Знаєш, я зараз пью пустирниковий чай і в голові поступово прояснюється, мене огортає спокоєм і тишою – все так, як і має бути.
Світ надшвидкостей... Ти відчула?
Починаю відчувати.
Знаєш, чого я боюсь? Найболючіше, найрізкіше. Я боюсь, що колись настане час – і я втрачу цей безмежний світ, світ моїх думок, моїх роздумів, моїх вагань і моєї щирості – все те, що я обертаю потім на літери і на свої твори, і на свої слова. Світ натхнення, світ у якому хочеться творити, розвиватися, бути краще, йти вперед, до нових висот. Я боюся втратити свою спрагу до цього всього. боюся, що одного дня я незчуююся і не зверну уваги, як мій світ здувся до якихось дрібних побутових чи робочих проблем, до перегляду телесеріалів і балаканини ні про що. Я вже не боюся втратити нікого, бо знаю, що, певно, ще неминуче. Я боюся втратити себе. Боюся перестати відчувати себе, поважати себе. Боюся бути поглинутою надшвидкостями. Стати частиною яскравої картинки – мозаїки з несправжностей. Бо, знаєш, я відчуваю, що коли у моїй голові, от як звичайно, проносяться сотні думок, коли я переживаю, вагаюсь, міркую, створюю та пишу – я живу, істинно живу. Я боюся проміняти це життя, у якому ще є справжності – на заманливу рекламну пропозицію.
Просто бути щасливою.
Просто жити.
Просто любити себе.
Хіба не це пропонується?
Сім”я і робота, дім і друзі – і все наче може бути так добре, знаєш, все у цій картинці добре, все бездоганно – але, - і я знаю, що це вирок мені, - я боюся втратити за цим щастям щось більше.
Дівчину, яка може не спати пів ночі, щоб придумати продовження фантастичної оповідки.
У якої й досі купа ідей. Яка й досі шукає. Й досі міркує. Й досі вдивляється. Створює.
Яка й досі живе.