5. ПОЕТ ГНІВУ І ПРОКЛЯТЬ
Я не знаю іншого поета у якого так багато було суму, ненависті, проклять, почуття помсти, заклику до бунту, різанини як у Т.Шевченка. І в той же час це був поет ніжності, і сповнений любові - всі протиріччя вживаються.
Славетний російський поет Некрасов назвав свою музу «Мести и печали», та насправді у нього такою вона не була, а тільки піддавав критики окремі сторінки соціального життя (критичний реалізм). Справжнім поетом помсти і печалі був Шевченко, який часто дружив з обухом сокири, тупим ножем і вилами – жах.
Ненависть Шевченка не знала меж і звертаючись до Бога він благав: «Дай жити, серцем жити і людей любити, а коли ні, то проклинать і світ запалити».
Шевченко мислив так, що моделлю для всіх бути як він. Та так не буває. І вважаю, що людей любити – цю аморфну масу не можливо. І у той же час Шевченко каже: «Кругом мене де не гляну, не люди, а змії». А взагалі хто йому заважав любити людей.
Шевченко мов через темні окуляри дивився на світ і не бачив, що життя навколо нього було різнобарвним, але він бачив тільки одну чорну фарбу. А Шевченко тільки ПЛАКАВ І ПЛПКАВ. Характерно, що свою рису він висловив у вірші Гоголю: «Ти смієшся, а я плачу». Справді, Шевченко був генієм плачу.
Шевченко і в житті не випромінював радості. Коханок було п’ять, та стосунки з ними мабуть були платонічними. І Тургенєв залишив словесний портрет Шевченка, де одними з рис його обличчя був недовірливий погляд.
Ненависть Шевченка іноді набувала нечуваного розмаху. І пропоную рядки які важко вимовляти: «Пани до одного спеклись наче добрі поросята». «А потім ніж, - потекла свиняча кров, як та смола з печінок ваших поросячих», «А кров’ю вашою собаки, собак напоють», «Тупим ножем заріжуть, мов собаку уб’ють обухом» (!).
З мого досвіду: моя знайома розійшлася з чоловіком з яким прожила п'ятнадцять років, який на її очах убив обухом сокири свою собаку. Вона цього не змогла стерпіти.
Вершиною проклять у Шевченко була фраза: «Я прокляну самого Бога». І це зірвалось з вуст поета молитовного, ніжного, співчутливого до горя. Навіть коментувати немає сил.
У Шевченка є ще один «шедевр» подібного роду: «Убий і Бог не покарає».
Не залежно від контексту ця фраза має автономне значення. І виникає питання і чому Шевченко був так впевнений у своїй безкарності, та ще за такий злочин? Взагалі БОГ є найвищою моральною цінністю людства, є стримуючою силою від аморальних вчинків не кажучи вже про злочини і цим символом не варто розкидатись. Більш того, Шевченко, як знавець біблії, повинен знати, що однією з заповідей Ісуса Христа є «Не убий». Повинен і знати, що нічого безкарного на світі не буває, бо є Божий суд і світський згідно з карним кодексом кожної держави.
У сатиричному вірші «Саул» на біблійну тему Шевченко тут справжній віртуоз на лайливі слова. Послухаємо:
З того лукавого Давида,
То, мов гадюку б, розтоптав
І ядовитую б розтер
Гадючу слину. А тепер
Плугами, ралом не розорем
Прокляту ниву: поросла
Колючим терном.
Біблійні сюжети часто використовували і інші поети, але такої зневаги до них не було і це робить шану російській літературі.
Та будемо все ж справедливі, що Шевченко написав чимало творів на біблійні сюжети і вони стали у його інтерпретації зрозумілі читачеві.
У Шевченка я нарахував тридцять висловів про ДОЛЮ. Всі вони різні по своєму настрою. Та є один вислів, який мов ложка дьогтю: «… ридать і долю проклинать, і сивіть кленучи…». Знову прокльони, скільки можна?! Проклинати свою долю у Шевченко не було причин. Отримав волю, став академіком, дружив з елітою Петербурга і це уже достатньо, щоб радіти і жити щасливо. А Шевченко все плакав.
Кожна людина – будівник своєї долі і треба постійно боротися, а не сидіти склавши руки. А у Шевченко переважно вся поезія сповнена суму і відчаю - це здатне псувати Настрій – велику цінність людського життя. Один з таких віршів, хоча і ідеальних з точки зору поетики: «Минають дні»:
Минають дні, минають ночі,
Минає літо. Шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу, й не сміюсь…
(фрагмент)
Не знаю, відкіля такий безпросвітний сум, бо Шевченку було тільки тридцять один рік – розквіт життя. Це наводе на думку, що у Шевченка був якийсь психічний розлад, яким страждав Гоголь, Достоєвський, Натсон, Гаршин, Хлєбніко.
У Шевченка знаходимо і зовсім безтактовний вираз у вірші «У всякого своя доля», де він промовляє вкрай безтактні слова до дружини імператора Миколи І - Олександри Федорівни – людини привабливої, витонченої натури, гуманної, привітної:
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога
Та ще на лихо сердешне
Хита головою.
А далі Шевченко порівнює царицю з чаплею, назвав її снагою (скрягой) і жорстокою. У поемі дісталось і царю. У такий спосіб Шевченко віддячив О.Ф. за її клопоти по викупленню його з кріпацтва.
Взагалі ніхто не має морального права чіпати і кривдити першу леді країни.
Цікаво, що Шевченко сам того не помічаючи, проти своєї волі зробив О.Ф. комплімент, бо образливі слова читаються по-російські, у сучасній інтерпретації інакше: «Тонка , довгонога», як «изящная женщина с длинными ногами, что является достоинством женщины», а «засушена як опеньок» це уже на совісті автора. Цікаво, що цю безтактовність Шевченко помітив Белінський і у листі до Анєнкова, назвав образливі слова «недотепними і дурними», а самого поета назвав «хохлатським радікалом».