Посеред густого лісу, біля зарослого водоростями й очеретом болота, була собі зла чаклунка Зіка.
Не зважаючи на свій поважний вік, Зіка вважала себе красунею. У неї був довгий гострий ніс, заплутане, немов клоччя, сиве волосся та маленькі хитрі очі. Хіба не гарна? Нехай хтось спробує в цьому засумніватись. А два жовті зуби, що стирчали з-під верхньої губи, робили її просто неповторною.
Зіка любила, щоб її хвалили, тому біля болота цілий день стояв неймовірний гамір. Бридкі жаби голосним кваканням славили її ім’я, змії, сичачи, обвивали її ноги, а сови, голосно ляскаючи крилами, літали від дерева до дерева й, ухкаючи, прославляли свою хазяйку, де тільки могли:
— Ух, Зіка найрозумніша!.. Ух, Зіка найкрасивіша!.. Ух - ух - ух!
Проте більше за всіх старалися злі оси. Вони літали й кожному дзижчали в самі вуха: — 3-з-зіка... 3-з-зіка…
Чаклунка з дитинства обожнювала різні незрозумілості, навіть чаклувала не так, як усі. Скажімо, на уроках чарування вона могла зайцеві начаклувати шию жирафа, а лисиці – куций заячий хвостик. І довго потім сміялася, дивлячись, як звірі соромляться показатися в лісі.
А тепер Зіка вирішила створити своє Безглузде царство. Для цього було потрібно взяти Буквар, перемішати в ньому всі літери й потім складати їх навиворіт, аби виходила всяка абракадабра. Зіка навіть реготала уві сні, уявляючи, як у цьому царстві всі перестануть розуміти одне одного.
Але для такого чаклунства годився не кожен Буквар, а лише той, який був у шестирічної дівчинки Марійки, що жила в селищі біля лісу.
Подумала Зіка, подумала й вирішила зібрати військову раду із своїх підданих – мишей, сов, ос, жаб і змій. Зібралися вони, як завжди, біля зарослого водоростями болота. Розщеплений грозою пеньок від згорілого дуба силою чарів чаклунка перетворила на трон і тепер сиділа на ньому в оточенні своїх підданих, які квакали, ухкали та жалили. Її голову прикрашав обруч від старої бочки, який вона перетворила на корону із золота та алмазів. Загалом, видовище було величне.
Усілась Зіка позручніш і почала:
— Мої любі, мої незрівнянні змійки й жабки, мишки, совки та оски. Я хочу створити Безглузде царство, де б усі перестали розуміти одне одного. Для цього необхідно викрасти чарівний Буквар, який є у маленької Марійки. І ще треба вирішити, що робити з цим дівчиськом, аби воно нам не заважало.
— За-ква-ква-сити її в діжці, — заквакали жаби.
— Ні, краще за-ш-шити у мішок і сховати в комірчині, — засичали змії.
— А може, по-ж-ж-ж-жалити її трішки, а потім по- ж-ж-ж-жаліти? — задзижчали оси, підлітаючи ближче до хазяйки.
— А що скаже мудра? – запитала Зіка у сови, яка лупала сонними очима, сидячи перед чаклункою.
— Для дівчиська є інше покарання, — відповіла сова, — без Букваря вона забуде всі літери та слова, перестане розмовляти й сама помре від туги.
Рішення військової ради було одностайним:
— Так їй і треба!!! Без неї ми будемо непереможні... Аби тільки не перешкодили гноми.
— Ну, до них я ще доберуся, — пообіцяла Зіка. — Вони мене надовго запам’ятають. І, сподіваюсь, усі розуміють, — закінчила вона, оглядаючись навсібіч, — що всі наші рішення мають бути таємницею.
Відповіддю було дружне шипіння, ухкання та квакання, що означало: «Так, авжеж».
Але таємниці не вийшло. Гномики,які жили неподалік у лісі, не дрімали. Від Зіки можна було очікувати будь-якої неприємності, тому маленькі чоловічки тримали очі та вуха насторожі. Для цього в них було чарівне дзеркальце, дивлячись у яке можна було побачити й почути все, що діялося на військовій раді.
Довідавшись про заміри Зіки, гноми вирішили розшукати Марійку й разом із нею сховати чарівний Буквар.
Злітати до дівчинки додому й розповісти про заміри Зіки взялася балакуча синичка, яка любила робити добрі справи й знала, де марійчин дім.
Далі буде:http://www.proza.ru/2014/01/26/479