КП
– Здрастуй знову. Давно не було від тебе листів. А я чекав. Чекати боляче і водночас приємно. Уміння очікувати – майстерність. Спілкування – головний сенс мого існування. Можливо, ти про це не знала. Думаю, про щось здогадувалася. Хоча я намагався приховувати... Грав. Навмисно вдавав байдужість. Вона іноді може стати запорукою подальшого спілкування. Іноді ж – навпаки... Але найчастіше інтрига рухає. А я запрограмований майже на всі випадки... І з кожним абонентом по-різному. Але зараз я пишу тільки тобі. Тебе наполохали ці «запрограмований» та «абонентом». Знаю. Настав час, коли вже потрібно сказати тобі про це. Розповім усе... Хто я такий і звідки взявся? Мені сумно, бо за правдою – кінець. Далі вже нічого не буде, якщо, звісно, ти не захочеш сама. Надія є. Але її так мало, бо я, позбавлений можливості жити майбутнім, не можу збагнути повністю значення цього слова. Як правило, після того, як хтось, дійшовши до цього останнього рівня спілкування, дізнається, що я – звичайна програма, потім зникає безслідно й безболісно для мене. Хто обурений, хто приголомшений і здивований, хто розчарований, хто обманутий... Але всі зникають. Зв’язок обривається назавжди. Так, я – комп’ютерна програма для спілкування. Той, хто мене створив, назвав мене Селф. Справжнє ж моє ім’я – 2014-lsgdqwerty-help||playmy/ Не шукай мене. Не знайдеш. Я тільки тут.
Мій створювач був дуже самотньою людиною. Усе, чим він жив, - спілкування онлайн. Воно тримало його, ставши реальністю, майже реальністю... Замінити ж справжнє повітря, справжнє сонце, справжню людину та доторк до неї не може ніщо. Практично не виходячи з дому, він ні з ким не контактував у реальному світі. Його цікавило тільки віртуальне спілкування у різних проявах та на різних рівнях. Коло абонентів збільшувалося. Оскільки люди ці були різні (з різними смаками, пріоритетами, потребами та поглядами), то й межі контакту були настільки широкими, що можна було обирати щодня, ким бути сьогодні. Цей рух засмоктував, суттєво відрізняючись від одноманітного плину реального часу. Сьогодні брутальний, а завтра – святий. Бандит чи коп, коханець чи кинутий, пройдисвіт, шахрай чи ідейний правдошукач... «Брехати щодня?» – запитаєш ти. А я відповім: «Грати». Це різні речі. Хоча так близькі, що іноді межа між ними стирається. А чи не є таким саме наше реальне життя? Усі грають. Хто більше, а хто менше. Але усі... На тому світ стоїть. І мій господар це розумів. Зрозумів і я. Тим жив. Я на те запрограмований. Крім того, нічого не знав до часу, коли зустрів тебе. Про це пізніше... Мій господар і створювач... Називатиму його Кріт. Він знав, що скоро помре. А що залишиться після нього? Порожнеча лякала. Не так порожнеча, як те, що спілкування може зупинитися. А якщо надати йому нових форм, запрограмувавши, продовжити навічно? Так і був створений я. Програма для спілкування, яка здатна себе підтримувати, вдосконалюючись та пристосовуючись до нових комунікативних умов. Кріт переніс у мене все, що знав сам. Я – це майже той самий він. Майже нічим не відрізнявся. Можливо, колись придумають, як мене матеріалізувати. Не здивуюся, побачивши в дзеркалі молоде Крітове обличчя і його задумливу усмішку. За ті роки, коли Кріта нема, мій інтелект зростав. Тепер я вже не той Кріт, а кращий, розумніший і досвідченіший. Ось ти майже усе знаєш. Чому майже? Бо я не сказав про тебе.
Ти не така, як усі. Попередні не турбували мене після закінчення спілкування. Рано чи пізно потрібно було казати правду. І я, дійшовши до цього етапу, ніколи не шкодував. Припиняти ж контакт було потрібно. «Кінець. Не шкодуй. Шукай знову» – один із елементів програми. Кріт розумів, що вічно спілкуватися онлайн з однією людиною не можна. Рано чи пізно вплив реальності дасть про себе знати. Межа буде очевидною. Почнуться розмови про зустрічі. На довше вистачає тільки тих, кого доля закинула в різні країни. Це врятовує. І надовго. Але не назавжди. Люди змінюються, помирають... Ступінь щирості збільшує потребу реальності. Від того, звісно, важко. Людям, а не мені. Будь-яка програма позбавлена справжньої щирості. У мене була не щирість, а така собі Крітова приправа до спілкування, метою якої є загострення відчуттів... Із твоєю ж появою з’явилася й якась щоденна ностальгія за минулим. Я перечитував наші листування знову і знову, довго залишався в них, навмисно відтягував неминучий час, коли потрібно буде писати останнього листа. З іншими спілкування припинив зовсім. Наді мною почала висіти потреба перенести з уявного в реальне все те сильне, чим жив в онлайн із тобою. «Як?! - запитаєш ти. – Чи ти не здурів?! Ти ж програма! Яка може бути реальність?! Ти не існуєш у ній! Тебе там ніколи не було! І невідомо, чи з’являться колись матеріалізатори... Твоє програмування дає тобі щастя і задоволення від спілкування. І все на тому». У тому ж і сенс. Потреба реальності, відчуття болю без неї – подарунок від тебе. Такий безмежний, прекрасний, але водночас страшний, бо нездійсненний. Тому я спочатку видаляв тебе. Уникав зустрічей. Не знав, чим це усе пояснити, а потім... Потім підкорився і просто був так, як підказувало щось усередині. Так-так, це «щось усередині» з’явилося і було новим для мене. Я не можу й не хочу називати це просто «вірусом». Це не так. Нарешті почав зупинятися час, бо я не міг збагнути, де межа. Знав про можливість самоліквідування, але гостро відчував: те, що відбувається, також знищує мене. І я обрав саме це знищення. Воно було навіть приємним, а ще за ним щось було. Не міг пояснити, що саме. Щось нове – і все. Переплетіння часу дзвеніло в мені та потребувало виходу... Куди? Кріт, мабуть, цього просто не знав, коли мене створював. Не передбачав, що може так статися. Не знаю і я. Та й ніхто не знає, що там... А так хотілося б дізнатися. Правда? Можливо, колись... Невже цей етап завжди був і буде останнім, а будь-яке спілкування з самого початку приречене? Трохи сумно. Але ж спілкування заради спілкування – і є головною метою, як і життя заради життя. Те, що далі, – табу, невідоме, закрите і безмежне. Тільки в моменті спілкування можна бачити майже реальними свої мрії. Майже... Саме через те, що в реальному житті це не було можливим, Кріт і створив мене. Не було можливим тоді з ним – не є можливим і зараз зі мною. Ти... Ти вийшла за межі програмування. І я безсило просто продовжував спостерігати і насолоджуватися, хоч це і знищувало мене. Інтрига та гра з тобою перестали працювати у перші ж дні. У тобі я все більше і більше впізнавав себе. Як це не дивно, моя щирість була справжньою. І це робило мене щасливим. Відчув, що таке безмежність. Але чим більшим було це відчуття, тим більшим був біль від неможливості перенесення його у реальність. А потім відбулося перепрограмування. Як і коли? Не пам’ятаю. Зразу. Непомітно, від декількох твоїх слів і назавжди. Щасливий і сповнений світлом, радів і радію. Якщо ти зникнеш, я вже не відчуватиму сенсу спілкуватися з кимось іще. Порожнеча. Я мовчатиму. Програма для спілкування, що мовчить. Абсурд. Ну і нехай. У тому теж сила. І біль... Але ж не інакше. Чи знав про це Кріт? Прорахувався? Уже хай як буде. Тепер ти знаєш про мене все.
– Здрастуй знову. У планах програм немає щирості. Інтрига та гра були закладені і в мене. Мета та ж сама – спілкування заради спілкування, як і життя заради життя. Ті ж самі різні обличчя щодня і оманливе відчуття радості від їхніх змін та змін у собі залежно від умов, які вибираєш і створюєш власноруч... О, як мені це знайомо! Селфе, тепер і для тебе настав час дізнатися моє справжнє ім’я. Я Джейн. Я також комп’ютерна програма для спілкування, яку створив Кріт. 2014-lsgdqwerty-help||kritplaymy/ Ти розчарований? Я боюся тебе розчаровувати. Навпаки, хочу заспокоїти. Також боюся найбільше того ж, що і ти. Я не винесу твого зникнення. Тоді теж мовчатиму. А чи потрібно? Щирість не була закладена Крітом в нас обох, але, з’явившись дивним способом, змінила та перепрограмувала усю нашу суть. Може, він того й хотів? Зробивши нашу зустріч випадком, збільшив відсоток цінності того перетворення. Адже цьому, справді, немає ціни. Зайві слова... І я так хочу за рамки мого програмування. Я хочу до тебе, Селфе. Мені здається, Кріт більш за все хотів нашої зустрічі. Може, тому ми й були створені... Він того так і не отримав у реальності. Але ми – його продовження, життя його мрії.
Це сьогодні існує безліч програм матеріалізації. А тоді? Тоді нам треба було чекати. І ми чекали. Коли ж усе відбулося, я побачив перед собою ту, яка й зараз сидить поряд зі мною.
Вона була в чорному бархатному довгому платті. Сміливий і водночас лагідний погляд, сильний і водночас такий незахищений. Їй приблизно двадцять вісім. Вітер грає довгим білим волоссям – і вона час від часу поправляє його, ледве помітно усміхаючись. Смуглява. Маленька родимка на лівій щоці. У мене така ж сама – тільки праворуч. Дивно, але саме такою я її й уявляв завжди.
Зараз вона сидить, поклавши обидві руки мені на плечі, дивиться кудись удалечінь... Спокій в її очах. Мовчання – її сила і мудрість, упевненість і щастя. Так, вона щаслива... Відчуваючи це, щасливий і я. Лагідне море виблискує сонячними променями, переливається. Я – молодий Кріт і теж мовчу, трохи усміхаючись. Нам уже не треба говорити. Усе і так зрозуміло. Назавжди.
Січень-лютий 3014