Почувши розмову про себе, примчав швидкий вітер.
Зашелестіло опале листя, полетіло далеко-далеко. Сильний був вітер. Грізний. Справжня Буря.
— Я-бу-у-р, — ревів він. — Хто посміє стати мені на дорозі?
— Здрастуй, вітре, — звернувся казкар. — Здрастуй, великий. Це я прийшов до лісу в пошуках казки для дітей. А ще я хочу знайти мої зниклі речі: палітру з казковими фарбами, чарівну флейту і флакончик із пахощами. Чи не знаєш ти, де вони?
— Я-бу-у-р! — прокричав вітер. — Допоможи мені, і я розповім тобі все, що знаю.
— Чим тобі допомогти і чому ти так дивно себе називаєш? — запитав казкар. — Що таке Ябур?
— Тепер усе дивно називається і навпаки робиться, — продовжував ревіти вітер. — Є наказ цариці Якалки, щоб літера «Я» завжди стояла попереду. Тому те, що колись називалося Буря (а це моє ім’я), нині стало зватися незрозумілим словом Ябур.
Раніше нас було багато братів, а де вони тепер? Вітерець, Вітер і Вітрище — мої менші брати — самі полетіли подалі від ганьби, не захотіли служити Якалці. Ураган із Буревієм — мої старші брати — хотіли втрутитись, але Зіка їх зачаклувала й прогнала геть із очей; а Хуртовина, Заметіль і Пурга — мої снігові родичі — далеко звідси, та й не вчасно їм тут бути — літо в нас. Лише мене Ябуром нарекли і кордони вартувати залишили.
Розчаклуй ліс, — прогудів Ябур, — придумай таку казку, щоб ці неподобства припинилися. Нехай прилетить наш меншенький, Вітерець. Він буде віяти тихо-тихо, щоб знову ледь чутно зашелестіло листя й ніжно залунав дзвіночок, струшуючи з себе крапельки ранкової роси. Може, під ним і ховається твоя казка?
Пообіцяв казкар Ябуру допомогти й пішов далі.
Ішов він, ішов і дійшов до лілової галявини. Зупинився. Дивується. Що за колір такий незрозумілий?
Придивився — а це трава й листя так пофарбовані. Навіть фарба ще не висохла. Далі підеш — забруднишся. Чудеса. Біля дерева темно-лілова ромашка голову повісила.
«Та що ж це за художник такий нетямущий з’явився? — подумав казкар. — От би мою палітру сюди. Швидко б виправив ці неподобства».
Але немає палітри. Викрали її. З надією подивився казкар угору.
— Зоре, Зоренько, допоможи, — звернувся він до Зорі, що ледве червоніла над верхівками дерев. — Позич своїх фарб.
— Не можу, — відповідала та. — Немає мене більше. Звали мене Зорею, а тепер з’явився незрозумілий Язор. Лише одну літеру переставили, а що вийшло. А де палітра, я знаю. Викрала її Зіка — чаклунка зла. Вона разом із Якалкою лісом командують, навпаки його переробляють. Бачила я, як Зіка до скриньки твоєї заглядала, та нічого не могла вдіяти. Зачарувала мене лиходійка. Не Зорею я тоді вже була, а Язором незрозумілим. Тому й не змогла їй перешкодити.
— А що ж робити? — знову запитує казкар. — Де мені фарб узяти?
— Іди до галявини, засадженої дзвіночками, там гноми живуть, — підказує Язор, — може, вони що порадять. Тоді й про мене не забудь. Не хочу так погано називатися.
Подякував казкар Язора за пораду. Розпрощався. До того був радий розмові з ним, що забув і дорогу до гномів запитати. Добре, що Ябур виручив. Виявляється, він усю розмову краєчком вуха слухав. Із диким ревом підлетів Ябур, підхопив казкаря й, немов стеблинку, в одну мить приніс на галявину, де жили гноми.
Далі буде:http://www.proza.ru/2014/01/26/525