Вверху фото из моего архива. Кладка на речкой Лопань
2. ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ГАЙ
Гай (рощя) – невелика купа дерев розташована недалеко від річки, якогось джерела.
Гаї були місцем проводження якихось ритуальних дій – у стародавній Греції і східних слов’ян. Це значення вони давно втратили, хоча там проводяться свята язицького походження (далі буде мова).
У лісостеповій частині України гаї становили частину пейзажу, що видно з багатьох картин слобожанських художників.
Люди завжди оселялись біля річок, а якщо поруч був гай, то це було для них велике благо. Гай тоді виконував роль сучасного клубу, де завжди урочисто відзначали свята сповнені романтики і краси. Це стосується таких як «Купали», «Трійця», календарні свята. Співали пісні, танцювали і вабились різними селянськими розвагами.
Гай був ідеальним місцем для відпочинку, можливості побути на самоті, бо дома і на вулиці такої можливості не було. У гаю відзначали якісь події і дорослі як це показано на картині Корзухіна «У вихідний день» (картина в Харківському художньому музеї).
Гай був місцем і для побачень: «Дожидається в темнім гаї дівчинонька козака». І діждалась:
А з Петрусем
В гаю, в лузі
Щовечора Святого –
Розмовляла,
Жартувала,
Обнімала,
Мліла…
Ніхто так не оспівував Гай як Шевченко і у «Кобзарі» він зустрічається 55 разів. Поет не ідеалізував гай, бо насправді був красивим середовищем, як і все у природі. Гай тільки у Шевченка набував людяні риси, бо люди вкрай любили це природне явище.
Гай у Шевченка нагадував біблійний Едем де живуть небожителі, а селяни насправді тоді були такими з великими моральними і етичними якостями.
У поемі Глібова «Журба» є цілісний вірш, який став народною піснею, у якій гай і рай стоять в одній площині. Ось послухайте:
Стоїть гора високая…
Попід горою гай.
Зелений гай, густесенький
Неначе справжній рай.
У Шевченківському гаю крім високих дерев є і кущі, які є і один з них - символом України – калина. Та не просто це кущ з червоними гронами, а ще з соловейком:
Соловейко на калині
Святого Бога вихваляє;
«Соловейко в темнім гаю і сонце зустрічає, яке сходить із-за гаю, за гай і заходить». А яка краса перед заходом сонця: «Вечірнє сонечко гай золотить». Це вже не етюд, а справжня картина.
Численні збірники народних пісень присвячені гаю: «Під гаєм зелененьким», «Ой дівчина шумить гай» і т.д. Але з усіх пісень особливо мені подобається «Ніч яка місячна» сповнену ліризму зворушливої етики відносин. А що взагалі може бути кращим за місячну ніч!?
Зразу перед очима виринають шедеври живопису: «Хата в місячну ніч» Світлиць кого і картина Куінджі «Місячна ніч на Дніпрі».
Гаї у наш час перестали виконувати культурницьку і громадську роль. В селах стало менше молоді, а ті що залишились, їх відволіка телебачення, а самі гаї, які колись були святими місцями, перетворились на звалища всякого непотребу.
Мій товариш, з Полтавської області художник Онацько Олександр, написав мені листа від 17 травня 2011 року де є такі сумні рядки: «Колись на зелену неділю, молодь будувала у гаю гойдалки, були масові гуляння, лунали пісні, танці й різноманітні ігри. На «Івана Купала» палили вогнища. Тепер все в минулому. Зникли хутори, зникають села, майже не залишилось молоді і запустіли гаї. Лише іноді школярі на лижах катаються тут, якщо є пагорби. Зникає ціла екнокультура…»
Та не все так сумно. Виникають нові гаї, посадки, їх олюднюють, якщо для цього з’являються соціальні потреби. Наприклад у моєму селищі Мала Данилівна довгий час поруч з дорогою до зооветакадемії було справжнє болото. У 60-х роках його розчистили і обладнали. Школярі місцевої школи проявили ініціативу і насадили дерева, які зустрічаються у поезіях Шевченка і назвали свою посадку «Шевченківським гаєм». Тепер це улюблене місце для відпочинку.