Дiд Андрiй

               

Теплої сонячної днииу дід Андрій брав свою жовту, до блиску витерту палицю і з трудом видибував на вулицю. Сідав на лавочці під парканом, витягував свої хворі ноги і сидів, доки не починала боліти спина.
 Кожен з перехожих кидав діду коротке „ здрастє” і поспішав хто куди. А дід проводжав їх сумним поглядом.
Ще ніби вчора й він отак бігав на роботу, все бракувало часу. А тепер його вже й забагато. День -- ніби рік. Сидить, мов старий пень, і поворухнутися важко. А найтяжче  -- нема до кого й слова мовити, нема кому пожалітися. Кота й того немає, за ним теж доглядати треба. А йому кожен крок віддає болем. Хоча він не зовсім самотній, гріх бога гнівити. Є в нього племінниця Олена. Приїжджають із чоловіком щовихідних, понавозять всього. Вскочать у хату та й хутенько назад. У них свої клопоти, діти, бізнес. Які в нього балачки з ними? Вони молоді люди.
-- Доброго здоров’ячка, діду! Грієтеся на сонечку? -- привіталася весела молодичка, проїжджаючи велосипедом.
Дід аж стрепенувся, звільнившися від сумних думок.
-- Та вийшов трохи посидіти, на людей подивитися.
Дід Андрій переключився на молодичку. Вона їздила до його сусідки, баби Ганни. Гарна жіночка, приємна, завжди привітна, мовчки не пройде. А якось не витримав і покликав її:
-- Зозулько, ось підійди до мене.
- Світлана підійшовши до лавочки, весело заторохтіла:
-- Ви щось хотіли?
-- Хотів, щоб ти й до мене заходила. Я платитиму тобі...
-- А що вам треба? Щось із магазину принести? -- запитала молодичка.
-- Та ні. Усе в мене є. Мені хоч слово почути, новини які. А буває, й лікарство треба.
-- То кажіть, я принесу. А грошей не треба.
Світлана  щотижня забігала до діда Андрія, запитувала чи треба йому чого.
-- Та нічого мені не треба! Ти тільки сядь біля мене та розкажи що - небудь.
Жінка переповідала сільські новини: хтось помер, хтось одружився. Дід мовчки слухав.
-- А ти як? -- підводив блакитні очі до Світлани.
-- Та, погано! Сашко мій у лікарні лежить. Чоловік без роботи, розігнали їх. Донька у Київ їздить, на кухаря вчиться. Щодня треба гроші. А де їх брати?
А тоді, мов струснула із себе лихо, весело мовила:
-- Ой, чого це я нюні розпустила перед вами. Можна подумати, вам легше.
-- Да, -- сумно зітхнув дід Андрій. -- А мої жирують. Діти їхні в Германії вчаться. Зять бізнес на заводі відкрив. Колись було державне, а тепер порозтягували все. Підприємці...
-- Візьми он дитині гостинця, в лікарню повезеш, -- подав пачку печива, здобну булку з ізюмом й баночку сметани. -- Хіба я його поїм?
Світлана вискочила з хати і щодуху помчала додому.
-- Ось, бачите, -- радісно покрутила пахучою булкою, якої й смак уже забули.
-- А де ти грошей взяла? -- здивувалися рідні.
-- Та це дід отой, приїжджий, дав, Сашкові в лікарню.
Відтоді кожний день, коли заходила до діда, ставав для світланиної сім’ї святом. Він давав їй консерви, цукерки, печиво, яблука, виноград. Всі ті ласощі рідні ділили між собою по шматочку і готові були розцілувати старенького за таку щедрість.
Світлана бігла до діда з радістю. Позамітає йому в хаті, помиє посуд, занесе води, купить ліків. Їй хотілося відплатити за гостинці.
Вона вже знала про старого все й жаліла його, мов рідного. Він був офіцером. Пройшов всю війну, воював у Німеччині, Польщі. Додому повернувся інвалідом. А вдома ні хати, ні рідні. Село німці спалили, мати померла, батько на війні загинув. Тому пристав до вдови, бо в неї хоч і маленька, але своя хатинка була. Через рік вона народила йому сина. Все було в них добре. Син вивчився. Працював у місті, мав сім’ю, дітей. А потім син загинув, а невістка відцуралася чоловікових родичів. Дружина не змогла пережити такої втрати, і дід Андрій залишився вдівцем.
-- Зозулько, звари мені супчику пісного, -- просив дід,-- набридли вже мені такі харчі. А в холодильнику забери котлети, пельмені та віддаси вдома собаці.
-- Якому собаці?! Якому собаці?! -- хотілося кричати від болю. -- Та ми самі, як собаки живемо на самій картоплі та борщі!
Світлана відкрила дідів холодильник і остовпіла. Камера була забита різними продуктами. В носа вдарили такі пахощі, що аж засмоктало під грудьми. А в неї окрім банок із соліннями, шматка сала, яєць, у холодильнику нічого не має. Правда варення є ще на закуску до чаю.
Але стримала свої емоції і байдуже поклала в сумку дорогі гостинці. Їй хотілося чимдуж летіти додому, щоб порадувати дітей.
А одного дня Світлана забігла до діда уже під вечір.
Він сидів у своєму старенькому кріслі, витягнувши хворі ноги. Був поголений і одягнутий у красиву синю сорочку.
-- «Як парубок прибрався», -- відзначила про себе жінка.
-- Ледве вирвалася! Їздила до міста зуба рвати. Ще й досі болить.
-- То йди я тебе поцілую в щічку, -- співчутливо промовив дід Андрій.
-- Таке придумаєте! -- засміялася Світлана. -- Я що, дитина? Переболить!
-- А ти мені сьогодні снилася... -- пильно подивився на жінку. -- Боявся, що не прийдеш. Ось уже й гостинці приготував.
На столі стояла баночка розчинної кави, а ще лежав великий копчений оселедець, який засліплював очі золотим боком. А пахощі які!
Світлана, щоб не дивитися в той бік, вхопила віника і кинулася замітати в кімнаті. І коли наблизилася до діда, він ухопив її за руку.
-- Підійди до мене, зозулько. Поцілуй! -- дивився по -- дитячому благально.
-- Що це вам у голову стукнуло? -- вирвала свою засмаглу руку з його білої руки.
-- Поцілуй. Я так хочу!
Світлана була спантеличена таким проханням і не знала, що робити.
Їй було шкода образити чоловіка, адже він був такий добрий.
“ Але як цілувати чужого діда? – непокоїлась вона. -- Та хіба це гріх, коли вона цмокне його в щоку? – заспокоювала себе. -- Адже він ровесник її батька.”
Жінка подивилася на оселедця, на баночку кави, яку так полюбляла і, заплющивши очі швидко цмокнула діда в м’яку щоку.
-- У губи... -- простогнав дід, обхопивши її ноги, а очі його стали темно - синіми.
-- Ні! -- Світлана різко вирвалася з обіймів і відскочила до дверей. – Ні! Ні! – Світланине обличчя просто паленіло.
-- Люблю я тебе, зозулько! Якби я був молодший!
-- Все, діду, бувайте здорові! -- жінка грюкнула дверима й вилетіла з хати, мов ошпарена.
-- Не тікай! Забери оселедця! -- слова догнали Світлану на подвір’ї, але вона не повернулася.
Наступного тижня не заходила до діда. Не було його й на лавочці.
Через кілька днів Світлана почула, що дід Андрій помер.
15 грудня 2009 р.