Якось ладить собі діжку дід Микола надворі, а така ж краса навкруги - сонечко сяє, бджоли біля вишні гудуть... Коли це чує, по вулиці віз торохтить, а у скрип колісний неначе б то якийсь тужливий стогін вплітається.
А що ж то воно таке, подумав дід, відклав сокиру, якою саме тесав кленову клепку, та й підійшов ближче до хвіртки.
Аж дивиться - суне по пилюці старезний віз, ізможденні воли ледве ратицями ворушать, а на возі лежить якийсь хирлявий чоловічок, та так вже стогне, так стогне... Допленталися воли, та якраз напроти дідової хвіртки й зовсім стали, голови похиливши.
У діда Миколи аж серце зайшлося від жалю.
- От же бідна скотина, - мовив, та й підійшов ближче.
- Ти ба... - придивившись здивувався дід, - та це ж лінивий Панько з Козликівського хутору...
Воно й хутора того - одна благенька хата Панькова зосталася. Кого Господь прибрав, хто до села подався, а молодь по містам розбіглася. А Панько той такий ледащо був, що й не похопився за ними, так і жив один серед лісу, як отой вовкулака. Влітку гриби та ягоди його годували, а взимку зовсім охляв, бо ліньки було йому грибів насушити та ягодами доволі запастися, волам та й тим непереливки, бо й сіна лінивий Панько досить не накосив, ледве на таких харчах до весни дотягнули.
А вже ж і пихатий був, матінко Божа! Не треба, каже, мені до села вашого. Ви от усе мене намовляєте - переїзди, Панько, працюй, Панько! А я зроду не працював і працювати не буду. Так ото й жив.
Та, згодом, дах на його хаті продірявився, вода у криниці після дощів та зимових буревіїв забруднилася, бо ж невкритою та криниця стояла. Бачить Панько що так недовго від голоду й туги померти, та й у хаті мокро, незатишно. І їсти хочеться... Хоч-не хоч, а треба до села подаватись...
Зліз Панько з лавки та й поплентався надвір. Ледве сили хватило волів запрягти та на воза видертись.
Зітхнув дивлячись на бідолаху дід Микола та й каже:
- А бодай тебе миші вбрикнули, чоловіче! Чого це ти такої сумної завів? Куди прямуєш?
- Та заскочила мене лихая годинонька, - відказує Панько, - помираю... Їду оце до кладовища.
- Отакої... - здивувався дід Микола, - та хіба ж це до ладу живцем до кладовища, бий тебе сила Божа! Ану, злазь з возу, сердего, не пропадать же душі християнській. Дам я тобі попоїсти, та й волів нагодую. А як оклигаєш, то й відпрацюєш, бо бач, мені теж з неба нічого не падає.
Який не заслаблий був Панько, та як почув, що відробляти прийдеться, скривився та й каже:
- Пхе-е... Попоїсти він дасть... Та це ж жувати, ковтати... А потім ще й відробляти... Гей, воли, цоб-цабе, до ями!
Подивувався такій чудасії дід Микола, та й каже Панькові:
- То ти як хочеш, добрий чоловіче - на кладовище, то й на кладовище... А волам жувати та ковтати не заборонено.
Розпріг волів, відвів їх до повітки, насипав їм досхочу сіна, а сам сів під вишнею у садочку та й заходився снідати.
А Панько посидів-посидів на возі, поміркував - пішки до кладовища далеко, а це ж ще й яму копати, у яму живцем лягати... І їсти так же ж хочеться... Та й пішов до діда Миколи на уклін.
А як попоїв, чарочку вихилив, та серце бесідою звеселив, то й зрозумів, що на людях воно веселіше, ніж вовкулакою жити.
Відпрацював він борг свій накосивши разом із дідом духм'яного сіна по-під лісом, а восени пристав у прийми до удови з трьома діточками. То й добре, бо своїх вже Бог не дав. Так і досі живуть двійко у тому селі, бо діточки, як ті птахи, по містам розлетілися.
А як зберуться до купи з дідом Миколою, дай бог йому здоров'я, та ще й сусідів покличуть, так і згадують за чарчиною оте Панькове: "Та це ж жувати, ковтати... Та потім ще й відробляти... Гей, воли, цоб-цабе, до ями!"
Та вже так регочуть, так регочуть... А тоді ще й гопака вжарять!
Що там не кажіть, а життя воно й є - життя!
___________________
Цоб-цабе - прямо.
Клепка - кожна з опуклих дощечок, з яких складається діжка.
Ратиця, - рогове утворення в кінці ніг.
Хирлявий - немічний.