Ганна й Олена жили поряд. Мали одне прізвище і були ріднею. Олена -- невістка Ганиного родича, а Ганна хрестила Оленину дочку. Отож були ще й кумами і з повагою називали одна одну на “ви”.
Олена солдатська вдова, жінка бідова й гостра на язик, але плаксива. Напевне не було такого дня, щоб її очі були сухими. Щось розповідає про себе, про доньку, яку поховала молодою й одразу плаче. Та найбільше вона боялася померти. Тільки де кольне в боці чи то «мурашки» по голові пробіжать, як в Олени такий страх у душу вселяється, що її починає трясти, мов у лихоманці – це вже кінець.
Єдиною радістю жінки були внучки, які щонеділі навідувалися до бабусі й навозили їй усяких гостинців. Вона пишалася ними і всім сусідам розказувала, що її Наталочка вчителює у Києві, а Іринка інженером на заводі працює. Що живуть вони в достатку і бабі навозять усього, аби тільки вона поїла.
Ганна теж бідова, але мовчкувата. Вона не мала ні чоловіка, ні дітей, бо заміж не виходила, отож грілася коло Олениного щастя, й Оленині вибрики зносила з покорою. Терпіла і мовчала, бо не було їй більше до кого й прихилитися.
Олена старша за Ганну на п’ять років. Їй до дев’яноста вже дотягувало, а Ганні -- 85. Проте вона ще тримала поросятко, а Олена хіба що їсти скандьорить собі за день та все жаліється Ганні, як у неї в голові і шумить, і гуде.
Ганні набридали такі балачки, але вона все одно навідувалася до Олени по кілька разів на день, щоб пересвідчитись, що кума її жива. А ще почути якусь новину, бо Олена хоч і „вмирає” щодня, проте оббігає всіх сусідів і щось таки та почує нового. Олена по сусідах бігає, а Ганна дістане ключа від куминої хати, сяде і сидить, чекаючи господиню. Може й телевізора ввімкнути. Їй усе дозволено. Бо в Ганни ні радіо, ні телевізора немає. А навіщо вона б його купувала, коли в Олени є. Чого це вони сидітимуть, мов чужі кожна у своїй хаті? Ганна і грітися ходить до Олени. В неї газ, у неї пільги, а Ганні треба дрова рубати, грубу топити. Сидять собі, згадують минуле, журяться, що тільки вони на кутку із найстаріших. Всі їхні подруги повмирали. Хоча Ганна не мала подруг і ні до кого в гості не ходила. Їй все ніколи. Знаходила час тільки для Олени.
Жінки хоч і дружили все життя, але були геть різні. Навіть у політиці вони були опонентами. Іноді Олена могла вилаяти Ганну, обізвати дурнуватою і та ображена ішла додому й не навідувалася до сусідки кілька днів. З часом образа минала і вона знову йшла стежечкою поза хатою до куми. У них навіть паркану не було на межі. І для чужої людини було невідомо, де чия земля.
-- Ось бачите, -- жалілася знайомим Ганна, -- Оленині кури ходять у мене навіть у сінях, порозгрібають навкругом хати, а я не можу своїх тримати. Але говорила все те без злоби, просто констатувала факт.
Проте Олені не жалілася. Та й узагалі вона була не із тонкосльозих. Всі негаразди і труднощі зносила стійко. А от Оленині плачі, хотіла того чи ні, мусила слухати щодня.
-- Я така негодна! Ось чуєш, Ганно, що в мене в голові робиться? Наче вертольот гуде: гу-гу гу. Не йди од мене! Не кидай саму! А то умру. Я боюся сама.
Ганна невдоволено усміхалася:
-- А ви думаєте, я здорова? В мене теж гуде. І давлєніє. Ось тико що валідону посмоктала. Ну вмрете, то вмрете. Мені б хоч і зараз. А ви все боїтеся. Вам нема чого боятися. У вас внуки є, а я одна, як палець. Піду я. Мені треба вже порося годувати, у грубі топити.
Олена сердито сплюне.
-- Тобі так те порося треба, як мені оцей шум у голові! Отака дурна!
-- То де мені картоплю дівати? У вас приїдуть внуки та позабірають у Києв, а мені що, викидати її?
-- Добре, йди! Тико давай попрощаємося, бо, може, я вже не побачу тебе більше.
-- Так уже й умрете! Я щодня це чую ось уже годами.
-- Ти не віриш? Ось доживеш до моїх годив!
-- Та хтозна чи доживу? Бувайте здорові!
-- Іди з Богом.
Щойно зачинилися закрилися за Ганною двері, Олена невдоволено пробубніла:
-- Ох же і скупа! Все їй мало!
-- Яка нудна, -- мовила до себе Ганна. -- Як вона мені вже надоїла своєю смертю! Умру, умру! І я помру! Усі помрем!
Але одної ночі Оленині внуки постукали до Ганни у вікно:
-- Ідіть, баба помирає!
Ганна мовчки пішла слідом. Не плакала. Тільки дивувалася:
-- Та вона ж тико що вечеряла з вами. Це ж треба, така смерть…
Олена померла несподівано і так швидко, що Ганна не могла у те повірити.
-- Сама зосталася. Нема до кого й піти, нема з ким і поговорити, -- журилася жінка. -- Ой, Олено, добре тобі. В тебе уже ніщо не болить. А тут болить не болить, а картоплю тягай, саджай, поли. І поросятко треба купити.
Минуло півроку, відколи не стало Олени. Внуки приїжджали до хати, город обробляли. Похвалилися Ганні, що замовили пам’ятник своїй бабі, щоб до року його встановити.
-- Ой, діточки, то ви й мені разом замовляйте. Я грошей дам, -- благала Ганна. -- А як умру поховайте мене поряд. Прийдете бабу провідати, то й до мене підступите. А так хто про мене згадає?
-- Та що ви говорите, бабо Ганно! Живіть іще! – заспокоювали сусідку.
-- Та яке воно вже життя. Одна - однісінька. Якось поткнулася по привичці до вашої хати, а там кватиранти, молоді люди. Постояла з минутку біля них, запитала, звідки вони, де роблять, та й пішла. Чи я їм потрібна? Більше не ходила.
Не минуло й року після смерті Олени, як вона покликала до себе Ганну. Напевне, скучно й лячно було жінці самій лежати біля лісу. А Ганна ніколи їй не відмовляла. Швиденько зібралася та й перебралася до куми. Тепер вони знову поруч, знову сусідки.
Вересень 2009 р.