От і все. Скінчились всі красиві слова. Смуток і безвихідь огорнули мої плечі чорною шаллю. Мене вже немає. Хоч я ще існую. Мені байдужий завтрашній день. І решта днів. Хоча я ще піклуюсь про деталі майбутнього. Принаймні змушую себе піклуватись. Сьогодні, наприклад, купила нову срібну прикрасу і була навіть цьому рада. Але ж чи важливо мені бути гарною? Вже нічого неважливо насправді. Хоча я продовжую імітувати життя. Готуватись до кожного наступного дня. Намагаюсь бути привітною. Привабливою. Ціковою для оточуючих. Що я втрачаю, витрачаючи на них час? Мій час став нічого не вартий. Коли починається ранок, я з байдужість просинаюсь і виконую звичні для всіх людей речі. Снідаю. Так, їжа дарує мені певну насолоду. Йду на роботу або навчатись. Сподіваюсь, що день буде цікавим і зможе втягнути мене у свою стрімку течію, в якій мене захопить якась діяльність. Може я хоч на мить забуду про власну байдужість і зроблю щось корисне для когось і водночас захоплююче для себе. А власне більше мені немає чого чекати. Кінець дня завжди буде найпаскуднішою частиною усієї доби. Чомусь саме ввечері згадуєш про найстрашніші втрати свого життя, і відчуваєш сташенне безсилля. Сон – це мрія. Напевне я хотіла б заснути одного разу і не прокинутись. Але ж «ти не маєш права». Просинатись зранку болісно, адже нічого не зміниться, крім декоративних деталей твого життя.
Так, я померла. Стрімкий потік машин пізно ввечері на мосту, горять вогні. Я їду в вагоні метро. Навколо натовп людей. Їх засмучені обличчя лише запевняють мене в моїх висновках. А чи хочете ви жити? Чи просто змушуєте себе вовтузитись серед купи невирішальних проблем? Так, не все в волі людини. Якою б стальною духом вона не була. Останнім часом так часто чую ці синтетичні висловлювання про якусь боротьбу, бажання долати труднощі чи ще якісь нісенітниці. Але ж ми всі прекрасно розумієм, що таке безвихідь і коли боротьба втрачає сенс. Це мимовільно нагадую мені те, як ми говоримо малим дітям, що ділити на нуль неможна, знаючи насправді, що це брехня. Скажіть же, навіщо все це красномовство? Коли немає сил промовляти слова, ступати на крок вперед чи навіть просто дихати, захлинаючись від сліз.
Кінець всього, що було поставлено на карту життя. Байдуже.
Біда не в тім, що ти мене не любиш. Біда у тім, що я тебе не можу розлюбити.
10.11.2013