Парася була п’ятою дитиною у своїх батьків.
-- Хоч би одного сина народила! -- кричав сердитио Платон до дружини. -- Коли я заміж їх повіддаю? З торбою по світу пустять!
Парася з дитинства усвідомила всю трагедію їхньої сім’ї, тому женихами не перебирала -- пішла за вдівця з двома дітьми. Проте недовго розкошувала в чужому домі. Як тільки уздрів чоловік, що молода дружина спорожнила скриню покійниці, вигнав Парасю з хати.
Другий чоловік теж був удівцем з двома дітьми. Тому Парася народила собі тільки одного сина. Чи злиднів боялася, чи якусь іншу причину мала.
Дружина була до пари своєму судженому: не просто економна, а скупердяга й і хапка до чужого. А так була цілковитою протилежністю своєму Іванові: невеличка на зріст, метка до роботи, а що вже господиня...
Іван -- високий, худий і зігнутий, мов кочерга -- їздив на волах: цоб, цабе. А ще мав „комерчеську” жилку -- торгував телятами, свиньми, скуповуючи їх у неграмотних односельців.
Продасть у Києві порося, зайде у їдальню, посьорбає якоїсь юшки, зап’є компотом, а виходячи, не забуде покласти за халяву ложку, а до кишені заяложеного піджака -- порожню склянку. В господарстві все знадобиться. Парасі ж купить дешевої ліверки на гостинець.
Жінка до Києва не їздила, в їдальні не ходила, тому в її „володіннях” були тільки городи сусідів, які розтягнулися вузенькими смужками на полі, неподалік хати.
Картоплі чужої не копала, своєї вистачало, а ось цибульку полюбляла. Вибере грядочку, проте й господарям залишала на ведення. Не гребувала і знаряддями праці. Підбере лопату, сапу, якщо забачить, що хтось сховав у бур’яні. Робила все тишком - нишком, рано на світанку, коли селяни ще додивлялися короткі літні сни.
Сусіди здогадувалися, чиїх це рук справа, проте галасу не здіймали: не впіймали ж бо на гарячому.
Парася була тихою, спокійною. Нікому й слова чи півслова гострого не скаже, нікого не зобидить. Завжди охайна, червонощока, мов жоржинка. Вона й голівку тримала покірно, ледь схиливши на бік. Якщо хтось бувало її шпетить за щось, мовчки вислухає, тільки щічки ще більше рум’янцем покриються.
А ось сестра у неї була зовсім не така. Та не мовчала, а розповідала всім, що Параска її обібрала і якби не сусіди, підпалила б злодійці хату, щоби знала, як на чуже зазіхати. Але не спалила сестру -- померла. А Парася жила, поховавши Івана, його дітей і єдиного синочка. Залишилася тільки внучка, яка час від часу навідувалася до бабусі по гостинці.
Чи ображалася вона чи ні, проте не судила ні невістку, ні внучку, які не поспішали на поміч. Параска з усією роботою справлялася сама. На городі, в хаті, на подвір»ї -- скрізь лад.. Човпла, човпла цілий день з раночку до ночі. І посіє, і пожне, і помолотить. Сама й дрівця попиляє, порубає. Сусіди ще картоплю копають, а в Парасі вже й кукурудза пов’язана висить на жердках попід хатою. Не плакала, не жалілася нікому. Тільки за сином, та й то так, щоб нікому не набридати своїм горем.
Влітку жінці ніколи було за роботою, а ось узимку вона рідко коли бувала вдома. Прибереться та й іде до сусідів: сьогодні -- до одних, а завтра -- до інших. Сидить цілий день та гріється у чужій хаті, щоб самій не топити. Досидиться до обіду, й до вечері.
-- Пашо їстимеш суп учорашній?
-- Їстиму, -- мовить тихенько.
Ніколи не відмовлялася і нічим не гребувала. І так смакувала, що любо було дивитися. Дадуть сусіди жовтого сала, яке постаріло в бодні, то Параска й таке за милу душу з»їсть.
-- Я його як лікарство приймала по шматочку. Таке смачне! -- подякує. -- То ви перебірливі.
-- А щоб тебе пранці з’їли! -- обурювалися люди. -- Отака скупуща! Синову пенсію получає, а ніколи його й не пом’яне, ніколи цукерочки нікому не дасть. Куди вона ти гроші складає. Кроме хліба ж, нічого не купує. У хаті бздикне хмиззячком, аби тільки дух пішов.
Помирала Парася тяжко. Бігали сусіди, доглядали, бо внучка тільки про заповіт подбала.
Сиділа біля неї молодша сестра, яка й сама вже була слаба і час від часу втрачала розум.
-- Що заслужила, те й маєш, -- приказувала до хворої, яка в муках спокутувала свої гріхи.
І коли нарешті її муки скінчилися, небо й собі вирішило за щось помститися покійниці. Захурделило, завіяло так, що сусіди ледве допленталися до Парасчиної хати, яка стояла на краю села.
Після похорону загуло село, загомоніло.
-- Щось воно таки є у світі! Грішна була жінка! Ви ж бачили, що надворі діялося. І хата мало не згоріла, як натопили піч. Тряпки на черені почали тліти, все сажею взялося. Мусили в чужій хаті і поминки відбувати. А як заліз хтось із сусідів на горище -- остовпів. Там був цілий склад!
-- Ось моя сапа! -- зраділа тітка Марія. -- Я її впізнала.
-- А це моя щітка, -- знайшла свою втрату сусідка Софія. -- Та дарма. Я їй прощаю. Хай білить на тому світі.
2009 р.