Невисокий моложавий чоловічок без ноги стояв в центрі міста на вузенькому тротуарі повз який проходили сотні людей і час від часу тоненьким голосом скімлив:«Допоможіть,люди».
Але люди байдуже проходили мимо і лише поодинокі кидали якісь копійки в пластиковий стаканчик.
Я теж проходила повз нього, опустивши голову, ніби завинила перед цим незнайомим чоловіком.
-- Руки й ноги є, уже не каліка, -- міркувала я. – А хіба всі з ногами здорові?
- А що я про нього знаю, щоб засуджувати? – говорив в мені інший голос. – а можливо йому потрібно на операцію, -- мучило мене сумління. – А може в нього велике горе.
- Не на горілку? – якась бідова молодичка голосно запитала прохача і не дочекавшись відповіді, кинула копійки.
- Ні, я таке не вживаю. А хоча і на горілку, то чи признався б.
У ці хвилини я проходила мимо і з цікавістю запитала, згадуючи свою матір у такому стані.
- Давно лишилися ноги?
- Давно. Ще в молодості, - якось байдуже махнув рукою.— Та хіба б я просив… Але операція…
- Вам на операцію треба? – перебила його.
- Та. Ні. Взимку зробили. Ось виписка… Почку удалили. Так долікували лікарі.
Як я тільки пережив! – жалісливо і артистично продовжував прохач. – Я такий сильний, такий сильний! Мене так лікарі хвалили! Мені всі кажуть, ви мабуть дуже добрий чоловік і всім милостиню давали. Так, я всім давав!
- А сім'я у вас є? – поцікавилась я.
- Є і жіночка і троє дітей! – весело мовив жебрак.
- То вони вам не допомагають?
- Та хто там помагає. У дітей свої діти! Їм треба допомагати! А люди хто совісний той подасть милостиню. А хто безсовісний той пройде мимо.
- Зрозуміла, - зітхнула я і подала в руки п'ять гривень.