Прощання

               

Баба Таня ніяк не могла заснути. Трохи полежала на полику біля печі, а тоді ізсунулася на долівку і, мов привид, ходила, заглядала по всіх вікнах, вдивляючись у темряву, мружачи свої старечі очі. Вчора вийшла вона до вітру і завмерла від страху -- біля сараю хтось світив ліхтариком.
-- Хто воно там ходить? Що шукає? -- роїлися в голові думки. Немає вже в неї нічого. Сама вона у хаті, як вовк серед болота. Сусіди далеко. Тільки Віра через вулицю. Але й вона боїться. Не догукатись ні до кого. Та й хто прийде? Жодного чоловіка поряд. А як і є десь, то пияки, що нишпорять ночами, мов шакали аби щось потягнути. Жінка боялася за картоплю, яка була прикагатована в городі. Коли б нечиста сила якась не добралася до неї.
Доки розвиднілося, не зімкнула очей, а вранці подибала до сараю. Наче все як і було. Лежить купка дрівець, лопата, сапа, вила та інший домашній реманент.
І тільки через кілька днів угледіла господиня, що не стало чотирьох акацієвих стовпчиків, які лежали на подвір’ї, та ще старенької хвірточки, якою загородила повалений паркан.
-- Ой, швидше б уже Катя приїжджала та забирала до себе, бо не можу я дивитися, як хтось тебе грабує. Як воно мені все тяжко давалося! Сама все стягувала, кілочок до кілочка. Хотіла пересипати паркан. Але хай уже нові господарі, хто купить хату. Я своє вже відробила, -- переконувала себе старенька.
-- Дитино, ти все знаєш, -- мало не плачучи питалася вона в сусідки Віри. – Скажи, скільки я ще мучитимусь?
-- На вмируще, бабо, не схоже. Живіть іще! А до кого я тоді приходитиму, як вас не буде?
Удень баба сідала на лавочку і виглядала доньку, яка мала приїхати з міста і забрати її до себе. У сінях лежали різні клунки з усякою всячиною. У маленьких торбинках -- насіння огірків, помідорів. кабачків. У більших -- полущена кукурудза, квасоля, сушені яблука, груші, горіхи. А в кошиках стояли солодкі червоні яблучка, капуста, гарбузи.
Та коли донька приїхала, мати зажурилася.
-- Нікуди я не поїду! Картоплю забирай, все забирай, а я ще побуду! -- відрізала і лягла на полику.
-- Та ви що, мамо, смієтеся з мене? -- обурювалася донька. -- Я й машину замовила. Ви знаєте, який дорогий бензин? Ні, поїдемо разом! Хочете досидітись отут, щоб хтось уночі заліз у хату та задушив за пенсію.
Баба мовчала. Їй було так тяжко, бо не знала, як діяти, що робити. Вона погоджувалась із дочкою -- їй тут страшно. Але й до міста їхати не хотіла.
-- Ти думаєш, мені в тебе добре? Сиджу днями та у вікно дивлюся. А що я там у ньому бачу? Сусідську хату? Тут я у себе вдома. Буває, Ганна перевідає коли. Чи Оксину приведуть діти. Поштарка пенсію принесе. Або хто пройде болотом та новину яку розкаже. А що я в тебе почую? Ви по роботах, а я мов у допрі сиджу.
 – Піду попрощаюся з болотом, -- зітхнула з таким болем, наче від’їжджала назавжди.
-- Ідіть, ідіть, -- махнула рукою Катя.
-- Миколай, брат мій, так хотів побачити болото.., -- говорила виправдовуючись. -- І не побачив. А чоловік твій перед смертю теж хотів на болото.
Дочка цілий день поралася в хаті, по городу. Вимила підлогу, познімала нові рушники. Зняла прадавню ікону. Повижинала кукурудзиння, позамикала сарайчик, погрібник, перебрала яблука й половину висипала на городі.
-- Нащо ти таке робиш? -- сердито озвалася баба Таня. -- Я ж для вас збирала.
-- Та я краще тут їх повикидаю, аніж дома носитиму на смітник. Хто їх їстиме?
-- Ох, і вередливі ж ви! Такі яблучка смачні.
Під’їхала машина, і хлопці швидко позакидали до салону бабине багатство.
-- Ще й подушку свою забрала, -- сміялася дочка до матері. -- Чи їх у мене немає?
-- То твої, а це моя. Я її під боки покладу, щоб м’якше було.
-- Добре, йдіть уже в машину!
Сусідка цілувала на прощання бабу Таню, а в горлі стисло й покотилися сльози:
-- На кого ж ви мене покидаєте? До кого я тепер ходитиму? Сиротою мене зоставите? -- з болем говорила жінка.
 Баба витирала сльози і, спираючись на палицю, повільно виходила з двору.
-- Ой, аби мені вже й не приїжджати більше... Як це тяжко!
-- Як то не приїжджати? -- вигукнула сусідка. -- На весну я вас жду!
Хоча розуміла, що життя в такому віці не роками міряється, а днями. Можливо, вони бачаться востаннє. І це прощання для обох було надто тяжке.
-- Ти, Віро, хвіртку підіпреш, як ми поїдемо. А ще яблучка збиратимеш під яблунею.
В машині сусідки поцілувалися ще раз. Плакали обидві.
-- Ти привіт своїм передавай. Особливо онучку, Володі. Він частенько до мене прибігав, -- давилася словами старенька.
Від’їхавши, машина двічі зупинялася.
-- Я лопату забула у погрібник поставити, -- гукала господиня, проїхавши з десяток метрів. -- Забери її до себе.
А потім ще:
--За світло гроші не забудь віддати!
-- Добре! Добре! Не забуду!
Старенька ще щось гукала, але сусідка вже її не чула, лиш махала услід рукою.
17 жовтня 2009 р.