50 бантиків
Коли Маринка прокидалась, усі її бантики навперебій починали кричати:
- Мене, мене сьогодні вдягни!
- Ні, мене!
- Ну будь ласка, Мариночко-кицюню! Я ж тебе найбільше-пренайбільше люблю!
- Це не вона! Це я пренайбільше!
- Ото вже брехня зухвала! Не слухай їх, Маринко, - бери мене!
- Ти будеш найкращою, як мене одягнеш!
- А я от просто створений до кольору твоїх очей! Такий же зелений!
- Ой-ой! Такий же зелений! Ну й що з того? Зате я з трояндочками і сонечками одночасно!
- А я з блискітками – так і сяю, так і сяю!
Спочатку Маринка закривала очки і щільно долоньками затуляла вушка – щоб не чути й не бачити, як галасують, сваряться, вищать її бантики. Потім брала їх, притихлих, насуплених, зарюмсаних і вдягала усіх, щоб нікого не образити.
Про неї так і казали: « Он Маринка – 50 бантиків пішла!»