3 березня.
Сьогодні сморід антибіотиків був просто нестерпним. Приречені люди сновигають по білому коридору, щось мугикають і слинять одяг . Гидке животіння триває ... Знайомий з 13 палати , впав на підлогу і почав кричати ... Приступ... До обгиженого , забльованого хлопця ніхто не підходить... Наче це відбувається де ін де... Чомусь занадто гидко допомагати людям... Підбіг сусід, почав щось матом кричати на санітарів, які дивилися на приступ цього хворого, сміялися і щось басували... Все інше – неначе вимерло... Помічника схопили під руки і кинули обличчям об землю... Засвистіли киї над головою, що репнула від удару, як стиглий кавун...
4 березня.
Помічника забрали у пластиковому мішку. Хворий з приступом у реанімації. Антибіотики своїм запахом пробивають мозок і забираються в кожен орган, залишаючи по собі пластиковий запах хімічних реакцій. Цей день ще важчий ніж попередній. Атмосфера голодної безвиході повзає у шлунку чимось слизьким і колючим... Невимовно хочеться курити... Неможливий біль напирає на шкіру, обпікаючи її окропом, зробивши неможливим формування якихось думок... Звідки тут лікар?.. Самовираження тут забороняється... Треба сховати папір і ручку...
6 березня.
Нарешті голова працює вже. Усім сусідам здається що ці „вітаміни” якось погано впливають на мозок... Можливо й так, бо на календарі вже 6 березня... Якесь незвичайне відчуття порожнечі... Цілий день не записувати що сталось... Так багато пропустити!.. Хворий з приступом помер. Привезли ще трьох у 13 – ту палату... Десь зник прищавий санітар з подовбаним від віспи обличчям. І всі якось дивно мовчать... Нас привели попрощатися із Хворим з приступом... Шкода його... Молодий геть зовсім... Сімнадцять лише... Його всі любили... Особливо дід з 1 – ї палати... Хворий з приступом балакав, а дід слухав, цікаво розповідав про усіляких ельфів, таємничі світи, дивних тварин дуже одна запам”яталась... :
„ Потрапив я на безлюдний, – каже – острів... І от ходжу, ходжу, а навкруги – нікого, лишень тиша катається горіховою начинкою на небі. А ліс там далі вглиб, - говорить – і такий густющий! Аж очам ніде викотитися... Починаю пробиратися. Здер майже всю шкіру поки забрався , хочу рухатися – так застряг між двома пальмами, що притулилися одна до одної, і пильно спостерігають за моїми діями. Аж раптом, ці самі притулені пальми, Тремтячи і крехтячи почали із землі коріння виймати, що зразу на ноги перетворювалось!.. Я кричав так голосно і дико, - розповідав далі – що аж птахи розбігалися хто куди... І ось майже без шкіри, обліплений мурахами і піском, я стояв на колінах, повісивши голову на груди... Мене підняли якісь гостровухі симпатичні створіння, що схожими були на людей, тільки без білків у очах...Одна зіниця на все око... Сказали щось чи то на латині, чи то якоюсь неземною мовою, щось на зразок речення, і занесли над моєю головою, якусь дивакуватої форми сокиру, і я провалився в безпам”ятство...”
„ ... І тепер я тут” – казав він , і весело прицмокуючи починав наступну історію. Не вистачає його брехонь... Смерть ніколи не доречна...
Знов санітари... Сховати папір і ручку...
Зараз третя ночі мабуть вже сьомого березня... Щось ходить у палаті... В білій одежі, бліде, з чорним волоссям і невиразним носом... Це було схоже на Німу із 24 палати, але що вона робить тут? О третій ночі?.. Підійшла до вікна, що сиво світило на біле обличчя; місяць показав перелякане виснажене і тендітне тіло, що поринало у глибинну порожнечу темних як ніч очей... В руці якийсь предмет... Дідько!.. Нічого не видно... Кімната лише з одним вікном, світло на ніч вимикають з пульта... Повернулась боком, підвела руки... Ясно!.. Шматок пластмасової таці, що так дбайливо заточувався об підлогу, протягом довгого часу.
Ні...НІ!.. НІ! Невже вона це зробить??.. НІ! Німа не роби цього!!.. Пізно... Кров беззвучними важкими краплями падала на землю... Бліде, сиве обличчя почало сіріти, доки зовсім не втратило колір... Санітари!.. Шум!.. Брязкіт каталок!..
7 березня.
7:03
Безсонна ніч дала про себе знати. Важка голова якимось дивним хмелем закрутила свідомість. Нерви на межі... Прибиральниця спокійно відтирає від підлоги червоні залишки Німої... Як так можна? Чому вона так спокійно це робить? Може вона не бачила як людина себе вбиває? Чи може... Може просто звикла до смерті? Не може бути!.. Хіба до цього можна звикнути?.. Треба запитати в неї про це. Але чому вона посміхається? Їй смішно? Може влаштувати їй комедію? Влаштую зараз!..
15:15
Щойно отямився... Ну нічого, що розбита голова, зате показав тій пихатій прибиральниці... А що з нею,доречі?.. І де вона?.. І що це за місце?.. Карцер!.. Ні!Тільки не це!.. Що завгодно : бийте, не годуйте, принижуйте – тільки не карцер!!.. Зараз погукаю санітарів...
21:34
Ніхто не відгукнувся... Не дарма тут роблять такі стіни – назовні нічого не чути... Стає важко дихати... І страшно... Дуже страшно... Знову Вони починають лізти звідусіль... А цей вереск... Неможливо винести... Знову все стало плоским і намальованим, перемістивши свідомість кудись далеко... Людське Я розщепилося на дві жанрові лінії, на два сюжета.. Стіна починає тріщати... Ні!.. Їх все більше і більше... Вони виють і кричать,простягаючи до мене свої жовті, слизькі і холодні пальці...
23:49
Неможливо довгий день... Щойно прийшов до тями... Втратив свідомість майже на 2 години... Хочеться спати, але думки про Німу, Помічника, Хворого з приступом, Прибиральницю, Санітара з подовбаною пикою – роз”їдають мозок і нерви... Важкість у грудях, щось холодне і болюче в шлунку... Біль катається по тілу від голови до грудей, від грудей до рук, (аж писати важко) , від рук у живіт і по всьому тілу... Свербить все навіть зуби... Треба змусити себе поспати, але Вони не дають спокою... Обсіли з усіх сторін і обговорюють... От би сюди шматок таці... Голод видирає шлунок... Все!.. Спробую поспати...
8 березня
Не їсти майже добу дуже боляче і неприємно... Знову приходили санітари і били взуттям в обличчя. Не бояться нічого... Важко писати закривавленими руками, бо олівець липне до пальців – і сморід!.. Жахливий,агресивний сморід крові!.. Болить голова і нудить, це мабуть струс... Важко прийти до тями, і якось адекватно викласти вміст мозку на цей папірець... Якісь кроки... Хтось прийшов...
9 березня
Вже набридло все на світі. Вгорі якісь мокрі слизькі труби, по яких стрибає тарган... Треба дати йому ім`я,щоб не збожеволіти ще більше... Назву його Щасливий... Хочеться щоб хоч у когось була радість,коли по справедливості не судилося... Ми подружимося з ним... Як він кумедно біжить по руці... Злякався мабуть... Втік... Може це справа не в таргані?.. Усе життя у ненависті?.. ГОСПОДИ!.. Як же ж смердить кров!..ЯК ГНІТИТЬ ТЕМРЯВА!!.. А що це на трубі?.. Спробую дістати. Шмат дроту!.. Натякаєш?.. Він же ж короткий... Добре... Нарешті прийшла година справедливості!.. Нарешті стане легше!.. Німа,Хворий з приступом, Помічник,Прибиральнице!.. Йду до вас!.. Хочеться по собі лишити щось розумне... 10 березня не настане... Тут немає календаря...
Доповідна :
Вчора 9.03.2001 р,у виправній палаті №31 було знайдено труп хворого. Смерть настала,в результаті повішення на кабелі від освітлення.
Начальнику Виправного закладу для душевнохворих ім. „Н.Б.Краузмартена” Р.Б.Семетеру,
Санітар: Дж. Велег