Агапе

Ти приходиш до мене. Береш своїми теплими долонями моє обличчя, пірнаєш у мою бездонну зелень і говориш, що все буде добре.
А я зазираю у вічі Богові на маленькій копії Туринської плащаниці і завжди перепитую чи це так.
І кожного разу отримую іншу відповідь на твоє «добре», - чи то спокій, чи сум, чи докір, а чи…
оте вічне та незмінне «агапе».

Ти приходиш так рідко, що між кільцями ланцюжка «добре» я встигаю пронизувати свій дикий смуток - Його «агапе» - дитячу злість зі страхами та велику радість, перевтілюватися у стервозну жінку - радісну дівчинку - безстатеву істоту та вічне чекання.

Ти приходиш так рідко, що будучи
радісною дівчинкою, я перестаю вірити, що ти існуєш,
стервозною жінкою – чи тобі варто існувати,
безстатевою істотою – припиняю усі існування…

І моє «агапе» кришиться – знову зростає - вкривається дрібними тріщинками та навіть цвіллю - квітне та знову народжується у постійному стані чекання.

Адже приходиш ти так рідко…