НЕНАДІЙНИЙ БАНК
-- Що я наробила?! Що я наробила?! -- голосила баба Настя на всю хату. -- Господи, за що ти мене покарав? Я ж нікому нічого поганого не зробила, -- жінка, напевне, вперше в житті зверталася до Бога.
Ніколи вона в нього нічого не просила, хіба що дощу влітку, коли картопля та інша городина потерпала від спраги.
Не звикла вона надіятись на Бога, тільки на себе, на свої руки й ноги, які ніколи не знали спочинку. Ніхто її ніколи й не жалів. Впаде, бувало, на ліжко й думає:
-- Напевне, помру! Не витримаю.
Але полежить трохи, поки перестане гупати у грудях, та й встає. Вип’є пігулку від тиску й знову впрягається у візок і тягне, тягне, як кінь, з ранку до ночі. То гній, то картоплю, буряки, кукурудзу. Три городи на одні руки! За роботою не було коли ні їсти зварити, ні в хаті прибрати, ні помитися.
Хіба що до Великодня побілить хату та пофарбує підлогу, лаву, ослін біля печі. А більше й не було нічого. Із меблів -- стареньке ліжко та стіл.
Про себе не дбала. Як є, так і добре. Навіть шафи для одягу не купила за все життя, не кажучи вже про радіо чи телевізор.
Життя в Насті було одноманітне, розмірене: городи, господарство. Щодня одне й те саме: і в свята, і в будень. Не дав їй Бог ні чоловіка, ні діток. Чи шкодувала, чи заздрила іншим, що вік у самоті прожила, ніхто того не знав. Усе в собі тримала.
До церкви вона не ходила, напевне, й „Отче наш” не знала. Газет і книжок не читала. До шиття та плетіння також хисту не мала.
Єдиною радістю в Настиному житті були гроші. Берегла вона їх, як найдорожче у світі..
Складала копієчку до копієчки й відносила на пошту, щоб ніхто не поцупив. І наскладала за життя стільки, що не одну машину можна було б купити. А вона навіть на криницю пожаліла. Тепер уже й шкодує, бо нелегко носити воду у свої вісімдесят.
Не пам’ятає жінка, коли їй востаннє було так тяжко на душі, як тепер. Хіба як матір поховала й залишилася у тридцять років сиротою.
Навіть за тими грошима, що все життя складала, не плакала. Бо не одну її обдурено, не тільки в неї вкрадено. Та й надії не втрачала, що колись таки повернуть людям їхні вклади. А тепер вона наодинці зі своїм горем.
Обличчя Насті, яке було в рудих плямах, ще більше почорніло, а очі від сліз почервоніли, припухли.
Три дні вона не бралася до їжі, а вночі не могла зімкнути очей:
-- Не дай Боже померти, то й поховати не буде за що, -- плакала жінка.
Лихо прийшло до неї на другий день Великодня. Перед святом зарізала вона порося, продала його, лишивши собі трохи сала та м’яса на ковбаси. Виручені гроші склала в слоїк. Ще й пенсію, яку принесла листоноша, туди запхнула. Тільки на хліб трохи зоставила. Думала про старість: а що як занедужає і не зможе приробити до пенсії?! Кому вона тоді потрібна буде? В інших діти, внуки, а вона одна - однісінька на цьому світі лишилася: ні брата, ні сестри, тільки небожі, та й то не зовсім кровні.
Грошей у слоїку було багато, бо не одна „свиня” туди залізла. А скільки пенсій! Навіть долари там лежали, такі зелененькі, цупкенькі, згорнуті удвоє. За город вторгувала. Одного спекалася восени, бо не здужала вже всі обробляти.
Слоїк із грошима ховала в печі, щоб ніхто, буває, не поцупив. А піч топила вона рідко: перед Великоднем, та до Храму.
Тоді виймала вона свій скарб із печі й ховала його в пічурку А цього разу чи то пам’ять підвела, чи стомилася дуже. Згадала про гроші на другий день Великодня. Хотілося їх порахувати чи просто розікласти на кучки, й перемацати своїми покрученими пучками. Вони зігрівали їй душу. Знала, що за гроші хтось догляне до смерті.
До пічурки – а там порожньо. Підскочила до печі, відкинула заслінку й мало не зомліла – слоїк стояв у своїй схованці, закіптюжений від диму... А від грошей лишилася тільки купка чорного попелу.
Із Настиних грудей вирвався глухий стогін, і вона, мов підбита пташка, безсило впала на лаву... Скільки отак сиділа нерухомо -- не знає.
А потім її біль вирвався з душі, й вона заголосила, закричала на всю хату, здіймаючи руки до образів:
-- Господи, краще ти забрав би моє життя. Я не хочу, не хочу жити!
Ніч пролежала Настя на ліжку не стуливши очей.
На душі була така порожнеча, такий біль, ніби вигоріло, перетворилося на попіл все її життя.
Уранці підвелася, мов п’яна, дістала з шухляди столу синенькі ощадні книжки, які були загорнуті в пожовклу газету, погортала не дивлячись на цифри, які чорніли на білому аркуші. Оце і все її багатство... Отут уся її праця і все життя... Все пропало! Лишилася тільки вона та купка обгорілих папірців.
2005 р.