Ви просiть, ми допоможемо!

               

Узимку бабі Оксані виповнилося сто років. Наїхало до неї гостей повен двір: родичі, сусіди, районні й місцеві депутати, навіть учасники художньої самодіяльності з концертом. Дорога до вдовиної хати була ґрунтовою, і прибулі ледве допхалися до ювілярки на своїх іномарках по розквашеній багнюці. 
Бабуся сиділа в кімнаті прибрана внуками у святкове вбрання й по - дитячому розгублено дивилася на людей, які чомусь копошилися в її маленькій хатині.
-- А то хто такий? -- питала вона невідомо в кого, показуючи пальцем на незнайомих гостей.
За сто літ жінка вижила з пам’яті, але знала, що лишилася солдатською вдовою, пам’ятала як тяжко було їй самій будувати хату, виховувати трьох дітей.
Депутати й представники влади вручали незвичній ювілярці квіти, подарунки, фотографувалися для газети, а ще причепили до бабусиної кофтинки медаль і проспівали „ Многії літа”. Найголовніший із гостей на прощання мовив:
-- Ви, бабусю. не соромтесь, просіть, що вам треба, і ми вам завжди допоможемо.
Баба Оксана безпорадно кліпала очима, не розуміючи, що їй кажуть, а сусіди ледве стримували сміх:
-- Коли баба прожила сто років без вашої допомоги, то решту якось уже доживе.