Він був один із багатьох моїх підлеглих у роті "смертників". Один із багатьох зелененьких юнців-романтиків, що прагнули стати героями своєї батьківщини, понюхати пороху і відчути справжнє життя воїна. Олег Ковтайло, як зараз пам’ятаю його обличчя того дня, коли лежало воно у мене на грудях, неначе мале сповите дитя в обіймах безпорадного батька. Як немовля, що кричить німим криком в розпачі заливаючись слізьми, не усвідомлюючи до кінця навіщо воно прийшло на цей світ. Навіщо приїхало у це пекло Афганістану, де нічого його не єднало ні серцем,ні думкою, ні почуттями з гордовитим словом: воїн-визволитель народу…
Того дня я загубив усю свою роту, того дня, я – командир усвідомив, що немає на цьому світі старшого, нема у цьому світі вітчизни… І тільки Олег залишився у мене на руках, тяжко поранений. Ледве я його втяг в ущелину, ховаючись від "духів". "Тихо. Будь тихо" – шепотів йому. І ця дитина кусаючи губи до крові – мовчала. Не знаю скільки пройшло часу, перш ніж він мені прошепотів: "Командире. А ти в Бога віриш?" "Так. Я вірю" "А я до цього часу не вірив. Навіть не хрещений я. Гадав, що богом моїм є партія, вітчизна. Та останнього часу все більше задавався питанням: "Кому я давав клятву? Якщо Леніну, то він вже ж давно труп. Якщо Вітчизні, то чому маю вбивати невинних людей і що отримає моя мати від цієї вітчизни в нагороду? Мене у цинковій труні… Нема вітчизни, і клятва ця пуста, безсенсовна." "Не кажи так, хлопчику мій – шепотів я йому розгублено – Вітчизна в тебе в серці." "Як то? Якщо вона є в мені, то хтось її туди вмістив". "Ну так, Бог і вмістив" – молов я сам не знаючи що. "То я ж не хрещений" "А я тебе зараз похрещу, хочеш?" "То ти ж не піп." "Байдуже. Я християнин". "Я маю знову клятву давати?" "Головне, щоби прагнув Бога, та Його Вітчизну. І не буде там ні плачу, ні стогону, ні сліз…" – Стомлено вів я свою "катехезу". "Я вірю, командир. Вірю, що Бог є. Дай мені ту вітчизну. Я прагну!" – з надривом і спрагою просипів Олег. "Добре. Зараз, мій хлопчику. Зараз, зараз, чекай" – тремтячим голосом відповів я йому, намагаючись пригадати, що там за слова промовляються, і зненацька втямив, що для хрещення потрібна вода. Мене як током підкинуло. Пляшка пуста. Навколо тільки голе гаряче каміння і афганський пил. А дитина просто вмирала. "Вода… Потрібна вода" Він дивився на мене своїми юними очами, в яких відобразилася зневіра. Та раптово… з тих очей полилися сльози. Він душив у собі пронизливий крик розпачу, а ті сльози – неначе ріки сліз усіх двадцяти загиблих солдат зринали з його очей. І тут мені на думку прийшла нереальна ідея. "Олег. Я хрещу тебе. Вода є. Твої сльози". Юнацький погляд освітився надією та щастям, тіло все звело, як від напруги спраглого очікування найжаданішої любові. "Чи відрікаєшся від зла?" "Відрікаюсь"…. "Чи віриш в Ісуса Христа, нашого Господа та Спасителя" "Вірю" – шепіт був все слабкішим… "Я хрещу тебе в Ім’я Отця і Сина і Духа Святого" – з цими словами я доторкнувся своїми пальцями, що віддавали порохом та смертю до молодого обличчя, збираючи ті роси серця, цю святу воду, що виринала з молодого, ще не випитого життя, з цих очей, до котрих так і не доторкнулися дівочі поцілунки і цими слізьми старанно малював на його чолі святий хрест… Тіло обм'якло, З очей хлопця уходило життя і лише на чолі блищав хрестик намальований смертними руками з солоних сліз його серця такого спраглого Бога …