сітки.
Стадіон вибухнув діаметрально протилежними емоціями.
Несподівано арбітр вказав на положення «поза грою» і не зарахував забитий Колькою гол, дозволивши німцям розпочати «від воріт».
Трибунами де зібралися кияни прокотився гомін обурення. Але люди не наважувалися гучно протестувати під дулами автоматів і під гавкіт вівчарок.
Гра продовжилася. Олег у підкаті вибив м’яч з-під ніг Курта. Курт упав, і, хоча підкат був виконаний бездоганно, арбітр призначив штрафний у бік динамівських воріт. Колька вишикував з одноклубників стінку і сам став у її центр.
Курт недобре вишкірився, розбігся для удару і потрапив м’ячем Кольці в обличчя. У того з розбитого носа приснула кров.
Віка на трибуні закрила своє обличчя руками і притиснулася до Кольчиної матері. Шкет погрозливо махнув Куртові кулаком, але той, звісно, цього не помітив.
Колька розтер кров по обличчю рукавом і сплюнув. Курт задоволено оскалився і кинувся до м’яча. Гра продовжилася і стала більш схожою на побиття. Курт настільки сильно вдарив Олега по ногах, що того нерухомого винесли з поля на ношах.
Кольку збили в карному майданчику німців, але арбітр не звернув на це ніякої уваги і показав продовжувати гру.
Потім біля воріт динамівців від ігрового зіткнення впав сам Курт. І хоча все відбулося в межах правил, арбітр зупинив гру і вказав на одинадцятиметрову позначку.
Глядачі-кияни почали обурюватися вже досить голосно, і німці кинулися наводити на трибунах порядок, загрозливо клацаючи затворами і смикаючи за повідки розлючених собак.
Шкет дістав з-за пазухи подаровану колись Колькою рогатку. Її руків’я мало свій секрет і було пристосоване для зберігання набоїв. Відгвинтивши ковпачок на його кінці, Шкет висипав звідти на долоню дві сталеві кульки від підшипника. Поклавши одну назад і загвинтивши ковпачок, Шкет зарядив другою кулькою рогатку, швидко прицілився і вистрілив клятому арбітру нижче спини.
Арбітр комічно підстрибнув від болю, схопившись за сідницю. Стадіоном прокотився зловтішний регіт. Хай хоч трохи, але кияни були задоволені маленькою помстою.
Тим часом Курт не поспішаючи встановив м’яч на позначці для пробиття пенальті. Раптом Колька рішуче відсунув з воріт свого голкіпера і сам став на його місце. Це був його особистий двобій. Вся його увага була зосереджена на очах Курта. Колька знав, що зовсім не важливо, які фінти та інші фокуси буде показувати той, хто пробиватиме пенальті. Напрямок удару вкажуть його очі. І саме з цих очей Колька не спускав зараз свій погляд.
Курт поблажливо посміхнувся, знайшов на трибуні Вікторію і показав головою в бік воріт, показуючи їй, що зараз відбудеться.
Стадіон завмер. Колька не відводив уважного погляду від очей Курта.
Німець зробив розбіг, нахилив корпус уліво і, несподівано, вдарив у правий від себе кут воріт. Скільки разів до цього цей прийом приносив йому успіх. Але не тепер.
Колька встиг помітити, як в останню мить Курт кинув оком праворуч, прицілюючись для удару, і в неймовірному стрибку спіймав майже безнадійний м’яч, врятувавши власні ворота.
Притихлий стадіон буквально вибухнув переможним «Ура!». Німці даремно намагалися навести порядок. А арбітр нарешті дав свисток на перерву.
В роздягальні динамівці попадали на лави, переводячи дух. Мовчанку порушив Сінгапур:
- Якщо так піде й далі, вони нас по гвинтику розкатають.
Колька підвів голову.
- А на що ти сподівався? Що вони з тобою панькатимуться?
- Та ні, але все ж таки, це занадто…
- Занадто? Що ти знаєш про «занадто»? Подумаєш, пару разів по ногах отримав. Ми своє ще візьмемо. Еге ж, хлопці?
- Що ти пропонуєш?
- Я пропоную грати, як ми це дійсно вміємо. І виграти. Адже на нас люди дивляться. Що вони потім скажуть, якщо ми програємо? Отож.
Раптом в роздягальню до обезсилених динамівців заскочив розлючений Жорка.
- Ви що, з глузду з’їхали?! Зовсім страх загубили? Ви повинні крупно програти. Все, крапка! Інакше всім буде погано!
Колька відповів Швецю за всю команду:
- Не лякай, падло! Не з лякливих.
Його несподівано для Жорки підтримав Сінгапур.
- Давай, Жоро, краще чеши звідси.
Здивуванню Швеця не було меж. Він погрозливо процідив:
- Що? Ну, добре. Потім поговоримо.
Швець сплюнув на підлогу і вийшов.
Другий тайм продовжився так само як і перший. Німці грали поза будь якими правилами. Динамівці, як могли, намагалися їм протистояти, відповідаючи гострими контратаками. Їхньою стратегією стало ухиляння від прямих зіткнень і дрібний пас, за допомогою якого вони водили німців за носа, змушуючи їх грати без м’яча. Ця стратегія почала приносити певні результати. Динамівець, у якого був м’яч, віддавав пас відкритому партнерові ще до того, як до нього добіжить німець. Це дозволило уникати зіткнень з куртовими партнерами і постійно контролювати м’яч. Так, граючи один з одним короткими передачами, динамівці наблизились до німецьких воріт і вивели Кольку сам на сам з розгубленим голкіпером. Колька сповна скористався пасом і забив абсолютно чистий гол.
Курт просто оскаженів. Після розіграшу м’яча в центрі поля він просто вдарив першого динамівця, що трапився на його шляху, кулаком в обличчя і хотів просуватися далі, як раптом випадково наступив просто на м’яч і впав.
М’яч відкотився по підісланого до динамівців Сінгапура. Колька відкрився для передачі і закричав:
- Сінгапуре, давай, я тут!
Сінгапур завагався. В його пам’яті спливли слова Жорки:
- Будеш підігрувати німцям! Ясно?
Костя мотнув головою, відганяючи неприємний спогад. Він зробив для себе вибір. Поглянувши, де саме знаходився Колька, Сінгапур віддав йому  напрочуд ювелірний пас.
Отримавши м’яч. Колька чимдуж рвонув уперед. Курт кинувся йому навздогін і схопив за футболку. Футболка тріснула навпіл, і Колька впав на траву. Але падаючи, він примудрився проштовхнути м’яч ногою повз ворожого воротаря, забивши такий жаданий гол.
З киянами на трибунах почало робитися щось просто неймовірне. Вони раділи і обіймалися так, наче вже виграли війну. Німці перебували в розгубленості від несподіванки.
Колька підвівся, знайшов очима Віку, поцілував її ім’я на своїй руці і переможно підняв над головою правий кулак, піднісши ім’я коханої, на знак перемоги.
Курт, не тямлячи себе від злості і ненависті до суперника, кидається на Кольку, хапає за плече, розвертає до себе, щоб вдарити в обличчя, і раптом через розірваний комір кольчиної футболки помічає на його шиї медальйон Віки. Той медальйон, який, він був певний, мав лежати у нього в шухляді.
Несамовита лють засліпила Курта, і він зірвав медальйон з шиї Кольки. Але той вибив медальйон з руки німця і схопив того за горлянку.
Вороги почали безжально гамселити один одного на очах у завмерлого стадіону, качаючись по траві і втоптуючи медальйон у землю.
Віка схопилася з місця і з відчайдушним криком: «Ні!» вискочила на поле і побігла до Кольки з Куртом.
Футболісти і охорона кинулися розбороняти бійців. Кольку відтягнули від Курта, але він раптом вихопив у одного з солдат його автомат і дав чергу в повітря.
Всі розгублено завмерли. Люди на трибунах зачудовано спостерігали за небувалим видовищем.
Розлючені вівчарки рвалися з повідків, але солдати не наважувалися їх відпустити. Адже на полі скупчилося й багато німецьких футболістів.
Паузу перервав Курт, який вихопив у одного з вибіглих на поле офіцерів з кобури парабелум і приставив його до голови Вікторії, чим одразу змінив статус-кво на власну користь. Злорадно посміхаючись розбитими губами він сказав:
- Кинь зброю, «Колька»! Ти ж не хочеш, щоб я продірявив їй голову?
Колька безсило кинув автомата на землю.
В цей самий час на трибуні, де сидів генерал-комісар, пролунав потужний вибух. Це спрацювала бомба, яку проніс у своєму портфелі майор Левадний. Всі, хто стояв на полі, попадали на землю.
Людей охопила тваринна паніка, і сотні киян та німців побігли через поле подалі від місця вибуху.
В метушні і сум’ятті, що виникли, Колька не розгубився, а вдарив Курта в щелепу, вирвав у нього Віку і загубився з нею в натовпі. Шкет побіг за ними, намагаючись не відстати.
Розлючений Курт кинувся навздогін.


XXІV

Колька і Віка разом з натовпом вибігли зі стадіону на вулицю. Колька оцінив становище і потяг кохану до німецької вантажівки з тентом, за кермом якої сидів розгублений молодий солдатик років вісімнадцяти. Колька викинув юного окупанта з кабіни, зірвав з нього кашкета і сів за кермо.
- Сідай! – крикнув він Вікторії, і коли та сіла в кабіну, завів мотор і рвонув з місця подалі від стадіону.
В останню мить їх встиг помітити Курт, який почав гарячково роззиратися на всі боки в пошуках транспортного засобу. На його очі потрапив порожній легковик, який на щастя виявився незамкненим та ще й з ключами в замку запалення. Курт завів мотор і помчав навздогін за втікачами.
Колька з коханою їхав київським вулицями. Їх ніхто не зупиняв, адже увага німців була зараз прикута до стадіону, і на самотню вантажівку ніхто не звернув уваги. Колька надів на голову німецький кашкет і здалеку здавався звичайним німецьким водієм, що їхав кудись у справах. Віка, зігнувшись калачиком, лежала на сусідньому сидінні.
- Ну, що там, Колю? За нами хтось є? – нетерпляче поцікавилась дівчина.
- Ні, все чисто. -  посміхнувся Колька, подивившись у бокове дзеркало. Він ще раз поглянув у дзеркало, але цього разу, щоб поправити кашкета і раптом помітив ззаду темний легковик, який стрімко наближався. Колька зрозумів. що це могла бути погоня. Він додав швидкості і помчав геть, намагаючись виїхати з міста. Темний легковик не відставав.
Несподівано попереду показався смугастий шлагбаум і німецькі вартові біля нього. Вони уважно придивлялися до вантажівки, що неслася просто на них. Один з вартових почав сигналізувати Кольці, щоб той зупинився, а інші, про всяк випадок, скинули рушниці з плеча і почали цілитися по кабіні. 
Колька рвучко поцілував на щастя своє татуювання, крикнув Вікторії, щоб та не ворушилася і додав газу. Вантажівка наче на крилах пролетіла повз вартових, що почали безладно стріляти їй услід.
Легковик Курта взагалі без проблем проскочив повз вартових, увага яких була відвернута вантажівкою.
Нарешті, вирвавшись з міста, машина з Колькою за кермом помчала по шосе. Курт на вкраденому легковику, зціпивши зуби, гнав слідом.
Вантажівка наблизилася до роздоріжжя.
- Куди ведуть ці дороги? – спитав Колька.
- Оця, - Віка показала ліворуч, - веде до аеродрому, а ця, здається, до лісу.
Колька стрімко викрутив кермо праворуч і помчав далі.
До роздоріжжя під’їхав Курт. Він подивився, куди попрямував Колька і поглянув на прилади. Стрілка показувала, що пального в баках майже не залишилося. Курт вилаявся і раптом рішуче повернув ліворуч.

Вантажівка продовжувала їхати по шосе, праворуч від якого вдалині почав виднітися ліс.
Колька вже багато разів дивився в дзеркало, оглядаючи дорогу позаду. Вона була порожньою. Легковика, що їх переслідував, ніде не було видно.
- Здається відірвалися, - задоволено промовив Колька і поцілував Вікторію.
Раптом почувся гуркіт авіамотору і у небі з’явився «Мессершмітт», який почав заходити в піке над вантажівкою. За штурвалом винищувача сидів оскалений від люті Курт.
Побачивши, що пальне в його легковику закінчується, він поїхав на аеродром. Там він вихопив у першого солдата, що йому трапився автомат, завів свій літак і вже на ньому полетів навздогін за Колькою.
Побачивши на шосе вантажівку Курт, пролетів над нею, стріляючи з усіх бортових кулеметів.
Кулі прошили тент і здійняли фонтанчики куряви на шосе.
Віка перелякано зойкнула:
- Це Курт!
Колька визирнув з кабіни і побачив над собою, що «Месершмітт» розвернувся і зайшов на нове коло.
- В лісі він нас не дістане, - спробував заспокоїти кохану Колька і щосили вивернув кермо в бік лісу. Вантажівка з’їхала з дороги і попрямувала через зоране узбіччя до рятівного лісу.
«Мессершмітт» приземлився на шосе. З кабіни з автоматом у руказ вискочив Курт і побіг услід за втікачами.

Вантажівка на узліссі заїхала в густий чагарник і зупинилася. З неї вискочили Колька та Віка.
- Швидше до лісу! – крикнув хлопець, аж раптом із закритого тентом кузова його покликав знайомий голос:
- Колю…
Колька зазирнув до кузова і побачив там скривавленого Шкета. З його рота цівочкою струменіла кров.
- Колю, мені боляче…
Колька заскочив під прострелений у кількох місцях тент і підняв голову юного друга.
- Шкете, ну, як же ти так?
Шкет ослаблою рукою простягнув Кольці його рогатку.
- Колю, візьми. Помстися йому за мене…
Голова Шкета схилилася на бік і він затих. Колька у відчаї заволав:
- Шкете!!!
Раптом пролунала автоматна черга і переляканий крик Віки:
- Колю!
Колька вистрибнув з кузова, схопив Віку за руку і стрімко побіг у ліс.
Густий, хвойно-листяний ліс надійно сховав втікачів від їх переслідувача, який стріляв їм навздогін з автомата.
Але одна з куль таки влучила Вікторії в ногу, і вона втратила здатність самостійно йти далі. Колька підставив їй плече і, буквально, потяг її за собою.
Курт йшов по їх слідах, стріляючи перед собою.
Знесилені Колька та Віка попадали в густих заростях. Колька наказав:
- Сиди тихо. Я його відволічу.
Віка спробувала заперечити:
- Але, Колю…
- Тихо, я сказав.
Колька поглянув навколо себе і підібрав на землі пару соснових шишок. Зарядив одну шишку в рогатку і обережно, намагаючись не шуміти, попрямував назустріч Курту.
Курт стояв серед дерев, роззираючись на всі боки.
- «Колько»! Ти де?!
Німець знову вистрелив перед собою з автомата. Кулі зрізали гілки і листя з дерев.
- Куди ти заховався, боягузе?!
Курт випустив ще одну чергу.
Колька, причаївшись, спостерігав за ворогом. Вибравши момент, він вистрілив шишкою ліворуч від Курта. Падіння шишки в зарості викликало шум, який привернув увагу німця. Курт розвернувся і почав стріляти туди, куди впала шишка, а потім пішов подивитися, що там. Таким чином він віддалявся від місця, де Колька залишив Віку.
Колька по дузі обійшов ворога ззаду і випустив з рогатки другу шишку. Курт знову почав стріляти туди, де вона впала, аж раптом в його автоматі скінчилися патрони. Курт спересердя кинув непотрібну зброю на землю і закричав:
- Ну, де ж ти, «Колько»?
Колька зрозумів, що в нього з’явився шанс. Він відгвинтив ковпачок на руків’ї і звідтіля на його долоню випав остання сталева кулька від великого підшипника.
Добре прицілившись, як колись, під час полювання на київських ворон, Колька вистрелив Куртові в голову, намагаючись поцілити в око або в скроню.
Курт завив від болю і схопився руками за обличчя.
Колька з розбігу кинувся на нього і повалив на землю.
Між супротивниками розгорівся відчайдушний двобій не на життя, а на смерть. Вони з тваринним гарчанням качалися по землі, схопивши один одного за горлянки, аж поки Курт із закривавленим обличчям не підім’яв Кольку під себе і не почав душити.
Колька щосили опирався, але сили поступово залишали його. На перекошеному обличчі Курта з’явився радісний вищир передчуття близького тріумфу.
Та раптом Колька почув глухий звук удару, і вираз обличчя його ворога несподівано став здивовано-безглуздим. Курт безсило впав долілиць, а позаду нього з’явилася Віка з сяк-так перев’язаною ногою і порожнім автоматом у руках, яким вона й вдарила німця по голові.
Колька виборсався з-під нерухомого тіла і обійняв дівчину.
- Я ж наказав тобі сидіти тихо.
- Колю…
- Дякую, кохана…
Закохані, забувши про все, зливаються у пристрасному поцілунку.
Раптом ззаду Кольку схопив за шию опритомнілий Курт. Він видав звіряче гарчання і спробував перегризти Кольці горлянку, повиснувши на ньому ззаду.
Знову зав’язалася боротьба. Одною рукою Колька намагався відірвати від себе оскаженілого німця, а іншою поліз у кишеню і дістав звідти свою рогатку. Вибравши мить, він з усієї сили встромив рогатку Курту глибоко в очі.
Обидва ріжки прохромили німцеві очні яблука і увійшли в мозок. З-під руків’я, що залишилося стирчати з його очниць, потекли дві цівки крові.
Ревіння осліплого Курта перейшло у виття пораненого звіра.
Колька схопив Віку за руку.
- Біжімо до машини!
Колька з Вікою вибігли на узлісся, де знаходилася захована серед чагарнику вантажівка з тілом Шкета в кузові. Попереду, на шосе стояв «Мессершмітт» Курта.
Вдалині на дорозі з’явилась колона німецьких машин та мотоциклів.
- У машину! – Колька кинувся до вантажівки. Але його рішуче зупинила Вікторія.
- Ні. До літака!
Колька якусь мить вагався, але  потім погодився з Вікою і, підхопивши її під руку, побіг до ворожого винищувача.
Німецька колона стрімко наближалася. Відстань між нею та літаком швидко скорочувалася. Колька з Вікою докладали неймовірних зусиль, щоб опинитися біля літка першими.
Німці помітили дві постаті, що бігли їм напереріз і відкрили по них вогонь.
Колька разом з пораненою Вікою відчайдушно намагалися збільшити  власну швидкість, але сил вже майже не було. Лише на якісь кілька секунд їм вдалося випередити німців і підбігти до літака першими. Колька видряпався на крило і затягнув на нього Віку. Удвох вони ледь увібгалися до тісної кабіни і Віка, колись, ще до війни, навчена Куртом, завела мотор. Пропелер ледь почав набирати оберти, а Колька зміг закрити броньований ліхтар кабіни, як до літака дісталися перші мотоциклісти.
Вони почали безладну стрілянину по кабіні, але сутінковий тевтонський геній нацистських авіаконструкторів надійно захистив тих, хто сидів в кабіні «Мессершмітта», від гвинтівочних куль, які мов горох відскакували від спеціального бронескла.
Німецький винищувач, керований донькою загиблого радянського генерала Вікторією Руденко та її коханим, динамівським футболістом Миколою Ткаченком, розпочав розгін, відірвався від шосе і взяв курс на схід.

Вже сутеніло, коли  біля покинутої вантажівки почувся дитячий голос:
- Діду, дивися, тут машина!
Поранений Шкет розплющив очі і поглянув перед собою. До кузова зазирало вкрите рудим ластовинням допитливе дівчаче обличчя…

За кілька днів потому.
Раптовий спалах блискавки на мить  висвітлив чотири постаті, що рухались мокрими вулицями в напрямку міського стадіону. Троє невідомих силоміць вели зв'язаного четвертого. Холодна дощова вода стікала з надітого на його голову мішка.
Чотири пари ніг прохлюпали по перетвореному на болото витоптаному газону і зупинилися біля футбольних воріт.
Через перекладину воріт швидко перекинули товсту мотузку із зашморгом. З голови зв’язаного зняли мішок і виявилося, що це був Жорка Швець. Він перелякано закліпав очима і побачив навколо себе Левадного, Кольцова і Валю. Він спробував щось сказати, але у нього з рота стирчав кляп зі старої гумової камери від футбольного м'яча.
Левадний надів зашморг на голову Жорки і сказав:
- Це тобі, падлюко, за Яшу.
Кольцов додав:
- І за Світлану.
Валя підсумувала:
- За всіх!
Вправні руки рвучко сіпнули за інший кінець мотузки. Ноги зв'язаного Жорки, взуті у ковані військові чоботи, відірвалися від землі, безпорадно засмикалися  в повітрі й нарешті завмерли…


XХV

Андрій Ткаченко дивився на фотографію усміхнених Віки та Кольки, які вдягнені у радянську військову форму, тримаючись за руки, позували фронтовому фотографу на тлі зруйнованого Рейхстагу.
- А я й не знав, що баба Віка була таким бойовим товаришем…
Дід Микола сумно посміхнувся.
- Так. Шкода, що вона не дожила до сьогодні.
Андрій поглянув на медальйон, що лежав перед ним.
- Діду, а що стало з Сінгапуром та рештою гравців?
Дід гірко зітхнув:
- Їх усіх розстріляли. Тепер ти розумієш, чому я так переживав, коли ти від’їжджав грати до Німеччини?
- А Шкет?
Обличчя діда посвітлішало.
- З ним усе гаразд. Його знайшов тамтешній лісник. Після поранення наш Шкет одужав, закінчив школу, а потім несподівано вступив до духовної семінарії. Тепер він у нас не Шкет, а отець Варфоломій.

Через Софійську площу повз пам'ятник Богдану Хмельницькому, на якому виднілися цифри 1888, йшов старий священик. Він подивився на пам'ятник Богдану, чия голова і плечі були густо обсиджені птахами, і невдоволено похитав головою. Потім хитро примружившись роззирнувся навкруги, перехрестився, поліз до кишені і несподівано дістав з неї звичайну хлопчачу рогатку.
Священик підняв з землі камінця, зарядив рогатку і не цілячись вистрелив  в бік птахів. Птахи злякано розлетілися, звільнивши пам’ятник.
Отець Варфоломій, а це був саме він, задоволено посміхнувся, ще раз перехрестився і попрямував далі. На пальці колишнього Шкета на сонячному промінні блиснув срібний перстень із зображенням герба князя Ярослава Мудрого.

Чевневий день 2012 року видався в Києві як на замовлення погожим та сонячним. Саме цього дня мав відбутися останній матч у групі “Д” між збірними України та Німеччини за вихід до плей-офф Євро-2012. Увага до цього матчу була просто неймовірна, адже одна з двох команд, яка зазнає поразки, мала назавжди покинути чемпіонат.
Трибуни реконструйованого центрального київського стадіону були вщерть заповнені вболівальниками. Коментатори з різних країн, захлинаючись розповідали різними мовами про матч, що мав ось-ось розпочатися.
У VІP-ложі знаходилися Президент України, Канцлер Німеччини, президенти ФФУ, ФІФА, УЕФА та інші поважні особи.
Над трибунами лунав голос коментатора:
- Отже, шановні глядачі. зараз ви станете свідками неймовірного видовища. Зараз тут, у Києві відбудеться принциповий матч за вихід у плей-офф. І сьогодні ми дізнаємось, хто ж є гідним честі грати далі, а хто пакуватиме речі додому. Отже, хто ж сьогодні виявиться кращим: збірна Німеччини чи збірна України?!
У підтрибунному приміщенні вже вишикувалися національні футбольні збірні України та Німеччини. Попереду української збірної в очікуванні виходу на поле стояв Андрій Ткаченко з капітанською пов'язкою на рукаві. Поруч із ним знаходився капітан збірної Німеччини. Той самий голкіпер бременського «Вердера», що пропустив гол від Андрія у останньому чемпіонаті «Бундесліги». У складі збірної Німеччини були також гравці з мюнхенської «Баварії», за яку грав Андрій.
Голкіпер, усміхаючись до Андрія, запитав:
- Ну, що, хто кого на цей раз?
Андрій підтримав жартівливий тон:
- Пропоную не порушувати традицію.
Обличчя голкіпера раптом стало серйозним.
- А ти знаєш, що один з моїх прадідів, брат моєї прабабці, під час війни якось грав на цьому самому стадіоні?
Андрій напружився: невже перед ним стоїть нащадок того самого  Курта Вальдманна, про якого розповідав дід?
- Це ж треба. – здивувався Андрій. - А він зараз живий?
- Ні. Пропав без вісти після того матчу.

В цей час в лісовій хащі під Києвом тремтлива козуля натрапила на зотлілий людський скелет.
З очниць його черепа стирчала рогатка Кольки Ткаченка…

Раптом Андрій почув своє ім’я:
- Андрію!
Він рвучко повернувся і побачив свою Мішель, яка стояла позаду його команди. Андрій хотів підійти до неї, але зрозумів, що ось-ось настане час виходити на поле. Він гукнув до неї:
- Мішель, ти все таки приїхала?!
- Так. Я... я хочу сказати, що кохаю тебе і хочу бути поруч, де б ти не був! Щасливої гри!
Окрилений її словами Андрій щасливо усміхнувся і разом з іншими гравцями нарешті вийшов на поле.
Прикрашені українськими і німецькими прапорами трибуни шаленіли, зустрічаючи своїх кумирів.
З підтрибунного приміщення на поле стадіону назустріч своїм уболівальникам і самій долі виходили футбольні збірні  команди України та Німеччини.
Попереду української збірної гордо крокував її капітан - Андрій Ткаченко.

На його шиї виблискував той самий медальйон.


Кінець





01. 09. 2007 - 13.01.2012
Луганськ. Україна