Фото из моего архива
3. СПОЛОХИ В НОЧІ
Шевченко був поетом смутку, жалоби і плачу. У вірші «до Гоголя» він писав: «Ти смієшся, а я плачу». Саме плач і сум були супутниками його життя. Безумовно це іде від психічної організації людини Шевченко, і ніякі зовнішні обставини не можуть виправдати у нього постійний сум. Але з цим настроєм, безпорадністю неможливо жити, бо можна задихнутися, вмерти. Пізніше Есєнін скаже такі терапевтичні слова: «З грустными мыслями ты не дружись». Та все ж незважаючи на свій мінорний настрій, у Шевченка мов скрізь чорні хмари пробивались сонячні промені, і якщо вони у поезії, то вважаю їх перлинами, блиском сонця.
Згадаємо знову «Княжну», у якій по полю поеми розкидані близки поезії мов золоті самородки.
Зоря моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як з Дніпра веселочка
Воду позичає
Як широка сокорина
Віти розпустила…
А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по воді розслала
Зеленії віти.
Вірш нагадує рядки геніальні рядки: «Где гнутся над омутом лозы».
Гадаю, що Шевченко мабуть першим у поезії оспівав веселку.
У «Княжні» є і вірш – справжній ноктюрн:
І дивіться, як над горою
Червоний місяць аж горить,
З-за хмари тихо виступає.
І ніби гори оживають,
Дуби з діброви, мов дива,
У поле тихо одходжають.
І пугач, пуга, і сова
З-під стріхи в поле вилітає,
А жаби крякають, гудуть.
Дивітесь, очі молодії,
Як зорі Божії встають,
Як сходить місяць, червоніє…
Дивітеся, поки вас гріє,
А зорі спати не дають.
Останній рядок - ВЕРШИННИЙ.
Після того, як я прочинав його, то він порушив ритм мого життя: влітку я спати в же не можу, коли «Край неба палає», а зорі тоді мені вже спати не дають. Це сама велична пора року, сама красива. Письменник і поет О. Варава назвав свій збірник віршів «Сходить сонце». А філософ Гегель не схильний до лірики, порівняв французьку революцію з «Величественным восходом солнца».
У Шевченка у вірші «Н. Костомарову» є такі свіжі слова:
«Веселе сонечко ховалось
В веселих хмарах весняних.
Продовжував би цей вірш у такому стилі і він би був справжньою красою його поезій.
Та ні – його потягло у інший бік:
Гостей закованих своїх
Так і всюди: світ і тінь.
Можна не знати творчість Шевченка, але я переконаний, що кожен українець знає хоча б перший рядок його найпопулярнішого вірша: «Садок вишневий коло хати», у якому зовсім відсутня нота суму. Феномен вірша полягає і у тому, що його не вбила хрестоматія, завжди залишається свіжим і радісним, що взагалі є великою рідкість серед хрестоматійних творів.
Українське село, як не яке село у світі – співуча стихія і пісні лунають від зорі до зорі, як і соловейко. Про це у вірші: «Співають ідучи дівчата», а далі Шевченко зображує співуче село, де постійно бринять пісні: «Затихло все, і дівчата, та соловейко не затих».
Пісня не змовкала і взимку на вечорницях, пісня лунала і з роботою, на городі, у вишневому садочку, у полі. А сліпий кобзар заробляв собі хліб співаючи думи.
Ілюстрацією до «сім’ї» є картина Шевченка «Селянська родина», і вся вона створює ідилічний настрій.
Весь настрій цього вірша мабуть навіяний бажанням Шевченка мати свою родину і хату. Це у таких рядках:
Я так мало, небагато
Благав у бога! Тільки хату,
Одну хатиночку в гаю,…
Та дві тополі коло неї.
Глибоко переконаний, що Шевченко - справжній поет був не той, який закликав до бунту і різанини. Шевченко був ліриком, який як і Гоголь зміг зазирнути у душу українця, почути його чудові пісні, побачити чарівні образи, відчути настрій, і все це перелилося у поетичній поезії і думи до яких сам долучив і свою жалобу:
Думи мої думи,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?...
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як малу дитину
Історик Грушевський писав, що Шевченко являє унікальне явище у світовій літературі переважно як ЛІРИЧНИЙ ПОЕТ.