Національний авіаційний університет
Гуманітарний інститут
Кафедра історії та документознавства
Іван Братусь
Київ - 2013
Рецензенти:
професор В.Ф.Погребенник
професор Н.М.Гаєвська
Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту міжнародних відносин Національного авіаційного університету (протокол №2 від 4 липня 2005 року).
Книжка Івана Братуся «В дзеркалі слова» присвячена деяким питанням теорії історико-біографічного жанру, аналізу окремих творів української шевченкіани та розгляду студій вчених української діаспори про Тараса Шевченка. Піддані аналізу також біографічні грані спогадів сучасників про письменників. У праці наявний свіжий погляд на актуальні питання науки про Кобзаря і на роль національної ідеї у формуванні духовного світу авторів української шевченкіани.
Видання розраховане на викладачів і студентів навчальних закладів та широке коло читачів.
Пам’яті Івана Антоновича Луценка
Автор
Щоб утримати над собою небо незалежності, потрібні плечі гігантів. І перший з них це, звичайно, він, Тарас Шевченко!
Олесь Гончар
Зміст
Міра можливого. Вступне слово Івана Драча 5
Розділ 1. Особливості історико-біографічного жанру
Штрихи теоретичних аспектів жанру 9
Виміри життєпису істиною та красою 15
Леонід Смілянський про таїни життєпису 26
Розділ 2. Майстри життєпису про Кобзаря
Слово Каменяра про Кобзаря 37
Шевченків світ у творах Гната Хоткевича 47
Мандри шевченковими шляхами 63
Потрібні плечі гігантів 136
Розділ 3. Вшанування Шевченка на еміграції
Кобзар в оцінці української діаспори 145
Завжди з Тарасом на чужині 156
Богдан Лепкий – шевченкознавець 181
Християнське серце Шевченка 191
«Живий Шевченко» Дмитра Чуба 220
Розділ 4. Біографічні грані спогадів
Уславлений в біографічному жанрі 234
На відстані серця 243
Голосногучний талант 257
Грані спогадів про майстра 264
Деснянський чарівник 271
Психологічно наснажене слово 283
На біблійних засадах 291
Про автора 305
Міра можливого
Н
ині плин часу настільки динамічний, що не встигаємо збагнути суть його впливу на духовне життя України. Втім, якщо мати на увазі українське шевченкознавство, то воно, як і вся література, болісно пережило подуви червоних ідеологічних мертвецьких вітрів, і лише тепер набирає якісно нового змісту. Зокрема, мали місце в його сфері грубе спотворення естетичних засад Тараса Шевченка. Навіть на еміграції з різних причин в окремих працях про Кобзаря був відхід від правди про його твор¬чість. До речі, українська діаспора піддала критиці такі прорахунки своїх колег.
Звичайно, українське шевченкознавство мало не лише суттєві втрати. Кращі його дослідження виходять на світові обшири. Як на мене, у методологічному й фаховому плані позитивно зарекомендували себе праці про українського генія таких учених, як І.Дзюба, М.Жулинський, М.Наєнко, Г.Семенюк, А.Погрібний, В.Барка, Л.Білецький, І.Огієнко, М.Глобенко, Ю.Шевельов і інші. Не випадково нами поставлені в одному ряду ці вчені з материкової України і діаспори, хоча кожен з них різний за мірою можливого пізнання естетичних набутків Кобзаря. Та головне інше: вони проявили єдність у поступах за правду Шевченка. В останні роки, коли появилася незалежна Україна, більшість з них «побраталась» між собою під час наукових форумів на українській землі.
За таких обставин перед українським шевченкознавством виникло ряд актуальних проблем, вирішення яких на основі нових підходів сприятиме дальшому його розвитку. Зокрема, назріла потреба неупереджено вивчати набутки творців і популяризаторів української шевченкіани у контексті розвитку історико-біографічного жанру. Такий комплексний підхід диктується самим предметом дослідження. Адже розкриття природи життєпису - справа нелегке. Дуже багато внутрішніх взаємозв'язків, чисельні вимоги до добору матеріалу, баланс між вимислом і домислом, брак достовірних фактів про окремі періоди життя описуваної особи тощо.
Відрадно, що у пропонованій праці Івана Братуся «У дзеркалі слова» про українську шевченкіану і здійснюється спроба осмислити окремі грані цієї великої й складної теми. Спочатку її автор зупиняється на жанрових особливостях життєписних творів. Його творчий підхід до різних аспектів теорії життєпису збагачує наші знання про специфіку цього жанру. Правда, ряд положень вченого мають дискусійний характер.
Але у книзі Івана Братуся більш докладно мовиться про основні напрямки розвитку української шевченкіани. Штрихами представлено імена письменників, що присвятили свої твори Тарасу Шевченку. Автор окреслює чималий період становлення й розвитку української шевченкіани, вводить до наукового обігу матеріали про інтерес до неї таких українських письменників, як І .Франко, Б.Лепкий, Г.Хоткевич, О.Гончар, О.Іваненко, Д.Чуб, Л.Смілянський і ін.
У книзі Івана Братуся належна увага приділяється роздумам учених діаспори про Тараса Шевченка. Тут аналізуються праці таких із них, як В.Барка, Л.Білецький, І.Глобенко, І.Огієнко, Ю.Шевельов і ін. Характерно, що автор толерантно дискутує з ними. На основі есеї Дмитра Чуба «Живий Шевченко» дається уявлення про характер сприйняття переважною більшістю діаспори Тараса Шевченка.
У контексті розповіді про специфіку життєписного жанру також подано спогади сучасників про І.Котляревського, О.Кобилянську, В.Винниченка, Ю.Яновського та О.Довженка. Відрадно, що біографічні барви цих спогадів відзначаються небуденним змістом та виразною емоційністю.
Таким чином, в міру можливого Іван Братусь здійснив вагомий внесок у розвиток шевченкознавства не тільки в теоретичному ключі, а й в поступі до пізнання великого масиву творів про українського Пророка.
Іван Драч
РОЗДІЛ 1
ОСОБЛИВОСТІ
ІСТОРИКО-БІОГРАФІЧНОГО
ЖАНРУ
Штрихи теоретичних аспектів жанру
В
останні десятиліття в світовій та вітчизняній літературах значно зросло зацікавлення історико-біографічним жанром. Так, скажімо, «сьогодні у Франції він (жанр біографії – І.Б.) переживає справжній бум: біографії виходять десятками, в книгарнях ними заповненні цілі відділи…Біографія, судячи з усього, сьогодні найчитабельніший жанр» [10; С.274]. Вважаємо, що подібна оцінка дещо завищена, але відображає основні тенденції в ставленні до провідного місця історико-біографічного жанру в літературному процесі сьогодення. Варто відзначити в біографічному потоці саме художню біографію, оскільки «найбільшою популярністю користується жанр художньої біографії, що розвивається так же стихійно та різноманітно, як белетристика» [9; С.10]. Тож актуальність дослідження саме цього напрямку літератури зумовлюється вимогами часу та постійно зростаючою кількістю творів історико-біографічного жанру, постійним рухом до вдосконалення художніх засобів та методології добору матеріалу біографічних творів.
У літературознавстві почасти випадають саме жанрові характеристики того чи іншого твору, або ж відбувається плутанина у визначенні належності до історичного чи історико-біографічного жанру. І якщо при ігноруванні жанрової специфіки губиться повнота спектру творчої лабораторії автора, то нерозуміння відмінностей історичного та історико-біографічних жанрів можна віднести до прикрої помилки. Наприклад, І.Ходорківський помилково відносить роман Вас. Шевчука «Велесич» до історико-біографічного масиву, хоча у творі відсутнє реальне прізвище автора «Слова о полку Ігоровім». На це Б.Мельничук справедливо зауважив: «Адже якщо художньо-історичний твір можливий у принципі й без відомої історичної особи, то твір історико-біографічний без такої особи неможливий» (підкреслення моє – І.Б.) [11; С. 4].
Саме в українській літературі природно «склалося так, що впродовж дуже тривалого часу, починаючи десь від написаної Михайлом Ковалинським «в древнем вкусе» «Жизни Григория Сковороды» (1794), наша історико-біографічна література розвивалася в основному як література про письменників, і то, як правило, українських» [11; С.7]. Це не просто знакова характеристика масиву художніх біографій, але й вагомий показник для виявлення основних пластів українського історико-біографічного доробку, диференціації життєписів. Безумовно, провідні позиції обіймають твори, присвячені життю та творчості Тараса Шевченка, що цілком узгоджується з впливом на розвиток української літератури постаті великого Кобзаря, з масштабністю та значимістю його громадського подвигу. Особливо цінними представниками шевченкіани є твори, де «концепція героя має виразно український національний характер, підказаний відомим свідченням поета: «Історія мого життя складає історію моєї батьківщини» [4; С.138]. Вповні розмаїття шевченкіани важко уявити, бо маємо справу з багатьма тисячами різноманітних творів. Чисельні твори написані й про інших українських письменників. Скажімо, про Івана Котляревського наявно біля тисячі життєписних і наукових творів [3; С.18].
Та при створенні життєписів видатних письменників автора очікують безліч проблем, від вирішення яких залежить художня довершеність твору, його історична достовірність. Для осягнення генія Шевченка необхідно бути рівним йому за силою таланту, який досі неперевершений, отже, навіть самий вдалий твір про великого Кобзаря до певної межі обмежений художньо-виражальними можливостями автора. Про проблему контргеніальності слушно висловився Г.Гор: «… Роман про геніального письменника для мене завжди уявляється естетичною загадкою… Яким чином письменник середнього обдарування та посереднього розуму може проникнути в ті психологічні, інтелектуальні та моральні виміри, в яких перебували Пушкін, Достоєвський чи Шекспір?» [8; С.8].
Підсилює штучність фактор міфологізації – бич майже всіх життєписів про українських письменників. Можливо, це викликано й тим, що, скажімо, Шевченко – національний символ України, в свідомості багатьох поколінь він значить набагато більше, ніж просто поет і художник. Щоправда, в монументальних рисах часто губиться людяність, справжня природа видатних діячів. Та для читача уявляється мало цікавим розглядати «мумію», нехай навіть прикрашену та оздоблену. Для справжнього біографічного роману великою вдачею є показати генія в земному масштабі, в повсякденному оточенні. В той же час існує небезпека заниження значення видатної особи, її штучного, невиправданого спрощення, стилізації. А.Акимова на це слушно зауважує, що «…наближаючи до нас героя біографічної книги, в той же час руйнуємо п’єдестал, на який підняла героя його діяльність» [1; С. 348].
Достовірність історичного образу може бути досягненна симбіозом художньої майстерності та дослідницької сумлінності. Авторитетні в галузі історико-біографічного жанру письменники Андре Моруа та Ірвінг Стоун «вважають основною передумовою для створення справжньої естетичної композиції поєднання в особі автора вдумливого дослідника й обдарованого майстра слова. На думку А.Моруа, головною тенденцією новітньої історико-біографічної літератури є сміливі та правдиві пошуки її авторами історичної істини і краси. В свою чергу І.Стоун радить писати художні біографії «з позицій свого героя, дивитися на все його очима» [7; С.9].
Робота з архівами, мандрівки місцями, де перебував герой, свідчення сучасників та вивчення попередніх досліджень допомагають автору відтворити дійсність минулого. Взірцем подібного «перевтілення» може вважатися творча манера вже згаданого Ірвінга Стоуна. При створенні життєпису Ван Гога він «перечитав усю наявну про нього літературу англійською, французькою та німецькою … мовами, знімав його кімнату, жив у психіатричній лікарні, куди його помістили, і, нарешті, спав у тій самій кімнаті й в тому самому ліжку…в четверту річницю його смерті» [12; С.339]. Звичайно, подібне занурення в життя предмета дослідження вимагає певного самозречення, напруженої послідовної діяльності.
В українській літературі також можна навести приклади подібного відповідального ставлення до створення життєписних творів. Перед написанням свого роману «Марія» Оксана Іваненко наполегливо добирала для нього фактичний матеріал. «Дотримуючись законів історико-біографічного жанру, О.Іваненко часто бувала там, де Марко Вовчок проживала, творила, займалася громадською роботою. Зокрема, здійснила поїздки до Орла, Немирова, Чернігова, Риги, Дубулта, Дрездена, Рима, Неаполя, Венеції, Парижа, Лондона…» [6; С.35]. Багато в чому це визначило живу оповідь роману, його колоритність та достовірність описів. Про свою орієнтацію на найкращі світові історико-біографічні твори вказувала й сама письменниця [2].
Названі аспекти аналізу лише деякою мірою привідкривають багатющий спектр дослідження історико-біографічного жанру. Окрім власно літературознавчого зрізу, історико-біографічний доробок письменників можна розглядати й в ключі їхнього значного виховного значення [5].
Література
0. Акимова А. История и биография // Прометей. Историко-биографический альманах «ЖЗЛ» – 1966. – Т. 1. – С.347-353.
0. Братусь І. Життєва концепція молодого вчителя мусить ґрунтуватися на міцній національній основі. Інтерв’ю з Оксаною Іваненко. – Літ.Україна. – 1997. 25 грудня.
0. Братусь І. Уславлений у біографічному жанрі // Творчість І.Котляревського в культурологічному контексті доби. – К., 1998. - С. 18 –22.
0. Братусь І. Осягання національної свідомості в романі Оксани Іваненко «Тарасові шляхи» // Зб. наук. пр., присвячений 185-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка. – К., 1999. – С.137-144.
0. Братусь І. З досвіду проведення уроків з позакласного читання за творчістю Оксани Іваненко // Шляхи підвищення ефективності вивчення української мови та літератури (Матеріали Всеукраїнської міжвузівської науково-практичної конференції, 17-18 листопада 1999 р. – К., 2000. – С.195-206.
0. Братусь І. Роман «Марія» Оксани Іваненко в контексті творів про Марка Вовчка // Слово і час. – 2000. – №4. – С. 30-36.
0. Братусь І. Пошуки істини та краси. Проблема жанру історико-біографічної прози Оксани Іваненко. – К., 2000. – 172 с.
0. Гор Г. Биографическая книга: проблемы и трудности жанра // Детская литература, 1977, №5.
0. Жуков Д. Биография биографии. – М., 1980. – 136 с.
0. Зенкин С. Биографии и контрбиографии. Интервью с Жаком Нефом // Иностранная литература, 2000, №4. – С.274-279.
0. Мельничук Б. Випробування істиною. Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі ( від початків до сьогодення ) – К., 1996. – 272 с.
0. Стоун И. Биографическая повесть // Прометей. Историко-биографический альманах «ЖЗЛ» – 1966. – Т.1. – С.335-345.
Виміри життєпису істиною та красою
Ч
итачі різних поколінь давно чекали появи такої книги, якою є монографія Богдана Мельничука «Випробування істиною» [4]. Крізь призму історичної та художньої правди автор простежує нелегкі шляхи зародження й розвитку української історико-біографічної літератури від Київської Русі до наших днів. І цей пласт українського письменства постає в усій своїй повноті, тематичному, жанровому і стилістичному багатстві та різноманітності.
Богдан Мельничук відійшов від традиційного принципу періодизації розвитку української історико-біографічної літератури і відмовився розглядати його як ілюстрацію громадсько-політичних процесів. І хоча він все ж визнає певні етапи в поступі цієї частини українського письменства, проте розглядає його, як правило, у контексті творчих і художніх набутків світової літератури. При цьому для нього головним критерієм оцінки творів жанру є міра їхньої відповідності вимогам істини й краси. На нашу думку, у цьому криється секрет того, що автору пощастило показати взаємозв’язок між панорамною динамікою розвитку історико-біографічної літератури та досвідом її конкретних творців з таїною художньої креації образу митця.
У монографії Б.Мельничука простежується суть основних закономірностей руху теоретичної думки, тематичної, жанрової та стилістичної своєрідності даного відгалудження літератури. Вчений починає з класифікації, наявності наукових і художніх типів. Багаторічне спостереження переконало його, що діє таке правило: чим популярніший письменник, тим більше звертається уваги на образне його зображення. У цьому зв’язку правомірною є авторська дискусія з ученими М.Сиротюком, М.Ільницьким, І.Ходорківським і В.Полтавчуком.
Цікаво задуманим й ґрунтовно висвітленим у першому розділі «Теоретичні аспекти «двох правд» є аспект розкриття історичної та естетичної правди. На цю тему введено в науковий обіг думки багатьох зарубіжних і вітчизняних вчених і письменників. Скажімо, для розкриття сутності правди у реалістичному мистецтві автор посилається на висловлення І.Стоуна, А.Моруа, Л.Толстого, І.Франка, Лесі Українки, П.Тичини й ін. Вчений уточнює і доповнює поширені в науці визначення історичної й художньої правди, показує взаємозв’язок між останніми. На його думку , мало сказати, що історична істина під пером письменника стає правдою художньою. Важливо ще звернути увагу й на специфіку історичної правди в історико-біографічному творі. Та й надто вузьким є термін «біографічна правда», вживаний критиками стосовно цієї гілки літератури.
Погодимося з Б.Мельничуком у тому, що правду в історико-біографічному творі варто було б кваліфікувати як правду життя видатної особистості в найтісніших зв’язках з середовищем, з якого вона вийшла та в якому діяла. При зображенні такої особистості потрібен, звичайно, не монтаж з документальних матеріалів, нехай і дуже вдалий, а переплавлення їх у справді художню композицію, в достеменний історико-біографічний твір. Ця думка підтверджується теоретичним і духовним досвідом Ірвінга Стоуна. Цей відомий майстер вимагав від творця історико-біографічного твору перетворитися в дослідника і митця, досконало вивчити біографію митця й епоху. Більше того, йому «належить ознайомитися з соціальною, психологічною, духовною, естетичною, науковою й міжнародною атмосферою, в якій його герой жив і під впливом якої вироблялася лінія його поведінки»[7; С.336].
В основному з цих позицій Б.Мельничук формулює критерії оцінки художньо-біографічних творів. Як на нього, саме цим вельми повчальний досвід в осягненні історичної правди, набутий Оксаною Іваненко, авторкою широко відомих історико-біографічних романів про Т.Шевченка та Марка Вовчка, досвідом, яким вона поділилася в спогадах «Мої Тарасові шляхи» і «Моя Марія» [4; С.20].
На думку Б.Мельничука, подібного не скажеш про твір на аналогічну тему Юрія Тиса «На світанку: Біографічна повість з життя Марка Вовчка»(1961). Насамперед «їй суттєво зашкодили два моменти: по-перше, надмір розходжень із фактами біографії героїні, спричинений браком надійних джерел (сам автор признається в передмові, позначеній Буенос-Айресом, що спирався на свої виписки, зроблені «в більшості до війни», тобто до його виїзду з України [4; С.68], а по-друге, запрограмованість на модернізацію постаті письменниці ХІХ століття [4; С.264].
З цього видно, що про Марка Вовчка маємо зовсім різні за естетичною якістю твори. Це питання спробував дослідити Олекса Дацюк в статті «Дві біографії однієї письменниці» [2]. Зробивши скромні компліменти на адресу О.Іваненко, все ж на обшири світової літератури О.Дацюк вивів твір Юрія Тиса. Він мотивував це тим, що цей автор «дотримувався стандартів традиційної для Заходу романізованої біографії, тип якої склався в результаті творчих здобутків відомих майстрів художнього життєпису — Л.Стречі, А.Моруа, С.Цвейга, Д.Вейса та ін.» [2; С.44].
Але повернемося до розмови про монографію Б.Мельничука. Гадаю, доречним є авторське твердження про те, що перехід від історичної до естетичної істини невіддільний від таких понять, як художній вимисел і художній домисел. Тим більше, що до цього часу існує різнобій при вивченні даних понять. Так, А.Гулига однозначно заявляє: «Біографії не потрібен вимисел» [1; С.190]. Протилежної думки І.Мотяшов: «Правда твору мистецтва, художня правда виникає лише як взаємодія життєвих фактів і художнього вимислу, як наслідок їх злиття [5; С.109].
Б.Мельничук обґрунтовано доводить, що завжди притаманний вимисел і домисел в історичних та історико-біографічних творах, показує їх різну естетичну функцію. Вони обидва в історичних творах невіддільні від придумування, уявлення, фантазування. Але міра цього в кожному з двох випадків неоднакова. В першому маємо справу фактично з повним придумуванням, коли письменник за допомогою вимислу передає життєві і історичні закономірності, організує їх у художню композицію та моделює образи-персонажі. В другому випадку він користується домислом під час зображення пейзажних картин, портретів героїв, діалогів тощо.
В той же час, зазначає вчений, міра художнього вимислу і домислу значно зростає в історико-біографічному романі, повісті, драмі, поемі. Переважно обидва ці засоби ґрунтуються у них на твердій документальній основі, але в ряді випадків можуть їх не мати. У творах такого жанру загальновідомі особи оточуються людьми, які насправді не жили, робляться менші чи більші хронологічні зміщення. Як правило, це має місце в п’єсах, де до цього спонукає потреба концентрації дії, а в поетичних творах з їх узагальнено-символічною мовою опускається чимало невідповідних їхньому ладові біографічних фактів і подробиць. Нерідко автори вдаються і до гіпотез. Наприклад, тут найбільш пощастило Юрію Тинянову у романі «Кюхля». Він своїм тонким письменницьким чуттям навіть угадав зміст тоді ще не відомих історичних документальних матеріалів.
Б.Мельничук прагне не обходити дискусійних проблем, які його цікавлять. Приміром, І.Ходорківський надає перевагу в історико-біографічних творах творчій лабораторії письменника, а Б.Бурсов - особистості героя. Якщо б читача цікавила лише творча лабораторія, доречно зауважує вчений, то свій інтерес він задовольнив би лише звичайними літературними монографіями. Але у творах такого жанру головним залишається творець. Для підтвердження своєї думки автор посилається на досвід О.Довженка. Останній особливо наголошував на тому, що у творах такого жанру центральною постаттю мусить бути саме «жива людина з живим характером». Це тим більше важливо, коли простежити на різних етапах появу творів історико-біографічного жанру.
Коли вже зайшла мова про різні етапи розвитку цього масиву літератури, то варто зупинитися на другому розділі праці «Біля витоків біографії — світової та української». У межах можливого тут розкриваються лише деякі основні тенденції руху даного жанру впродовж кількох століть. Скажімо, ще у стародавніх греків намітилися два типи історико-біографічної літератури. Її кращі представники прагнули, щоб «казковий вимисел підпорядковувався розумові і набрав видимість правдивої історії» [6; С.5] . У центрі творів такого жанру були політичні діячі та представники духовної культури. Виявляється, що найпопулярнішими героями тогочасних біографів були поети. Так, присвячених їм життєписів нараховують загалом двісті вісімдесят два. Доводиться шкодувати, що автор не проаналізував для прикладу хоча б по одному твору епіків, трагіків, ліриків, коміків та буколіків.
У роботі лише згадується про «житія святих» періоду середньовіччя. На думку вченого, історико-біографічна література набула широкого розповсюдження вже в пору Відродження, тоді в центрі уваги стає людина, її внутрішній світ. Б.Мельничук вважає, що в цей час вельми значним набутком стала книга Джорджо Вазарі «Життєописи найславітніших живописців, скульпторів та архітекторів» (1550). Саме в ній, підкреслює вчений, здійснено значний крок на шляху до оптимального поєднання в біографічних творах історичної і художньої правди. В період Просвітництва витримали іспит часом біографічні твори Вольтера «Історія Карла ХІІ» (1730-1733) та Д.Босуелла «Життя Семюела Джонсона»(1791).
З маси потоку зарубіжної історико-біографічної літератури ХІХ - поч. ХХ ст. Б.Мельничук вихоплює тільки основне. Це — семитомна біографія Д.Локхартома «Життя Вальтера Скотта» (1836-1838), життєпис Л.Стречі «Знамениті вікторіанці» (1918), романи І.Стоуна «Спрага життя»(1934), А.Моруа «Прометей, або Життя Бальзака»(1965) тощо. У такий спосіб автор лише створює тло для початку розмови про витоки української історико-біографічної літератури. Тим часом, як на мене, Б.Мельничук багато втрачає від того, що не зупиняється на концепціях героя цих зарубіжних авторів. Відомо, що кожен з них по-своєму теоретично і практично збагачував жанр історико-біографічної літератури (частково ми вже звертав на це увагу вище). Їхній досвід творчо використовували українські письменники.
При висвітленні процесу зародження української історико-біографічної літератури дослідник використав досвід своїх попередників. Однак безперечною його заслугою є те, що матеріал зведено в систему, розчищено від вульгарно-соціологічних сентенцій і з позицій естетичного принципу вперше проаналізовано кращі зразки різних жанрів цієї гілки української літератури. Не зупиняючись на «княжих життях», автор привертає увагу до двох творів давньої літератури: до поеми К.Саковича «Вірші на жалосний погрєб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного»(1622) та есе М.Ковалинського «Жизнь Григория Сковороды. Писана 1794 года в древнем вкусе» . Він вважає, що перший з названих творів є фактично зразком історико-біографічної поемної структури. Щодо другого, то його можна розглядати як першу в українській літературі біографію есеїстичного характеру, присвячену українському письменнику.
Всебічна ерудиція і ґрунтовне знання предмета дали можливість Б.Мельничуку здійснити наукову класифікацію творів життєписного характеру ХІХ - поч. ХХ ст. та оцінити вартість кожного з них. Вчений гадає, що серед багатьох тогочасних науково-художніх творів про письменників найпомітніший слід залишили есеїстичні біографії М.Коцюбинського «Іван Франко» (1908) та О.Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» (т.1-1898, т.2-1901). Якщо праця першого вражає оригінальними роздумами про творчість й особистість Каменяра, то створений «і мозком, і серцем» витвір другого про Кобзаря щасливо поєднує сумлінність дослідника і обдарованість митця.
Нові думки висловлює Б.Мельничук і про особливості історико-біографічної прози ХІХ ст. Передавши зміст полеміки навколо творів цього жанру І.Срезневського, Д.Мордовця, Г.Коваленка, Б.Грінченка і М.Загірної, він приходить до висновку, що тоді ці письменники майже зовсім обходилися без вимислу, віддаючи перевагу домислу. Через те й прозові форми історико-біографічної літератури обмежувалися есеїстичними різновидами. Тому такі жанрові різновиди, як повість і роман, зоставалися справою майбутнього століття .
Набагато більше спостерігаємо тяжіння поетів до художнього вимислу у різновидах історико-біографічного письменства. Правда, це має місце переважно у формі літературного портрета, присвяченого письменникам. Дослідник зібрав і проаналізував цілі цикли поезій про Т.Шевченка, І.Котляревського, Ю.Федьковича, І.Франка тощо. Виняток становить твір І.Франка «Іван Вишенський». Адже саме він заклав основи жанрового різновиду історико-біографічної поеми в нашій літературі та відкрив шлях до його подальшого розвитку. Так були закладені основи для переростання історико-біографічної літератури в нову якість, що сталося у складних умовах ХХ ст.
Періоду становлення і розвитку різних жанрів історико-біографічної літератури 20-90 рр. ХХ ст. автор присвятив чотири розділи своєї роботи. Як на нас, йому поталанило фактично вперше широко і на високому професійному рівні простежити успіхи й втрати цієї гілки літератури. Він сміливо ввів до наукового обігу її раніше заборонені, призабуті та нові твори (на жаль, поза його увагою залишились чудові зразки шевченкіани В.Барки й Є.Маланюка) і в дусі національної ідеї здійснив сучасне прочитання відомих зразків цього жанру. Причому автор вказує на часом драматичні умови, за яких відбувався тогочасний літературний процес. Все ж утверджувалися різновиди історико-біографічного письменства, що започаткувалися раніше, й з’явилася і розвинулися до того не культивовані. В останні роки з’явилося і спрямування від сюжетно-подієвих до асоціативно-психологічних структур.
Слушним є висновок автора про те, що нині досить істотно збільшилося коло героїв історико-біографічної літературу. Унікальним явищем світового письменства стала художня шевченкіана, що нараховує тисячі творів, поміж яких такі загальновизнані, як повість С.Васильченка «В бур’янах», Г.Хоткевича «Тарас Шевченко», О.Ільченка «Петербузька осінь», О.Іваненко «Тарасові шляхи», Л.Смілянського «Поетова молодість», З.Тулуб «В степу безкраїм за Уралом», Вас.Шевчука «Син волі», поема І.Драча «Смерть Шевченка», драма Ю.Щербака «Стіна». Має подібні здобутки й художня франкіана (поема В.Бобинського «Смерть Франка», повість-есе Р.Горека «Тричі мені явилася любов», роман Р.Іваничука «Шрами на скелі»). Шкода тільки, що дослідник забуває про вихід художніх набутків на юного адресата. А втім, як слушно наголосив С.Іванюк, згаданий роман О.Іваненко «Тарасові шляхи» є одним з «класичних творів української літератури для дітей» [3; С.105].
Читачеві цікаво знати кращі твори історико-біографічної літератури й інших майстрів художнього слова. Маємо на увазі поему-симфонію П.Тичини «Сковорода», роман Н.Рибака «Помилка Онре де Бальзака», оповідання В.Чередниченко про Шопена, Жорж Занд, Міцкевича, Тесленка, есеїстичні книги В.Петрова «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша», П.Загребельного «Кларнети ніжності», С.Тельнюка «Неодцвітаюча весна моя», романи Р.Іваничука «Четвертий вимір», цикл оповідань Вал. Шевчука «Мандрівка в гори» тощо.
Звичайно, в фундаментальній праці можуть бути наявні певні прорахунки. Є вони і в монографії Б.Мельничука. Крім уже названих, у ній нерівно написані розділи (дещо побіжним вбачається останній). Проте дослідження автора варте високої оцінки, збагачує наше уявлення про художній подвиг історико-біографічної літератури. Воно ввійшло в актив наукових набутків незалежної України.
Література
0. Гулыга А. Биографу не нужен вымысел//Лит. учеба.-1980.-№2.-С.190.
0. Дацюк О. Дві біографії однієї письменниці // Слово і час. – 1998. - №6. – С.41-45.
0. Іванюк С. Адресат-- майбутнє. Герой і концепція адресата української радянської прози для дітей (1917-1941). -К.: Наукова думка, 1990.
0. Мельничук Б. Випробування істиною. Проблема історичної і художньої правди в українській історико-біографічній літературі (від початків до сьогодення). - К.: ВЦ Академія. 1996.
0. Мотяшов И. Жизненая правда и художественный вымысел.-М.:Искусство,1960.
0. Плутарх. Сравнительные жизнеописания: В 3-х т. - М.: Изд-во АН СССР, 1963. Т.1.
0. Стоун И. Биографическая повесть: лекция, прочитаная в Окскфордском университете//Прометей: Историко-биографический альманах из серии «Жизнь замечательных людей». - М.: Мол. гвардия,1966.-Т.1.
Леонід Смілянський про таїни життєпису
В
иховання патріотизму сьогодні знову посідає чільне місце у визначенні пріоритетів літературознавчої науки, оскільки важко уявити справжнього науковця, позбавленого почуття любові до своєї батьківщини. Легко бути патріотом за умов вседозволеності, але й за часів тоталітаризму були віддані справі становлення нашої держави люди. Хоча за офіціозом інколи важко вгледіти справжні творчі й моральні якості письменників радянського періоду, проте окремі висловлювання й дії чітко свідчать про виплекане бажання бачити свій народ щасливим і незалежним. Одне з таких висловлювань належить Леоніду Івановичу Смілянському (1904-1966): «Найбільше багатство народу, найцінніший його скарб – незалежність» (Слово і час. – 1999. - № 12. – С.30.). Гадаю, що і у теперішні дні не втратили громадського значення твори цього обдарованого письменника, який передчасно відійшов у вічність.
При ознайомленні з творчим доробком Л.Смілянського легко можна відзначити, що значна частка його витворів має історико-біографічний характер. Про це здебільшого не мовиться в критичних працях про нього, що не зовсім узгоджено з основними принципами жанрового підходу. Найперше значення в осягненні життєписного доробку митця мають наступні твори: повість «Михайло Коцюбинський» (1940), п’єси «Червоні троянди» (1955), «Мужицький посол» (1956) і роман «Поетова молодість» (кн. 1 – 1961, кн. 2 – 1963).
В дослідженнях лише принагідно згадується про жанрову специфіку цих творів. Можливо, винятком є монографія Богдана Мельничука «Випробування істиною». Крім того, зовсім не привертається увага і до роздумів Л.Смілянського про особливості історико-біографічного жанру, які насамперед висловлені у його статті «Біографія і літературний образ» [8; 9]. Порушити питання про актуальність цих роздумів письменника – основний ракурс нашого дослідження. Тим більше, що значна частина положень пропонованої розвідки сформульована Л.Смілянським в середині ХХ століття. В основному вони витримали іспит часом, ввійшли в актив теорії життєпису.
Коли з’явилася ця стаття Л.Смілянського, вже тоді історико-біографічні твори вітчизняних і зарубіжних письменників набирали нової якості, нового бачення людини та помітного звільнення від омертвілих вікторіанських традицій [2; C. 69-75]. Маємо на увазі життєписи Л.Сречі, І.Стоуна, А.Моруа, Ю.Тинянова, І.Новикова, С.Васильченка, О.Ільченка, О.Іваненко тощо. Одночасно здійснювалися спроби узагальнити творчий досвід життєписів. Як правило, за цю нелегку справу бралися самі творці.
Обмежимося кількома прикладами. Так, І.Стоун і А.Моруа поділились своїми думками про жанрові ознаки біографічної повісті. На цю тему були видані праці Ю.Тинянова «Не зовсім повість і не зовсім роман» (1928), «Як ми пишемо» (1930) і Г.Винокура «Біографія та культура» (1928). У такому ж ключі була написана і стаття Л.Смілянського «Біографія і літературний образ». Власне, це його роздуми про таїни народження власної історико-біографічної повісті «Михайло Коцюбинський».
Здавалося б, зовсім не складним є вибір героя для життєписного твору. Втім, і практики, і теоретики вдаються до цілого ряду застережень. Скажімо, І.Стоун твердить, що «не кожне життя придатне для цього жанру» [10; C.336]. Коментуючи це положення, А.Акимова робить таке уточнення: «Вибираючи героя для біографічної книжки, автор насамперед думає про справжню, а не номенклатурну роль, яку той відігравав у долі свого народу чи людства» [1; C.346]. З цього питання ще більш категоричний Б.Мельничук. На його думку, провідною постаттю життєписів був і залишається «…герой у справжньому розуміння слова, діяч, у чиїй особі сконцентрувалися найкращі риси того чи іншого народу» [6; C.5].
Відрадно, що за складних умов тогочасного політичного й літературного життя Л.Смілянський не помилився у виборі героїв для своїх прозових і драматичних життєписів. «Історія народу, - писав він, - не живе рівним диханням. Подібно вулканові вона нагромаджує в своїх грудях набій, якому під силу зламати оболонку і гігантським смолоскипом вибуху розвіяти довколишній спокій. Так виникають пасмогір’я з вершинами і спадами. Вони перетинають широкий степ історії. В нашому степу найлегше розпізнавати серед інших літературне пасмогір’я. Його вершини здалеку – Шевченко, Франко, Леся Українка, Коцюбинський» [9; C.21].
Звичайно, від часу вибору героя і до періоду завершення його образної трансформації існує велика дистанція. Їй передує прискіпливе дослідження достеменних фактів про героя та напружене естетичне його вираження. Адже для читача головним критерієм оцінки образу життєпису є його міра відповідності вимогам істини і краси. На нашу думку, Л.Смілянський правдиво передає секрети цього художнього процесу, передбаченого законом історико-біографічного жанру.
«Відбирати біографічні факти, - застерігає він, - треба обережно і не поспішаючи. Занотованому на картку фактові перш за все треба дати дозріти. Бо пересаджений з історії до картки письменника факт не лишається мертвим, а відразу починає рости, подібно до молодого дерева, цвісти і шуміти молодим запашним листям. Одним словом, з факту виростає якийсь образ, якого не дали історики літератури, але знайшли його зерно і зберегли дорогоцінне коріння… Але в справі героя біографічної повісті документальний факт – ненадійний свідок. Він не завжди правильно характеризує героя. Для моєї роботи листи Коцюбинського – це найкращі документи. А хіба в них немає суперечливостей?» [8; C.133].
Гадаємо, що цілком правильно поставлено питання про «ненадійного свідка», тобто про наявність різного ступеня достовірності історичних фактів, з якими доводилося зустрічатися авторам життєписних творів. Ще в кінці 20-х років ХХ століття Ю.Тинянов висловив подібну думку у вже згаданій статті «Не зовсім повість, не зовсім роман» (газета «Читатель и писатель», 1928, 20 грудня). «Я, - наголошує він, - не схиляюсь сліпо перед документом. Не всяке життя задокументоване, та й губляться документи. А документи, які зберігаються? Чи не є вони в більшості випадків - відписками: суду, полку, навіть дружині і другу?.. Проникнути у сам характер документа, у засоби й мету його написання необхідно, щоб повірити йому, щоб нащупати людину, час і місце».
Парадокс полягає у тому, що чимало радянських письменників любили декларувати цю істину, а у своїй художній практиці фактично її ігнорували. Потрапивши під сталінський ідеологічний пресинг, частина з них не тільки не дотримувалася історичної істини, а й не «проникла у сам характер документа» і не «прощупувала людину, час і місце» (Ю.Тинянов). Зокрема, цей недолік, гадає Л.Зелінська, дав про себе знати у драматичній шевченкіані С.Голованівського («Поетова доля»), В.Суходольського («Тарасова юність»), Ю.Костюка («Тарас Шевченко») тощо. Адже у їхніх п’єсах «художнє пізнання прототипу заступала яскраво виражена злободенна тенденція», яка «логічно привела до обов’язкового групування персонажів за класовим принципом. Відтак гнівна непримиренність поета стала панівною характерологічною рисою, набула прямолінійності. По суті образ експлуатувався як художня форма політичної ідеї-фікс 30-их років нашого століття» [4; C.26].
Відрадно, що тоді ще відносно молодий Л.Смілянський в основному виявив громадську мужність і літературне обдарування як у теоретичних роздумах з питань жанрової специфіки життєписів, так і у першій такого характеру своїй повісті «Михайло Коцюбинський». Зокрема, відомий вчений П.Колесник дав високу оцінку цій повісті. На його думку, вона «мала, може, більше значення, ніж будь-яка монографія, присвячена життю і творчості великого новеліста». Наводячи цю ремарку вченого, Л.Новиченко додав: «В цих словах немає перебільшення. Не тільки тому, що на час входу повісті (1940 р.) не існувало ще, власне кажучи, справжньої монографії про Коцюбинського, а були тільки одна-дві популяризаторські книжки, далеко не вільні від гріхів схематизму і упередженості. А тому, що письменник у своєму творі виступив митцем-дослідником, який переконливо відповів на чимало питань, що лишилися не до кінця з’ясовані в розвідках літературознавців» [5; C.7].
У статті «Біографія і літературний образ», як вже зазначалося, Л.Смілянський однозначно твердить, що у життєписах «документальний факт – ненадійний свідок. Він не завжди правильно характеризує героя». На жаль, у першій редакції повісті «Михайло Коцюбинський» автор повірив окремим «ненадійним фактам». Про це вельми коректно зауважив Л.Новиченко [7]. На його думку, Л.Смілянському довелося переробляти значну частину матеріалу з особистого життя письменника.
В процесі творчих пошуків письменник досягає не лише успіхів, а й зазнає певних втрат. Найбільше це стосується авторів життєписних творів. Їм потрібне спеціальне обдарування, життєвий досвід і громадянська зрілість, щоб чисельний потік фактів перетворити в композицію. Як мовилося, Л.Смілянський в основному впорався з складним завданням. Але під час «пересипання» фактів для останнього, більш удосконаленого видання повісті «Михайло Коцюбинський» (1964) він помилково залучив до її тексту, говорячи його словами, і «ненадійного свідка». Мова йде, як зазначає Б.Мельничук, про «введення образу Леніна, спровоковане сумнівними спогадами початку 60-х років про зустріч з ним Коцюбинського на острові Капрі 1910 р.
Маючи назву, яка більше підходила б творові про все життя героя, - продовжує дослідник, - повість «Михайло Коцюбинський» обіймає лише п’ять (а не шість, як зазначає восьмитомона «Історія української літератури») років з цього життя – від червня 1908-го до квітня 1913 р., тобто його фінальний етап. «Охопити все його життя – було б надто складною і важкою роботою для автора», - зізнається Л.Смілянський у одній з тодішніх своїх статей («Біографія і літературний образ» - І.Б.). Втім, і художнє освоєння порівняно невеликого відтинку життєвого шляху героя виявилося справою далеко непростою»[6; C.157-158].
Але не варто суворо судити автора за втрати навіть кон’юнктурного характеру. Погодимося з простою істиною: прекрасне не може з’являтися без творчих прорахунків митця, без часом драматичних колізій. Вони були супутниками і Л.Смілянського, як і багатьох інших письменників у ті напружені часи. Та він постійно знаходився у стані творчого неспокою, особливо багато уваги приділяв історико-біографічній прозі й драматургії, поетиці їх творення. «Домисел – це не тільки право автора біографічного роману чи взагалі історичного художнього твору, але і його обов’язок, - міркував Леонід Іванович. – Хоч тут і сила простору для фантазії письменника, але я вважав для себе за потрібне деякі обмеження»[8; C.134].
З цих міркувань Л.Смілянського видно, що він був ґрунтовно обізнаний із законами життєписного жанру, з мірою домислу в процесі перетворення історичної правди в правду художню. На жаль, письменник не конкретизував своє бачення естетичної функції художнього домислу. Відомо, що на підставі певної документальної згадки цим засобом «створюється художня картина, сцена, конкретизується діалог, окреслюється портрет тощо» (Б.Мельничук). Та за те на практиці Л.Смілянський звершив новий творчий злет у життєписному жанрі: він створив роман «Поетова молодість», який зайняв одне з перших місць в українській шевченкіані.
У нашому задумі не передбачається всебічний аналіз роману «Поетова молодість». Та варто навести низку його оцінок нашими попередниками. І.Булашенко проводить паралель в ракурсі історії літератури: «Після С.Васильченка, - наголошує вона, - досі ніхто з такою переконливістю не розкривав внутрішній світ Шевченка, як це здійснив Л.Смілянський. Всі вчинки молодого Шевченка Л.Смілянський вмотивовує поетовими думками й почуттями, які в свою чергу обумовлюються не тільки обставинами поетового життя, а й рисами суспільного ладу того часу» [3; C.114].
Звертається також увага дослідниці на те, що в романі «Поетова молодість» певним чином «творчий домисел виявляється головним чином в «оживленні» біографічних фактів подихом поетичного життя, його мрій, настроїв… Л.Смілянський гранично чітко уявляє собі Шевченка живою людиною в конкретній обстановці» [3; C.115]. Звичайно, тут надто ескізно дається характеристика естетичної функції художнього домислу в романі «Поетова молодість». На нашу думку, цим засобом Л.Смілянський нерідко зображує чарівні картини природи і через діалог майстерно індивідуалізує мовлення персонажів.
Знано, що автору історико-біографічного твору доводиться витратити чимало часу для збирання і групування, а також літературного осмислення історичних фактів, без чого не досягти об’ємної правди. У цьому зв’язку часто посилаються на художній досвід відомого майстра життєпису І.Стоуна. В своїх роздумах він радив всебічно досліджувати життя особи, яка є предметом зображення. Л.Смілянський не зміг би створити дійсно правдивих історико-біографічних творів, аби нехтував подібним принципом підходу.
Аналіз концепції Л.Смілянського з питань життєписного жанру, його роману «Поетова молодість» переконує нас, що і в збиранні й осмисленні матеріалів про героя він виявив високу сумлінність і майстерність. Саме це, очевидно, дало змогу І.Булашенко зробити таке узагальнення: «Принцип відбору матеріалу в романі підпорядкований вимозі показати, що і як впливало на формування поглядів майбутнього поета, звідки черпав він знання, під впливом чого робив життєві висновки, будував плани на майбутнє… Добором життєвих фактів письменник ніби навмисне хоче підкреслити, наскільки вони звичайні в тогочасних умовах і водночас наскільки страхітливі в самій суті… В максимальній життєвій переконливості образів і сцен виявляється безумовна вдача Л.Смілянського» [3; C.115-116].
Таким чином, навіть ескізний наш огляд наводить на думку, що в особі Л.Смілянського маємо визнаного теоретика і художнього практика історико-біографічного жанру. Його творчий доробок вимагає нового прочитання. Фактом стало належне місце кращих творів цього письменника в скарбниці нашої літератури.
Література
0. Акимова А. История и биография // Прометей. –1966. -№ 1. – С.346.
0. Братусь І. Пошуки істини та краси. – К.: Вид-во НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2000.
0. Булашенко І. Т.Г.Шевченко в українській радянській художній літературі. – Харків.: Вид-во ХДУ, 1962.
0. Зелінська Л. Драматичні портрети Шевченка // Слово і час. – 1993. – №7. – С.25-29.
0. Колесник П. Вічні вогні вершини. Передмова до видання / Смілянський Леонід. Твори: У 2. Т. – К.: Дніпро, 1964. Т.1.
0. Мельничук Б. Випробування істиною. Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі ( від початків до сьогодення ) – К.: ВЦ «Академія», 1996.
0. Новиченко Л. Про Леоніда Смілянського та його книги. Передмова до видання / Смілянський Леонід. Твори: У 4.т. – к.: Дніпро, 1970. Т.1.
0. Смілянський Л. Біографія і літературний образ // Літературна критика. – 1939. - № 8-9. – С.133-140.
0. Смілянський Л. Твори: У 4 т. – К.: Дніпро, 1971. Т.4.
0. Стоун И. Биографическая повесть // Прометей. – 1966. - №1.- С.335-345.
РОЗДІЛ 2
МАЙСТРИ ЖИТТЄПИСУ
ПРО КОБЗАРЯ
Слово Каменяра про Кобзаря
П
оміж численних шанувальників творчості Тараса Шевченка чільне місце займає Іван Франко. Різних аспектів цієї великої теми торкались такі відомі вчені, як М.Бернштейн, М.Возняк, М.Дубина, Ю.Кобелецький, П.Лисюк, О.Мороз, В.Поважна, І.Романченко тощо. Але більшість їх лише принагідно торкалися проблеми шевченкіани І.Франка. Привернути увагу на її ак¬туальність - основна наша мета.
Відомо, що І.Франко мав попередників і сучасників, які впродовж другої половини XIX і початок XX ст. поповнювали скарбницю життєписно¬го жанру про Т.Шевченка. Кращі зразки їх творів включені до збірника «Т.Г.Шевченко в художній літературі» (1964). 3а підрахунками вчених, І.Франко має понад 70 виступів про свого великого попередника. Причому, на думку М.Бернштейна, «поетичні твори Франка про Кобзаря йшли поруч з його науково-публіцистичною діяльністю в шевченкознавстві, як частина великого цілого, як один із проявів палкої любові до Шевченкового сло¬ва» [1; С.46].
На жаль, М.Бернштейн окремо не виділяє з потоку Франкового шевченкознавства твори історико-біографічного письменства. Втім, останнє вклю¬чає в себе два різновиди - науково-біографічний та художньо-життєписний. В свою чергу кожен з них має свою жанрову специфіку й різні шляхи досягнення історичної та естетичної істини. Якщо мати на увазі шевченкіану І.Франка, то найбільш вагоміші її зразки узгоджуються із зако¬нами історико-біографічного жанру та витримали іспит часом. При їхньому аналізі простежується така закономірність: чим інтенсивніше удосконалювалися дослідницькі й мистецькі пошуки автора, тим кращими появлялися із під пера його зразки шевченкіани різних жанрів. До того ж «в ідеалі справжній історико-біографічний твір про письменника мусить подати у неповторній єдності як особистість митця, так і таїни його творчої лабораторії» [2; С.76].
У шевченкіані І.Франка кількісно переважають есеїстичні твори, які мають міцну історичну основу. Їхній появі передувало вельми глибоке вив¬чення автором біографії й творчості Т.Шевченка. Досить сказати, що вже гімназистом Франко, маючи незвичайні здібності, вивчив напам’ять усі поезії «Кобзаря». Потім був активним дослідником і видавцем творів Т.Шевченка. У межах можливого спочатку зупинимось на окремих його науково-біографічних есе про Кобзаря. Такому жанру, як відомо, властива одна дуже важлива і принципова відмінність від літературного твору: в науковій біографії «немає місця художньому вимислу. Це зовсім не значить, що науко¬ва біографія оперує тільки неспростовними фактами, в ній наявне і своє, авторське осмислення цих фактів і будь-які припущення, здогадки, гіпотетичні концепції, не кажучи вже про основне - своє тлумачення героя» [7].
Такі загальні уявлення про науково-біографічний жанр значною мірою властиві й подібного типам творів І.Франка про Т.Шевченка. Зупинимося лише на кращих їх зразках. Насамперед мова йтиме про ті з них, які відображають різні грані роздумів Каменяра про Кобзаря [9]. Будемо дотримуватися хронології появи його наукових біографій і художніх життєписів. Це нада¬сть можливість простежити еволюцію поглядів І.Франка про свого великого попередника. При цьому «правильно розставленні акценти у розумінні тих чи інших історичних етапів дають змогу осягнути всю повноту літературних творів...» [5; С.26].
Одним з перших творів такого плану І.Франка було науково-біогра¬фічне есе «Причинка до оцінення поезій Тараса Шевченка» (1881-1882). Ос¬кільки згодом воно підлягало авторському редагуванню і в 1914 році без першого розділу про «Гайдамаків» побачило світ під назвою вже «Темне царство», то доцільно зупинитися на останній його редакції. Це есе скла¬дається з п’яти невеличких розділів та епіграфу, якому служить вірш Шев¬ченка «І небо невмите, і заспані хвилі» (1848).
Входження Т.Шевченка в літературу І.Франко подає в контексті творчості вітчизняних і зарубіжних письменників. Це дало можливість штрихами розкрити не лише витоки й обставини формування поетичного таланту Кобзаря, а й пролити світло на динаміку утвердження його на широтах українського та світового літературного процесу. На думку Каме¬няра, за цих обставин український пророк «основується свідомо та твердо на любові до всіх людей, на бажанні загальнолюдського братерства, на прихильності до всіх пригноблених і покривджених, між которими перша і найближча серцю поета його рідна Україна» [9; С.13].
Переходячи до аналізу поем Т.Шевченка «Сон» і «Кавказ», спочатку І.Франко обґрунтовує політичну й психологічну мотивацію свого задуму. «Статті, присвячені розборові «Сну» та «Кавказу», - наголошує він, - я дав наголовок «Темне царство». Сей наголовок випливає з самої суті діла. Бо й справді в тих двох поемах списав поет картину великого цар¬ства - російського, того царства тьми (підкреслення І.Франка - І.Б.), що давить Україну, що абсолютизмом і самоволею царства та чиновників давить і путає не тільки діла, але навіть думки та змагання кожної вільної одиниці» [9; С.17]. Про трансформацію згаданих творів у форматі роману «Тарасові шляхи» О.Іваненко нами було зроблене окреме дослідження [3].
При розгляді цих творів І.Франко звертає значну увагу на поетику, за допомогою якої автор описує таке «темне царство». То він у пафосній формі виражає свою любов до убогої України, до знедо¬лених народів, то його гнівна інвектива засуджує лиходійство царських сатрапів. Одне слово, саме цей «високий патріотизм вилився огненним сло¬вом» і виразним «зворотом до реалізму». З цього видно, що в оцінці «тем¬ного царства» образно Шевченко досяг історичної й естетичної правди, що в першу чергу передбачають закони життєписного жанру.
Не кожному науковцю щастить показати поєднання в особі письменника пророка і митця. Тим похвально, що І.Франку вдалося це здійснити. У згаданій статті про поеми «Сон» і «Кавказ» він простежив як майстерність Кобзаря надати своїм творам високий рівень істи¬ни і краси, так і подати живі штрихи до характеристики вибору ним свого естетичного ідеалу, своєї нелегкої долі. «Бачив ясно поет, - зауважує І.Франко ,- яка доля жде його, - вона його й справді не минула, - а таки не захотів мовчати і «присипляти в собі» свої думи, не захотів коритись пе¬ред самоволею, підлягати «темному царству», і не тільки сам кидав на нього громами своїх дум ..., але й інших закликав до боротьби з ним» [9; С. 17].
Власне, у цих міркуваннях І.Франка виявлені основні концептуальні принципи оцінки духовного спадку Т.Шевченка. Так чи інакше ці прин¬ципи будуть виявлятися і в наступних його науково-біографічних есе про Кобзаря. Це має місце навіть у студіях, предметом яких є інші за змістом твори українського пророка. Прикладом можуть бути такі його есе, як «Тарас Шевченко» (1891), «Переднє слово» (1889), «Тополя» Т.Шевченка» (1890) тощо. Кожен з перелічених творів важливий, але для нас найбільший інтерес становить перший з них.
Насамперед есе «Тарас Шевченко» друкувалося у різні часи українською, польською та німецькою мовами. У відповідності до вимог науково-біографічного жанру у ньому забезпечена документальна основа при вис¬вітленні життєвого шляху поета, часу виходу його творів та їх місця в набутках українського письменства. Так, відповідає історичній істині твердження І.Франка про те, що поява книжки «Кобзар» становила «епоху в історії духовного розвою цілого народу українського ... епоху і в житті самого Шевченка» [9; С.86].
Поєднуючи в своїй особі ерудита і аналітика, сумлінного дослідника та емоційного художника, І.Франко здійснив в есе «Тарас Шевченко» ви¬важені й влучні узагальнення про суспільне та літературне подвижництво свого великого попередника. «Коли б мені пришлось одним словом схарактеризувати поезію Шевченка, - міркує І.Франко, - то я сказав би: се поезія бажання (підкреслення І.Франка - І.Б.). Свободне життя, всесторонній, нічим не опутаний розвій одиниці і цілої суспільності, цілого народу, - се ідеал Шевченка, котрому він був вірним ціле життя» [9; С.93].
Якщо значна частина радянських шевченкознавців упроваджувала ате¬їзм Кобзарю, то раніше І.Франко, навпаки, пов’язував витоки морально-етичних за¬сад його творів з біблійними мотивами «То ж не дивно, - приходить він до висновку, - що й найвищий дотеперішній здобуток людськості на полі мо¬ральнім, велику ідею любові ближнього, сю основну ідею християнства, Шевченко в головній мірі вважав ділом женщини - Марії, матері Ісусової» [9; С.94].
У шевченкіані І.Франка окреме місце займає есе «Шевченко героєм польської революційної легенди» (1886). Цей невеликий твір мав кілька публікацій українською і російською мовами. Згодом він побачив світ окремим виданням, що свідчить про особливу зацікавленість автора в його поширені серед читачів. На відміну від вже згаданих нами есе, цей витвір І.Франка, зберігаючи основні прикмети науково-біографічного жанру, набув деяких ознак художнього життєпису. Зокрема, за допомогою художнього доми¬слу у розповіді про Шевченка вкраплюється легенда про популярність його в народі, серед польських революціонерів.
Спочатку І.Франко, згадуючи про краківське антиавстрійське повстання 1846 року, розмірковує над тим, що подібні круті історичні переломи глибоко розворушували фантазію людську і сприяли «витворенню обіч прав¬дивих історичних оповідань також цілого круга оповідань казкових, на¬половину або й цілком видуманих» [9; С.31]. До останніх, на його думку, нале¬жить і польська революційна легенда. Її казковий герой виразив народну мрію про соціальну і національну незалежність рідної землі, про «свободне і щасливе життя поляків».
У Франка викликав щире захоплення той факт, що в брошурі польською мовою невідомого автора «Про сучасні відносини України до Польщі» (певно, виданій 1859 р. - І.Б.) він надибав «ту саму польську революційну леген¬ду, прив’язану до особи нашого Кобзаря, Т.Шевченка, і то ще, мабуть, за його життя!» [9; С.32]. Адже, наголошується, Шевченко, як і польські революціонери, «також ходив поміж народ, братався з ним ... Його поезії, писані прекрас¬ною, чистою мовою українською, носить високе знам’я народності, суть чис¬то занадто поривисті, занадто розпучливі, занадто гайдамацькі» [9; С.33].
Такий перегук мотивів легенди настільки схвилював І.Франка, що він дозволив собі розлого передати її зміст в своєму есе. У такий спо¬сіб, нам здається, Каменяр прагнув підкреслити глибокий внутрішній зв’язок між українським пророкам і польськими патріотами, наголосити на на¬родному характері подвижництва синів двох країн. Подібне Франкове прогнозування актуальне і для наших днів, коли незалежні Украйна й Поль¬ща зміцнюють взаємозв’язок в ім’я добробуту своїх народів.
Погоджуємося з дослідниками в тому, що від перших виступів у шевченкознавстві на початку 80-х років XIX ст. і аж до однієї з останніх статей про Кобзаря, написаних за кілька років до своєї смерті, І.Франко несхибно захищав і помножував традиції великого попередника. Його пра¬цям про Шевченка властиві глибина думки, наукова обґрунтованість, тонкість спостережень, багата аспектність в аналізі й синтезі [1; С.58].
Але у спадку І.Франка чільне місце займає і поетична шевченкіана. Як і для прозових творів «при створенні життєписів видатних письменників автора очікують безліч проблем, від вирішення яких залежить художня довершеність твору, його історична достовірність» [4; С.129]. В основному вона складається з таких віршів, як «Шевченко і поклонники» (1880), «Могила Тарасова» (1884), «В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевченка» (1884), «В двадцять п’яті роковини смерті Тараса Григоровича Шевченка» (1886). Помиляються ті дослідники, які відносять ці поезії до історико-біографічного жанру. Адже згадані посвяти не засновані на фак¬тах з життя Шевченка. Насправді, їх доцільно розглядати лише як поетичні роздуми Каменяра про незабутнього Кобзаря. Говорячи словами Богдана Мельничука, ці роздуми І.Франка є своєрідною «спробую перекинути місток від минувшини до сьогодення, підкреслити невмирущість тих, хто віддав себе народові» [6; С.122].
Справді, не вдаючись до вкраплення фактів з біографії поета у вірш «Шевченко і поклонники», І.Франко висміює псевдопоклонників Кобзаря і опоетизовує вічно живе діяння «апостола правди і науки». Ораторсько-публі¬цистична тональність вірша обумовлена його полемічним характером. Як правило, це властиво для подібних послань. Скажімо, його поезія «В двад¬цять п’яті роковини смерті Тараса Григоровича Шевченка» будується на розлогому риторичному запитанні, за допомогою якого емоційно здійснюється хвала батьку Тарасу:
Хто розбудить нашу «правду» п’яну»?
І хто голодним дасть поживний хліб?
Тарасе, батьку, наш замучений пророче –
Чи скоро буде світ по тій страшенній ночі?
Якщо правда, що для поетичного злету у вірш треба закласти крила, то такі присутні і в шевченкіані І.Франка. Подібним засобом він надає своїм посланням особливого романтичного звучання, нерідко використовуючи для цього наскрізну метафору. Саме такого плану є його вірш «В XXІІІ - ті роковини смерті Тараса Шевченка». Наприклад, поет гнівно відхиляє надуману версію про те, що «Шевченко - міф»:
Та ні, не «міф»! Від дуба степового
Розрісся вже цілий могучий ліс,
І не найдесь вже грому, вихру того,
Щоб його розвіяв і розніс.
Та ні дармі укази і доноси,
Що пригнетуть, не вб’ють твої слави!
З-під гнету їх сильнішою, ніж доси,
Повстане правда, вічна і жива! [8; С.39-40]
Звичайно, із зрозумілих причин у шевченкіані І.Франка інколи трапля¬ються зміщення фактів, суб’єктивні оцінки окремих творів про минувшину тощо. Проте в цілому його роздуми про Кобзаря належать до класики. Нами тільки штрихами окреслені окремі їхні грані. Але цим прагнули привернути увагу на всебічне узагальнення на цю тему спадку І.Франка.
Література
0. Бернштейн М. Франко і Шевченко. – К.: Дніпро, 1984.
0. Братусь І. Пошуки істини та краси. – К.: НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2000.
0. Братусь І. Осягнення національної свідомості в романі Оксани Іваненко «Тарасові шляхи» // Шевченкознавчі студії. – К., 1999. – С.137-144.
0. Братусь І. Аспекти вивчення жанрових особливостей історико-біографічних творів // Сучасний погляд на літературу. Випуск 4. – К., 2000. – С.128-132.
0. Братусь І. Національна основа роману Оксани Іваненко «Марія» // Гуманітарна освіта в технічному університеті: проблеми та перспективи. – К., 2001. – С.26-33.
0. Мельничук Б. Випробування істиною. – К.: ВЦ «Академія», 1996.
0. Муза Е. Не занимательности ради. – Литературная газета. – 1975, 10 сентября.
0. Т.Г.Шевченко в художній літературі. – К.: Рад. школа, 1964.
0. Франко І. Твори: В 20 т. – К., 1955. Т.7.
Шевченків світ у творах Гната Хоткевича
В
ін був людиною дуже доброї вдачі. Незважаючи на всі негаразди долі, він випромінював світле проміння доброти. Ним пишалися соратники з українського національного руху. Але його життя обірвала зловісна куля сталіністів. Так трагічно склалася доля класика української літератури Гната Мартиновича Хоткевича. Академік О.Білецький вважав його «одним із найвизначніших явищ в українській літературі ХІХ-ХХ століть, розміри й вага якого будуть по-справжньому оцінені» (ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 688, оп. 1, с.291, арк. 49-50).
Невдовзі після реабілітації Хоткевича першими доброзичливо відгукнулися про нього львів’яни у своєму журналі «Жовтень». Їхнє слово починалося так: «Є зірки вечірні, а є вранішні. І є люди – мов зорі. І якою – ледь-ледь помітною, чи, може, тією, світло якої пробиваються крізь сіру товщину хмар, вечірньою зорею на великому небі культури народу сяє постать Гната Хоткевича» [4; С.78].
Для 60-х років ХХ століття тут львів’яни виявили неабияку сміливість: у метафоричній формі осудили сталінську систему, тобто «сіру товщину хмар». Наголошується, що за таких умов не згасло духовне проміння цього мужнього письменника. Штрихами, але виразно окреслюється його подвижництво: прозаїк, драматург, літературознавець, мистецтвознавець, кінорежисер, композитор, перекладач. І – бандурист!
Ми повернемося до благородної позиції колег з журналу «Жовтень». Адже вони не тільки сказали добре слово про Хоткевича, а й ще вперше опублікували частину його шевченкіани. Бодай стисло варто зупинитися на працях тих дослідників, які визначають місце творчості Хоткевича у літературному процесі, щоб на тлі цього показати естетичну вагу його спадщини про Тараса Шевченка. Маємо на увазі насамперед дослідження Анатолія Болабольченка. Він – автор ґрунтовного біографічного нарису «Гнат Хоткевич» (1996), упорядник спогадів, статей і світлин «Гнат Хоткевич» (1994), один із видавців архівних джерел Гната Хоткевича «Про Шевченка» (1999) тощо.
На думку А.Болабольченка, Г.Хоткевич брався за все, на диво багато вмів, у всьому виявляв обізнаність, народність, талановитість. Він дав людям читабельні твори, кращі з яких потрапили на світові обшири («Кам’яна душа», «Авірон», «Гуцульські образки» тощо). Відзначається, що письменник був одним з визначних майстрів бандурної справи, невтомним організатором народних театрів й здібним художником. Наприклад, йому належить біля трьохсот пейзажних замальовок олійною фарбою [1; С.3-4].
За різних умов своєї кипучої діяльності Хоткевич неухильно відстоював національну ідею. Скажімо, він дбав про національну освіту і вивчення предметів у школі рідною українською мовою. Вражає такий факт. Коли частина учасників учительського з’їзду в Харкові (25-26 березня 1917 року) зайняла шовіністичну позицію з питань мовної політики в школі, він гідно відстоював українське слово. «Справді, - обурювався Хоткевич, - хіба ж се нормально, що прийшли люди на Україну з чужою мовою, з чужим світоглядом, з чужим строєм мислі, з психологією пристосованою до великоруського хлопця, до великоруських умов життя та ще й старого режиму – і от сі люди небезпремінно хотять просвіщати наш народ… Царський режим нав’язував нам московську школу нагайкою – ну а ви во ім’я чого? В ім’я культури? Так немає ж культури без рідної мови, і народ, у котрого відберуть його національне «я», ніколи не дожене своїх сусідів на шляху культури… Народ щезне з лиця землі, перетвориться в якийсь інший, забуде себе, забуде свою історію, потопче кров батьків, візьме чужі гасла і понесе чуже торжество. То цього хотять «друзья народа» на Україні?»[1; С.130-131].
Відома істина: закони творчості в усьому однакові. Вони, однак, не терплять стереотипів як у літературі, так і при її оцінці. З цього погляду привертає увагу змістовна стаття Н.Шумило «На шляху до великої прози» (Літературна Україна. – 1998, 22 січня). У ній вперше значною мірою по-новому розглядається художній доробок Г.Хоткевича в контексті літературного процесу. Як гадає вчена, він увійшов у літературу з молодими прозаїками, що, починаючи в школі І.Нечуя-Левицького, зрілою творчістю виходили на рівень мислення ХХ ст. (М.Коцюбинський, М.Яцків) або досягали такого рівня, пройшовши у початковий період творчості через європейський модернізм, здебільшого польський чи німецький (В.Стефаник, О.Кобилянська). Свої думки дослідниця підкріплює посиланнями на І.Франка та О.Білецького.
Принципово новим в оцінці громадської діяльності Г.Хоткевича є стаття С.Наумова «Аполітичний культуртрегер? Гнат Хоткевич в українському національному русі» [6]. Автор, відкидаючи докори в аполітичності Г.Хоткевича, справедливо твердить, що пробудження національної свідомості в цього письменника «відбувалося досить рано. З юного віку він пройнявся патріотичними почуттями, а вже в 17 років стає на шлях «малих справ», як тоді називали культурно-просвітницьку роботу серед населення. Оволодів мистецтвом гри на бандурі (у 1895 р.) – символом славного минулого, волі й незалежності українського народу, - і досягши з часом унікальної майстерності, він привернув до української справи не одне палке серце» [6; С.65].
У статі С.Наумова перераховуються всі основні віхи просвітницько-національної діяльності Г.Хоткевича. зокрема, згадується про заснування ним українського драматичного гуртка в селі Дергачі на Харківщині. Згодом він був ініціатором створення аматорського селянського театру в Печенігах і робітничого в Харкові. Для того часу, підкреслює С.Наумов, коли була заборонена українська література, «сценічне слово залишалося чи не єдиним легальним засобом прилучення мас до національної культури, будило приспані патріотичні почуття і думки» [6; С.65].
За активну участь у студентських виступах Хоткевича на рік було відраховано з Харківського технологічного інституту. Тоді він, говорячи його словами, взяв «… банду під руку, у Київ, до Лисенка, якого зроду не бачив… Заграв я йому. Сподобалось страшенно. Закликав на посаду соліста-бандуриста й дав 60 крб. На місяць» («Моя біографія») [8; С.16]. Потім – один з організаторів і видавців брошур та книжок для народу, де «був тоді і торгівець, і редактор, і коректор, і продавець, і в дудку грець. Ніколи не стратив 15 коп. на Ванька, щоб перевезти книжки до складу, а таскав на горбі»[8; С.15].
Національна свідомість і політична зрілість Хоткевича проявилася на початку ХХ століття. Тоді він відігравав значну роль в організації залізничників харківського вузла, представляв їх на Всеросійському з’їзді залізничників. Уникаючи від переслідувань, Хоткевич певний час знаходився в Західній Україні. Тут, як гадає С.Наумов, для нього відкрився новий «широкий простір для творчості… Його думки і почуття того періоду знайшли відображення в музиці («Гуцульська сюїта»), численних літературних творах (п’єси «Довбуш», «Гуцульський рік», збірники оповідань «Гірські акварелі», «Гуцульські образки» та ін.). Підсумком вивчення української історії стало дослідження «Богдан Хмельницький» [6; С. 68].
Невдовзі, повернувшись у рідний край, Хоткевич залишався вірним національній ідеї не лише у творчості, а й на багатогранній педагогічній ниві. Зокрема, з 1917 по 1936 рік він працював у кооперативній школі, зоотех¬нічнім технікумі, сільськогосподарському, біологічному, музикальному інсти¬тутах. Одночасно організовував концерти бандуристів, створив підручники для класу бандури. Тоді ж на прохання кооперативного видавництва «Рух», яке впродовж 1928 - 1932 рр. видало його твори у 8-ми томах, Хоткевич написав свою автобіографію. Оскільки вона проливає світло і на деякі важливі питання року народження та національних витоків його роду, привертаємо увагу на окремі її фрагменти.
Відомо, що Гнат Хоткевич народився 31 грудня 1877 року. Правда, в окремих навіть офіційних документах його народження значиться 1876 роком. Причину цього пояснює сам письменник: «Родився я, - свідчить він, - дійсно; в Харкові...З моїм родженням теж історія вийшла. Власне, не з родженням, а з метрикою. Коли мені не вистачало року для вступу до техно¬логічного інституту, то я «загубив» свою метрику, пішов до священного кліру церкви, де христився, й попросив, щоб мене зробили на рік старшим. Особи священного кліру завжди були добрі...Й став на рік старшим. Отже, кому це цікаво знати - нехай знає.
Батько мій був граф, потомок великих і славних гетьманів Ходкевичів. Правда, він служив поваром, але то в насідок родинних інтриг (вони ж усе інтригують, оті вельможні пани). Мати моя теж була графиня, Сумського в’єзду Харківської губернії. Між іншим - зазнала ще кріпацтва й добре його пам’ятає ...Розказувала мені матуся, як вони переїхали до Харкова шукать долі, як я народився, а грошей нема, батько не знайде посади» [8; С.8-9].
Проте найвиразніше виявилася національна основа й художнє обда¬рування Гната Хоткевича у його шевченкіані, розстріляній сталіністами. У цьому зв’язку необхідно простежити історію її написання, знущання над автором і вивченням в літературознавстві. Частково вже згадувалось, що львів’яни були одними з перших, які на сторінках журналу «Жовтень» (1964.- №3) порушили цю тему. Певно, авторами тексту про письменника були старший редактор публіцистики журналу А.Ю.Пастушенко та науковий співробітник львівського архіву О.А.Купчинський. По-можливості передамо зміст їхніх думок про деякі особливості шевченкіани Г.Хоткевича, зберігаючи посилання на джерела.
На думку львів’ян, Г.Хоткевича постійно непокоїла мрія написати твір про Тараса Шевченка. Ця мрія - дуже давня, хто знає, коли й зародила¬ся. Може, у вигнанні, коли десятки разів виступав із лекціями «Чим Шевченко великий» та з іншими лекціями, чи, може, тоді, як писав на слова Кобзаря музичні твори (скажімо, хори «Гайдамаки», «Реве та стогне», дуети «За¬цвітає в долині», «Не забудь моїх днів», квартети «Утоплена» та «Хто ме¬не виведе» тощо. Але вона була, вона не давала спокою, з кожним днем вона все більше розгоряється, полум’я її одного разу запалює мозок письменника - і тоді він сідає писати тетралогію «3 сім’ї геніїв» про геніального сина України - Тараса Шевченка.
Мене зовсім небагато років, підкреслюється в журналі «Жовтень», й академік О.Білецький у листі до Г.Хоткевича признається: «Мрію...про те, що не в далекому майбутньому побачу надрукованою вашу чудову повість про дитячі роки Шевченка, яку читав я ...з великим задоволенням» [ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 309, оп. 1, стор. 2232, арк.28-30]. Пізніше в одному з листів Г.Хоткевич конкретизує свій задум: «Біографічний роман із життя Шевченка я задумав писати давно. За моїм планом робота має поділитися на 4 частини. Перша - дитячі роки - мала б назву «Тарасик»; друга - до 38 року - «Тарас»; третя - до арешту – «Тарас Григорович» і четверта - «Шевченко»[ЦДІА УРСР у м. Львові, ф. 309, оп. 1, стор. 2232, арк.25].
«Розпочав роботу, - свідчить далі Г.Хоткевич, -в 1928 році, підготов¬ляючи матеріал для 1-ї частини. В ній я ставив собі задачею рішити питан¬ня - як Шевченко, живши на селі тільки до 15 років, міг серед загаль¬ної русифікації, що стала тоді історичним процесом, не лише зберегти духовний зв’язок із своїм колективом, а стати навіть речником того колективу. Тому 1-у частину я провів під знаком насичення враженнями села. Робота вилилися в 52 др. аркуші. Скінчив я її 30/ІІІ -1930 р., тоді здав до ДВУ... А ...тим часом готував матеріали до 2-ї частини, яка представляється найскладнішою, бо з життя Шевченка у Енгельгардтів, у Вільні й Варшаві ми нічого не знаємо. Доводилося роботу розпочинати так, наче передо мною нікого з дослідників Шевченка не було. Оці два роки - з марта 1930 року і по сей день пішли власне на виявлення умов, серед яких жив Шевченко по виході з рідної хати. Я листувався з Варша¬вою, Вільном, Мінськом, Смоленськом … Києвом, Москвою, Ленінградом ... Я переглянув буквально сотні книжок у всіх бібліотеках м. Харкова».
Звертається увага і на те, що за задумом автора роман про Шевченка мав стати епопеєю на 200 др. аркушів. Дві частини її - «Тарасик» і «Тарас» - були готові до друку і передані видавництвом ДВУ на рецензію М.Скрипникові, третя - «Тарас Григорович» - чекала передруку на машинці. Одночасно з написанням роману появлялися на світ одна за другою його шевченкознавчі статті. Зокрема, такі з них: «Дата виїзду Шевченка з села», «Чи був Шевченко у Варшаві», «Гулак Артемовський С.І. і Шевченко», «Рустем чи Лямпі», «Шевченко і Козачковський», «Цікава інтуїція», «Автобіогра¬фічне в повісті» тощо. Близько тридцяти досліджень. Більшість з них і сьогодні не втратили своєї наукової цінності, бо в них уперше в історії шевченкознавства порушувались ті чи інші актуальні питання з життя Кобзаря. Втім, як згодом встановили дослідники, Г.Хоткевич помилявся з окремих проблем. Так, він безпідставно заперечував факт навчання Шевченка у маляра Рустема, коли перебував у Вільнюсі.
Погоджуємося з львів’янами у тому, що тетралогія «З сім’ї геніїв», якій, однак, не судилося бути викінченою, - вершина творчості Г.Хоткевича, його лебедина пісня. І великий жаль, що вона, ця пісня, лишилася недоспіваною. Але і ті частини, що зберігалися у Центральному державному архіві у Львові - величезна знахідка для української літератури. Ці частини Г.Хоткевич готував у скорченому вигляді на замовлення одного із видав¬ництв України. Рукопис роману в особистому архіві автора був виявлений старшим редактором публіцистики журналу «Жовтень» А.Ю.Пастушенком та науковий співробітником архіву О.А.Купчинським. З їх участю журнал опублікував лише другу частину скороченого Г.Хоткевичем варіанта -»Тарас», де йдеться про віленський період життя Шевченка. До речі, нами були виявлені, прижиттєві його публікації з першої частини цього варіан¬та про дитинство Тараса (Див.: «Червоний шлях».-1930.- №3 і 1931. - №4).
Новим етапом вивчення і поширення шевченкіани Г.Хоткевича є видан¬ня скороченого варіанта його повісті «Тарас Шевченко». Вона складається з трьох частин: «Дитинство», «Отроцтво» і «Юність». Переднє слово до неї належить Івану Денисюку «Гнат Хоткевич і його повість про Шевченка»[7]. На відміну від своїх попередників, цей дослідник торкається деяких проблем теорії життєписного жанру та вперше здійснює коментоване про¬читання повісті «Тарас Шевченко». Кращі його спостереження розлого вводимо до наукового обігу, одночасно дискутуючи з ним з окремих питань.
Скажімо, І.Денисюк. так конструює своє бачення про ним же сформульовані різновиди біографічного жанру, що автори життєписів Андре Моруа та Гнат Хоткевич потрапляють у різні групи письменства. Це трапилось, очевидно, тому, що дослідник не врахував сучасних досягнень з цього питання. На наш погляд, доцільно дотримуватися більш досконалої класи¬фікації цього жанру. Наприклад, надається перевага думці вчених про те, що біографічне письменство «включає в себе дві широкі ниви, одна з яких - то науково-популярні, белетризовані біографії типу тих, що переважають у серії виданих «Жизнь замечательных людей», «Життя славетних» (нині - ''Уславлені імена»), а друга - історико-біографічні твори у власному розумінні слова, суто художні речі різножанрового характеру: романи, повісті, оповідання, п’єси, поеми, цикли поезій, окремі вірші» [5; С.4].
При такій постановці питання до другої групи життєписного жанру треба віднести художні біографії Андре Моруа «Прометей, або Життя Бальзака» та Гната Хоткевича «Тарас Шевченко». Адже їм обом властива правда біографії й відповідна естетична функція методу та стилю її розкриття в межах специфіки історико-біографічного жанру. Але, звичайно, їхні твори – не біографічна хроніка про Бальзака і Шевченка, а художній життєпис цих письменників. Тому у творах даних авторів діють закони відбору як документального матеріалу, так і художньої типізації в межах реалізму. Виходячи з цього, Моруа і Хоткевич (кожен по-своєму) зосереджують увагу на реалістичному відтворенні біографічної правди про Бальзака і Шевченка, дотримуючись історичного й біографічного часу.
Доводиться шкодувати, що І.Денисюк не зробив наукового коментуван¬ня тексту повісті Г.Хоткевича «Тарас Шевченко». Наприклад, у цьому творі на сторінці 155 лише принагідне згадується ім’я професора малярства Віленського університету Яна Рустема. Тут же стисло мотивуються причини того, чому юний Тарас не став учнем цього майстра: мовляв, у Шевченка «надія на можливість учитись відпала. Вчаться тільки багаті» [7; С.156].
Цей мотив Хоткевича був висловлений ним ще більш категорично у статті «Рустем чи Лампі?». «Я маю сміливість твердити, - наголошував Хоткевич, - що Шевченко ні у Рустема, ні у Лампі, і взагалі до Ширяєва ні у кого не вчився» [9; С.38]. Втім, як довели вчені, Г.Хоткевич помиляється. На жаль, цього не помітив І.Денисюк. Потреба у такому коментуванні дик¬тувалась самою істиною. Адже вже тоді, коли видавалась повість «Тарас Шевченко» з цього питання не було проблем. Приміром, у романі О.Іваненко «Тарасові шляхи» (1939-1961) показано навчання юного Тараса у маляра Яна Рустема під час його перебування у Вільнюсі.
Однак відрадно, що І.Денисюк вперше дав відносно розлогу характеристику повісті «Тарас Шевченко». Досліднику здається, що найприкметнішою ознакою стилю, мабуть, є «ота вічна погоння» ловити життя на гарячім вчинку», як висловився колись І.Франко. І повість про Шевченка пише Хоткевич різкими, енергійними масками. Це література фактів, а не рефлексій. Акція, діалог, напружена ситуація, грубуваті, часом драматичні де¬талі, особливий нервовий лаконізм, драматизм - все це зближує повість Г.Хоткевича до кіносценарію» [7; С.11].
Цілком справедливо І.Денисюк відносить повість Г.Хоткевича «Тарас Шевченко» до «літератури фактів». Тільки треба додати, що у самому жит¬тєписі художнє узагальнення таких фактів зосереджується на прямих діях і прямій мові героїв. При цьому достеменні дані про Шевченка збагачують¬ся за допомогою домислу, тобто «такого засобу, коли на підставі певної документальної згадки створюється художня картина, сцена, конструюється діалог, окреслюється портрет тощо» [5; С.43].
Саме у цьому ключі І.Денисюк коментує перший розділ повісті «Дитинство». Він твердить, що тут показано, як найбрутальнішому житті наперекір всьому розвивається могутня й непереможна жадоба творчості – спершу малярської у малого Тарасика, як пробивається крізь усе атомна енергія генія. Хоткевич не зупиняється перед описом найдикіших сцен. Можна б закидати автору, що це натуралізм, наголошує дослідник. Але таке було в житті маленького Шевченка, все це він переніс, переболів, переміг. Так, І.Денисюк звертає увагу на описаний в творі випадок з грішми, коли Тараса карають за чужі гріхи. Тоді виривається з глибини дитячого сирітського серця зойк:
«Мамо! Де ви, мамо? Подивіться, як мучать мене! Не давайте їм мене, мамо! Чистої сорочки я не бачив, голови мені ніхто не змиє… Не спитає ніхто, чи я здоровий, чи не хочу я їсти…Ніхто не покладе руки на голову і не погладить мене, мамо… Та де ж ви, мамцю? Та прийдіть же сюди, розв’яжіть мені ноги й виведіть звідси, мамо-матусю! Ой, скоріше ж приходьте, бо немає в мене сил терпіти, й я все одно сам собі смерть заподію!»[7; С.12].
Треба додати, що у цьому уривку письменник експресивно здійснював трансформацію справжніх фактів про знущання нелюдів над малим Тарасом. Засобом внутрішнього монологу героя автор психологізує його почуття й думки, простежує динаміку їх руху. Цим досягає значної майстерності. Але він вдається до зовсім іншої манери живописання, коли показує вчинки кривдників над хлопцем.
Причому Г.Хоткевич залучає до твору вірогідні факти, які мали місце в житті. Скажімо, дослідник І.Денисюк звернув увагу на різні типи дяків-вчителів Тараса. На його думку, у кожного з них – своя філософія, свій жаргон, кожен з них артистично неповторний, викінчений тип. От хоча б взяти дивака-хіроманта отця Мардарія. Він не тільки у відношенні до Шевченка такий, але у всьому житті туманно-плутаний, без сенсу для інших, проте лукавомудруствуючий для себе. Люди, з якими зустрічається на своєму тернистому шляху Тарас, - а їх десятки, сотні, наголошує дослідник, це живцем вихоплені з ХІХ століття типи. Вони невичерпна розмаїть великої галереї пластичних типів – чи не найбільша художня цінність повісті.
Посилаючись на матеріали журналу «Жовтень» про задум Г.Хоткевича написати роман про Кобзаря, І.Денисюк вказує, що повість «Тарас Шевченко» «є скороченим варіантом роману… На жаль, адаптацію Хоткевич провів так, що цікаво поставлена проблема в ній не вирішується. Очевидно, в романі показано широко різноманітні впливи на Тараса. Там, як свідчить Платонида Володимирівна ( дружина Г.Хоткевича – І.Б. ), кількасот сторінок присвячено лише описові весілля Катерини. Прочитавши ж розділ про дитинство Тараса в адаптованій повісті, ми можемо вигукнути Шевченковими словами: «Я бачив пекло!» Найбільша увага звернута тут на зображення страждань, поневірянь Тараса. Той поетичний світ, який він почерпнув з України, якось відійшов на задній план, а то й зовсім відступив у книзі» [7; С.13].
Вчений висловив жаль, що другий розділ «Отроцтво» слабший за перший. У ньому описується перебування юного поета у Вільнюсі. Та й сам автор визнає, що для нього цей розділ був найскладнішим, бо мав мало матеріалів про це. Проте, гадає І.Денисюк, цей розділ читається, може, з найбільшим інтересом. Письменник вдало відтворює клімат панського побуту, деморалізацію двірні, нікчемність інтересів Енгельгардтів – батька й сина, володіє хистом сатирика.
Даючи широке соціально-політичне тло, автор мотивує цим витоки формування духовного світу Шевченка. Майбутній поет, гадає дослідник, знайомиться з визвольним рухом поляків. Одночасно він спостерігав і недоліки цього руху. Шкода, що Г.Хоткевич не окреслив виразніше постаті Емілії Пляттер, «вождя повстанців», яку так натхненно оспівував Міцкевич у вірші «Смерть полковника». Так само, настійно докоряє вчений, без глибокого значення для Тараса промигнула швидко на сторінках повісті колоритна фігура Елизавети Ксаверівни Воронцової, близької людини до Пушкіна, а пізніше - до Акакія Церетелі. Можливо, вільнюські впливи на Шевченка трохи перебільшені. Але, завершує свої міркування вчений, еволюція Кобзаря простежена вельми цікаво.
Про третій розділ повісті – «Юність» І.Денисюк розмірковує занадто стисло. Він вважає, що тут Петербург часів Шевченка малюється досить колоритно. Спочатку Шевченкові важко було розібратися в людях, у культурі столиці. Але поступово він пізнає це місце досить глибоко. Пізнає долю великої і маленької людини у ньому, захоплюється вільнодумством Пушкіна і Лермонтова.
І.Денисюк має рацію в тому, що відомі постаті культурних діячів у петербурзькому періоді Шевченка зображені блідіше, ніж у попередніх розділах ті типи, які переважно були витворами фантазії Хоткевича. Письменник має більшу художню уяву, ніж хист детектива у відчутті історичних документів. Зокрема, блідо й невиразно накреслено українське оточення Шевченка в Петербурзі. А між тим, саме у ньому варто б пошукати, як нам здається, відповіді на поставлене Хоткевичем питання, що примусило Шевченка в столиці Росії писати українською.
Цілком ймовірне припущення І.Денисюка, що у ті часи в Петербурзі нагадати про Україну було кому. До столиці величезної країни з’їжджалися люди різних національностей, переважно молодь, щоб здобути освіту. У пошуках освіти, служби потягнулися до Петербурга й українці. Тим часом, підкреслює вчений, у повісті якось губляться постаті Гребінки і Григоровича. Між тим вони багато важили у формуванні Шевченка як українського поета. До речі, на нашу думку, цей недолік виявився і в повісті О.Ільченка «Петербурзька осінь».
Проте варто погодитися з такими висновками дослідника: всі ці недоліки в повісті Г.Хоткевича «Тарас Шевченко» відходять на третій план перед хвилюючим змістом цього твору і рельєфністю живописання автора. Розстріляна у 30-х роках ХХ століття разом з Г.Хоткевичем нині вона знову масштабно оживає, поповнюючи духовну скарбницю незалежної України.
Таким чином, нами здійснена спроба оглянути головні праці сучасних дослідників громадської й творчої діяльності Гната Хоткевича, простежити процес повернення до літературного активу його мужньої й талановитої постаті. Особлива увага нами була приділена стану вивчення шевченкіани Гната Хоткевича. Не все у згаданому можливо передати, вивіряючи за жанровими особливостями. Нове прочитання шевченкіани Хоткевича залишається актуальним і донині.
Література
0. Болабольченко А. Гнат Хоткевич. Біографічний нарис. – К.: Літопис, 1996.
0. Братусь Іван. Аспекти вивчення жанрових особливостей історико-біографічних творів//Сучасний погляд на літературу. – К., 2000. – С.128-132.
0. Денисюк Іван. Гнат Хоткевич і його повість про Шевченка // Хоткевич Гнат. Тарас Шевченко. Повість. – Льві: Каменяр, 1966.
0. Із мандрів життєвих // Жовтень. – 1964. - №3.
0. Мельничук Б. Випробування істиною. Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі ( від початків до сьогодення ) – К., 1996.
0. Наумов Сергій. Аполітичний культуртрегер? Гнат Хоткевич в українському національному русі // Слово і час. – 1999. - №12.
0. Хоткевич Гнат. Тарас Шевченко. Повість. – Львів: Каменяр, 1966.
0. Хоткевич Гнат. Спогади, статті, світлини. – К.: УКСП «Кобза», 1994.
0. Хоткевич Гнат. Про Шевченка. З архівних джерел. – К.: Літопис, 1999.
Мандри шевченковими шляхами
А
ктивні й плідні пошуки О.Іваненко у жанрі малих та середніх форм історико-біографічного масиву слугували формуванню якісно нового естетичного бачення і підготовки її до написання вагомого життєписного роману «Тарасові шляхи» (1939-1961). За свідченням самої письменниці, у цей твір (поруч із романом «Марія») вона «вклала всю свою душу і серце». Він для неї став «найціннішим духовним скарбом» [14]. Не випадково цей роман дістав визнання вчених і читачів. Так, Ю.Кобилецький вважає, що він є «значним надбанням всієї історико-біографічної прози» [82; С.68]. У цей же час С.Крижанівський оцінює його як «епопею життя нашого Кобзаря» [84; С.67]. «Він заслужено зайняв , – наголошує І.Ходорківський, – почесне місце серед кращих творів про великого українського поета» [141; С.76].
З боку вчених спостерігається одностайність в оцінці даного твору. Скажімо, С.Іванюк стверджує, що роман «Тарасові шляхи» є «один із класичних творів української літератури для дітей» [71; С.105]. Характерно, що майже через сорок років після виходу цього твору не знизилася висока його оцінка. Б.Мельничук, простежуючи крізь призму історичної та художньої правди шлях розвитку української історико-біографічної літератури, дійшов до висновку, що повчальним є досвід О.Іваненко «в осяганні історичної правди» [98; С.20]. Тому, вважаю, роман «Тарасові шляхи», попри нашарування ряду штучних ідеологічних сентенцій, все ж витримав іспит часом і належить до активу духовних цінностей України.
Але, очевидно, вагомість роману О.Іваненко «Тарасові шляхи» стане ще більш переконливою, коли розглянути його у контексті навіть деяких кращих зразків творів про Шевченка, написаних нащадками і сучасниками. Тим паче, як справедливо зазначають дослідники, наша історико-біографічна література розвивається в основному як література про письменників. Характерно, що у цьому жанрі чільне місце посідає саме шевченкіана. За підрахунками, які наводить Б.Мельничук, посилаючись на картотеку чернівецького професора І.Співака, «шевченкіана нараховувала донедавна не менше шести тисяч творів» [98, С.8]. Це далеко не повні підрахунки. Але доволі значні цифри. До речі, мною підраховано, що про Івана Котляревського написано біля тисячі життєписних і наукових творів [15, С.18].
Досліджуючи сторінки роману «Тарасові шляхи» в ключі творів його попередників і сучасників, слід брати до уваги також свідчення самої О.Іваненко про те, що вже юначкою знала твори класиків про Кобзаря. Так, на святах поета вона декламувала напам’ять вірш О.Афанасьєва-Чужбинського «Шевченкові» (1841). Відомо, що цією поезією прийнято починати відлік життєписів про Шевченка. Вона знала посвяти В.Александрова «Брате-голубе Тарасе!» (1846), М.Максимовича «На святе Благовіщення» (1858), М.Некрасова «На смерть Шевченка» (1861), О.Навроцького «Сумує і плаче» (1861), О.Кониського «На похорон Шевченка» (1861), Ю.Федьковича «В осьмий поменник Тарасові Шевченкові на вічну пам’ять»(1868).
На виступах перед читачами О.Іваненко, згадуючи про літературні джерела роману «Тарасові шляхи», називає шевченкіану М.Старицького «На спомин Т.Г.Шевченка» (1881), І.Франка «Могила Тарасова» (1884), І.Нечуя-Левицького «В концерті» (1886), М.Коцюбинського «Шевченкова могила» (1890), П.Мирного «Пригода з «Кобзарем» (1906), Лесі Українки «На роковини» (1911), Б.Лепкого «В Тарасові роковини»(1915). І часто шкодувала, що у ХІХ ст. драматурги обійшли увагою Шевченка. «Очевидно, – як гадає Л.Зелінська, – реалізувати самосвідомість поета, оживити образ ілюзією дії, сценічного буття непросто, коли поет став «зацілованою» (за словами В.Стефаника) іконою» [56; С.25].
Інша ситуація склалася в українській шевченкіані у ХХ ст., коли набуває нової якості й масштабу проза історико-біографічного жанру. Відомо, що витоки цього жанру сягають сивої давнини. Його зразки вже відомі старогрецькій літературі. Якщо в період середньовіччя біографічна література була представлена життями святих, то в епоху Реформації і Просвітництва персонажами життєписів ставали також представники культури, мистецтва і громадські діячі. Наприклад, книги Д.Вазарі «Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів» (1550), Д.Босуелла «Життя Семюеля Джонсона» (1791) тощо. Почасти ці традиції були продовжені у ХІХ ст. Маю на увазі семитомну біографію Д.Локхарта «Життя Вальтера Скотта» (1836-1838), тритомник Д.Форстера «Життя Чарльза Діккенса» (1872-1874) тощо.
У період правління королеви Вікторії (1837-1901) на ниві цього жанру був виплеканий вікторіанський стиль, якому притаманна уславлювальна традиція. Від авторів біографії вимагалося дотримання, так би мовити, правил пристойності. Іронізуючи з цього приводу, Андре Моруа писав: «Особисте життя людини, її повсякденні заняття, її слабкості, її захоплення, її помилки належало обходити мовчанкою. В тих же випадках, коли пригоди були надто скандальними, слід було обмежуватися туманними натяками»[102; С.402].
За цих обставин хвиля ідеалізації героїв заполонила чимало так званих вікторіанських біографій. Проте на початку ХХ ст., коли ця королева зійшла зі сцени політичного життя, з’явилася критика омертвілих традицій вікторіанської біографії, намітився відхід від них у бік реалізму і критики «тихого абатства, де громадилися монументи в парадних одіяннях» (А.Моруа). Одним з перших англійських письменників, що намітив новітній підхід у створенні історико-біографічних творів, був Літтон Стречі, автор відомих життєписів «Знамениті вікторіанці» (1918) і «Королева Вікторія» (1921). Як влучно помітив Б.Мельничук [98], ці твори вперше були пройняті скептично-іронічним, нерідко саркастичним ставленням до поважних діячів вікторіанської епохи. У них нищівно зриваються з вельмож шати ідеалізації, в які їх запинали представники старої біографічної школи.
Для більш чіткого уявлення про побутуючі тоді різні тенденції в сфері історико-біографічного жанру скористаюся їхньою порівняльною характеристикою, яку дав Андре Моруа: «Прочитайте сторінку вікторіанської біографії, а потому сторінку з біографії Стречі. І ви тут же впевнитесь, що перед вами зовсім не схожі книги. Книга Тревельяна чи Локхарта, як би добре вона не була написана, передусім історичний документ, книга ж Стречі передусім твір мистецтва. Стречі вмів, дотримуючись історичної достовірності, одягти свій матеріал в ідеальну форму, і форма ця була для нього понад усе» [102; С.397].
Поява на початку ХХ ст. нових життєписних шкіл із достеменно новим баченням людини не обмежується лише ім’ям Літтона Стречі. В подібному ключі були написані романи Ірвінга Стоуна «Спрага життя» (про Ван Гога, 1934), «Моряк у сідлі» (про Джека Лондона, 1938), Андре Моруа «Лелея, або Життя Жорж Санд» (1952), «Олімпіо, або Життя Віктора Гюго» (1954), «Прометей, або Життя Бальзака» (1965) тощо.
Обґрунтування закономірностей зародження та розвитку історико-біографічного жанру нового типу, його специфіки знайшло вираження у вельми професійно глибоких працях Ірвінга Стоуна «Біографічна повість» (1966), Андре Моруа «Сучасна біографія» (1968). Спостереження цих класиків англійської й французької літератур заслуговують на спеціальну розмову.
Якщо мати на увазі висловлювання А.Моруа, то для нього провідна риса сучасної біографії – це «сміливі пошуки істини» і «передусім правди». «Ми, - наголошує він, - не бажаємо, щоб біограф керувався упередженими ідеями; ми бажаємо, щоб він відштовхувався від зібраних ним фактів до узагальнених висновків» [102; С.400-401]. В той же час І.Стоун вважав, що «мета кращих творів цього жанру завжди благородна. Вона полягає в умінні за сухим нагромадженням фактів бачити реальність і розкрити для всіх справжнє бачення їх. Це означає більш сміливе і більш проникливе дослідження історичних даних в порівнянні з межами припущень істориків» [132; С.343].
Національна потреба обумовила і новий етап розвитку української шевченкіани. Маючи дотичність до світових обріїв цієї гілки літератури, її творці за складних суспільно-політичних умов тогочасної України активно здійснювали творчі пошуки в історико-біографічному жанрі. Як слушно зазначають дослідники, впродовж майже всього ХХ ст. мали місце дві основні тенденції при трансформуванні біографій видатних майстрів художнього слова, зокрема образу Т.Г.Шевченка. Наприклад, одні автори значно заідеологізували образ Кобзаря, підганяли його до шаблонних догм соціалістичного реалізму, хоча це суперечило сутності натури поета. Скажімо, цим позначені п’єси С.Голованівського «Поетова доля», В.Суходольського «Тарасова юність», Ю.Костюка «Тарас Шевченко» тощо.
Але переважна більшість українських письменників, хоч тоді і залежала від класового принципу, створила значний масив життєписів про Шевченка, які в основних своїх тенденціях значно наближені до історичної правди. Частина таких творів відібрана упорядниками для доволі розлогого збірника «Т.Г.Шевченко в художній літературі» (1964). При цьому багато цих творів у різні роки побачили світ окремими виданнями. Як на мене, найбільший розголос отримала прозова шевченкіана Г.Хоткевича, С.Васильченка, О.Іваненко, О.Ільченка, З.Тулуб, Л.Смілянського, В.Шевчука, Н.Лівицької-Холодної і ін.
Характерно, що у концептуальному плані історико-біографічні твори згаданих письменників, попри різні задуми і художні виміри, мають чимало спільного. Скажімо, наявна близькість першої частини роману О.Іваненко «Тарасові шляхи» (1939) і першої частини задуманої тетралогії Г.Хоткевича «З сім’ї геніїв», уривки якої були надруковані в журналі «Червоний шлях» (1930, 1931) [146]. Повністю ця частина надрукована лише 1966 року під заголовком «Тарас Шевченко». Високо оцінюючи цей твір Г.Хоткевича, Н.Шумило підкреслила, що у ньому показано роль Кобзаря «у розвитку народного самоусвідомлення… Така постановка питання дала письменникові можливість розвинути ідею духовного та національного» [169]. Похвально, що подібне ідейне звучання властиве і роману О.Іваненко «Тарасові шляхи». Сама письменниця свідчить: «У кінцевому результаті, як на мене, у романі постав образ національного героя-гуманіста, який возвеличив рідну Україну, вивів її на арену світової культури» [14].
Дослідники вже звернули увагу на те, що перша частина роману О.Іваненко «Тарасові шляхи» також частково близька до класичної повісті С.Васильченка «В бур’янах» (журнальна назва «Дитинство Т.Шевченка»(1938) [25]. У них навіть повторюються окремі епізоди про дитинство Тараса, почасти подібні ліричні інтонації. Гадаю, що тут більше дали про себе знати закони типології, спільний об’єкт художнього дослідження. Проте погоджуюсь з дослідниками в тому, що у своїй ранній шевченкіані тоді ще молода О.Іваненко поступалася С.Васильченку художнім і теоретичним досвідом, не уникла схематизму при зображенні персонажів. Згодом вона подолає цей недолік.
Деякі дослідники ставлять в один ряд першу частину роману О.Іваненко «Тарасові шляхи» (1939) і повість О.Ільченка «Серце жде» (1939, друга редакція «Петербурзька осінь», 1941). Але ця близькість між ними дещо умовна, навіть з огляду на часову площину зображуваного. Якщо у першому із них йдеться про дитинство Тараса, то у другій – про його життя в Петербурзі після повернення із заслання. І все ж, зауважує О.Галич, оцінюючи повість О.Ільченка з позиції сьогодення, не можна не сказати і про окремі прорахунки письменника, а можливо, і про свідому данину культу Сталіна [28, С.138]. Хоч би як там не було, а в повісті практично відсутнє українське оточення Шевченка в Петербурзі. Подібного закиду не зробиш на адресу О.Іваненко, коли мати на увазі відповідну частину її завершеного роману «Тарасові шляхи».
Для визначення місця роману О.Іваненко «Тарасові шляхи» у контексті історико-біографічної шевченкіани доцільно назвати ще й роман Л.Смілянського «Поетова молодість» (1960-1962). На думку І.Булашенко, «після С.Васильченка досі ще ніхто з такою переконливістю не розкрив внутрішнього світу Шевченка, як це здійснює Л.Смілянський». Втім, належно оцінюючи вагомість цього роману, нема підстав його захвалювати. Якщо вже визначати після С.Васильченка відносно вершинний зразок нашої шевченкіани, то, мабуть, доцільно згадати твір О.Іваненко «Тарасові шляхи». Адже він, як справедливо наголошує Б.Мельничук, є «першим (підкреслення моє – І.Б.) в світовій шевченкіані закінченим романом, що обійняв усе життя нашого національного пророка (другим став роман-есе Єжи Єнджеєвича «Українські ночі, або Родовід генія») [98; С.258].
Але перш, ніж почати аналіз ідейно-естетичної організації роману «Тарасові шляхи», слід розкрити в межах можливого грані його жанру. Заснований на засадах причинно-часової розповіді, він є найсучаснішим зразком історико-біографічного типу. Ввібравши в себе кращі риси українських та зарубіжних історико-біографічних творів життєписного жанру, роман О.Іваненко репрезентує їх в оновленому вигляді із більшою увагою до духовності історичної особи. Письменниця не лише відтворює історичні події та факти з життя Шевченка (це обов’язкова вимога даного жанру), а й за допомогою почасти художнього вимислу та особливо художнього домислу прагне показати їх у психологічному ракурсі, портретних характеристиках, різноманітних картинах, пейзажах і діалогах. Внаслідок цього твір «Тарасові шляхи», зберігаючи подієву основу, частково переймає деякі ознаки умовно-асоціативної організації біографічного матеріалу. Серед них такі, як чергування монологів авторки та історичної особи, включення в ланцюг подій ліричних вставок, ретроспекції тощо.
В романі «Тарасові шляхи» дала про себе знати і така ознака історико-біографічного жанру, як наявність у ньому особистості самої авторки. Якщо у ранніх формах біографії письменник був непомітним, то вже в новому життєписі (і, звичайно, в «Тарасових шляхах») він виступає коли не прямим персонажем, то принаймні видно його чіткий відбиток в осягненні історичної та художньої істини, у зображених образах та подіях. Погоджуюсь з А.Акимовою в тому, що «авторське забарвлення в біографії дуже важливе, але воно в жодному разі не повинне затемняти її об’єктивного змісту» [2; С.348]. З цього питання ще більш категорично виступає Я.Кумок: «Час зрозуміти, що біографія є творчим актом самого біографа» [89; С.28].
При з’ясуванні жанру життєпису «Тарасові шляхи» необхідно, як підкреслюють дослідники, виявити міру людинознавчої плоті героя. З цього питання існують різні точки зору. Так, І.Ходорківський вважає, що «у біографічних творах визначальними (підкреслення моє – І.Б.) є не стільки факти біографії, скільки творчість митця, його творча лабораторія, в якій розкривається психологія художнього мислення» [142; С.10]. У монографії Б.Мельничука «Випробування істиною» знаходимо посилання на протилежні думки, автори яких надають перевагу в художній біографії особистості героя. Зокрема, наводяться такі висловлення Б.Бурсова: «Писати біографію письменника – в першу чергу писати про те, якою він був людиною» [24; С.82].
Як на мене, ці протилежні думки дослідників мають полемічний характер. Адже в ідеалі справжній історико-біографічний твір про письменника мусить подати у неповторній єдності як особистість митця, так і таїни його творчої лабораторії. Принаймні цього прагнула О.Іваненко у романі «Тарасові шляхи». У ньому зроблена серйозна заявка на всебічне розкриття особистості й специфіки творчості Шевченка. Впродовж усього роману письменниця розкриває різні грані характеру поета і нерідко показує муки його творчих пошуків.
У процесі виникнення і розвитку історико-біографічний жанр ввібрав у себе наукову і художню сутність, що надало йому особливої колоритності. Скажімо, при створені життєписного твору автор покликаний поєднати в собі вдумливого дослідника та обдарованого майстра художнього слова. Один з корифеїв англійської історико-біографічної літератури І.Стоун зазначав: «Саме дослідницька частина роботи і надає сторінкам біографічної повісті переконливісті, а та, в свою чергу, дозволяє читачу відчути, що саме цей літературний плід має здорове ядро» [132; С.337].
Роман О.Іваненко «Тарасові шляхи» та її спогади «Мої Тарасові шляхи» свідчать, що письменниця сумлінно дотримувалася цієї вимоги історико-біографічного жанру, провела ґрунтовну дослідницьку роботу під час написання твору. У високій оцінці такого її подвижництва вчені виявили одностайність. Якщо І.Ходорківський та М.Скорський розцінили дослідження письменниці як вагоме джерело твору, то Б.Мельничук вбачає в ньому ще й серйозну передумову осягнення історичної та естетичної істини. На його думку, «глибоке опанування всіма аспектами історичної правди, пов’язаної з постаттю митця, – найперша запорука досягнення і правди художньої» [98; С.23].
Звідси, як на мене, є потреба бодай штрихами висвітлити історію написання роману «Тарасові шляхи», різні форми проведення письменницею досліджень. Останнє здійснювалось за законами життєписного жанру і напружено. «Історико-біографічний, – свідчить О.Іваненко, – це найтрудомісткіший, найвідповідальніший жанр і якої праці вимагає! Тисячі сторінок треба перечитати в бібліотеках, стільки справ перегорнути в архівах, стільки міст треба самій подивитися, стільки місць відвідати» [62; С.4].
У статті «Мої Тарасові шляхи» О.Іваненко, розкриваючи зміст цієї нелегкої праці під час написання роману, виділяє ряд важливих моментів. Насамперед вона провела вивчення творчості Шевченка. Виявляється, ще з дитинства майбутня письменниця почала духовно збагачувати себе бентежною поезією Кобзаря і його незнищенною любов’ю до України. «Ім’я Тараса Шевченка, – свідчить О.Іваненко, – з перших кроків мого життя було мені відоме і близьке… Щороку в березні місяці в Шевченкові дні влаштовувались ранки та вечори… У залі портрет Шевченка, оздоблений вишитими рушникам, квітами. Ми всі в українських вбраннях, слухаємо, схвильовані і зворушені, доповідь про його життя, гірке і прекрасне, потім виступаємо самі, потім всі співають стоячи його «Заповіт» [62; С.21-22]. І в часи настання її зрілості цей процес поглиблювався та набирав масштабності. Одночасно з багатогранної спадщини Шевченка О.Іваненко вбирала в себе дух українського народу, його драматичну історію й національну самобутність.
Роман «Тарасові шляхи» має реальну основу. Його появі, як пише письменниця, передувало «доскональне, максимально можливе вивчення не лише життя основного героя, а й доби, оточення» [62; С.54]. Цього письменниця досягла внаслідок напруги сил і властивої їй кмітливості. На думку В.П’янова, про створення цього роману можна написати гостросюжетний твір, майже пригодницького характеру [120; С.19]. Вражає сама мета авторки – «по можливості побувати у всіх місцях, зв’язаних з Тарасом Шевченком» [62; С.26]. Тим більше, що на шляху її здійснення довелося подолати численні труднощі й пригоди.
О.Іваненко починала свої Тарасові шляхи з відвідання місця народження поета і закінчила могилою, де нині зберігається його прах. Побувала у Вільно (Вільнюсі), куди на певний час закинула доля юного Тараса. Вдалою була її подорож до Петербурга. Тут у Літньому саду ходила письменниця по місцях першої зустрічі Шевченка з художником І.Сошенком. Особливо її зворушило перебування в класах Академії мистецтв, де навчався і жив після заслання поет. Вона побувала і в Ермітажі. Трагічні шляхи Тараса повели О.Іваненко і по місцях, де поет відбував заслання…
Серйозними і захоплюючими були студії О.Іваненко над архівами, спогадами про Шевченка його сучасників і нащадків, численними працями літературознавців та художньою шевченкіаною. «Мені треба було, – пригадує вона, – перечитати першоджерела, самій погортати давні пожовклі аркуші, а не тільки познайомитися з тим, що надрукували літературознавці в своїх дослідженнях» [62; С.32]. Цей невтомний пошук сприяв відкриттю нею нового в характерах, взаєминах і побуті героїв та дав їй свіжий і динамічний заряд [17].
Дослідники вже звернули увагу на те, як перед написанням першої частини роману «Тарасові шляхи» О.Іваненко все «відклала і стала «чумакувати». За порадою відомого вченого Павла Попова письменниця уважно простудіювала народні пісні і легенди про чумаків, про їхні побут і звичаї. Тонке музичне обдарування О.Іваненко сприяло тому, що вона не тільки проникливо засвоїла ноти з чумацькими піснями, а й «всі переграла на піаніно». Так народився у романі, як підкреслює письменниця, «розділ про, можливо, єдиний світлий час юних років Тараса… один з найважливіших розділів книги і один з моїх найулюбленіших» [62; С.41].
Чим глибше О.Іваненко занурювалася в таїни архівів, щоденників і листів, тим більше виявляла фактів для правдивого і колоритного зображення Кобзаря та його оточення. Так, від уважного прочитання через лупу нерозбірливих рядків щоденника художника Аполлона Мокрицького, другом якого по Академії мистецтв був Шевченко, вона довідалась про приязні взаємини Тараса з його вчителем Карлом Брюлловим, про відвідини Пушкіним й Жуковським майстерні Брюллова. Але, як наголошує письменниця, «найдужче хвилюють сторінки, де йдеться про Тараса. Я переписую з щоденника записи розмови з Брюлловим. Його блискучі характеристики світових майстрів живопису після відвідин Ермітажу. Тепер я іншими очима погляну на них» [62; С.34].
О.Іваненко виявила розуміння того, що художня правда про Шевченка залежить передусім від ступеня опанування історичної правди про нього. Звідси її постійне прагнення проникнути в сутність великих і малих фактів. Так, вона здійснила подорож до Ташкента, щоб самій прочитати корабельний журнал Бутакова, під орудою якого Шевченко плавав по Аральському морю. Безумовно, це сприяло живому відображенню експедиції, наповнило оповідь про Шевченка правдоподібними деталями.
Особливий інтерес становлять пошуки письменницею обставин появи перших перекладів творів Кобзаря для ІІІ відділу. Її бентежило питання: «Хто саме зробилв ці підрядники для Дубельта і Орлова? Багато варіантів, припущень виникало, і раптом це вилилося в образі збіднілого, доведеного до крайнього ступеня злиднів маленького чиновника, українця з походження, загубленого в петербурзьких нетрищах, якому за могорич дав перекласти пихатий, набундючений родич – службовець ІІІ відділу, наказуючи навіть не перекласти, а «переписать с малороссийского наречия» [62; С. 37]. З цього факту в романі постала картина напруженої психологічної колізії.
Погоджуюся з І.Ходорківським у тому, що для створення правдивої художньої біографії Шевченка письменниця подолала складний процес вживання в свого героя, подолала колосальні історичні й біографічні пласти заради переплавлення їх в живі сторінки роману [142; С.42]. З чистим сумлінням О.Іваненко засвідчила: «… Я пройшла по всіх його шляхах, і от тепер він, хто став для мене таким близьким, кого я намагалась зрозуміти в усіх його людських стражданнях, немов знову вмирав, самотній, у своїй кімнаті-майстерні в Академії мистецтв. Я так плакала, коли писала ці сторінки» [62; С.46].
Одночасно з дослідженням джерел для роману «Тарасові шляхи» О.Іваненко принагідно висловила слушні думки про специфіку зображення персонажів у історико-біографічних творах. Відкидаючи «вигадування різних подій і фактів, яких не було в житті Тараса» [62, С.32], вона твердо відстоювала класичний принцип реалізму. «У моїй роботі, – свідчить письменниця, – для мене стали дороговказами слова Пушкіна: «Обременять вымышленными ужасами исторические характеры и немудрено и невеликодушно». Мені здається, що це особливо «невеликодушно» для такої постаті, як Шевченко, для його трагічного життя, сповненого несподіваних шляхів і подій» [62, С.32].
Доцільно також розглянути намір О.Іваненко у контексті сучасного розуміння вимог до авторів життєписних творів. У нас вже була нагода висловитися із цієї проблеми, рецензуючи ґрунтовну монографію Б.Мельничука «Випробування істиною» [19, С.85]. Погодижується з цим вченим у тому, що правду в історико-біографічному творі варто було б кваліфікувати як правду життя видатної особистості в найтісніших зв’язках з середовищем, з якого вона вийшла та в якому діяла і з часом, на який припадає те життя.
Відомо, що Б.Мельничук високо оцінив досвід О.Іваненко в осяганні історичної правди, пославшись на її романи «Тарасові шляхи» і «Марія». Гадаємо, варті пильної уваги й теоретичні орієнтири письменниці з цього питання. «Правди, тільки правди, - наголошувала О.Іваненко, – вимагав він – Пушкін – від книги. «Историческая правда есть настоящая поэзия, заключающаяся в самой жизни». Це було для мене одним з основних правил в роботі над «Тарасовими шляхами», і над історичними оповіданнями» [62; С.54].
Втім, від бажання до його здійснення – велика дистанція. На шляху до художньої істини О.Іваненко мала знахідки і втрати. Та про це окремо зазначимо при аналізі роману «Тарасові шляхи». Тут доцільним уявляється звернути увагу на те, що сам процес перетворення фактів на естетичну композицію, на думку вчених, невіддільний від таких понять, як художній вимисел і художній домисел. На жаль, до цього часу існує різнобій при визначенні даного поняття. Так, А.Гулига однозначно заявляє: «Біографії не потрібен вимисел» [33; С.190]. Протилежну думку висловив І.Мотяшов: «Правда твору мистецтва, художня правда виникає лише як взаємодія життєвих факторів і художнього вимислу, як наслідок їх злиття» [104; С.10].
З цього питання найбільш виважену й реальну позицію обіймає Б.Мельничук. У вже згаданій монографії він обґрунтовано доводить: вимисел і домисел завжди притаманні історичним та історико-біографічним творам, показує їх рівну естетичну функцію. Вони обидва невіддільні від уявлення, фантазування, але міра їх у тих і тих творах не є однаковою: в першому маємо справу з повним вигадуванням, коли письменник за допомогою вимислу передає життєві й історичні закономірності, організує їх у художню композицію та моделює образи-персонажі; у другому – він користується домислом при зображенні пейзажних картин, портретів героїв, діалогів тощо.
Водночас, – зазначає вчений, – міра художнього вимислу й домислу значно зростає в історико-біографічному романі, повісті, драмі, поемі. Переважно обидва ці засоби ґрунтуються тут на документальній основі, але інколи можуть їх не мати. У творах такого жанру загальновідомі особи оточуються вигаданими людьми, робляться певні хронологічні зміщення. Як правило, це має місце в п’єсах, де потрібна максимальна концентрація дії, а в поетичних рамках подекуди опускається чимало невідповідних їхньому ладові біографічних фактів і деталей.
Вельми важливо, що у своїх теоретико-публіцистичних виступах О.Іваненко теж (принаймні тричі) торкається подібного питання. В основному її роздуми на дану тему і нині мають певне теоретичне і практичне значення. Правда, в творах історико-біографічного жанру вона надає перевагу художньому домислу. «Домисел, – міркує О.Іваненко, – я переконана, мусить бути лише вірогідним тлом для виявлення характерів, для відтворення доби, основних речей і проблем того часу, про який пишу. Але як важко іноді в хвилях бездонного океану матеріалів знайти «правду» !» [62; С.54-55].
Справді, О.Іваненко довелося попередньо здійснити комплекс засобів для вираження художньої правди в романі «Тарасові шляхи». Вона засвоїла кращі світові зразки життєписних творів і шевченкіану своїх попередників, певною мірою проникла у таїни класичного реалізму, історико-біографічного жанру та міру в ньому художнього вимислу і художнього домислу. Визнано її сумління на ниві збирання і відбору історичних джерел для роману. Помітне активне вживання письменниці у дивовижний світ свого героя. За цих обставин впродовж понад двадцяти років вона створювала роман «Тарасові шляхи», який зайняв чільне місце в бурхливому потоці світової та вітчизняної шевченкіани.
Появі роману «Тарасові шляхи» передувало не тільки вивчення його джерел, а й одночасне поетапне їх осмислення спочатку у малих і середніх життєписних формах. Причому прямим поштовхом для появи задуму і його художнього вираження було відзначення 125-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка. Як пригадує письменниця, спочатку про малого Тараса вона написала оповідання «Чорний шлях». Потім побачила світ її невелика повість для дітей «Тарасові шляхи» (1939).
У трьох наступних перевиданнях, 1947, 1951 і 1954 роки, цей твір доповнювався і поглиблювався. Поступово він переріс у великий життєписний роман «Тарасові шляхи» (1961), в якому художньо досліджується весь життєвий шлях Тараса Шевченка. Це було здійснення, розповідає О.Іваненко, її «власного замовлення душі і серця… жаданням всіх моїх юних читачів. А за двадцять років праці з невеличкого оповідання виріс роман на 58 аркушів» [62, С.24].
Магістральним стержнем розвитку сюжету роману «Тарасові шляхи» є поглиблення і розширення суспільного і морального конфлікту, випробування фізичних і духовних сил Шевченка. Одночасно в романі простежуються погляди поета і його прихильників з таких актуальних питань, як доля поневоленої України, людська честь, національна гідність і патріотизм. Характерно, що розкриттю цього підпорядкований масив образотворчих засобів, розповіді авторки, провідного героя і другорядних персонажів.
Художня структура роману «Тарасові шляхи» заснована на принципі причинно-часової послідовності викладу історичних подій і життєвого шляху Шевченка. У відповідності до цього твір складається з п’яти розділів. В свою чергу в кожному із них по-різному будується внутрішня композиція. Це обумовлюється постійною зміною руху сюжету, епічних і ліричних потоків та простору й часу, в межах яких відбуваються події й діють персонажі, зокрема Шевченко. Так, у першому розділі «Сирота в свитині» письменниця дещо обмежує себе часовим простором. Вона оповідає головним чином про гірке дитинство Тараса, пробудження у нього національного почуття, потягу до знань і малярства.
У другому розділі «Художник» (1830-1840) простежується формування професійної й моральної особистості Шевченка. У центр уваги ставляться такі важливі факти, як перебування Тараса у Вільно в маляра Яна Рустема та взаємини з юною Дзюнею Гусиковською (насправді Гусаковською – І.Б.), праця у петербурзького цехового майстра Ширяєва, викуп із кріпацтва, навчання в Академії мистецтв і видання «Кобзаря». Одночасно відбувається входження Шевченка у духовний світ таких діячів культури і літератури, як К.Брюллов, О.Веніціанов, М.Вієльгорський, В.Жуковський, В.Григорович, І.Сошенко, Є.Гребінка, С.Гулак-Артемовський і ін.
Третій розділ «На розпуттях велелюдних» (1843-1847) показує новий етап у житті і творчості Шевченка. Залучаються факти про перебування поета в Україні, її містах і селах. Відтворюються мотиви появи знаменитих поезій «трьох літ» та поеми «Єретик», «Кавказ», «Сон». Обумовлюються загострення у поета соціального й національного почуття, прихильного ставлення до Кирило-Мефодіївського братства. Дається тлумачення свого бачення взаємин Шевченка з Кулішем, Костомаровим, Гулаком, Щепкіним, Капністом, Рєпніною, Козачковським і ін.
У четвертому розділі «Подай же руку» факти розміщуються у тій же послідовності, яка хронологічно відповідає перебуванню Шевченка на засланні. Саме тут він зазнав найбільших фізичних і духовних мук. Одночасно композиційно узгоджується включення в сюжетну структуру опису експедиції на Аральське море, співчутливе ставлення до Шевченка з боку капітана Бутакова, штурмана Макшеєва, фельдшера Істоміна. Відповідає історичній істині розповідь про взаємини поета із засланцями О.Плещеєвим, Б.Залєським, З.Сєраковським, Т.Вернером і ін. Логічним є заключний сегмент про повернення Шевченка із заслання, перебування його в Нижньому Новгороді і хвилюючі зустрічі з М.Щепкіним, друзями.
П’ятий розділ «На сторожі – слово» має свій відносно обмежений композиційний простір (1858-1861). Але він вельми насичений подіями і фактами із завершального подвижництва Шевченка. Головні такі з них, як зустріч з друзями в Москві, переїзд до Петербурга, мистецька і літературна творчість, зв’язки з журналами «Современник» і «Основа», знайомство з негритянським трагіком Олдріджем та приязні стосунки з Ф.Толстим, М.Стасовим, М.Щепкіним, М.Чернишевським, П.Кулішем, М.Костомаровим, Марком Вовчком і ін. Подорож в Україну і передчасна смерть в Петербурзі.
Навіть із стислої передачі змісту композиційної структури розділів роману видно, що О.Іваненко не дозволяє собі, підкреслює І.Булашенко, найменших відступів від історичної правди. Щедре насичення твору багатим біографічним матеріалом сягає аж до наведення текстів документів, рецензій, листів. Але там, де вступає в права авторський домисел, письменниця прагне максимально вмотивувати історичну вірогідність змальованого [23, С.114]. Як на мене, вона в основному досягає перетворення фактів в естетичну композицію.
Варто говорити і про окремі композиційно-стильові недоліки роману. Скажімо, у четвертому і п’ятому розділах часом уповільнюється напруга сюжету, нерідко без потреби домінують публіцистичні інтонації в епічній оповіді. Наприклад: «Допити тривали ціле літо, осінь і вже стояла люта зима. Сотні аркушів паперу були списано протоколами допитів, записками, які писали підсудні в камерах» ( «Подай же руку» ). Така своєрідна інформація послабляє емоційну силу твору.
Роман «Тарасові шляхи» – панорамний твір із багатоплановим художнім відображенням життя і творчості поета. Важливо, що у творі концепція героя має виразно український національний характер, підказана відомим свідченням Шевченка: «…Історія мого життя складає історію моєї батьківщини». Даючи нам інтерв’ю, письменниця особливо на це звернула увагу: «Коли я задумала писати роман «Тарасові шляхи», то одразу вирішила, що треба з самого початку, з перших розділів, з дитинства Тараса показати його любов до всієї України, до її Дніпра, до її степів, його знайомство з народом. Урешті-решт, у романі постав образ національного героя-гуманіста, який возвеличив свою рідну Україну, вивів її на арену світової культури. В даному випадку я навела один штрих з моєї творчої практики, який проливає світло на мою концепцію з національною основою» [14].
Правда, тут же О.Іваненко щиро визнає, що при новому прочитанні її роману «Тарасові шляхи» можуть виявитися й слабкі сторони або дискусійні моменти. І вона має рацію, бо в часи тоталітаризму їй, як і іншим письменникам, нав’язувалися вульгарно-соціологічні догми, зокрема й при трактуванні особи Т.Шевченка. Певні сліди цього помітні й у її творі, про що принагідно мовиться згодом. Та домінуючим у романі «Тарасові шляхи» є осягання істини і національної свідомості українського народу, виразником яких був Кобзар [18].
Насамперед естетичне освоєння особистості Шевченка починається з включення до роману фольклорно-етнографічного масиву, який формував у майбутнього поета і художника українську національну свідомість. Малий Тарас заслуховувався співами кобзарів, розповідями свого дідуся про козаків, гайдамаків і милувався рідною природою. Особливо емоційно письменниця передає враження малого Тараса про перше знайомство з Дніпром: «Стоїть Тарас захоплений, немов причарований, а Дніпро внизу шумів, старий Дніпро, найстаріший, він тисячу років вже тут тече, він все бачить і знає, старий козарлюга. Скільки пісень Тарас чув про Дніпро. Скільки казок і бувальщин старі розповідали про нього, та насправді Дніпро-Славута був і кращий і могутніший» [66; С.40].
Нерідко за допомогою домислу О.Іваненко вдало оживляє дійсні факти, дає психологічну мотивацію вчинку героя. Скажімо, в описі першого знайомства малого Тараса з поезією Григорія Сковороди випромінюється у нього не тільки почуття національної гордості за свого попередника, а й народження соціального протесту. Письменниця підкреслює, що він поспіхом списував «вірші мудреця народного українського – Сковороди. Переписав, заспівав їх сам собі Тарас. Такі жалісні вірші, що аж заплакав» [66; С.53]. Його охопив жаль за посаджену в клітку пташку, позбавлену волі летіти і співати. І раптом у нього народжується нове почуття: «Невже мені тут бути? – спитав сам себе Тарас. – Вік наймитом? Ні, я хочу так малювати, як лисянський дяк. Якби вмів я так малювати – нічого більше б і не хотів» [66; С.54].
Не важко помітити вміння О.Іваненко привернути увагу дітей, яким передусім і адресований роман, до тодішнього нелегкого душевного стану Тараса. Їй властива тепла й м’яка тональність оповіді та вдале порівняння умов пташки в клітці і Тараса в наймах, що психологічно готують читача до сприйняття поступового народження національного поета та художника. Письменниця показує, що за кріпаччини то був для нього складний шлях. Але життєві труднощі і моральне приниження не заважали йому співчутливо поставитися до польської молоді напередодні повстання, бо це узгоджувалося з його національною гідністю.
О.Іваненко вводить у роман спеціальний підрозділ під назвою майбутньої збірки Т.Шевченка. Вона проводить думку, що творець «Кобзаря» проникнутий національними ідеями. Постійними витоками його творчості є рідний край. «Ні на одну хвилинку, – підкреслює авторка, – не забуває він далеку Україну. Безмежні широкі степи. Прекрасна Україна в усій своїй задумливій красі. Білі хати понад ставами, понад річками. Але скільки горя, скільки сліз у цих хатах!»[66; С.146-147].
О.Іваненко врахувала сенс назви книги поета. Коли питання про назву книжки поставив Шевченку його друг Вася Штернберг: «Шевченко замислився. Перед очима постала така картина: цвинтар, могилки. На могилці старий сліпий кобзар співає пісні, а люди слухають уважно, і, затамувавши подих, слухає мале білоголове хлоп’я: – Кобзар. Хай буде «Кобзар». Так, друже? А ти намалюєш його» [66; С.150].
Зі сторінок роману «Тарасові шляхи» вимальовується і така національна особливість поета, як підвищене почуття любові до історії України. Розкривається це у різних аспектах, але переважно у формі художнього осмислення нашої минувшини. Характерно, що О.Іваненко рекомендує своїм читачам передусім вірш «Іван Підкова» (1839). Сучасні вчені слушно вказують, що тут у двох словах – «І славу, і волю» – Шевченко розкрив поняття історизму всієї своєї поезії. Вони ідейно й образно перегукуються із першими рядками патріотичного вірша Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна і слава, і воля», який аж до 1876 року галицькі упорядники «Кобзаря» друкували як Шевченків поряд із «Заповітом» та іншими політичними поезіями. Отже, і галицький композитор з-над Сяну Михайло Вербицький, кладучи цей вірш Чубинського на музику, гадав, що він – Шевченків. Тому він одразу сприйнявся як національний гімн» [37].
О.Іваненко створює чимало яскравих епізодів щирих взаємин поета із земляками на ґрунті міцної національної основи, любові до рідного краю. Володіючи динамічним й емоційним діалогом, вона показує тривале й близьке знайомство Шевченка з переяславським лікарем Андрієм Йосиповичем Козачковським. Оскільки це проливає світло на зародження між ними щирого приятелювання, подаю невеликий уривок його опису в романі.
« – Дай Боже здравствувати, - перший привітався Шевченко. – Оце той самий Тарас, що ви хотіли з ним познайомитися.
- Тарас? Тарас Шевченко? – здивовано мовив Козачковський і обома руками почав тиснути руки Тараса. – Так он ви який! Оце так гість!
- Та це ж ви наш гість! Мовив Тарас. – З України.
Вони одразу розговорилися:
– Я читав «Ластівку», і мені шкода було , що так мало там ваших творів. Я звернув увагу на уривок з поеми «Гайдамаки». Що це за поема? Ви написали вже її?
Пишу, – коротко відповів Тарас» [66; С.161].
Згодом, перебуваючи у Переяславі, хворий Шевченко в квартирі лікаря Козачковського напише знаменитий «Заповіт». Свого друга згадає поет і на заслані, присвятить йому вірш «А.О. Козачковському» (1847). У тяжку годину для нього переяславський побратим був таким же любим й дорогим, як рідний край:
І благав би я о смерті…
Так ти, і Украйна,
І Дніпро крутоберегий,
І надія, брате,
Не даєте мені Бога
О смерті благати
[163, С.372]
При читанні роману «Тарасові шляхи» здається, що сама письменниця присутня в оповіді як дійова особа. І це розглядається як позитивне явище. Візьмімо для прикладу з її твору невелику новелу «Доня», в якій розповідається про обставини знайомства й взаємну приязнь між Тарасом Шевченком і Марко Вовчком. Дотримуючись вимог біографічного жанру, авторка вводить у художній текст достовірні факти та відомий вірш поета «Марку Вовчку», в якому адресатку названо «моя ти доне». При читанні цієї поетичної присвяти був присутній і відомий російський письменник І.С.Тургенєв. «Кого ви порадите читати, щоб швидше вивчити українську мову? – спитав тим часом Тургенєв. – Марка Вовчка! Він один володіє найкраще нашою мовою, – не задумуючись відповів Тарас» [67; С.331].
Із наведеного прикладу видно, що Шевченко не лише сприяв виходу Марка Вовчка на безмежні обшири національної літератури, а й пишався красою її української мови. Та авторка, ніби будучи учасником описаних подій, ще точніше, психологічно виваженіше показує чекання приїзду Марка Вовчка до Петербурга. Шанувальники її таланту підготували подарунок – золоту обручку, а Тарас ще й вірш «Сон» (1858), який тепер усі знають як «На панщині пшеницю жала». Знаменно, що письменниця робить акцент саме на цьому творі. Адже у ньому виражено ідеал поета, який прийняла до серця адресатка: «Маруся прочитала його і мовила крізь сльози Опанасові: «Такий подарунок пан Тарас надіслав мені, такий дорогоцінний дарунок, кращий за перли і золото» [67; С.325].
О.Іваненко порушила проблему, яка хвилює й сучасників. Йдеться про перебіг епох: висловлений у поезії «Сон» ідеал Шевченка («Та на своїм веселім полі – Свою – таки пшеницю жнуть»), який тоді полонив і Марка Вовчка, перегукується і з нашим часом. На думку С.Злупка, саме у цій поезії Шевченко висловив погляд на українське соціально-економічне й духовне життя. Адже автор виступає захисником індивідуальної родинної власності [53].
В одному із записів у «Щоденнику» Шевченко називає українців «серцем нашої національності» [164; Т.5, С.17]. Заслуга О.Іваненко передусім і полягає у тому, що у її романі масштабно розкриваються ці віщі роздуми поета. Вона показує , як зі сторінок його творів оживає сплюндрована панами і принижена російськими шовіністами українська нація з її безправними трудівниками і чудовою мовою, вогненною історією боротьби проти колонізаторів і безмежною вірою в святу правду й волю. Саме такий ракурс осмислення шевченкіани сприяє вихованню у молоді національної самосвідомості.
Національні риси роману «Тарасові шляхи» проявляються і в системі його образів, їхньому специфічному колориті. Скажімо, коли брати до уваги образ Шевченка, то він поданий «з широким українським характером» (М.Драгоманов). У цьому І.Луценко простежує дії такої закономірності: якщо перед нами справжній герой, то «він покликаний мати високий душевний потенціал та у діях виражати національний дух народу» [95] . З не меншою силою національний дух роману «Тарасові шляхи» проявляється в системі його образів, їхньому самобутньому колориті. Про це мова нижче.
Роман О.Іваненко «Тарасові шляхи» містить чимало яскравих образів, над якими вона старанно працювала впродовж усього його написання. Неможливо уявити повноцінний історико-біографічний твір з національною основою без живого оточення головного героя, навіть якщо акценти зроблені на глибинному показі внутрішнього світу персонажа, а основний драматизм лежить в площині роздумів та переживань. Та, враховуючи вікові особливості адресата роману, О.Іваненко не могла собі дозволити надати перевагу самозаглибленій оповіді. При цьому психологізм образів, особливо Шевченка, доволі чітко проглядається.
Створюючи роман «Тарасові шляхи», письменниця вже мала певний довід в підборі оточення головного персонажа. Тут важливо було зберегти розумний баланс, щоб образ поета не виглядав як острів, позбавлений живих зв’язків, що височить на недосяжній висоті, й водночас не був загублений в безлічі інших героїв.
Історизм образу підкреслюється його художнім втіленням, оскільки могутність естетичного осягнення матеріалу слугує вагомою передумовою наближення до реальної постаті митця. До того ж, як зазначає Я.Кумок, «на відміну від романіста він (автор історико-біографічного твору – І.Б.) створює не образ … а біографічну правду. …Це можна розуміти лише в плані психології творчості, в естетичному плані герої біографії – також образи» [89; С.28] .
В романі «Тарасові шляхи» проглядається саме динамічне впровадження основних рис поета. В іншому випадку ми мали б справу зі статичною фігурою, хай навіть і величною за своєю ідеєю. Та розвиток особистості Шевченка подається в певних ідейних та художніх рамках. Саме вони визначають найбільшу напругу роману, відтворюють необхідне тло й додають подіям гостроти чи монументальності.
Дія роману «Тарасові шляхи» відбувається переважно за реальним часом. Образи ж постійно то спливають, то «зникають», поступаючись місцем більш актуальним. При цьому чітко проглядається їхня полярність, яка не завжди виправдана. Різниться й відношення об’єкт / суб’єкт дії – якщо в першій частині Шевченко піддається чи то позитивному, чи негативному впливу середовища, то згодом він сам починає формувати навколо себе відповідну атмосферу, виступати першопричиною багатьох подій. О.Іваненко особливо підкреслює вплив оточення художників на Шевченка, коли «у товаристві Сошенка, його друзів, у майстерні Брюллова він нарешті відчув себе людиною, молодою, повною сил і надій, жадоби до знань, до творчості» [66; С.121].
Оскільки образ Т.Шевченка об’єднує всі компоненти колізій, фабульні і позафабульні структури роману, доцільно його аналізувати за ходом розвитку дії в контексті з іншими персонажами. Характерно, що образ Кобзаря не розходиться зі своїм історичним прототипом. Особистість Шевченка привертає до себе увагу вже з перших років свого життя, яскраво зображених на сторінках роману. Саме сплетіння історично достовірних фактів, що збереглися у свідченнях сучасників та спогадах самого Кобзаря, із художньою реконструкцією подій дало авторці змогу максимально наблизити до нас дитячі та юнацькі враження Шевченка. При пошуках правильного ракурсу О.Іваненко зупинилася на допитливості хлопчика, якого вже змалку чекали великі випробування. Маленький Тарас в неї – мандрівник і мрійник: «він любить отак – заховатись десь у бур’яні чи в калині, дивитися на небо і мріяти, мріяти…» [66; С.6].
Характерні й перші подорожі Шевченка навколо свого села. То він шукає стовпи, що підпирають небо, то прибився до чумацької валки, то просто собі тиняється, всмоктуючи аромати природи. Романтика чарівної природи часом уривається контрастними враженнями від кріпацтва. Так, при описі вечері родини Шевченків вкраплено сцену прощання коваля з селом. На жваве запитання Тарасика, куди іде його друг коваль, батько відповідає: «Продав його пан…на хорта виміняв» [66; С.9]. Письменниця свідомо вибудовує чіткі контрасти, аби привернути увагу юних читачів до тогочасного соціального становища.
Доля українського селянства позначена особливим трагізмом в історії. Та завжди на селі є люди, які уособлюють собою дух народу, які слугують мостом з минулого в майбутнє. В романі «Тарасові шляхи» таким образом слугує дід Тараса. «Дід, як древній дуб, – кремезний та міцний» [66; С.10]. Тут йдеться не тільки про фізичну силу, але й про силу духу, про моральну та ідейну непохитність. Уособлюючи народну мудрість і пам’ять, дід передає маленькому Тарасу знання про героїчне минуле рідної землі. Характерно, що роман починається саме з розмови діда з Тарасом.
Розповіді діда про гайдамаків сповнені його власними переживаннями. Колоритні сцени війни з ляхами постійно пересипаються запитаннями малого Тарасика. Хоча тут і наявний певний контраст – якщо дід «…поринув у спогади… розказує про те минуле, чого ніколи не забуде» [66; С.11], то «замислений, мовчазний, весь під впливом дідових оповідань, входить у браму Тарас…» [66; С.13]. Підсилює тон оповіді й молитва діда «за внуків, за дітей своїх, за всю бідну, сплюндровану Україну…» Образ діда вдало доповнюється письменницею образом кобзаря, який заспівав на прохання людей думу про Залізняка.
Все це призводить до значних зрушень в душі Шевченка. О.Іваненко показує значення діда й кобзаря в становленні як поетичного таланту, так й ідейної бази майбутнього українського поета. «Та не спиться Тарасові. Такий сьогодні день, стільки довідався він од живих свідків страшної старовини – і, може, тоді й запало вперше в його душу зернятко бунтарства, непокірності лихій долі, зернятко любові до своєї нещасної батьківщини і її народу…» [66; С.15]. Письменниця наголошує на живому взаємозв’язку майбутнього поета з своїм народом. Тому, власне, згодом в його творах відбилася та промениста віра в краще майбутнє для своїх ошуканих співвітчизників.
У родині Шевченків хоч і бідність велика, але панували взаємопідтримка й злагода. П’ять братів та сестер мав Тарас. І особливо теплі стосунки в нього були із сестричкою Катрусею, яку він дуже любив. Коли всі вечеряли без Тараса, то від хвилювання не могла їсти тільки вона – «стоїть Катруся, його невтомна нянька, коло дверей і дивиться на перелаз» [66; С.9]. Особливо підкреслена любов Шевченка до сестри в розповіді про одруження Катрі. О.Іваненко ввела в роман сцени українського сватання й весілля, оздобила оповідь весільними піснями. Та за всім цим не губляться взаємини брата й сестри: «Так уже хотілося Тарасові чимось Катрусі прислужитися – сам він наламав калини і бруслини…» [66; С.24]. Пройнята високим почуттям й мовчазна сцена прощання: «…Тарас глянув на сестру…і стало йому сумно-сумно… Ніби Катруся сказала: «Як же ти без мене будеш, приблудо?» [66; С.25].
Образи батьків поета виведені письменницею через сприйняття малого Тараса. Штрихами зображена матір поета. Окремим підрозділом роману зображено лише її смерть. Ця подія, безумовно, зіграла свою роль в становленні поетичної натури Шевченка, виплекала в його свідомості образ сільської жінки, що в тяжких стражданнях виховує й пестить своїх діточок, які, одначе, приречені на життя в злиденних умовах. Шевченкову увагу до питання материнства О.Іваненко подає згодом і в біблійному ракурсі. Перебуваючи на засланні, Шевченко «не може загасити в собі жадоби творчості… Колись він хотів аналізувати серце матері по житію святої Марії – вічного образу материнської скорботи і відданості. Але малювати й писати йому заборонено» [67; С.148].
Більш широко в романі представлено батька поета. Письменниця вибрала виключно тужливу палітру для опису Григорія Шевченка – то він з розпачем розповідає про обмін паном коваля на собаку, то він «гірко усміхнувся» на пропозицію одружитися після смерті жінки. Перед нами постає образ простого трудівника, який заробляє собі на хліб чумакуванням. Саме чумакування виснажувало його, не надаючи суттєвого прибутку. Але водночас О.Іваненко вдало використовує розповідь про те, як батько бере з собою в подорож по сіль Тараса.
В підрозділі «Чумачка» компактно переповідається про життя чумаків, одним з яких, можливо, й судилося б стати поету. Шлях був складний, та «батько роботою не докучав, – повести напоїти волів, з погоничами на попасі доглянути… Та усе батько сам робив» [66; С.35]. Тарас жадібно вбирав красу української природи. Його непосидюча вдача привертала увагу всіх. Сам батько, спостерігаючи за сином, відзначає його особливість: «З Микитою не так було, – думав батько. – Той хлопець, як і кожен. А цього, бач – наче люблять всі, наче усім він рідний, хоч, як вітер, непосидючий» [66; С.35-36].
Паралельно із спостереженнями батька показане й доброзичливе ставлення до Тараса й інших чумаків – діда Юмена, Марка, Мусія Орла, кашовара Омеляна. Багато вражень отримав Шевченко і від зустрічі серед степу з кобзарем: «На могилі сидів старий високий худий кобзар. Вітер розвівав його сиву чуприну, сухі довгі темні пальці перебирали струни кобзи, а висохле тонке обличчя з сліпими очима було підведено вгору, до неба» [66; С.36]. Тарас так заслухався кобзарем, що навіть відстав трохи від валки. Зворушила Шевченка й розповідь втікача з солдатів Андрія, якого зла пані збиралася віддати в рекрути. Вона зруйнувала його особисте щастя – не дозволила одружитися з коханою Галею. Скривджений та марно звинувачений в спробі вбити пані, Андрій змушений тікати. Чумаки, ризикуючи наразитися на неприємності, погодилися прийняти його переночувати.
Враження від чумачки переросли в серці малого Тараса в хоч іще й наївні, але виразно соціальні узагальнення. Прислухаючись до молитви «Отче наш», яку читав дід Юмен, парубок міркує про справедливість:
«- Да будет воля твоя, – шамотів дід.
- Яка воля? Для всіх? – спитав хлопець батька. Та батько вже спав. Воля – для них, для Андрія, для степів… який великий, широкий, багатий світ. А от виходить – нема куди податися людині» [66; С.46]. Вже тоді в душі поета була велика спрага духовних відповідей, які містить в собі Божий план для людей.
Після подорожі до Києва занедужав та помирає батько Шевченка. Він обділяє дітей – хату Микиті, доням скриню матері, «Зупинився поглядом на Тарасові, вже з трудом сказав: «- Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба, він не буде абиякою людиною. Буде з нього або щось дуже добре, або велике ледащо…» [66; С.50]. Про цей факт згадує сам Шевченко, це не плід авторської уяви. Пророчі слова батька справдилися. Та Тарасу довелося довго йти до поставленої мети. Письменниця майстерно розмістила заповіт батька – він став етапним в подальшій розповіді, де Шевченко прагне вивчитися й вийти «в люди».
Ліризм першої частини роману, поряд з образами сестер Тараса, відбито й в образі Оксани. Тепло, по-дитячому безтурботно змальована ця дівчинка: «Оксаночка соромливо усміхалася й тримала щось у фартушку… Вони сідали й грали в різні ігри або Тарас розповідав страшні казки» [66; С.30]. Саме образ Оксаночки, його першого кохання, надихав Тараса малювати. «При Оксаночці він не міг журитися, і взагалі при ній усе ставало зовсім іншим…Все, що бачив, хотілося змалювати. І гаї, і тополі, і… Оксаночку» [66; С.57]. Та жорстока доля спіткала дівчину – Шевченко згодом дізнається, що вона була збезчещена москалем і повернулася «острижена, з дитиною, божевільна. Ото, було, бігає боса та кукує, як зозуля…Так і загинула» [66; С.198-199]. Шевченко проніс крізь все своє життя світлий, не сплюндрований спомин про Оксану, присвятив їй поему «Мар’яна - черниця». В передмові до неї поет звертається до Оксани:
Чи правда, Оксано? Чужа чорнобрива!
І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині, бувало, щасливий,
Як побачить диво – твою красоту.
Кого ти без мови, без слова навчила
Очима, душею, серцем розмовлять.
З ким ти усміхалась, плакала, журилась,
Кому ти любила Петруся співать.
І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!
А я досі плачу, і досі журюсь,
Виливаю сльози на мою Мар’яну,
На тебе дивлюся, за тебе молюсь
[162, С.25].
Та окрім позитивних образів у першій частині роману є й низка персонажів, які змальовані цілком негативно. При цьому зберігається орієнтація на головний образ Шевченка. Тут наявна закономірність – при ворожому ставленні до Тараса людина виводиться й загалом негативно. Особливо яскраво О.Іваненко подає в цьому відношенні образ мачухи Шевченка. З першої миті знайомства між Тарасом і мачухою виникло взаємне неприйняття: «Зиркнув Тарас на мачуху – відразу вкололи сердиті очі і обличчя без усмішки, непривітне» [66; С.27]. Письменниця дає не випадково такі портретні характеристики мачухи – вони є необхідною передумовою для формування в дітей уявлення про тяжкі поневіряння поета ще з дитинства, коли він не отримав так необхідної дитині материнської любові: «…та рідну мати ні купити, ні заслужити.» Домівка стала для Шевченка пеклом.
Кульмінацією протистояння між Тарасом і мачухою став випадок із солдатом. Покриваючи своїх дітей, мачуха звинуватила Шевченка в зникненні грошей. І хоча згодом Степанко, так звали сина мачухи, визнав свою провину, весь тягар відповідальності ліг на плечі Тараса. Результатом знущань над Шевченком стало його примушене визнання. О.Іваненко подає жахливу картину приниження, після якої «напівмертвого хлопця кинули у комору» [66; С.31].
Потяг до навчання звела юного Тараса з вчителями-дяками. Та визначальною їхньою рисою було пияцтво, здирництво й постійне застосування фізичних методів виховання. Перший вчитель Шевченка «сліпий» Совгир не викликає гострого осуду у читачів. О.Іваненко подає його дещо комічно: «дякові з таким зростом, такою чуприною і таким голосом можна було довірити…і отару своїх нерозумних синів, а те, що він п’яниця, так хто із дяків не п’є?» [66; С.16]. Виявив Совгир й деяку прихильність до Тараса, коли хлопець показав добрі успіхи в навчанні.
Зовсім в іншому ракурсі дається дяк Богорський. Залишившись круглим сиротою, Тарас іде до нього в помічники. Цинічно заявляючи: «…Господь бачить, яке благоє діло я сотворив. Лишаю сироту коло себе…», «дяк нещадно експлуатує хлопця, по-звірячому з ним поводиться. Останньою краплиною, що змусила Тараса покинути ненависного дяка, була крадіжка у Шевченка ременя. Дяк продав шкіру і пропив, не переймаючись тим, що хлопець залишається майже роззутим. Сам Шевченко так відзивається про Богорського: «Це перший деспот, на якого я натрапив у своєму житті, привив мені на все життя глибоку відразу й презирство до всякого насильства однієї людини над іншою « [160, С.36].
О.Іваненко показує бажання Шевченка вчитися. Саме нестримний потяг до навчання становив рушійну силу мандрівок Тараса. Високе прагнення наражалося на жахливу дійсність. Та незважаючи на всі випробування, він не втрачає живого сприйняття природи, яка часто в нього асоціюється з людьми: «Ніби в білих чистих сорочках, виглядають хати з густих садів на горі, під горою старий дуб, немов козак вийшов погуляти. Там тополі гнуться, розмовляючи з вітром» [66; С.56]. Поетичність образів природи складає вагому частку світосприйняття Шевченка, дає можливість читачу відстежити становлення в душі майбутнього поета основ його глибоко національних поезій.
Поневіряння Шевченка не скінчилися на прикрих випадках із дяками. Прийшовши в панську маєтність за дозволом вчитися малюванню, він отримує наказ іти працювати на кухню. Тараса очікувала перспектива стати панським козачком. Письменниця детально подає вирішальну розмову Шевченка з управителем, якого змальовує підступним хижаком: «…товстенький, гладенький чоловічок, той самий, що забирав колись дівчат на гулянку…» [66; С.58]. Ницість панського економа виявляється й під час його розмови з Тарасом:
- А батьки в тебе є ?
- Ні, померли, сам я.
- Ну воно й краще.
- Та ні… - похитав головою Тарас, - де там уже краще – як горох при дорозі, хто не йде, той і скубне. От як я вивчуся на маляра…[66; С.58].
Письменниця підводить ніби цією розмовою риску під дитячим періодом життя Шевченка. Далі йдеться про службу Шевченка у пана Енгельгардта. Штрихами змальовано образ самого пана: «…любив добре поїсти – це одразу було помітно, як тільки гляне на його налиті щоки і товсті, ніби завжди масні, губи « [66; С.60]. Ставлення пана до Тараса сповнене байдужості та презирства. Коли «з нудьги козачок починає під ніс наспівувати стару рідну пісню…», то чує різке звернення до нього Енгельгардта: «Ти що там розспівався, бидло!.. Ану помовч!» [66; С.59]. Цією сценою О.Іваненко підкреслює як брутальність пана, так і важке підневільне становище Шевченка.
В лещатах нудної роботи Тарас, який не міг терпіти бездіяльності, знаходив розраду в малюванні. Захопившись перемальовуванням знаменитого генерала Платова, Шевченко не помітив повернення пана. Лютий Енгельгардт спочатку сам побив Тараса, а потім наказав на ранок висікти його на стайні: «… надовго смуги від різок кучера Сидорка залишилися у нього на спині» [66; С.62]. Та ще більше боліли душевні рани – «…Тарас не кричав, хоч били його до крові. Тільки сльози, як горох, котилися по обличчю, і більше від несправедливості, від знущання, а не від пекучого болю» [66; С.62].
Заключним епізодом першої частини роману виступає розповідь про зустріч пана з приятелями, результатом якої стало направлення Шевченка в науку до художника Яна Рустема. О.Іваненко мотивує рішення Енгельгардта не його доброчинністю, а честолюбним бажанням мати власного художника. До того ж це рішення приймається на тлі жорстокого покарання Шевченка за надуману провину. Подібний перехід письменниця робить свідомо, аби в читачів не склалося хибного уявлення про справжні наміри пана. Хоча в історичній перспективі ця подія мала вирішальну вагу в долі поета.
У показі становлення особистості Шевченка О.Іваненко наближається за своєю концепцією до О.Кониського, який робить розлоге узагальнення дитячих та юнацьких років Тараса: «Тепер, знаючи умови і обставини, за якими пройшло перших 15 років Шевченкового віку, не можна не дивуватися незвичайно міцній його природі. Ніщо не спроможне було вияловити йому серце, виснажити йому душу, заморозити – скувати кригою егоїзму» [79; С.59].
Беручи до розгляду період життя Шевченка у Вільно, О.Іваненко намагається дати читачу уявлення про тогочасне суспільно-політичне середовище. І хоча політика слугує тлом для оповіді, вона має своє вираження в розмовах та думках юного Тараса. Основою ж оповіді є сприйняття Шевченком нових людей та міста. При цьому письменниця підкреслює пекуче бажання вчитися: «Він вчитиметься, попри все він вчитиметься» [66; С.66]. Серед несприятливого оточення поета зрідка пробиваються світлі промінчики тепла та радості. Чутлива душа Шевченка жадібна до всього прекрасного, він намагається осмислити тонкі грані мистецтва.
О.Іваненко показує період формування в Шевченка художніх смаків. Без цього було б важко збагнути, як з простого селянського хлопчика постав могутній геній українського народу. На цьому етапі дуже важливий був вплив художника, професора малювання Віленського університету Яна Рустема. Шевченко вперше дізнається від нього про існування цілого пласту світового мистецтва, про малюнки Рембранта та про силу краси й правди. Рустем не тільки навчив його накладати контури бюстів, але й певною мірою наклав естетичний контур в душі поета. Так, в розмові з учнями, яку чув Тарас, Рустем каже, що «вище за правду мистецтва нема нічого» [66; С.66]. До Шевченка вчитель малювання спрямовує свої слова про необхідність постійного вдосконалення: «…уже вчитимешся все життя дивитись і малювати» [66; С.66]. У своїй спробі художнього осмислення образу поета О.Іваненко приймає беззаперечно припущення про навчання Шевченка у Рустема. Однак, скажімо, інший авторитетний дослідник життя Кобзаря припускає, що «Шевченко ні у Рустема, ні у Лампі не вчився…» [148; С.40].
Сам Тарас зовнішньо стриманий: «мовчазний, слухняний, старанний учень». Та в його душі зріє пекучий талант митця. Промениста сила живого світосприйняття виявляється в юнака під час його перебування в костьолі св.Анни. Тут письменниця змальовує першу зустріч Шевченка з Дзюнею Гусиковською. Багато місця О.Іваненко відвела портретним характеристикам Тараса й Дзюні. Особливо промовиста в цьому відношенні сцена зустрічі їхніх поглядів: «Він (Шевченко - І.Б.) дивився на тонке, осяяне лице святої діви та якось ненароком глянув убік і вже не міг більше дивитися спокійно на небесну діву. Тут…стояла тоненька невисока дівчина…» [66; С.67]. Саме тут формується перше враження Гусиковської про Шевченка: «Зненацька темні променисті очі зустрілись із здивованим, захопленим поглядом …хлопця… І одежина на ньому була стара… Але стільки щирого захоплення було в цих сірих очах, у всьому обличчі, що дівчина глянула ще і ще» [66; С.67]. Користуючись різними прийомами, письменниці вдалося проникливо показати щире захоплення двох молодих сердець.
Подальші стосунки між Тарасом і Дзюнею відкрили для юнака нові грані життя: «Тарас відчув – там, за стінами панського будинку, за стінами його кріпацької неволі, вирує життя вільне, привабливе» [66; С.68]. Шевченко усвідомлює й спустошливу жахливість свого становища: «Вона вільна, весела дівчина, а я – безправний, обідраний кріпак» [66; С.69]. Та швачка ставилась прихильно до Тараса: «Оце її…і полонило – його очі, його сумні пісні, вся його душа, повна безмежної любові до неї» [66; С.69]. Ліризм оповіді уривається зростаючим напруженням напередодні польського повстання. О.Іваненко переводить сюжетну лінію в напрямку до поїздки в Петербург й образ дівчини губиться в останніх днях перебування Шевченка у Вільно. В описі ж переїзду Тараса з панським майном авторка ніби підсумовує гнітючі настрої кінця першого підрозділу: «Повзла похмура валка, і йому здавалося – так життя його повзе, його молодість, злиденна, знедолена, всіма принижена» [66; С.73].
Перебування Шевченка в Петербурзі наповнене великою кількістю подій та вражень. Для письменниці було важливо зосередити увагу на найголовнішому, що найбільш ємко доносить до нас етапи становлення особистості поета. О.Іваненко вводить в роман «Тарасові шляхи» образи у послідовності їх появи в житті Шевченка. Починає вона з перебування поета в майстерні Ширяєва. Енгельгардт уклав контракт з майстром на навчання Шевченка. При цьому письменниця наводить і текст самої угоди, що додає роману документальності. Сам Ширяєв подається типовим тогочасним цеховим майстром, що живе у вузькому колі своїх інтересів: «Високий, худорлявий… він дивиться на своїх підмайстрів та хлопчиків-учнів суворо, з-під насуплених брів…» [66; С.75]. Він не зміг оцінити талант юного Тараса: «Де ж ви, мрії про живописні роботи? Тарас із товаришами тре фарбу, носить цеберки з охрою та крейдою, довгі малярські пензлі» [66; С.76].
Та Шевченко не зраджував свого бажання вивчитись малювати. Сам себе він підбадьорює прислів’ям «Терпи, козаче, отаманом будеш». Це прагнення О.Іваненко підкреслює й описом самого поета: «…минає четвертий рік відтоді, як він працює в Ширяєва…Ні свята, ні радості. А сірі допитливі очі все з такою ж цікавістю дивляться на світ, а непокірний русявий чуб …додає ще більше впертості круглому, трохи кирпоносому обличчю» [66; С.80]. Єдиним вільним часом для занять живописом для Тараса залишалися білі петербурзькі ночі, коли він міг вільно змальовувати численні скульптурні пам’ятники міста.
Роблячи відступ від безпосереднього життя Шевченка, письменниця акцентує увагу на образі Карла Брюллова, якому довелося здійснити вагомий вплив на формування Шевченка як художника. О.Іваненко коротко згадує про дитячі роки художника, коли його батько, майстер декоративної різьби, доволі суворо привчав його до праці: «Поки маленький Карл не намалює загадану кількість людинок і конячок, батько не дозволяв давати йому снідати» [66; С.87]. Та основою оповіді про Брюллова стає опис урочистої вечері на його честь в Академії мистецтв. Саме розповідь про цей вечір покликана як ближче подати образ самого художника, дати читачу змогу відчути тогочасну атмосферу в культурному середовищі столиці імперії.
На вечері вперше введений в роман «Тарасові шляхи» образ Сошенка, що дає змогу логічно перейти безпосередньо до зустрічі його з Шевченком. Випадково зустрівши Шевченка в Літньому саду, «Сошенко відчув одразу якийсь зв’язок з цим обідраним малярським учнем, якусь відповідальність перед його щирим, глибоким поглядом» [66; С.98]. Значення запрошення Сошенком поета до себе О.Іваненко художньо поєднує з світанком, цим порівнянням досягає великої смислової ефективності: «З небувалим піднесенням, яке створюють лише справжні людські пориви душі і серця, йшов молодий художник додому. Займалася зоря» [66; С.98].
І справді, в житті Шевченка займалася нова зоря – зоря довгоочікуваної волі. В підрозділі «Змова друзів» письменниця намагається відтворити ті основні людські принципи, якими керувалися люди, що причетні до викупу Шевченка з кріпацтва. Саме тут подано галерею тогочасних російських корифеїв мистецтва. Так, «Олексій Гаврилович Веніціанов справді був людиною виключної доброти. Він ділився своїми знаннями, досвідом з кожним, хто тільки бажав цього» [66; С.101]. О.Іваненко подає не лише душевні, але й ідейні характеристики митця: «Перший з художників Олексій Гаврилович почав говорити про потребу національного живопису, нагадував про патріотичний обов’язок художника перед своєю батьківщиною» [66; С.101]. Це не загальні фрази. А концептуальні вкраплення, що слугують додатковим чинником в розумінні образу й самого Шевченка. Веніціанов погодився допомогти Шевченку здобути освіту: «Не треба кидати юнака, треба підтримати, треба підучити…» [66; С.104].
Спроби Сошенка покращити долю поета спочатку не передбачали повне його звільнення з кріпацтва. Але він домігся згоди Ширяєва на відвідування Тарасом уроків малювання. При цьому письменниця ще раз підкреслює вузькість поглядів Ширяєва: «Він учень, кріпак, хай знає своє місце! – обурився хазяїн. – Навіщо його балувати?» [66; С.107]. На противагу такому ставленню до долі Тараса подається щире й доброзичливе бажання Карла Брюллова допомогти поету. Вимальовуючи подібні контрасти, О.Іваненко показує загострену боротьбу за визволення Шевченка з кріпацтва, де стикаються не лише особистості, але передусім ідеї. Ще одним кроком до волі була згода Брюллова поговорити про художника-кріпака з графом Михайлом та Жуковським: «Він повинен бути вільним! - спалахнув Карл Великий. – Я сам візьмуся за цю справу, говоритиму з його паном» [66; С.110].
При цьому загальна картина суспільного життя в Росії сприяла й творчому поневоленню особистості. В сцені святкування тріумфального успіху опери Глінки «Життя за царя» («Іван Сусанін») підсумком постає роздум авторки: «Нелегко було кожному з них творити за таких умов, але дружба зігрівала, допомагала зберегти віру…Кожному таланту треба було допомагати. Це було… правило…всіх, хто зібрався тут» [66; С.111]. Шляхетність намірів провідних митців Петербурга знайшла певне «розуміння» Енгельгардта: «Веніціанов теж одверто відповів панові, що вони хочуть викупити Тараса Шевченка, і спитав, яка буде ціна. «– Отак би прямо й сказали! - зареготав самовдоволено пан. – А то – філантропія. Гроші й більш нічого! Моя остання ціна дві тисячі п’ятсот карбованців» [66; С.125]. Подаючи подібне ставлення Енгельгардта, О.Іваненко вживає й доволі різкі судження про нього, які вкладає в уста Брюллова: «Це найбільша свиня в торжковських пантофлях» [66; С.124].
Ціна викупу Шевченка була досить високою, і Брюллов вирішив намалювати портрет Жуковського. Цей портрет планувалося продати на аукціоні-лотереї. При близькості довгоочікуваної волі письменниця не оминає увагою й внутрішній стан Шевченка: «Він близький до самогубства» [66; С.129]. Напруження передається усім, хто опікувався його долею. О.Іваненко зуміла згрупувати факти для об’ємного бачення подій, бо « в жодному жанрі проблема книжкового часу не стоїть так гостро, як в біографії» [89, С.26]. Саме це вміння дозволило їй компактно подати історію викупу Шевченка. Вона майже повністю наводить й текст «Откупной». Та сухість стилю документа уривається чуттєвою реакцією поета:
«- Воля! Воля!.. – ледве вимовив Тарас, побожно поцілував папір і заплакав» [66; С.136]. Починався новий етап в житті, що принесе йому й радість, й журбу.
Знову в оповіді роману «Тарасові шляхи» починає домінувати пекуче бажання Шевченка вчитися: «З усією енергією і молодим запалом взявся Тарас до роботи. Він почував стільки сили в собі, стільки бажання вчитися, наздоганяти пропущене в панських передпокоях, на ширяєвському горищі, на всіх поплутаних шляхах свого важкого життя» [66; С.136]. При цьому його не полонило нове для нього богемне життя, воно не затьмарило необхідності наполегливо працювати. Імпульсу в творчості додавало й те, що «…Тарас був ближчий до життя, ніж його вчителі» [66; С.138]. Життя поета наповнюється й вже зрілими судженнями про твори мистецтва. Значно піднялося й соціальне становище Шевченка, він почав отримувати заслужене визнання. Та письменниця постійно наголошує на внутрішній єдності Тараса з народом, навіть коли він спромігся сягнути вершин культурного «олімпу» Петербурга: «…з гори він побачив далеко більше, ніж усі його друзі, його вчителі, бо крім того чистого знання науки, мистецтва, літератури, що мали вони і передавали йому, - озброєний цим, він ще дужче розумів, ще яскравіше бачив страшні контрасти життя і не міг байдуже ставитися до цього» [66; С.145-146].
Своє бачення навколишнього світу Шевченко починає втілювати й в живе слово поезії. Саме поетичне обдарування дало йому змогу в подальшому стати справжнім виразником народних дум. Спершу ж його віршові спроби не знайшли розуміння навіть у найближчого тоді товариша – Сошенка:
«- Та одчепись ти зі своїми нікчемними віршами, – зневажливо каже Сошенко. – Чом ти справжнього діла не робиш?» [66; С.147]. Шевченко ж не міг не писати. О.Іваненко свідомо рясно цитує в романі твори письменника, бо «найяскравіше образ поета розкривається в його поезіях. І письменниця прагне проникнути в психологію творчості поета» [142; С.46]. Перші твори Шевченка були об’єднанні в збірку «Кобзар», що опублікована у 1840 році. Збірка мала значний розголос, її вихід сприяв й подальшому становленню ідейної платформи поета: «Тарас відчув ще більший, ще кревніший зв’язок з тими, для кого писав. І велику відповідальність перед ними. І відчув, що він «не одинокий», він «не сирота», він кобзар свого народу» [66; С.160].
У цьому зв’язку в романі «Тарасові шляхи» лише принагідно і стримано, але позитивно згадується ім’я В.Бєлінського. «Увагу Тараса, - пише авторка, - привернули його великі строгі очі й жовтуватий, хворобливий колір обличчя» [66; С.134]. Але антиісторичні догми радянських теоретиків позбавили О.Іваненко можливості сказати правду про В.Бєлінського, цього «лютого українофоба, шовініста й великою мірою невігласа, який бризкав отруйною слиною проти Шевченка і Куліша, всієї української літератури» [106].
Приязно подає письменниця образи друзів поета. Велику роль в ставленні до людей відіграє для Шевченка їхня любов до України. О.Іваненко наголошує на цьому при першій зустрічі Тараса з Василем Штернбергом: «Я закоханий в Україну! – казав Штернберг. – Я не міг одірватися від її м'яких ніжних краєвидів» [66; С.141]. Розуміння глибокого національного поетичного дару Кобзаря виявив Євген Гребінка: «Гребінка і його знайомі трохи не плакали, читаючи палкі, щирі рядки…для них було ясно, що Тарас насамперед – поет, поет, якого ще не було в Україні» [66; С.150]. Проникнуті взаєморозумінням зустрічі Шевченка з Панаєвим та Козачковським.
Ще більш розкривається внутрішнє національне підгрунтя особи Кобзаря під час його подорожі в Україну. Правда, О.Іваненко не вдалося уникнути при цьому негативного впливу «класового» мислення, коли маєтні представники українського панства подавалися доволі негативно. Майже не враховувався їхній дійсний внесок у розвиток тогочасної української культури. Подібне явище пояснюється й тим, що «будь-яка біографія пишеться з певних громадських позицій, будь-яка є відбитком свого часу та світогляду автора» . Так, під час відвідання Шевченком маєтку Галагана, останній «за столом змусив себе бути люб’язним і гостинним» [66; С.174]. Наявна в романі й негативна оцінка Григорія Тарновського, якого Брюллов називає «самозакоханим невігласом» [66; С.179]. Українофільство подається поверхово, його ідеї дискредитуються такими представниками панства, як Лукашевич, який послав кріпака Каленика у страшну завірюху до Шевченка із незначною запискою. Цей вчинок вніс ще більшу ясність в природу соціального пригнічення, при якій ідеї національного відродження втрачають правдивого звучання: «Тепер уже нічого малювати ілюзії з приводу лібералізму пана поміщика Лукашевича. Каленик-панський кріпак, пан що хоче, те й зробить. Хіба забув Тарас, як сам був кріпаком у пана Енгельгардта…» [66; С.285].
В іншому ракурсі подається Пантелеймон Куліш. Хоча постать Куліша за радянських часів часто трактувалася виключно з негативних позицій, О.Іваненко зуміла показати близькі його дружні стосунки з Шевченком при деякому розходженні в питаннях шляхів досягнення кращої долі для України. Суперечки між ними носили товариський характер: «Розмова не уривалася і тоді, коли вийшли вдвох прогулятися, і тільки на березі Дніпра обидва замовкли – надто вже було хороше навколо. Сіли на гірці, затягли вдвох пісню» [66; С.213]. Подібне ставлення й до Миколи Костомарова, який: «любив Тараса найдужче з усіх своїх приятелів. Ніхто б так не хвилювався за його першу лекцію перед університетським синклітом, як Тарас, – майже так, як він сам» [66; С.365].
О.Іваненко значне місце в третій частині роману приділяє й особистим переживанням Шевченка, Куліша та Костомарова. Перебуваючи в рідній Кирилівці, Тарас познайомився з Тодосею, яка до того ж нагадала йому Оксаночку. Симпатія в його серці переросла в справжнє почуття. Письменниця передає щирість їхніх стосунків: «Він пригорнув її до себе, ніжно поцілував чоло, ясні, великі очі» [66; С.338]. Та на заваді одруження стала відмова батьків Тодосі, з якою вона у важкій внутрішній боротьбі гірко погодилася. Важкою була розлука й для Шевченка: «Не судилося, значить. А так мріялося про своє людське щастя…» [66; С.340]. Лірично передано й історію кохання Костомарова та Аліни Крагельської, яке драматично увірвалося напередодні самого весілля. Окремим підрозділом подано весілля Куліша, який «…завжди мріяв, що весілля у нього відбудеться за старим українським звичаєм, що й дівич-вечір буде, і коровай…Панько Куліш з гордістю поглянув на гостей… От здивовані вони незвичним весіллям – сам Кобзар козаків українських у нього в бояринях і так вітає його дружину!» [66; С.400].
Цікаво, що В.Петров у творах «Аліна й Костомаров» (1929) і «Романи Куліша» (1930) [54] теж досліджує, як й О.Іваненко, інтимно-приватне життя згаданих письменників. Але, судячи з роману «Тарасові шляхи», його авторка фактично полемізує і дещо кепкує над своїм попередником. Вона не поділяє шаржовану манеру В.Петрова при розкритті зовнішнього і внутрішнього стану героїв. По-жіночому проникливо і психологічно вмотивовано письменниця показує, на відміну від В.Петрова, не лише драматичні колізії взаємин Аліни і Костомарова, а й чисті стосунки Шевченка з Варварою Рєпніною та Ганною Закревською…
У романі «Тарасові шляхи» представлено Кирило-Мефодіївське братство, в якому Шевченко брав безпосередню участь. Особливо емоційно подає вона читання Шевченком «Заповіту». Передаючи текст вірша, письменниця показує його надзвичайний вплив на слухачів: «…всі присунулися ближче, боячись пропустити хоч одне слово» [66; С.379]. Сам вірш став приводом для дискусії серед братчиків. «Проте на тому, що товариство потрібне, сходилися всі» [66; С.382]. У мене вже була нагода відзначити , що для Шевченка пріоритетною стала насамперед думка про звільнення України від національного гноблення та ліквідація самодержавно-кріпацької системи. Разом з учасниками Кирило-Мефодіївського братства, зокрема М.Костомаровим, П.Кулішем, М.Гулаком і О.Марковичем, він також поділяв погляди на спільний поступ слов’янських народів, на те, щоб «в кожній республіці була загальна рівність і свобода і ніяких відмінностей у свободі». На жаль, у романі «Тарасові шляхи» згадані братчики нерідко подаються на різних сторонах барикад. Скажімо, письменниця проголошує таку сентенцію: «…зовсім не по дорозі було Тарасові ні з Кулішем, ні з Костомаровим, ні з Білозерським» [66; С.467]. Тут дала про себе знати антинаукова теорія «двох культур», дотримуватися якої вимагав від письменниці соціалістичний реалізм.
Зрадою студента Петрова скінчилося існування товариства. Сам образ зрадника письменниця подає в сірих тонах, щоб підкреслити його мізерність і жалюгідність: «Непомітна сіренька постать студента Петрова нікого не цікавила, і нічим він себе не виявив…» [66; 378]. Сам заступник Орлова генерал-лейтенант Дубельт, даючи розпорядження про матеріальне заохочення зрадника, каже:
«- Тридцять серебреників! Я завжди пам’ятаю про тридцять серебреників. От і цей молодий чоловік хай одержує свої тридцять серебреників [66; С.470]. Це пряма аналогія з Іудою Іскаріотом, що зрадив за зазначену суму Ісуса Христа (Євангелія від Матвія 25:15). О.Іваненко вживає вислів «тридцять серебреників» тричі в одній репліці, чим особливо наголошує на ній.
Шевченко стійко переносить арешт, етап і допити: «З самого початку їхньої підневільної мандрівки дивився Тарас на свою вахту без страху і навіть без ненависті та люті» [66; С.418]. Перебуваючи у в’язниці, поет не перестає писати вірші: «А писав тут багато, і більшість віршів була не про каземат, не про неволю» [66; С.448]. Він часто згадував у віршах про красу рідної землі, про затишок рідної домівки: «Садок вишневий коло хати…». Ніщо не змогло зламати його бажання жити й творити.
Образи ж Орлова, Дубельта та Попова подані негативно – вони постають коліщатками страшної машини таємної поліції, яка об’єднує в собі відданість імперському режиму й ненависть до всього прогресивного. Виходячи з цього, Дубельт каже Шевченку: «Ви найгірший злочинець, і вам належить найжорстокіша кара» [66; С. 462]. Вироком для Шевченка стала солдатчина без права писати й малювати. Обрій майбутнього заслала муштра: «Ні, не наздогнати молодості! Від молодості мчали його швидкі коні, мчали під наглядом жандарма і фельд’єгеря, мчали день і ніч, ніч і день « [66; С. 477].
Початок четвертої частини твору О.Іваненко відводить постатям, що тільки побіжно дотичні до образу Кобзаря. Письменниця показує тогочасне життя Парижа, беручи для цього революційний ракурс: «Париж зараз – центр усього волелюбного, революційного. Там самі вулиці і площі овіяні спогадами Великої французької революції…» [67; С.9]. Знахідкою О.Іваненко було введення в роман постаті Адама Міцкевича, чий духовний та творчий зв’язок з Шевченком незаперечний. Багато місця надано опису подорожі Миколи Савича, який змушений був стати політичним емігрантом. Авторка намагалася створити соціально-історичне тло, яке «…важливе, але …в художній біографії не повинно виявлятися декларативно, хоча цього не завжди вдається уникнути» [46, С.106].
Сам же Шевченко перебуває на засланні, де переживає тяжку психологічну травму. «Чим страшна ніч? Спогадами, спогадами без краю» [67; С.24]. Барви рідної природи України оживають в багатостраждальній душі поета, допомагають йому зберегти внутрішню рівновагу: «Ні, без надії, оманної примари, жити не можна…» [67; С.27]. Розраду Тарас отримав з появою в нього в гостях Федора Лазаревського. Сама звістка про прибуття Шевченка викликала в Лазаревського надзвичайний стан: «Начальство ніколи не уявляло собі цього стриманого чемного чиновника, який завжди знав своє місце, в такому запалі» [67; С.30]. І в подальшому навколо Шевченка групувалися найкращі представники української, російської та польської інтелігенції.
Де б не був Тарас, він бачить спершу простих людей, що живуть своїми земними радощами й стражданнями: «І знову, як там, на степу, Тарас подумав про невідоме життя, яке буяє поряд в юртах, аулах; і що кожна людина ховає глибокі людські почуття і пристрасті в своєму серці» [67; С.43]. І де б далі не був Кобзар, він всюди знаходив паралелі з Україною, з долею її народу.
Навіть безкрайні казахські степи збуджували в його серці теплий спомин про Дніпро й велич природи. Саме лінія живого зв’язку творчості Шевченка з природою проходить в романі паралельно до соціальної лінії творчості. Плекаючи в середині себе творчу снагу, Тарас налаштовує своє світосприйняття на прекрасне всупереч важкості свого становища: «Тільки він почав знову малювати, як побачив іншими очима і береги степових річок, і піски пустині, і поодинокі дерева, і одноманітні чагарники саксаулу» [67; С.54]. Творчість для Шевченка була додатковим чинником, що допомагала йому вижити, породжувала в ньому пекуче бажання просуватися вперед.
Картини природи в романі нерідко почерпнуті з творів поета, дають можливість підсилити емоційну картину перебування Шевченка на засланні: «Очерет, наче п'яний, і без вітру гнувся понад берегом. Думав щось своє, осіннє. Нудьга і осінь обступали з усіх сторін» [67; С.75]. З наближенням же визволення Шевченка із солдатчини природа починає ніби підтримувати сподівання поета: «Наче нічого не було важливого в цих пісках, солончаках, голому камінні …але крок за кроком Тарасом опановувало почуття незнаної, незвіданої досі краси, і вся природа розкривалась, наче велична безстороння книга буття всесвіту…» [67; С.199]. Ще більш увиразнено проведена алегорія між звільненням Тараса з солдатчини та сходом сонця. В очікуванні звісток про полегшення своєї долі та отримавши обнадійливого листа від Зігмунда Сєраковського, Шевченко все ж розуміє, що «до сходу сонця було ще далеко. Тільки ледь сіріло на обрії, тільки з’явилися рідкі первозвісники жаданого сонця»[67; С.237].
Зростає й авторитет Шевченка, його ім’я стає гаслом для боротьби з пануючою ідеологією. Хоч можна вважати дещо штучним намагання О.Іваненко тісно прив’язати до особи Шевченка товариство Петрашевського. Ця спроба викликана насамперед бажанням подати образ Кобзаря в ідейному оточенні адептів корінних соціальних змін. Пафосно письменниця змальовує й усвідомлення Шевченком власної долі: «Він мусить виправдати віру, довір’я…всіх, хто читає його слова. Для них він повинен витримати, перенести все і повернутися і вести далі свою велику справу» [67; С.157]. Та значимість поета подана не лише у величних, епохальних тонах. Він порядний передусім просто по-людяному. Це письменниця ілюструє ставленням до Шевченка казахів: «- Ата Тарас! – гукнув старий казах…Для них слово Тараса було завжди справедливим і вирішальним. Вони знали, що Тарас їх не обдурить» [67; С.240].
Повернення Шевченка із заслання письменниця розглядає як новий етап його діяльності. Перед нами постає не зломлена випробуваннями особистість, а «загартований боєць» [67; С.291]. Його внутрішня міць зростає, хоч здоров’я непоправно підірвано. Сформувалося протягом років заслання коло його друзів – люди, які усіляко йому допомагали, навіть інколи ризикуючи власним становищем. Це Бутаков, Макшеєв, польські товариші та ін. Негативно ж подані зрадники та царські сатрапи. Так, священик Петро Клімашев «був з тих, хто з однаковим усердям хрестив, ховав, проводжав на страту, був присутнім при екзекуціях. Рештки совісті і сорому були давно залиті горілкою. Про це свідчив сизий ніс і каламутний погляд» [67; С.173]. З цього авторка не робить антирелігійної сентенції, а показує аморальність й злочинність людей, які втратили почуття власної гідності та терпимість. Образ священика не всіма сприймається негативно. В своїх роздумах Шевченко засуджує провокаторів Петрова і Ісаєва, бо вони «жалюгідні людці…Навіть каторжники-злодії були для нього більше людьми, ніж ці іуди» [67; С.173].
Зміни в суспільному житті Російської імперії 60-х років ХІХ ст. показані в романі на тлі зростання уваги до національних, соціальних та економічних питань. Шевченко хоч і був вільним, але постійне стеження та утиски робили його життя сповненим прикрості: «почалася воля, як собака на прив’язі» [67; С.266]. Та більше його переймала доля рідних, що залишалися ще кріпаками. З рідною землею пов'язане й те, що Шевченку «хотілося здійснити свою мрію, виплекану по страшних шляхах, по чужих куренях, по казармах, – маленьку хатинку над рідним синім Дніпром» [67; С.334]. Поряд з питанням про оселю було й бажання особистого щастя. Не склалися стосунки з різних причин у Кобзаря ні з Катериною Піуновою, ні з Ликерою, образи яких, хоч і не дуже широко, введені письменницею в роман для більш повної картини життя поета після заслання.
Не залишилося поза увагою письменниці петербурзьке оточення Шевченка – як ніколи розширилися його зв’язки, зріс потенціал його творчої снаги: «І знайомі, і незнайомі хотіли побачити поета і художника Тараса Шевченкa. Одні – з щирої любові до нього, до його надзвичайної поезії, інші просто з любові до сенсації, новин, модного явища» [67; С.309]. У романі розкрито теплі взаємини між Шевченком та Айрою Олдріджем: «Айра затягнув тихенько негритянський псалом, потім народну пісню. Тарас зупинився їй-богу, вона нагадує стару українську… – «Ти думаєш, тільки у вас так? – кричить Тарас. – Я тобі теж проспіваю!» [67; С.323]. Живому спілкуванню між ними не заважало й те, що вони не розуміли мови один одного.
Серед письменників столиці імперії Шевченко зближується з Тургенєвим, який був про нього високої думки: «…Тургенєв, спостережливий, уважний, запам’ятав той вираз ласки і ніжності, ту безмежно добру, хорошу усмішку, з якою дивився Шевченко на Марка Вовчка» [67; С.349-350]. Особливі взаємини виникають між Марком Вовчком та Шевченком. О.Іваненко повністю наводить вірш, що присвячений авторці «Народних оповідань». Пізніше ці взаємини дістануть більш широкий опис в романі «Марія», де психологічно й історично точно письменниця змальовує колосальний вплив особи та творчості Кобзаря на становлення Марка Вовчка як письменниці.
В силу ідеологічного тогочасного тиску не знайшли в останній частині роману повного звучання образи Куліша та Костомарова. Вони звужуються подекуди до дріб'язкових чвар та постійних суперечок. Та, всупереч помилковим настановам викривленого бачення історії, О.Іваненко не писала плакатно негативно про Куліша та Костомарова – сучасне прочитання дає змогу розставити правильні акценти при розумінні їхніх образів. Складно подане й ставлення Шевченка до видання журналу «Основа». З одного боку, «…Тарас бачив, що це буде зовсім не «його» журнал» [67; С.345]. З іншого боку, О.Іваненко показує прихильність до нього Шевченка: Тарас думав – хай сперечаються, сваряться, а добре, що врешті журнал дозволено… «Основа» буде українським журналом, рідною мовою прилучатиме рідний український народ до загальної культури, прогресу і боротьби» [67; С.346].
Письменниця проводить лінію близькості Шевченка і російських демократичних сил, що почасти відповідає історичній правді. Наявні в романі «Тарасові шляхи» зустрічі поета з Миколою Чернишевським. Вислухавши вірш Кобзаря «Я не нездужаю, нівроку», де ясно звучить заклик до збройної боротьби за волю із царською системою, «Чернишевський мовчки потис йому руку…вони були сумні й серйозні того вечора. Це ж був не просто вірші. Це була зброя» [67; С.317]. У ретроспективному плані зустрічі Шевченка з Чернишевським введено в текст роману й під час останньої подорожі Тараса в Україну. Тут письменниця вдається, як на мене, до надмірного пафосу: «І так хотілось, щоб порозумілись з любим Герценом. Хоча правий був Чернишевський. Хай тільки Чернишевський розповість йому, що робиться на батьківщині, проти чого і проти кого треба скеровувати міцний, одностайний удар» [67; С.338].
Та основним напрямком діяльності Кобзаря залишається поезія. Як справедливо зазначає Юрій Шевельов, «…він (Шевченко –І.Б.) сягнув в останні роки життя й глибокої ощадності, цієї прозорої й непрозірної глибини, цієї властивості тисячократно дробити кожний промінь і в кожному його заломі й виблиску вбачати вияв мудрих і вічних законів життя…» [157, С.23] . Ніщо не змогло здолати в поетові свіжості думки й почуття, які знайшли свій вияв у його поезіях: «І однодумці його (Шевченка –І.Б.) раділи, що після десяти років казарми, муштри, поневірянь, блукань слово Кобзаря не змерхло, не знесилилось, а залунало ще гучніше, ще гостріше» [67; С.317].
Таким чином, у романі «Тарасові шляхи» подано велику галерею образів. Але, як справедливо зазначає О.Галич [28], на цьому різноликому тлі Тарас Шевченко постає як яскрава і багатогранна особистість: поет, художник, народний пророк і національний геній. У творі не завжди ці іпостасі незвичайного людського характеру гармонійно поєднанні. Та й досягти цього поки що не вдалося, певно, нікому. Тут потрібен талант і майстерність не менші, ніж у самого Кобзаря. Та правдою є те, що національно-визвольний дух, палке слово співця, його подвижництво і людську шляхетність О.Іваненко в цілому пощастило передати в романі «Тарасові шляхи».
Характерно, що формуванню і образному вираженню біографічної правди в романі «Тарасові шляхи « були підпорядковані не лише його джерела, жанр, концепція і система образів, а й метод художнього мислення та стильове різноманіття. Вже принагідно було звернуто увагу на те, що О.Іваненко дотримувалася принципу класичного реалізму. Як вона писала, її полонила «правда, тільки правда» [62; С.54]. Ці її погляди й художня практика узгоджувалися із загальноприйнятими думками дослідників з даного питання. «Для письменників-реалістів, – відзначав Д.Наливайко , – першочергове завдання полягає в тому, щоб пізнати життя й передати його в найбільшій повноті та істинності» [108; С.22].
Але зразу виникає питання, як забезпечується така «повнота та істинність» в історичному й історико-біографічному жанрах? Існують дві точки зору. Так, В.Дмитревський не вбачає в принципах пізнання життя різниці між романістами і біографами. Адже, мовляв, «секрет» майстра життєписних романів Андре Моруа полягає в тому, що «він підкорює свої біографічні твори тим же законам, яким підвладні історичні романи і повісті» [97; С.8].
Зовсім протилежної думки сам Андре Моруа, висловленої ним в статті «Я проти оргії відчаю» [103]: «Насамперед тому, – наголошує він, – що біографія справжня і тому читач у неї вірить, по-друге, тому, що біограф більшою мірою, ніж романіст, зобов’язаний передати всю складність людського характеру. Багато вчинків великих людей дивують і обурюють нас, але біограф не має права уникати їх: йому доведеться брати героя, яким його малюють документи і свідчення сучасників, і таке зображення виявляється доброю наукою людству» [30; С.395-396].
У цьому зв’язку є потреба дещо конкретизувати і розширити роздуми Андре Моруа про природу художньої біографії та її реалістичну основу. Як на мене, Я.Кумок, в основному, здійснив таку конкретизацію її у статті «Біографія і біограф». Він справедливо гадає, що проблема майстерності в пізнанні природи біографічного жанру вельми важлива. Адже і на біографа поширюються всі ті вимоги до мови і стилю, що й на письменника, який працює в будь-якому іншому жанрі.
Але існує різниця, підкреслює Я.Кумок, між художньою правдою роману історичного і правдою біографії. Романіст мимоволі завжди узагальнює. Біографу в описах не можна узагальнювати: він узагальнює в абстракціях. Те, про що сказав біограф, було насправді. Його герой – постать унікальна, хоч скільки б персонажів вивів романіст, всі вони – плід його уяви. Не те в біографії художній: тут сильний елемент «особистості неавторської». Адже герой насправді жив до автора і в книзі представлений своїм «особистим « матеріалом, щоденником, листами тощо. В біографії також обмежена міра вимислу та домислу [89; С.20-21].
Якщо мати на увазі роман «Тарасові шляхи», то йому теж властива правда біографії і відповідна естетична функція методу та стилю її розкриття в межах специфіки жанру. Але погоджуюся із дослідниками, що все ж «Тарасові шляхи» – не біографічна хроніка про Шевченка, а художній життєпис поета. Тому в творі діють закони відбору як документального матеріалу, так і художньої типізації в межах реалізму з елементами лірики та романтики. Саме виходячи з цього, письменниця зосереджує увагу на реалістичному відтворенні біографічної правди про Кобзаря. Та й стилістичні прийоми в романі є своєрідним переломленням реалістичного художнього методу, дотриманням історичного й біографічного часу.
Однією з особливостей стилю роману «Тарасові шляхи» є її поліваріантність. Авторка вправно використовує такі різні інтонації, як спокійна оповідь, захоплення, естетичний аналіз предметів мистецтва, філософські роздуми тощо. Так, у відповідності до законів історико-біографічного жанру письменниця дотримується в романі епічного стилю для передачі мовою художнього документа достеменності біографії Шевченка.
Але нерідко у творі зміна обставин та об’єкта зображення обумовлює введення в авторську епічну розповідь ліричного та романтичного потоків. На думку І.Ходорківського, така своєрідна тональність властива «особливо для перших трьох частин. Це відчувається і в характері зображення біографічних фактів і явищ життя, і в засобах мистецького виразу» [141; С.74].
Скажімо, через ліричні й патетичні інтонації письменниця передає почуття радості й творчого пафосу Шевченка після викупу його з кріпацтва «Це були, – наголошує авторка, – щасливі, світлі роки життя Тараса. … В творчому слові він відчував найбільшу свою міць» [66; С.145-146].
О.Іваненко вдається до іншого стилю, коли висвітлює співчуття до засланця-солдата Шевченка. Зокрема, майстерно передано напругу душевного стану поета, коли він долав каторжні шляхи. Тоді у нього «поволі зникають усі думки, всі жалі. Опановує одне почуття і бажання. Дійти до пагорка… Ні, він не витримає… Ні, він витримав. Він почув…і вони прийшли на знайомий до огиди плац Орської фортеці» [67; С.172].
Оскільки доля таланту Шевченка стала суттю й пафосом роману «Тарасові шляхи», то письменниця звертає належну увагу не лише на вірші і процес їх творення, а й на відповідне стилістичне їх вираження. О.Галич визнає, що авторці найбільше пощастило розкрити психологію творчості Шевченка при написанні ним поем «Тризна» і «Сон». Відомо, що перша з них присвячена Варварі Рєпніній. Письменниця емоційно передає душевно схвильоване читання Шевченком твору на прохання адресатки, інтонаційно виділяючи віщі рядки:
И сохранит полет орла
И сердце чистой голубицы –
Се человек!
[66; С.278]
Здається, мало хто із знаних нами прозаїків включив так щедро і різноманітно у твір народні пісні й твори Шевченка, як це зробила О.Іваненко в романі «Тарасові шляхи». Цим вона донесла до читача багатогранний зміст та особливу стилістичну емоційність твору. Приміром, передаючи настрій Шевченка під час його перебування в Літньому саду перед зустріччю з художником Сошенком, авторка відтворює спалах у поета національного почуття і творчої митті. У ту хвилину в його уяві «линуть широкі степи, зелені гаї і діброви, рідний Дніпро, то такий ласкавий, привітний у літні ясні дні, з тихими вербами, що схиляються над ним, то непокірний, ревучий і могутній» [66; С.97].
У деяких дослідників склалося враження, що в романі «Тарасові шляхи» ніби «досить лаконічними є й пейзажні зарисовки, які здебільшого створюються одним-двома реченнями» [91; С.104]. Насправді у цьому творі є стислі і розлогі пейзажні картини, навіть невеличка новела «У завірюху». Як цього вимагає жанр життєпису, у романі «Тарасові шляхи» пейзажне тло майже завжди супроводжує внутрішнє життя персонажів. Гадаю, що пейзажі О.Іваненко відзначаються високим психологічним, естетичним і стилістичним рівнем. Складається враження, що кращі її пейзажі перегукуються з картинами природи творів Шевченка. Та й виконують подібну естетичну функцію.
Як правило, у романі «Тарасові шляхи» пейзажі динамічні, що забезпечується відповідною стилістичною тональністю. Наприклад, у вже згаданій новелі «У завірюху» засобом пейзажу дається розгорнута мотивація обурення Шевченка аморальною і нелюдською поведінкою пана Платона Лукашевича. У страшну завірюху, коли добрий хазяїн і собаку на двір не випустить, цей самодур послав пішого кріпака з бездумним листом аж в Яготин. Це викликало у Тараса спалах гніву і «завірюху в його неспокійній душі» [66; С.287].
О.Іваненко постійно урізноманітнює й розширює стильову функцію пейзажу. Так, у неї картини осінньої природи прислуговують для показу уболівання Шевченка за обездолений український народ. У поета було сумно на серці, коли під час подорожі на селах він став свідком вимирання дітей і дорослих кріпаків: «Немов павутиння, осіння мряка застеляє світ перед очима. Понурими сиротами стоять маленькі сірі хрестики над могилами на убогому сільському кладовищі, що простяглися вздовж шляху, і бачить Тарас багато-багато свіжих могилок… Обшарпані хати за кладовищем виглядають ще сумнішими, ще жалюгіднішими під цим осіннім дощем, якому і кінця не видно, бо сірі, темні, невблаганні хмари геть закрили все небо» [66; С.340-341].
О.Іваненко вдається до пейзажу і для того, щоб показати захоплення героїв красою української природи, яка збуджує у них високі естетичні почуття. Саме такі почуття народились у Тараса і його друга лікаря Козачковського, коли вони на човні «перепливли на другий берег, зійшли на гору, і така чудова панорама відкрилася перед їхніми очима, що обидва замовкли. Дніпро, наче широка фіолетова стьожка, а за ним – наче з золота кований Переяславський собор» [66; С.331]. Іншими стилістичними інтонаціями О.Іваненко передає естетичний аналіз героєм творів мистецтва, його роздуми та узагальнення. Тонко й майстерно зображено сприйняття Шевченком в Ермітажі картин Рембрандта.
Роман «Тарасові шляхи» ґрунтується на реалістичних джерелах народного й літературного мовлення. Відомо, що історико-біографічний жанр вимагає дотримуватись достеменних документів при індивідуалізації мови історичних персонажів. Гадаю, що письменниці вдалося відтворити колорит їх лексики, стилю і мислення. Так, мова Шевченка узгоджується з мовою його творів і листів. Вона відтіняється і такою художньою деталлю, як звичка поета за різних обставин співати улюблену пісню «Ой, зійди, зійди, ти зіронька вечірняя…» У той же час з м’якою полтавською вимовою промовлялася літера «л» у співі Ганни Закревської, що чарувало Тараса.
Погоджуюся з дослідником П.Хропком, що «стильова своєрідність епічного твору, особливо великої форми виявляється також у майстерності поєднання оповіді з діалогом та полілогом» [149, С.184]. Якщо мати на увазі «Тарасові шляхи», то тут за допомогою діалогів письменниця індивідуалізує особливості персонажів, лексику та вдачу. Наприклад, коли художник Сошенко прийшов до цехового майстра Ширяєва просити за Тараса, між ними відбувся промовистий діалог, який проливає світло на зовсім різні типи людей і їхню мову. Так Сошенко сказав:
« – Я чув, у вас є прекрасний рисувальник…
- Непоганий, – промимрив він крізь зуби. – Та всіх їх треба в руках тримати.
- Я б хотів, щоб ви дозволили йому інколи приходити до мене, – вів далі художник.
- Він учень, кріпак, хай знає своє місце! – одрубав хазяїн. – Навіщо його балувати?» [66; С.107].
Діалоги в романі «Тарасові шляхи» також передають рух думок і почуттів головного героя, його розмов з іншими персонажами. У цьому зв’язку побудований на історичних фактах цікавий діалог Шевченка з Тургенєвим, що свідчить про благородство і скромність нашого поета:
« – Кого ви порадите читати, щоб швидше вивчити українську мову? – спитав тим часом Тургенєв.
– Марка Вовчка! Він один володіє найкраще нашою мовою, – не задумуючись швидко відповів Тарас.
Тургенєв здивувався його непідробній, великій скромності. Адже для всіх українців, Тургенєв знав, саме Шевченко був найвищим майстром слова» [67; С.331].
Дотримуючись законів реалістичного стилю, О.Іваненко через портрет майстерно виражає своє емоційне ставлення до зображених персонажів. Вражає колоритністю її опис задушевного знайомства під час бурі перед Уральськом двох поетів-засланців – Олексія Плещеєва та Тараса Шевченка. Перший з них «такий тендітний, хворобливий, з дитячим поглядом». Але «він написав справжній гімн молоді: «Вперед без страха и сомненья // На подвиг доблестный, друзья!»
Заочно Плещеєв і раніше знав про подвижництво Шевченка. Тепер його полонила велична й одночасно звичайна постать українського поета. Особливо захоплювали Тарасові «спокійні глибокі очі, уперте чоло, уперте підборіддя, трохи вилицювате обличчя. З ним не треба багато слів для знайомства. Він свій, рідний, старший друг. Батько Тарас. З ним можна про все говорити» [67; С.185].
При створенні літературного портрета Шевченка письменниця також звертається до публіцистичного мовленнєвого ладу. Тоді портрет набуває особливого соціально-психологічного характеру. Саме у такому плані через літературний портрет Шевченка передається його гнівний осуд царсько-кріпосницької системи, з яким він виступив на засіданні членів «Літературного фонду». «Перед очима у всіх стояла постать Тараса Шевченка – його насуплені брови, гнівні і сумні очі, він сам замкнений, ледве стримуючий себе – отаким його часто тепер бачили після повернення з України… Він стиснув кулаки і загрожував у напрямку Зимового палацу… Всі відчули – гнів його справедливий» [67; С.349].
Значну стилістичну роль у романі «Тарасові шляхи» виконують такі засоби образності, як різні типи фольклорних творів, насамперед пісні. За її допомогою передається тональність оповіді й національний колорит зображеного. Наприклад, опис весілля у сестри Тараса Катрусі, подружжя Кулішів, передача звичаїв кобзарів, чумаків, їх пісень. Та, очевидно, більш за все у романі приділяється увага змістовній та емоційній ролі української пісні в духовному житті Шевченка. Історично достеменно, що Тарас не тільки багато знав народних пісень, а й добре їх виконував. Цю його вдачу письменниця подає крупним планом. Так, Куліш, слухаючи спів Тараса, буквально вигукує: «Рідко можна почути такий чудовий голос!» [66; С.211]. Та головним було те, що з кожної його мелодії «виринала картина – то образ буйвітра, запорожця козака-нетяги, то пропийвола-чумака, то горопахи-кріпака, безталанного коханця» [67; С.152].
Емоційності й образності роману «Тарасові шляхи» надають і такі крилаті словесні засоби, як приказка, прислів’я, порівняння, метафори тощо. Чимало їх письменниця запозичує з фольклору, надаючи їм локального звучання. Відправляючи з волі пана на весілля дочку, мати із засторогою і хвилюванням про неї каже: «Панське кохання – гірке горювання» [66; С.23]. Традиційним прислів’ям «Терпи, козаче, отаманом будеш» доречно передано осудження героєм сваволі цехового майстра. Горювання вдови-кріпачки передано теж поширеним крилатим висловом – «У кожній хаті – свої злидні» [66; С.192].
Втім, у пошуках ємних емоційних художніх засобів О.Іваненко знаходить нові або моделює вже відомі. Скажімо, по-новому звучить її соціально-психологічне порівняння, яке народжується в уяві Шевченка про долю рідного краю: «Вся Україна – немов та безталанна вдова» [66; С.304]. З художнім смаком і смисловим ефектом вживаються метафори. За їх допомогою передані ніжні почуття Тараса до Ганни Закревської. Закоханому поету здавалося, що у неї очі «зоріли… які він не забував. Не забував!» [66; С.265].
Та, певно, найбільше психологічне навантаження несе метафора під пером О.Іваненко в епізоді голублення поетом-солдатом маленького сина коменданта. «…Він був зайнятий хлопчиком, лоскотав його своїми вусами, чучикав, підкидав. Хлопчик заливався сміхом, міцно стискував рученятами Тарасову шию, і від дотику цих маленьких слабких рученят у Тараса немов відтавало серце. Весь час здавалося – там навічно уламок крижинки. А он ні – наче весняне несміливе проміння торкнуло його, і він тане, тане…» [67; С.212].
Ця цитата засвідчила руку справжнього майстра. Метафорично передано спалах миттєвої радості у серці приниженого солдатчиною, але не зламаного духом Тараса. У нього, як у Прометея, від дотику дитячих рук знову оживало серце. Подібних творчих знахідок у романі багато.
Але у романі О.Іваненко «Тарасові шляхи» мають місце окремі методологічні та фактичні прорахунки. На жаль, письменниця помилково показала малого Тараса козачком у пана. Насправді таким був друг його дитинства Іван Нечипоренко.
В романі не актуалізувалися злободенні проблеми тогочасного радянського суспільства - воно підспудно подавалося ідеалом, про який мріяв Тарас Шевченко. Хоча саме в часи написання роману радянські селяни були врівень кріпакам.
Література
0. Абрамов Г. Сказки Оксаны Иваненко // Октябрь. – 1949.-№3. – С.180-184.
0. Акимова А. История и биография // Прометей. Историко-биографический альманах «ЖЗЛ» – 1966. – Т. 1. – С.347-353.
0. Барка В. Правда Кобзаря. – Нью-Йорк: Пролог, 1961.
0. Бас И. Иван Фёдоров. – М.: Молодая гвардия. «ЖЗЛ», 1940.
0. Білецький Д.М., Гуревич Ф.Х. та ін. Дитяча література. – К.: Рад. школа, 1967.
0. Біографія Т.Г.Шевченка за спогадами сучасників. – К.: Вид-во АН УРСР, 1958.
0. Бойко В.С. Творчість Тараса Шевченка на тлі західноєвропейської літератури // Бойко Ю. Вибрані праці. – К.: Дніпро, 1992.
0. Брандис Е. Страницы жизни Марко Вовчок // Радуга. – 1967.-№3. – С.18-39; №5. – С. 20-43.
0. Брандис Е. Марко Вовчок. – М.: Мол. гвар., 1968.
0. Брандис Е. Сила молодая. Повесть о писательнице Марко Вовчок. – Л.: Дет. л-ра, 1972.
0. Брандіс Є. Марко Вовчок. Повість-дослідження ( Переклад з російської Л.Малахової та Н.Петрушевської ) – К.: Дніпро, 1975.
0. Братусь І. Хто ж першодрукар України? – Педагогічні кадри. – 1995. 8 лютого.
0. Братусь І., Коба А. Новий погляд на наше педагогічне минуле. – Українське слово. – 1997. 6 лютого.
0. Братусь І. Життєва концепція молодого вчителя мусить ґрунтуватися на міцній національній основі. Інтерв’ю з Оксаною Іваненко. – Літ.Україна. – 1997. 25 грудня.
0. Братусь І. Уславлений у біографічному жанрі // Творчість І.Котляревського в культурологічному контексті доби. – К.: Ред.-вид. центр «Київський університет», 1998. – С. 18 –22.
0. Братусь І. Оксана Іваненко. Штрихи до біографії та творчості // Пошуки і знахідки. – К. – 1999. – С. 44-134.
0. Братусь І. Історико-біографічний роман Оксани Іваненко «Тарасові шляхи». Жанр, джерела і місце в шевченкіані. // Зб. наук. пр. Дискурс сучасної історичної романістики: Поетика жанру. – К.: Вид. центр «Київський університет», 2000. – С.73-85.
0. Братусь І. Осягання національної свідомості в романі Оксани Іваненко «Тарасові шляхи» // Зб. наук. пр., присвячений 185-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка. – К.: Видавничий центр «Київський університет», 1999. – С.137-144.
0. Братусь І. Випробування істиною // Слово і час. – 1999. - №6. – С.84-86.
0. Братусь І. З досвіду проведення уроків з позакласного читання за творчістю Оксани Іваненко // Шляхи підвищення ефективності вивчення української мови та літератури (Матеріали Всеукраїнської міжвузівської науково-практичної конференції, 17-18 листопада 1999 р. – К.: Тов-во «Знання», 2000. – С.195-206.
0. Братусь І. Роман «Марія» Оксани Іваненко в контексті творів про Марка Вовчка // Слово і час. – 2000. – №4. – С.30-36.
0. Братусь І. Пошуки істини та краси. Проблема жанру історико-біографічної прози Оксани Іваненко. – К.: Вид-во Нац. пед. університету імені Михайла Драгоманова, 2000. – 172 с.
0. Булашенко І.Г. Т.Г.Шевченко в українській радянській художній літературі. – Харків.: Вид-во ХДУ, 1962.
0. Буров Б. Жизнь писателя – источник творчества // Вопросы литературы. – 1973. – №10. – С.73-85.
0. Васильченко С.Твори в 3 т. – К.: Дніпро, 1974. – Т.2: Широкий шлях. В бур’янах. .
0. Вільчинський Ю. Політична філософія Миколи Міхновського // Слово і час. – 1995. – №1. – С. 6-10.
0. Вовчок Марко. Твори: у 6 т. – К.: Держлітвидав України, 1956. – Т. 6. – С. 509.
0. Галич А. Украинская художественная Шевченкиана // Радуга. – 1989. – №3. – С.137-144.
0. Галич А. Современная художественная документально-биографическая проза (Проблемы развития жанра): Автореф. дис. к-та филол. наук: 10.01.08-Теория литератури / Донецкий государственный университет. – К., 1984.
0. Гладков А. На полях книги Андре Моруа «Типы биографии» // Прометей. Историко-биографический альманах «ЖЗЛ». – 1968. – Т.5. – С.395-411.
0. Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – К.: Дніпро, 1993.
0. Гончар О. Українська національна ідея у художній творчості // Слово і час. – 1994. – №10. – С.65-70.
0. Гулыга А. Биографии не нужен вымысел // Лит. учёба. – 1980. – №2. – С.184-192.
0. Дарда В. Сліди поспішності. – Рад. Україна. – 1952. 11 травня.
0. Дацюк О. Дві біографії однієї письменниці // Слово і час. – 1998. – №6. – С.41-45.
0. Денисюк І. Гнат Хоткевич і його повість про Шевченка // Хоткевич Гнат. Тарас Шевченко. Повість. – Львів: Каменяр, 1966. – С.3-20.
0. Дзира Я. Панували, добували і славу і волю – Літ. Україна. – 1997. 22 травня.
0. Дзюба І. Від молитов до дум. – Літ. газета. – 1961. 23 травня.
0. Добролюбов М.О. «Кобзар» Тараса Шевченка. – К.: Вид-во АН УРСР, 1961.
0. Дончик В. В біографічному жанрі // Вітчизна. – 1981. – №8. – С.82-87.
0. Дончик В. Писати для дітей – радість. Штрихи до портрета Вадима Скомаровського // Українська мова і літ. в школі. – 1987. – №6. – С.17-18.
0. Енциклопедія українознавства. – Париж.-Нью-Йорк.: Вид-во Молоде життя, 1955.
0. Єфремов С.О. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995.
0. Єнджевич Є. Українські ночі, або Родовід генія. Роман. Переклад з польської В.Іванисенка. Вступне слово Д.Павличка. – Львів: ЛДКФ «Атлас», 1997.
0. Животко-Чернова А. Думи мої. – Нью-Йорк, 1971.
0. Жуков Д. Биография биографии. – М.: Советская Россия, 1980.
0. Жулинський М. Роздуми над українською прозою 60-80-х років. // Рад. літературознавство. – 1987. – №11. – С.15-25.
0. Жулинський М. Із забуття в безсмертя (сторінки призабутої спадщини). – К.: Дніпро, 1992.
0. Забіла Н. Є всі дані дати найкориснішу книжку. – Літ. газ. – 1933. 20 жовтня.
0. Забіла Н. Казки і життя Оксани Іваненко // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе.– К.: Веселка, 1986. – С.22-37.
0. Забужко О. Шевченків міф України: спроба філософського аналізу. – К., 1997.
0. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика 90-х. – К.: Факт, 1999.
0. Злупко С. У своїй хаті – своя правда. – Голос України. – 1997. 2 квітня.
0. Зайцев П. Перше кохання Шевченка. Петров В. Романи Куліша; Аліна й Костомаров. – К.: Україна, 1994.
0. Засодимский П. Первый русский печатник Иван Фёдоров (Биографический очерк). – М., 1901.
0. Зелінська Л. Драматичні портрети Шевченка // Слово і час. – 1993. – №7. – С.25-29.
0. Зернова А.С. Начало книгопеатания в Москве и на Украине. – М.: Гос. Б-ка СССР им. В.И.Ленина, 1947.
0. Івакін Ю.О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії 1847-1861. – К.: Наукова думка, 1968.
0. Іваненко О. Манівцями // Молодняк.- 1928, №7-8.
0. Іваненко О. Про яку книжку я дбаю. – Літ. газ. – 1937. 17 травня.
0. Іваненко О. Мої казки і мої дорогі вчителі // Література. Діти. Час. – К.: Веселка, 1981.
0. Іваненко О. Завжди в житті. Спогади. - К.: Рад. письменник, 1985. – 382 с.
0. Іваненко О. Твори: В 5т. – К.: Веселка. Т.1, 1984. – 286 с.
0. Іваненко О. Твори: В 5т. – К.: Веселка. Т.2, 1984. – 300 с.
0. Іваненко О. Твори: В 5т. – К.: Веселка. Т.3, 1985. – 348 с.
0. Іваненко О. Твори: В 5т. – К.: Веселка. Т.4, 1985. – 479 с.
0. Іваненко О. Твори: В 5т. – К.: Веселка. Т.5, 1985. – 397 с.
0. Іваненко О. Марія. – К.: Дніпро, 1986. – 645 с.
0. Іванюк С. З погляду адресата (Нотатки про серію багатотомників видавництва «Веселка») // Українська мова і літ. в школі. – 1986. – №1. – С. 15-21.
0. Іванюк С. Історія прекрасної заложниці (Казка у 20-30-ті роки) // Література. Діти. Час. – Вип.4. – К.: Веселка, 1989. – С.40-51.
0. Іванюк С. Адресат – майбутнє. Герой і концепція адресата української радянської прози для дітей (1917-1941) // АН УРСР, Ін-т літератури ім. Т.Г.Шевченка; Відповідальний редактор М.Г.Жулинський. – К.: Наукова думка, 1990.
0. Іванюк С. Література для дітей // Історія української літератури ХХ століття: У 2кн./ За ред. В.Дончика. Книга перша. – К.: Либідь, 1998. – С.418-421.
0. Ільницький М.М. Людина в історії. Сучасний український історичний роман. – К.: Дніпро, 1989.
0. Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. / За ред. В.Дончика. – К.: Либідь, 1998. – 464 с., 456 с.
0. Кіліченко Л.М., Лещнеко П.Я., Проценко І .М. Українська дитяча література. – К.: Вища школа, 1979. .
0. Ковалів Ю., Дзюба І. Художній процес // Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. Книга перша. – К.: Либідь, 1998. – С. 46-63.
0. Комаринець Т. Роман про великого Кобзаря // Жовтень. - 1955. – №5. – С.101-104.
0. Кон Л. Лесные сказки Оксаны Иваненко // Дет. литература. – 1937. – №16. – С.72-78.
0. Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. – К.: Дніпро, 1991.
0. Копиленко О. Щирий друг дітей. До 50 річчя з дня народження Оксани Іваненко. – Радянська Україна. – 1956. 12 квітня.
0. Копштейн А. Казки про веселу Аль // Дет. литература. – 1940. – №7. – С.82-84.
0. Кобилецький Ю. Великий і правдивий // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе. – К.: Веселка, 1986. – С.68-70.
0. Костюченко В. Оксана Іваненко // Укр. мова та літ. в школі. – 1986. – №4. – С.65-67.
0. Крижанівський С. Подвиг труда і таланту // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе. – К.: Веселка, 1986. – С.67-68.
0. Крутікова Н.Є. Сторінки творчого життя ( Марко Вовчок в житті й праці ). – К.: Дніпро, 1965.
0. Крутікова Н. До нових обріїв // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе.– К.: Веселка, 1986. –С.57-62.
0. Крутікова Н. Новий роман про Марка Вовчка. – Літ. Україна – 1973. – 4 грудня.
0. Куликова К. Биографическая книга: проблемы и трудности жанра // Дет. литература. – 1977. – №5. – С.6-14.
0. Кумок Я. Биография и биограф // Вопросы литературы.–1973.– №10.– С.18-32.
0. Культурне відродження в Україні. – Львів: Астериск., 1993.
0. Лещенко П. Оксана Іваненко // Жовтень. – 1960. – №12. – С.101-106.
0. Літературознавчий словник-довідник / Гром’як Р.Т., Ковалів Ю.І. та ін. – К.: ВЦ «Академія», 1997.
0. Лобач-Жученко Б.Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. – К.: Дніпро, 1969.
0. Луценко І., Біляєва С. Моделювання національної концепції письменника і педагога // Формування національної самосвідомості студентів вузів і учнів загальноосвітніх шкіл. Матеріали наук.-прак. конф. – К.: Вид-во УДПУ імені Михайла Драгоманова, 1994. – С.14-16.
0. Луценко І. Формування в освітян українського характеру – Українське слово. – 1995. 9 березня.
0. Малахова В. Життєві шляхи // Вітчизна. – 1974. – №9. – С.207-209.
0. Матеріали дискусії «Биографическая книга: проблемы и трудности жанра» // Детская литература.-1977.-№5.-С.6-14.
0. Мельничук Б. Випробування істиною. Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі ( від початків до сьогодення ) – К.: ВЦ «Академія», 1996.
0. Мельничук Б. Канадські зустрічі. – К.: Рад. письменник, 1988.
0. Міхновський М. Самостійна Україна. Із вступом проф. Володимира Шаяна. Програма революційної української партії із 1900 року. – Лондон, 1967.
0. Моренець В. Там, де нас чекають (про Миколу Самійленка) // Слово і час. – 1992. – № 11. – С.22-26.
0. Моруа А. Современная биография // Прометей. Историко-биографический альманах серии «ЖЗЛ» – 1968. – Т.5. – С.394-410.
0. Моруа А. Я против оргии отчаяния – Лит. газ. – 1962. 15 октября.
0. Мотяшов И. Жизненная правда и художественный вымысел. – М.: Искусство, 1960.
0. Муза Е. Не зaнимательности ради. – Лит. газ. – 1975. 10 сентября.
0. Мушкетик Ю. Не так тії вороги… // Літературна Україна. – 1999. – 18 березня.
0. Наєнко М. П’ятиліття українського роману. Літ.-крит. нарис. – К.: Рад. письменник, 1985.
0. Наливайко Д.С. Стиль напрямку й індивідуальні стилі в реалістичній літературі ХІХ ст. // Індивидуальні стилі українських письменників ХІХ – поч. ХХ ст. Зб. наук. пр. – К.: Наукова думка, 1987. – С.3-42.
0. Немировский Е.Л. Иван Фёдоров. – М.: Наука, 1985. – С.13.
0. Новый Завет и Псалтирь (с комментариями и приложениями), 1985.
0. Овчаров Г. Розповіді про наймолодшого героя нашого часу // Дніпро.-1945. – №8-9. – С.84-87.
0. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. – К.: Вид-во книгарні Є.Череповського. Фундукліїва, №4, 1918.
0. Огієнко І.І. Історія українського друкарства. – К.: Либідь, 1994. – 446 с.
0. Орлов А.С. К вопросу о начале печатания в Москве.-В кн.: Иван Фёдоров – первопечатник. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1935. – С.18.
0. Пасічник Є. У збірнику – здобутки. – Освіта. – 1999. 13-20 жовтня.
0. Подолинний А.М. Капітан дитячої літератури. До 80-річчя від дня народження Миколи Трублаїні. – К.: Вид-во «Знання», 1987.
0. Пташицкий С.Л. Иван Фёдоров, московский первопечатник. Пребывание его во Львове. 1573-1583. Очерки по неизданным материалам // Русская старина. – 1884 – Кн. 3. – С.461-478.
0. Пустовіт Т. Правник, чиновник, журналіст. - Полтавський вісник. – 1997. 1 грудня.
0. П’янов В. Поетичний світ казки // Дніпро. – 1976. - №4. – С.135-137.
0. П’янов В. Слово про Оксану Іваненко // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе. – К.: Веселка, 1986. – С.3-21.
0. Романовський В. Друкар Іван Федорович, його життя та діяльність // Труди Укр. Наук. ін-т книгознавства. – Т.1. Укр. Книга ХVI-XVII-XVIIIст.-К., 1926.-С.1-55.
0. Русанівський Ігор. Андрій Оберемок. – Літ. Укр. – 1999. 10 червня.
0. Сивокінь Г.М. Батьки своїх дітей (Проблеми школи і виховання в нових прозових творах) // Українська мова і літ. в школі. – 1975. – №7. – С.3-15.
0. Сиротюк М.Й. Український радянський історичний роман. Проблеми історичної та художньої правди. – К.: Вид-во АН УРСР, 1962.
0. Скорський М. Знавець душі дитячої. Оксані Іваненко – 60 років // Жовтень. – 1966. – №4. – С.104-106.
0. Скорський М. На крилах фантазії // Жовтень. – 1965. – №11. – С.157-159.
0. Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе. Для старшого шкільного віку. – К.: Веселка, 1986.
0. Смілянська В.Л. «Святим огненним словом…» Тарас Шевченко: Поетика. – К.: Наукова думка, 1990.
0. Смілянський Л. Біографія і літературний образ // Літературна критика. – 1939. – №8 – 9. – С.133-140.
0. Смілянський Л. Твори: В 4 т. – К.: Дніпро, 1971.
0. Смолій В. Богдан Хмельницький: штрихи до політичного портрета // Слово і час. – 1995.-№11-12. – С.14-22.
0. Стоун И. Биографическая повесть // Прометей. Историко-биографический альманах «ЖЗЛ» – 1966. – Т.1. – С.335-345.
0. Субтельний О. Україна, історія. – К.: Либідь, 1991.
0. Сулима М. Добрим людям на послугу // Література. Діти. Час. – Вип. 5. – К.: Веселка, 1990. – 111-116 с.
0. Тараненко М. Марко Вовчок. Літературний портрет. – К.: Держлітвид., 1958.
0. Тис Ю. На світанку: Біографічна повість з життя Марка Вовчка. – Чикаго: Вид-во Миколи Денисюка, 1961.
0. Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького; Військово-історична студія. – Львів, 1994.
0. Тихонов Н. Приветствую Вас… // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе. – К.: Веселка, 1986. – С.97-102.
0. Тынянов Ю. Не совсем повесть и не совсем роман. – Читатель и писатель. – 1928. 20 октября.
0. Тынянов Ю.Н. Пушкин / Вступ. статья В.Каверина. – К.: Дніпро, 1987.
0. Ходорківський І.Д. Історико-біографічні твори з життя письменників. К.:Рад.школа, 1963.
0. Ходорківський І.Д. Образ митця. Огляд історико-біогафічних творів про письменників. – К.: Дніпро, 1985.
0. Хоменко Б. Марко Вовчок і дитяча література // Література. Діти. Час. – Вип.5. – К.: Веселка, 1990. – С.158-167.
0. Хоменко Б.В. Народні джерела творчості Марка Вовчка. На матеріалах української прози. – К.: Дніпро, 1977.
0. Франко І. Марія Маркович ( Марко Вовчок ). Посмертна згадка // Зібр. Творів : У 50 т. – К.: Наук. думка, 1982, Т. 37.
0. Хоткевич Г. З сім’ї геніїв (уривки) // Червоний шлях. – 1930. – №3 і 1931. – №4.
0. Хоткевич Г. Катрине весілля. – К.: Задруга, Кобза, 1995.
0. Хоткевич Г. Про Шевченка. Упорядники А.Болабоченко, С.Гальченко. – К.: Літопис, 1999.
0. Хропко П.П. «Широкий та вільний розмах думки» як константа романного мислення Панаса Мирного // Індивідуальний стиль українських письменників ХІХ-початку ХХ ст. Зб. наук. пр. – К.: Наукова думка,1987. – С.169-197.
0. Чернишевський М.Г. Літ. крит. статті. – К.: Держлітвидав України,1950. – С.11.
0. Чижевський Д. Провідні етапи розвитку сучасного шевченкознавства. – Заграва. – 1946. – ч.3. – С.62-68.
0. Чишко В. Біографічна традиція та наукова біографія в історії і сучасності України. – К.: БМТ, 1996.
0. Чуковський К. Литературная зрелость. – Лит. газета. – 1951. 21 апреля.
0. Чумак В.Г. Далеч віків прозираючи…: Проблематика сучасного українського історичного роману. – К.: Т-во «Знання» УРСР, 1985.
0. Шаблиовский Е. Повседневный подвиг // Дружба народов. – 1976. – №11. – С.278-282.
0. Шабліовський Є. Про подвиг, красу і добро // Слово про Оксану Іваненко. Статті, етюди, есе. – К.: Веселка, 1986. – С.62-65.
0. Шевельов Ю. Шевченко – класик? //Слово і час. – 1995. – №4. – С.13-26.
0. Шевченкіана в бібліотеках Парижу. Наукове товариство ім. Т.Шевченка; уклав А.Жуковський. – Париж, 1961.
0. Шевченківський словник: У 2 т. – К.: Вид-во УРЕ, 1976, 1977.
0. Шевченко Т.Г. в документах і матеріалах. За ред. Д.Д.Копиці. – К.: Держлітвидав, 1950.
0. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: У 6 т. К. – Вид-во АН УРСР, 1963-1964. – 483 с., 631 с., 511 с., 522 с., 366 с., 643 с.
0. Шевченко Т. Мар’яна-черниця. Факсимільне видання рукопису та відтворення тексту за сучасними текстологічними принципами. Підготовка тексту Гальченка С. – К.: Наукова думка, 1999.
0. Шевченко Т. Кобзар. – К.: Дніпро, 1982.
0. Шевченко Т. Повне зібрання творів: В 10 т. – К.: Вид-во АН УРСР, 1964.
0. Шевченко Т.Г.. Біографія. Бородін В.С. та ін. – К.: Наук. думка, 1984.
0. Шепелев А. Браслет Марии: Повесть (о Марке Вовчке). – Нальчик: Эльбрус, 1988.
0. Шерех Ю. Третя сторожа: Література, мистецтво, ідеології. – Балтимор; Торонто: Укр. незалежне вид-во Смолоскип ім. В.Симоненка, 1991.
0. Шкаровська І. Оксана Іваненко. Літ.-критичний нарис. – К.: Веселка, 1969.
0. Шумило Н. На шляху до великої прози – Літ. Україна. – 1998. 22 січня.
0. Ярмиш Ю. Волшебное искусство // Радуга. – 1986. – №4. – С.146-147.
Потрібні плечі гігантів
Певно, кожному філологу відомі виступи О.Гончара про Т.Шевченка, бо вони передавалися по радіо і друкувалися у пресі. Частина їх включена до його літературознавчих праць. Але, на жаль, до цього часу ще не з'явилися студії про О.Гончара як шевченкознавця. Правда, окремі дослідники принагідно торкалися цієї теми (М.Ільницький, Г.Вознюк). Існують прецеденти звертання до цієї теми студіюючої молоді [6]. Певним чином узагальнити роздуми О.Гончара про Т.Шевченка, поставити питання про актуа¬льність цієї теми - мета нашого дослідження.
За жанровими ознаками ця група творів О.Гончара, як і його роздуми про інших письменників, відноситься до науково-біографічного есе. Як правило, вони впливають на літературний процес. В цьому нас переконує досвід письменника О.Гончара як літературного критика. Маємо на увазі його книги такого жанру «Про наше письменство» (1972) і «Письменницькі роздуми» (1980). В останній з них - три статті про Тараса Шевченка. Нами виявлено ще більше десяти його посвят Кобзарю, які друкувалися у різні часи на сто¬рінках періодики. Про них ітиме мова у нашій розвідці.
Виникає питання, О.Гончар належить до професійної чи письменницької групи критиків? У статті «Майстерність письменницької критики» Г.Вознюк однозначно твердить, що «О.Гончар - критик і дослідник» [1; С.53]. Таку кате¬горичність М.Ільницький бере під сумнів: «Книга Олеся Гончара називається «Письменницькі роздуми» ... Автор, очевидно, хотів уточнити: його книга - передусім роздуми художника, а не дослідження професійного критика чи літературознавця. Літературно-критичні статті письменників - своєрідний, специфічний вид критики. В цьому є своя закономірність» [4].
Звичайно, скромне застереження О.Гончара про свої роздуми не дає під¬став применшувати глибину його теоретичних узагальнень з творчості того чи іншого письменника, зокрема із духовних набутків Тараса Шевченка. Але все-таки О. Гончара доцільно відносити до когорти письменницьких критиків, а не до теоретиків-професіоналів. Власне, у цьому ключі всі форми його духовної творчості ґрунтуються на основі концепції людини. За спостереженим В.Фащенка, у О. Гончара «людяність як найвища цінність індивіда здійснює себе різнобічно-соціальною справедливістю, чесною працею, гіркою самопо¬жертвою, ніжною дружбою й коханням, творчим розумом і щедрою душею» [5]. Саме у роздумах про українського пророка О.Гончар, можливо, найвираз¬ніше теоретично обґрунтував суть власної концепції людини, свої критерії оці¬нки діяльності митця слова. На думку М.Жулинського [3; С.9], у творах О. Гончара про Кобзаря сконцентрована внутрішня присутність їхнього автора у творчості поета. Шевченко й сього¬дні, наголошує критик, активно рухає вперед літературну думку, розширює обрії естетичних інтересів та уявлень суспільства, закликаючи виборювати нові естетичні перспективи, оновлювати літературну атмосферу.
Поділяючи ці слушні думки М.Жулинського, дозволимо собі їх продовжи¬ти, залучивши нові факти. Приміром, у міркуваннях О.Гончаря про Кобзаря знаходимо чимало оригінальних емоційних виразів, які проливають світло на його манеру мислення. Зокрема, масштабно й афористично звучать такі йо¬го слова: «народна пісня була матір'ю Шевченкової поезії», «Шевченко наро¬дився - щоб осяяти всю Україну», доля породила українському народові «ге¬нія дивовижного, генія всеосяжного», «саме життя його - це трагічна поема», але з «прометеївським духом».
При цьому О.Гончар дає розгорнуту характеристику свого розуміння Шевченківського прометеїзму. «Прометеєм називає Шевченка народ, - наголошує Олесь Терентійович. - Так, він дійсно був українським Прометеєм, прикутим царатом до скелі неволі й безправ'я, і, як про невмируще серце Прометея з грізної і прекрасної поеми «Кавказ», сьогодні можна сказати про саму Шевченкову поезію, про слово його, що «воно знову оживає і сміється знову». Так, він є непогасним вогнем сьогодні і таким буде завтра...» [2; С.29].
Саме тут, гадають дослідники, виявляються концептуально провідна позиція автора та одна з відмінних ознак письменницької критики порівняно з «неписьменницькою: замість терміна багатофункціонального діє отой крилатий синій птах» метафоричного образу, стаючи лейтмотивом, домінантним, розгортаючи все нові й нові свої можливості. Образ вогню, таким чином, «розгора¬ється» на повну потужність в образному мислені Гончара-дослідника, висвіт¬люючи все нові особливості поетичного образу» [1; С.56].
Але в уявленні О.Гончара Кобзар був одночасно не лише гнівним вогненосцем, а й палким проповідником благородних морально-етичних засад. Майже у кожному виступі О.Гончар торкається різних граней Шевченкової концепції людинознавства. При цьому звертає увагу на те, що від самої природи український пророк був «з душею тонкою, вразливо-чуйною. Навіть будучи безправним і беззахисним перед панським свавіллям, він залишався «до кінця своїх днів у чистоті своєї волелюбності, нескоренос¬ті, душевної стійкості», наперекір усьому, зберігав «в собі почуття честі й гідності, не вигубленого нічим сонячного людинолюбства» [2; С.ЗЗ].
О.Гончар простежує різні форми виявлення «сонячного людинолюбства» у громадській і творчій діяльності Кобзаря. Насамперед девіз останнього підтверджує, що «там, де митець відтворює дух народу, найповніше, найправдивіше ... там він сягає художніх вершин... Як вершина духовного розвитку народу - так сприймається нами творчість Шевченка. Для нас Шевченко - це самосвідомість української нації, слава, гордість і честь України. Шевченко для нас - це народність і гуманізм нашої літератури, твори його - це золоті мости нашої дружби ...» [2; С.30, 31].
Ця загальна розлога характеристика Кобзаря потім конкретизується. О.Гончар вважає, що поет досяг художньої вершини передусім у створенні образів народу. «Улюблений герой Шевченкових поезій - витязь народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає охоронником рідного краю, носієм народної правди і честі» [2; С.46]. Будучи одягнена в кріпацьку одежу, наголошує дослідник, муза українського пророка вперше ввела в літературу натовпи отих безмірно покривджених людей, що населяють «Кобзар», всіх отих вдів, сиріт, таврованих варнаків, покриток, отих занапащених кріпацьких мадонн, що їх поет малює прекрасними навіть у їхньому горі, малює мовби пензлем великих майстрів Відродження.
У процесі роздумів про поета О.Гончар виявляє інтерес до різних аспектів його літературного новаторства та пророчого ясновидства. Насамперед «є в геніальній його поезії таке, що завжди, в усі часи вабитиме й чаруватиме людей, - високий гуманізм його творчості, та повнота любові, що народила художні шедеври довершеної краси» [2; С.37-38]. Окрім цього, міркує О.Гончар, важливішим було те, що поет послідовно кожне явище життя розглядає мовби очима народу, із позицій народу, кожну подію минувшини чи сьогодення поет вимірює мірою народної моралі, чистотою і цнотливістю душі простої людини.
Всебічні студії літературної спадщини Шевченка привели О.Гончара до висновку, що його великий попередник був і «революціонером художньої форми». Він гадає, що вроджене чуття прекрасного, чуття гармонії підказували художникові ті шляхи, якими треба було йти, щоб, незважаючи на притиски, нормативи продираючись крізь літературні умовності, нести людям своє свіже, вільне, справді розкріпачене слово.
Конкретизуючи Шевченкові новації у сфері художньої форми, О.Гончар називає окремі з них. Скажімо, у поета з'являється незнана доти, оригінальна композиція поем. До невпізнання змінюються відомі раніше літературні жанри; з класичними ямбами та хореями поет поводиться зовсім вільно; його поетична метрика, різноманіття віршованих розмірів ще й сьогодні приво¬дять у захват дослідників, завдаючи клопоту перекладачам своєю мелоди¬кою, ритмічною віртуозністю, поезії Шевченка створюють авторові славу одного з наймузикальніших поетів світу.
Окремий інтерес становлять спостереження О.Гончара над збіркою Шев¬ченка «Кобзар», їй присвячено спеціально статтю «Вічне слово». Про нею згадується майже в кожному виступі О.Гончара. У розмові про «Кобзаря» аналіз конкретних творів супроводжується вдумливими узагальненими і часом мудрими сентенціями. Наприклад, цю книжку дослідник називає «гігантським маяком», який відкрив перед тогочасною українською літературою нові шляхи, нові світові обшири. В художній пластиці «Кобзаря» вгадується вихованець академії, людина вибагливих естетичних смаків.
Вражає ерудиція й художній хист О.Гончара, коли він визначає місце «Ко¬бзаря» в нашій та світовій літературі. Як міркує дослідник, в «Кобзареві» аку¬мулюється духовний набуток поколінь. У ньому крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське, біблейська даль історії тут мудро гомонить із сьогоденням. «В цьому розумінні «Кобзар», - вважає О.Гончар, - книга невичерпна, книга на віки» [2; С.53].
При іншій нагоді, знову повертаючись до «Кобзаря», О. Гончар наполегливо акцентує увагу на глибоко національній основі даної книги. Власне, під¬креслює він, це книга-сповідь, від початку й до кінця перейнята вогнем найсильнішого патріотичного, національного почуття; Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що прокляну святого Бога, За неї душу погублю!
О.Гончару також належить думка, що буйна волелюбність - чи не найприкметніша риса «Кобзаря». Верхи Шевченкової поезії - це спів свободі, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту і щастя. Слово свобода, наголошується, поет супроводить найдорожчими епітетами, зокрема жадає «волі святої».
З творчістю Шевченка пов'язується також становлення української літера¬турної мови. Відомо, наголошує О.Гончар, що з виходом «Кобзаря» відкривається нова епоха в розвиткові українського красного письменства. Шевченко воістину виводить рідну мову та літературу на простори вселюдські. Образно кажучи, «Шевченко дав орлині крила українському слову» [2; С.40]. До речі, у цій справі О. Гончар гідно продовжував шевченківські традиції, мужньо й настійно дбав про зміцнення «орлиних крил» рідної мови. Маємо на увазі один з його виступів на цю тему «Саморозквіт нації» (Літ. Україна,-1989.-16 лютого). Гнівно засудивши згубну браконьєрську мовну політику сталіністів, він зажадав повернути рідному слову «природну роль, силу, престиж, повністю забезпечити йому право на життя у всіх сферах, на всіх рівнях».
Після завоювання незалежності України, одним із активних учасників її появи був і О.Гончар, він вельми енергійно висловив своє бачення життя та дії спадщини Шевченка за нових обставин. Так, у промові під час вручення Шевченківських премій 9 березня 1994 року О.Гончар схвильовано говорив, що «сьогодні Шевченко потрібен нам у своїй цільності, потрібен увесь, без найменших поруйнувань, бо в його образі живе для нас сама душа народу, українська душа».
Конкретизуючи свою позицію, він додав: «Згодьтеся, як це актуально сьо¬годні, коли над Україною експериментують, коли на неї зазіхають, і щоб їй вистояти, щоб утримати над собою небо незалежності, потрібні плечі гіган¬тів. І перший із них це, звичайно, він, Тарас Шевченко! Тож славмо його і бережімо його!» (Літ. Укр. - 1994, - 17 березня).
Таким чином, нами штрихами розкриті основні положення роздумів О.Гончара про Тараса Шевченка. Можна твердити; йому пощастило показа¬ти різні грані подвижництва нашого пророка і значення Кобзаря для політич¬ної та духовної розбудови самостійної України.
Література
0. Вознкж Г.Л. Майстерність письменницької критики / О.Гончар - критик і дослід¬ник літератури // Рад. літературознавство. - 1983. - №7
0. Гончар О. Письменницькі роздуми. - К.: Дніпро, 1980.
0. Жулинський М.»... Те велике слово «художник» // Гончар Олесь. Письменницькі роздуми. - К.: Дніпро, 1980.
0. Ільницький М. З думкою про ве¬лике і довгочасне // Літ. Укр. - 1980, 28 жовтня.
0. Фащенко В. Людяність. Концепція людини в творчості Олеся Гончара // Літ. Укр. - 1999, 7 січня.
0. Шостак А. Рецепція Тараса Шевченка й Івана Франка в публіцистиці Олеся Гончара.// Літературознавчі студії. - № 6, 2003.
РОЗДІЛ 4
ВШАНУВАННЯ ШЕВЧЕНКА
НА ЕМІГРАЦІЇ
Кобзар в оцінці української діаспори
П
ісля утворення незалежної України у нас значно посилилась зацікавленість до праць про Шевченка вчених української діаспори. Адже вони створили багато важливих наукових досліджень на цю тему, що витримали іспит часом. Маємо на увазі насамперед студії про Кобзаря Василя Барки, Леоніда Білецького, Миколи Глобенка, Павла Зайцева, Дмитра Чижевського, Дмитра Чуба, Юрія Шевельова, Миколи Шлемкевича тощо. Останнім часом окремі їхні праці побачили світ і в нас. На жаль, ще не здійснена спроба узагальнити досвід вчених української діаспори з проблем шевченкознавства. У межах можливого привернути увагу на їхню актуальність – основна мета нашого дослідження.
Звичайно, можна констатувати, що обрана нами тема буде частково висвітлена. Власне, вона тільки ставиться. Але передбачається бодай штрихами окреслити її грані. Для цього вводиться до наукового обігу низка важливих положень з праць представників української діаспори. Навіть при першому знайомстві з ними складається враження, що ці вчені вельми одностайні в оцінці Кобзаря. Типовою такого змісту може бути стаття проф. Миколи Глобенка «Живий Шевченко». Виражаючи почуття своїх однодумців, він пафосно стверджує: «Так, Шевченко - той, коли зайнялося й запалало, Пророк, Геній, Поет Нації, тобто народу, що саме в його творчості усвідомив себе, своє місце і свою мету. І до творчості його ми підходимо як до священної для кожного українця книги. І дні його народження і смерті – це великі дні для нас» [4; С.270].
Характерно, що саме вчені української діаспори здійснили вдалу спробу науково дослідити багатовимірну спадщину нашого пророка. І тут, на наш погляд, в першу чергу треба назвати фундаментальну монографію проф. Павла Зайцева «Життя Тараса Шевченка» ( Львів, 1939, Париж – Нью-Йорк – Мюнхен, 1955. – 400 с.]. До неї додана розлога бібліографія, яку уклав проф. Микола Глобенко. Йому ж належить і передмова до цієї монографії. У ній дається стисла оцінка багаторічної праці П.Зайцева в сфері шевченкознавства, його високу ерудицію й шляхетність.
Дбаючи про наукову достовірність своїх досліджень, учені діаспори в основному оперують вивіреними фактами. Тому, як правило, вони майже у кожній праці критикують тих, хто вдається до фальсифікації творчості нашого поета. Саме такого характеру є монографія поета й вченого Василя Барки «Правда Кобзаря» [1]. Маючи виразно полемічне спрямування, вона націлена головним чином проти тих радянських дослідників, які в угоду сталінській системі перекручували факти і вдаються до політичних натяжок. Скажімо, вони гадають, що з «твердою переконливістю Шевченко продовжує пропагувати атеїзм … аж до самої смерті («Юродивий», «Молитва», «Марія», «Неофіти» та ін.» [1; С.16].
Насправді, наголошує і доводить В.Барка, наш Кобзар був «співцем християнської правди» [1; С.10]. Весь «Кобзар» пройнятий християнським духом. Майже на кожній його сторінці, підкреслює вчений, читаємо такі вислови поета-християнина: «Будем жить, людей любить, святого Господа хвалить»; «Я тихо Богу помолюся»; «Слава Тобі, Христе Боже!!! Весь довколишній світ – книга похвали:
І місяць з зорями сіяв,
І соловейко на калині
То затихав, то щебетав,
Святого Бога вихваляв;
І все то, все то в Україні! [1; С.27]
Одночасно, звертає увагу В.Барка, «Шевченко дуже добре знав Євангеліє, і бачачи те, проти чого попереджувано, - бичував вчинки декого серед кліру, які не послухалися пророцтва… Це переконання ніскільки не зменшувало побожності Шевченка-християнина» [1; С.18].
При вивченні проблеми формування у Шевченка світогляду й естетичних вподобань доцільно дотримуватися історичної правди. На жаль, цей принцип нерідко порушувався радянськими дослідниками. Зокрема, маємо на увазі висвітлення стосунків Кобзаря з російськими літературними діячами. Так, В.Барка доречно кепкує над тими радянськими вченими, які трактують Шевченка як епігона російської естетичної думки. У їхніх працях буквально рясніють такі штампи стереотипів: для українського пророка Бєлінський, Чернишевський і Добролюбов були «надихаючою силою», «великим впливом», «теоретичною зброєю» тощо. Одне слово, обурюється В.Барка, за такою версією «наш Шевченко тільки слідоступ за плечима росіян» [1; С.28].
Втім, історична правда була іншою. Наприклад, коли 1840 року побачив світ «Кобзар» Шевченка, тоді Чернишевському виповнилося 12 років, а Добролюбову – лише 4 роки!!? У той же час, справедливо наголошує В.Барка, у нашого поета уже «цілком виразилися його погляди і на минувщину, і на сучасність України» [1; С.30]. Щодо «впливу» Бєлінського на нашого поета, то він був, як справедливо обурився Ю.Мушкетик, «лютим українофобом, шовіністом й великою мірою невігласом, який бризкав отруйною слиною проти Шевченка і Куліша, всієї української літератури» [8].
Звичайно, цим не заперечуються позитивні відгуки Чернишевського і Добролюбова про нашого Кобзаря. Але, на думку В.Барки, це не означає, що дані постаті були однодумцями українського поета. Коли Чернишевський був «духовно самозасліплений і самонадіяний безбожник» і «один з найвидатніших інтелектуалів свого століття та великий борець проти царщини» [1; С.31], то «Шевченко – постать всесвітня: в духовному розвитку християнського людства він – геніальний речник і поет… Роблять помилку і спотворюють історичну правду ті, що дотуляють ім’я Шевченка-мислителя до Чернишевського і Добролюбова, власне, опонентів поета, які дечому навчилися від нього, але в найголовнішому були нездібні збагнути його світогляд» [1; С.31, 32, 33].
Певна річ, це не означає, що формування духовності Тараса Шевченка відбувалося поза світової культури. Має рацію В.Барка у тому, що наш поет і художник «знаходився серед російської громади однодумців його, справжніх світочів творчої думки і протестантів проти москалізму. Передусім - митець, що був найсвітлішою постаттю для молодого Шевченка, вчителем його, духовним батьком і захисником. При домашньому огнищі його перебував поет, ніби в своїй родині. Йому зобов’язаний в освіті й мистецтві, громадянських поглядах і самій свободі та викупленням з кріпацтва. Поет звав його: «Карл Великий»; то маляр Карл Брюллов» [1; С.47, 48].
Було б великою помилкою твердити, що на особистість Шевченка впливали лише зовнішні фактори. Витоки його духовності мають глибоке національне підґрунтя. Увібравши найкращі здобутки деяких зарубіжних майстрів художнього слова, традиції своїх українських попередників і народні духовні скарби, він помножив їх на вищому історичному та естетичному рівні, досягши вершин світової культури. Тому, як настійно й справедливо наполягають вчені української діаспори, треба рішуче відхиляти вигаданий міф про те, нібито Шевченко був «мужицьким поетом» і мав «недостатню освіту» та «малу начитаність». На думку проф. М.Глобенка, «походить це твердження від висловлювань росіян – сучасників Шевченка. Відомо, що вони його не розуміли і належно не оцінили. Почалося скандальною оцінкою божка російської революційно-демократичної критики. Віссаріон Бєлінський, що гостро вороже засудив виступ Шевченка, говорив про «простацтво крестьянского языка и дубоватость крестьянского ума» (Підкреслення автора - І.Б.) [1; С.277].
Намагаючись показати живого Шевченка, звільнити його від омертвілих штампів і надуманих сентенцій, проф. М.Глобенко порушив питання про доцільність нових підходів при висвітленні подвижництва Кобзаря під час солдатської неволі. Він бере під сумнів навіть погляди С.Єфремова про те, ніби для поета заслання було лише «погасанням хисту, творчої сили, всього живого» і що він «живцем похований цілих 10 років» [4; С.274].
Насправді Шевченко, переносячи неймовірно тяжкі фізичні й духовні випробування, активно спілкувався у різних формах з політичними й літературними діячами та напружено працював як поет і художник. Наприклад, на основі празького видання «Кобзаря» (1943) М.Глобенко встановив таке: за три роки до заслання (т. з. Зошит «Три літа» (1843-1846) появилося 68 сторінок тексту творів, а за такий же час (1847-1850) на засланні – аж 90! До цього слід додати і появу виконаних ним більше як 200 малюнків і шкіців тощо.
У цьому зв’язку вчений посилається на авторитет проф. П.Зайцева, який дійшов такого висновку: «Хоч скільки часу забрала військова муштра, він (Шевченко – І.Б.) виявляв просто несамовиту творчу енергію... Творив нові й нові композиції, не переставав діяльно листуватися з друзями, читав все, що міг діставати. Крадькома рисував і то рисував багато… Писав повісті – писав без перерви…» [4; С.276]. Слушність таких роздумів очевидна, бо і в материковій Україні за різних часів мало місце приниження творчої енергії нашого Кобзаря, особливо при висвітленні його перебування на засланні.
Привертаємо також увагу до статті відомого поета й громадського діяча української діаспори Євгена Маланюка «До справжнього Шевченка». Її автор правдиво і емоційно розкриває благородні риси особистості поета. На його думку, Кобзар мав «тисячократно спотужнілий, палаючий і спалюючий дух… Почуття гідності (Тургенєв називає це «самолюбієм») у Шевченка було дуже сильне… без нього, без віри в своє покликання він неминуче загинув би на своїм закаспійськім вигнанні… Переконання, що запали йому в душу з дитинства, залишилися несхитно – міцні… При такім почутті гідності була в нім незфальшована скромність. Взагалі була то натура пристрасна, широка, задушевна, але не зломлена долею… поет і патріот»[7; С.3-4].
Звичайно, не тільки особа Шевченка, а й вся його творчість хвилює вчених української діаспори. Про це свідчать чисельні їхні праці. Зокрема, маємо на увазі монографію проф. Юрія Шевельова (Шереха) «Третя сторожа: література, мистецтво, ідеології» (Торонто, 1991), його статті «Шевченко – класик?», «Як творив Шевченко-поет» тощо. Цей вчений виявив глибоку обізнаність з предметом дослідження, має високу філологічну підготовленість і талант ведення полеміки.
Обмежимося одним прикладом. Так, у рецензії на книгу Є.-Ю.Пеленського «Шевченко – класик.1855-1861.» (Львів, 1942) Юрій Шевельов аргументовано доводить, що її автор безпідставно твердить про еволюцію Кобзаря «від романтизму до класицизму». Навпаки, він наголошує, в тім-то й суть, що ніяких «ізмів» притягати не треба, що пізній Шевченко такий глибокий і такий своєрідний, що всякий «ізм» для нього прокрустове ложе, що всяке намагання вкласти його на певну поличку – непотрібне й недоречне насильство над вічно живою даністю його поезії. Широко і сміливо черпаючи своє звідусіль – з життя і з літератури, з історії і з сучасності, з України і з інших земель, Шевченко в небувалому доти синтезі споруджує могутні й величні засади свого стилю.
Однією з прикметних особливостей праць вчених української діаспори є також те, що фактично у кожній з них так чи інакше порушується питання про національну самосвідомість Кобзаря. Є спеціальні студії, у яких простежується ця проблема. Скажімо, Степан Волинець виніс у заголовок своєї статті назву «Шевченко – опікунчий дух нації» (1961). Він справедливо твердить, що поет впродовж багатьох років «стоїть на сторожі нації, і з нього, як з тієї животворчої криниці, українська нація черпала цілющу воду, щоб нею у різних етапах затяжної боротьби, яку доля судила їй вести за своє існування, своє збереження» [3].
Дослідник розглядає різні форми вияву в Шевченка української національної ідеї. Наприклад, ця ідея надихнула поета піддати критиці тих діячів України, котрі проявили необачність і «їхали в Переяслів // Москві присягати» («Великий льох»). Ще більш виразнішу, підкреслює С.Волинець, вже цілком політичну оцінку Переяславській угоді та її наслідків, дав Шевченко у вірші «Стоїть в селі Суботові» такими словами: «Отак-то, Богдане! // Занепастив єси вбогу // Сироту Украйну!».
Погоджуємося з вченими, що Шевченкове слово в розумінні всієї його поетичної творчості непорушно стоїть на сторожі української душі. За умов незалежної України це слово мобілізує нас ще більше докладати зусиль для збереження духовної субстанції української нації. Тому, звичайно, відхід від цього принципу викликає занепокоєння. Зокрема, поділяємо принципову позицію проф. Г.Клочека в дискусії з Дж.Грабовичем. Відстоюючи національну ідею як домінуючий принцип творчості Кобзаря, Г.Клочек однозначно висловив свої погляди: «Вельми сумнівними з точки зору дослідницьких можливостей є структуралізм, презентований Дж. Грабовичем у його відомій монографії про Шевченка як міфотворця… У праці Грабовича багато сумнівних (неточних) висновків. Але найбільш впадає в око свідоме прагнення цього автора зменшити силу звучання національної ідеї «Кобзаря», якось відволікати увагу від неї»[6].
Слушність критики Г.Клочеком з даного питання новітніх структуралістів очевидна. Адже наявність Шевченкової національної ідеї підтверджують його твори, праці вчених на цю тему і, зокрема, наші спостереження [2; С.40]. Свого часу ми привернули увагу на те, що зі сторінок роману Оксани Іваненко «Тарасові шляхи» вимальовується і така національна особливість поета, як підкреслене почуття любові до історії України. Показується це у різних аспектах, але більше всього у формі художнього осмислення нашої минувшини. Характерно, що Оксана Іваненко рекомендує своїм читачам в першу чергу твір «Іван Підкова» (1839).
Нами була звернута увага і на те, що в одному із записів у «Журналі» Шевченко називає українців «серцем нашої національності». Заслуга Оксани Іваненко передусім і полягає в тому, що у її романі масштабно розкриваються ці віщі роздуми поета про свій рідний народ. Вона показує, як зі сторінок його творів оживає сплюндрована панами і принижена російськими шовіністами українська нація з її чудовою мовою, вогняною історією боротьби й безмежною вірою в святу правду і волю. Саме такий ракурс творення шевченкіани сприяв вихованню в молоді національної самосвідомості. Тому кращі сторінки роману «Тарасові шляхи» можна віднести до літератури, яка бере активну участь «у русі до національної ідентичності» [9]. Не випадково канадські українці помістили уривок з роману «Тарасові шляхи» у ювілейну збірку «З життя і творчості Тараса Шевченка» (Торонто, 1961).
Представники української діаспори пов’язують ім’я Кобзаря з поступом нашого народу. Так, доктор філології Микола Шлемкевич у книзі «Верхи життя і творчості» (Нью-Йорк – Торонто, 1958) стверджує думку, що Шевченко був «одним із найбільших провісників і предтеч справедливості між людьми, їх великої сім’ї вольної, нової. Це споконвічна мрія, що її при найбільших жертвах протистоїть український народ лжеправді, яку накидають йому духовно чужі сили» [ 10; С.8].
… Лише штрихами ми окреслили деякі думки представників української діаспори про нашого спільного пророка. Звичайно, можна дискутувати з окремими вченими зарубіжжя, які інколи зайве політизували свої виступи, допускали неточності аргументів. Проте не можна заперечувати того, що за складних умов з чистою совістю вони, збагачуючи шевченкознавство, постійно піддавали критиці фальсифікаторів спадку нашого поета. Назрів час ще більше приділяти увагу працям української діаспори, видавати кращі з них. Одночасно необхідно зібрати й упорядити художню шевченкіану представників діаспори, яку давно чекає читач України.
Література
0. Барка В. Правда Кобзаря. – Нью-Йорк: Пролог, 1961.
0. Братусь І. Ідейно-естетична організація роману Оксани Іваненко «Тарасові шляхи» // Літературознавчі обрії. Праці молодих вчених України. Випуск !. – К., 2000. – С.40.
0. Волинець С. Шевченко – опікунчий дух нації / З життя і творчості Тараса Шевченка. Видано для відмічення сотих роковин смерті поета. 1861-1961. Накладом і друком видавничої спілки Тризуб. – Вінніпег, 1961.
0. Глобенко М. Живий Шевченко / Тарас Шевченко. Том ХІІІ. Шевченко і його творчість. Зб. Праць і статей. За ред. Богдана Кравцева. – Чікаго. Вид-во Миколи Денесюка, 1963.
0. Дзира Я. …Панували, добували і славу, і волю . - Літературна Україна. – 1997, 22 травня.
0. Клочек Г. До істинного Тараса Шевченка. – Літературна Україна. – 2000, 17 травня.
0. Маланюк Є. До справжнього Шевченка // Українська мова і література в школі. – 1992. - №3-4.
0. Мушкетик Ю. Не так тії вороги… - Літературна Україна, -1999, 18 березня.
0. Наєнко М. Національна ідентичність: проблема філософська і філологічна . - Літературна Україна. – 1999. 14 січня.
0. Шевельов Ю. Шевченко класик? // Слово і час. – 1995. - №4.
Завжди з Тарасом на чужині
С
ьогодні все більше погляди дослідників спрямовуються на значний науковий та суспільний доробок української діаспори. Століттями українська думка за кордоном ширила та помножувала духовні надбання нації. Природно, що численні дослідження гуртувалися навколо своєрідних енергетичних центрів, одним з основних є постать Тараса Шевченка.
Звичайно, кількість тих, хто був «разом з Тарасом на чужині» важко піддається обрахуванню. Важлива в цьому відношенні й якість та тональність різноманітних студій. Концентрація праць діаспори про Шевченка припадала на «круглі» дати. Тому можна виокремити такий ювілейний «пласт» досліджень, що пов’язаний з ушануванням 150-річня з дня народження Тараса Шевченка. Матеріали досліджень феномену Тараса Шевченка побачили світ на сторінках альманаху «Гомін України» (Канада, 1964). Як на нас, за змістом і пафосом стаття Петра Кізка «Завжди з Тарасом» визначає загальну тональність цього ювілейного альманаху.
«Тарасе! - пише Кізко, - вимовляєш це миле, дороге і рідне ім’я й на душі стає радісно до млості, бо відчуваєш, що ти з ним, з Тарасом, завжди, скрізь і всюди бувши. - ніколи не можеш бути «забутим людьми і Богом», - як кажуть у народі» [6; С. 68]. Більше того, на гадку вченого, коли до тебе приходить година горя й душевного відчаю, тоді ти дивися на образ Тараса, береш його, як святиню, безсмертний «Кобзар» і чуєш, як з тобою говорить Він, той, що в найбільш критичні моменти свого життя голови не схилив і зброї не складав». Пряма біблійна аналогія дещо емоційна – вона віддзеркалює полум’яні чуття при знайомстві з життям і творчістю Тараса Шевченка. Хочеться вірити, що пан Кізка був цілком щирим і не здогадувався, скільки шкоди завдасть правдивому образу Тараса Шевченка подібні божественні та пророчі почесті; як замість живої людини буде пропонуватися неторкана «мумія».
Стаття писалася за межами України, коли в умовах еміграції образ Шевченка дійсно ставав потужнім маяком для мислячої та свідомої частини діаспори. Автор пропонує згадати поезію «Муза»:
І я живу, і надо мною
З своєю божою красою
Гориш ти, зоренко моя,
Вітаєш, мій ти херувиму,
Золотокрилий серафиме,
Моя пораденько святая,
Моя ти доле молодая,
Не покидай мене! Вночі,
І вдень, ввечері, і рано,
Вітай зо мною, і учи,
Учи нелегкими устами
Сказати правду! Поможи
Молитву діяти до краю!
«Молитву діяти до краю!». Це – своєрідний клич серця поета. В інтерпретації Кізки, це означає: жити, творити та боротись до кінця за свій знедолений народ, за свій кровний рід український, за славу і волю, правду й справедливість на всій землі. Таким прагненням жив Т.Шевченко й до того він кликав свою музу, звертався до неї зворушливими словами.
Погодимося з автором у тому, що поезія Тараса унікальна, всеосяжна: у ній знаходимо картини героїчної битви і баталії козацьких часів, ніжну лірику засмучених українських дівчат і буйну красу українського чорнозему, веселий жарт і молитву до Господа.... Здається, нема жодної найдрібнішої ділянки людського життя, що не була б охоплена поетичними творами Шевченка. Зокрема, звертається увага до глибини душі зворушливі рядки віршу, адресованого молоді:
Встане Україна
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить ,
І помоляться на волі
Невольничі діти!
Дослідник справедливо вважає, що Шевченко - чудовий людинознавець і «людинолюб». Скажімо, у невеликій поезії «Садок вишневий коло хати» яскраво випромінюються ці риси його вдачі. Тут показана краса земного раю, краса родинного життя. Правда, описаний поетом час не зовсім належав до «райських часів»; тут хвилююче зображено материнську любов до своїх дітей, і витривалість та життєрадісність українського хлібороба й найважчий момент його праці на панщині. Недарма ж цей винятковий твір в усій світовій літературі перекладено на багато іноземних мов. При цьому П.Кізка наголошує на естетичному значенні поезій Тараса. При їх читанні, мовить він, людина стає більш «духовно повноцінною». Адже вони дають насолоду краси слова, образу, збуджують почуття лобові до свого рідного, до своїх друзів, гнів та ненависть до ворогів України. Одночасно автора вражає пророкування Тараса, його ждана мрія про «волю ясную»:
Орися ж ти, моя ниво,
Долем та горою,
Та засійся, чорна ниво,
Волею ясною!
П.Кізка зізнається, що при читанні, творів Шевченка йому здається, що Тарас ніби разом з ним іде в житті, веде його, вчить його, наснажує його цілющими джерельними краплинами. Особливо ще більш ближчим і ріднішим Кобзар стає тоді, коли весь український народ у всьому світі розсіяний - на рідних землях і на чужині – відзначає його дати з дня народження і з дня смерті. Тоді кожний справжній українець од усього серця і від усієї душі скаже: «Так, ми завжди з великим сином України, неперевершеним майстром слова, співцем, борцем і Пророком - Тарасом Шевченком! Він, як живий між живими, крокує в шерензі мільйонів українців, які живуть і борються за те, щоб його Заповіт був здійснений» [6; С. 73].
Отже, стаття П.Кізки наповнена високими національними почуттями, якими просякнуто його ставлення до Тараса Шевченка. Звичайно, сьогодні пафос рядків дослідника не зовсім прийнятий, оскільки превалює більш стримане сприйняття Кобзаря. Тональність «живого Шевченка» – можлива здебільшого в особистому відчутті, але відмирає в рамках ідеї, особливо загальнонаціональної. Тут немає прямого розкриття концепції вічного життя, як у живого Ісуса Христа. Тому подібне ставлення до українського поета не має послідовного продовження при релігійній домінанті освіти й виховання (що часто має місце на Заході). Частково це ілюструє розлоге шевченкознавче дослідження Івана Огієнка – маючи високий релігійний сан і безупинно оперуючи біблійною термінологією, він не підносив об’єкт свого дослідження в царину апостольського служіння, тим більш не надавав йому таких божественних рис, як всюдисущність та зрима присутність серед живих. Хоча Дмитро Чуб і близький почасти до Петра Кізка – його твір має назву «Живий Шевченко», що промовисто свідчить про тональність оповіді.
Для людей, що виросли за радянської ідеології, взагалі така позиція, як «живий» письменник була під забороною, оскільки «вічно живим» вважався лише Ленін. Саме з подачі Володимира Маяковського ввійшло в щільний ідеологічний ужиток гасло «Ленин - жил, Ленин - жив, Ленин - будет жить!» В цьому контексті про «живого» Шевченка сприймалися вже з присмаком тотальної ленініани.
;;;
В
іншому ключі написана стаття Дмитра Донцова «Шевченко і «Квадрига вісника» львівського». Тут же автор пояснює, що цим терміном - «Квад¬рига вісника» - охрестив Ю.Клен провідну групу поетів із чотирьох імен журналу «Вісника» львівського (Є.Маланюк, Л.Мосендз, О.Теліга, О.Ольжич). 3вичайно, до цієї Квадриги треба додати ім’я самого Ю.Клена, а також О.Степановича, С.Кушніренка і С.Левченка. Власне, більшість з них дослідник вводить до наукового обігу при встановлені типологічних зв'язків між тематикою творів останніх і Тараса Шевченка. Відрядно, що до цієї Квадриги належить славна плеяда української діаспори, яка гідно продовжує традиції Кобзаря.
На думку Д.Донцова, поети Квадриги взяли в свої руки й понесли в майбутнє засвічений Шевченком смолоскип «вогню святого», яким прагнув запалити серця сучасників і нащадків. Вогонь цей спалахнув у наші часи в поезіях Маланюка, Теліги, Клена, Мосендза та Ольжича. Цей вогонь Шевченка, наголошує вчений, мав велике призначення в боротьбі з грядущим царством Сатани на землі і про кінець поверженого в прах «кумира» безбожницького віку. Цей вогонь - це вогонь того духа, про якого стоїть в мотто до «Сну», що перетворює в богодухих калік в орден лицарства, в когорту героїв. Це був «вогонь пожираючий» гнилу психіку «плебея» й «свинопаса», «грязі Москви», вогонь непереможної любові, і пафосу боротьби з дияволом і його слугами, чужими і «єдировнимии» (два Івана). Був це вогонь, з якого мала народитися нова душа і новий дух нової України, - нова Людина на «онов¬леній землі».
Нами подані розлогі роздуми Д.Донцова про Шевченків смолоскип «вогню святого», якого взяли в свої руки поети Квадриги. Цими сло¬вами дослідник виражає свою концепцію, своє бачення предмета студії. Одночасно він психологічно готує читача до сприйняття подвижництва квадризців, близькість пафосу, ідей і тематики їхніх творів з поетичними набутком українського Пророка. Так, на його думку, Є.Маланюк малює видиво апокаліптичної доби хаосу, коли «щоденний галас перерве архангельська труба». І дослідник ставить риторичне питання: «Чи це не нагадує Шевчен¬кові видива грядучого обрахунку (з «Великого Льоху») з силами Нечистого? Або ж його мотив воскресіння нової раси караючих месників за брехню і насильства?
Конкретизуючи типологічне співзвуччя у творах обох поетів, автор дає розгорнуту аргументацію до цього. Розпочнемо з емоційної метафори: «Нехай, мов меч, упаде мить» у цю «горобину ніч» історії! «Хай візьметься вогнем епоха!» Щоб їй назустріч вовком кинулись. Хай Божий гнів з нас виточить (як у Шевченка) «сліпу і рабську кров!» Нехай «вогнен¬на кара покара простори», щоб «відродилася стара земля в огні!» «Молімось про вогненний час!» Щоб ми «прозріли в полум’ї пожеж», щоб «знов на ній землі росли, жадали, жили!» Щоб сталилися серця й мечі нових «поплечників Богдана» (нові Ґонти у Шевченка), щоб «обернуть леміш на ніж, шолом на кольчугу». Щоб прокинулась у грудях знов «спрага волі» і «гнів, і виклик долі, і запорозька лють».
Певною мірою, гадає вчений, ті самі настрої і пафос - в О.Ольжича. Бачить, як і Шевченко, повиту сучасність мрячною сірістю: «неба сірість, оливо води, в густім тумані обважніли віти» («Небо невмите», і «заспані хвилі» у Шевченка), - доби «страшна вагітність», що її плоди узріти доведеться тільки нащадкам. Бачить в уяві, як вже «двигтинь земля і небо («земля затряслася» у Шевченка), надходить-страшний суд». Шевченків завіт: Хай нові лицарі готуються стріти гідно страшну добу.
Вчений вважає, що це нове плем’я, - воно подібне до тих борців за правду Христа, яких бачив Шевченко, як встають вони з могили на Україні! Змаг за Правду - це для героя Ольжича – «симфонія п’янка одвіч¬ного натхненного Закону», весела й радісна в суворості і силі) з повним і праведним законом Шевченка). Все в його героях – «горда певність руки, дух бадьорий, гострий і п’янкий».
Д.Донцов продовжує дослідницькі паралелі, не облишаючи напівбіблійну тональність. Як давні войовники й ловці, люблять вони життя. Прикмети їх – «відвага, непохитність, чистота». Їх істота - порив вперед! Це вершники визволення, від яких чортові слуги не повин¬ні «ждати милосердя», бо є вони «камінь з Божої пращі». Земне воїнство архистратига Михаїла у Шевченка. І як Шевченко до своїх вимріяних героїв з тужливим кличем «вернітеся!», гукає до таких же своїх Ольжич:
Вік героїв великих надходить,
Стогнуть кроки - залізо і мїдь.
Смертоносні! Тверді! Необорні!
Дорогі до безтямки! Прийдіть!
Спостереження Д.Донцова здебільшого виважені і слушні. Так, він справедливо твердить, що «з душею тої когорти була муза Л.Мосендза. Йому теж вважається грядущий і неминучий Армагедон, як всесвітня фуга, заметіль, яка оберне в хаос згнилий світ («Осквернену землю» у Шевченка). Не тер¬пить таких, чия ненависть «боязка» й «злякана любов», «рабів спокою і вигоди» (тих Шевченкових, що «сиділи нишком»). Це - відкинуті Богом, «непотрібна майстру глина», «порох на шляху століть». Шлях його героїв інший: «спокій і тишина на цім шляху нікому не відомі», їх вабить «без¬конечний простір миль», як козаків Шевченка простір моря і безкрайній степ.
Дослідник прагне більше виділити загальне, ніж індивідуальне у творчих пошуках поетів. Скажімо, він категоричний у судженнях: йому здається, що та сама Шевченкова «іскра вогню великого» горить в поезіях Ю.Клена. І він, як і Кобзар, прозирає «пекло жорстоких днів», які наступлять. В його духовному житті миготить «близьке передгроззя». В той же час у Є.Маланюка є покоління велетнів, Шевченкові люди з душею «прадідів великих» козацьких. Нехай дні «прокляття й кари» йдуть дарма! Не сили Диявола, ні, не вони:
Це ж ми, гартовані в снігах,
Завіяні в пожарах.
Загравою засвітемо в віках.
З душевною теплотою згадується ім’я О.Теліги. Автор вважає, що, крім Ю.Клена, вона «найбільше містично настроєна була» [4; С.72], продов¬жувала традиції Шевченка та Лесі Українки. Барви її поезій, наголошує вчений, жовтогарячі, пурпур, вогонь, - та дуже нагадують Шевченкові твори. Вони «бунтують і кричать» і прибивають на кожне слово «вогненну печать». Вся тональність її творчості (як і «Кобзаря») пройнята чимось тривожним, пристрасно захоплюючим, величним! Так як Шевченко картав без милосер¬дя плем’я поснулих земляків, душевних «свинопасів», «плебеїв», так Теліга картає породу «зів’ялих, ситих, безкрилих душ».
Завершуючи свої роздуми, Д.Донцов справедливо зазначає, що навіть побіжний погляд на творчість вісникової Квадриги свідчить про її пере¬гук з духом Шевченкової музи. Передчуття, певність приходу дня Господньої кари, великого судища. Неминучість зіткнення двох ворожих сил - добра і Зла, божого і диявольського та перемога першого.
Втім, показавши духовну близькість славної когорти українських поетів з Тарасом Шевченком, автор дещо побіжно торкається питання їх участі в пропаганді національної ідеї. Відомо, що ця ідея становить основний пафос їхньої багатобічної громадської і творчої діяльності. Навіть у побіжно згаданих їхніх поезіях випромінюється ідея незнищенності національного ідеалу нашого народу.
Як на нас, сама тематика праці Д.Донцова вимагає торкнутися бодай принагідно питання літературних взаємовпливів. Адже в процесі творчих контактів діють свої закони. Їхня сутність полягає у тому, що вплив одного письменника на іншого не є механічним актом, а виступає як поштовх у створенні нової естетичної цінності. Помиляються ті вчені, котрі витлумачують вплив як цілковите наслідування митцем поглядів і художніх засобів іншого письменника. Доводиться шкодувати, що Д.Донцов часом проводить думку, ніби поети Квадриги беруть «у готовому вигляді» художній досвід Кобзаря. Тим часом, як відомо, цей вплив мусить проявлятися вже в іншій якості, в іншому індивідуальному відбитті, у зовсім іншому образному і стильовому ключі (І.Неупокоєва).
;;;
К
омпонуючи ювілейний альманах, його упорядники прагнули висвітлити якомога масштабніше різні грані Шевченкового обдарування. Як на мене, заслуговує уваги і стаття Володимира Радзикевича «Шевченко й україн¬ська нарона пісня». Відомо, що на цю тему появилося чимало праць. Але дане дослідження певною мірою виділяється свіжістю бачення теми та емо¬ційністю її розкриття.
Стисло окресливши тематичне й жанрове багатство української пісні, автор зазначає: «Як теплий легіт своїм животворним подувом пестить і розвиває пелюстки цвітів в по лугах і гаях, так українська пісня плекала й розвивала поетичний талант українського генія, Тараса Шевченка» [9; С.51-52]. Відомо, що вже в дитячі роки він тішив себе піснею:
Та сам собі у буряні,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую та плачу (Кобзар, С.369)
У різні. часи на Шевченка саме народні пісні робили найбільше враження. Знав він фольклорні збірники, репертуар кобзарів і включав народну пісню до своїх творів. Наприклад, вчений виявив лише в поемі «Перебендя» аж шість пісень. Характерно, що поет вмів їх співати. «Доволі було гостей, - пригадує про своє весілля 24 січня 1847 року П.Ку¬ліш: у власному «Історичному оповіданні», - у тім поважнім здавна домі... Як у ту пору свого життя співав Шевченко, а надто як він у той вечір - такого або різного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях. Порвалися разом усі розмови і між стариками, і між молодими. Посходилися з усіх світлиць гості до залу, мов до церкви».
Розповівши про пісенний репертуар Шевченка, вчений наголошує, що поет любив слухати спів інших. Скажімо, він з вдячністю згадує Скобелева: «Цей рядовий Скобелев, - пише Шевченко, - помимо свого назвища був мій земляк родом із Херсонської губернії й особливо впав мені в пам’ятку українськими піснями, що він їх співав своїм м’яким тенором навдивови¬жу просто й прекрасно. З особливою вимовністю співав пісню «Тече річка невеличка з вишневого саду». Я забув, що я в казармі, слухаючи цієї чарівної пісні. Вона мене переносила на береги Дніпра, на волю, до мого рідного краю».
Простежуються й елементи фольклору у творах Кобзаря. Зазначається: як раннім весняним світанком переливаються й плевуть у чистому повітрі пахощі квітів, часто з собою перемішані, так у ранніх Шевченкових поезіях, головно ліричного характеру, переливаються мотиви українських народних пісень. Напоєна ними душа поета виливала їх своїм власним ладом, сплітаючи їх і надаючи їм нових форм і відмін. Зокрема, це бачимо у творях поета «На вічну пам’ять Котляревському», «Катерина», «Гайдамаки», «Думи мої» тощо .
Слушні спостереження В.Родзикевича над обраною системою творів Шевченка. Так, своїм настроєм і характером такі поетичні образи віршів Кобзаря, як образ калини на могилах милого, милої, образ зарослих тернами шляхів на вислів вічної розлуки, безнадійності повернення в Україну, часто вживані розмови могил із вітром, такі порівняння, як порівняння журби чи туги з лютою гадиною, навіяні образами, порівнянними, символікою українських народних пісень.
Варто звернути увагу на те, що дослідник розглядам вплив народної пісні на Шевченка не як процес простого перенесення її «у готовому вигляді». Навпаки, стверджується думка, що поет забезпечує своїм творам нові форми і стильові відмінності. Цим доказав, що він творчо використо¬вував фольклор, зберігши його дух. Тому у його творах думка глибша, будова доцільніша. Звідси висновок: у тих поезіях, в яких відчутні сліди народної пісні, геній Шевченка прокладав і в тематиці, і в художніх засобах, і в ритмічній будові, вірша свій власний творчий шлях.
;;;
В
міщена в альманаху «Гоміну України» кожна стаття по-своєму цікава. Не є винятком і праця Р.Задеснянського «Чи маємо в ужитку автентичний текст «Кобзаря»?» Спочатку дослідник прагне встановити спільне й відмін¬не між Т.Шевченком, П.Кулішем, М.Костомаровим та «українофілами». Причому, як гадає вчений, «українофіли» - сучасники Шевченка, як їхні духовні нащадки, були «автономістами», а Шевченко був «самостійником», націоналістом. Вони були, як писав про себе М.Грушевський, «богданівцями», а не «мазепинцями», а Шевченко ж був «мазепинцем». Вони були здебільшого «еволюціоністами», а Шевченко - революціонером.
В ідейній розбіжності між Шевченком та українофілами дослідник вбачає основну причину того, що останні, як і більшовики, фальсифікують тексти творів українського Пророка. «Таких протиставлень можна було б навести багато, - міркує Р.Задеснянський, - але й наведених вистачить, щоб зрозуміти, чому не могли навіть найбільш, здавалося б, рішучі «українофіли» (так вони себе звали) прийняти цілого «Кобзаря» без змін і тому, власне, вони намагалися змінити погляди поета як шляхом пропуску деяких творів і випусків та змін, так і шляхом неправильного коментування» [5; С.76-77].
Для підтвердження своєї думки дослідник посилається на те, як у 1841 році земляки-«українофіли» примусили молодого Шевченка «дописати до своїх «Гайдамаків» ... «Передмову», яка, власне, перекреслює все, що автор сказав своєю поемою, і те, що Шевченко вже в дозрілому віці, готуючи до видання свого «Кобзаря», - скреслив її зовсім, не бажаючи її бачити в своїх творах. Друкування (вперте!) цієї «Передмови» після того, як її сам Шевченко скреслив, є вже фальсифікація тексту і ...поглядів Шевчен¬ка»[5; С.78].
Вчений вважає, що в «Гайдамаках», на відміну від «Передмови», образно виражаються благородні ідеї. Принаймні п’ять з них вчений ви¬діляє:
; у світі йде вічна боротьба між народами;
; треба жертвувати в ім’я незалежної держави;
; батьки покликані виховувати дітей для нації;
; акцію гайдамаків трактувати треба не як помсту, тільки як справедливу кару за злочин гнобителів;
; Україна - для українців .
Ці ідеї, гадає Р.Задеснянський, «були цілком чужі для здегенерованих земляків поета ... чужі всякі вищі ідеї, в тому числі й національна»[5; С.79]. Докоряється і П.Зайцеву за те, що «не умістив виправленого тексту (раніше виправленого Шевченком замість Вільшана на Маліїв – І.Б.). Отже, безпідставно «кинув камінчиком у Шевченка»[5; С.80]. У «варшавському» видані «Кобзаря» П.Зайцев також замінив заголовок другого розділу «Ярема», який був у тексті 1858, 1907 рр., на «Галайда». Ця заміна занижує вартість поеми, бо у другому розділі читач не знаходить ані натяку не те, що Ярема одержить прізвище «Галайда», яке він одержав у сьомому розділі.
У виданні «Кобзаря» під редакцією В.Сімовича має місце свідоме перекручення тексту творів, якщо у тексті 1858 року речення читаємо: «Як козаки шляхту тяжко покарали, // Щоб не забували ляха проклинать», то у тексті лейпцизького видання (1921) за редакцією В.Сімовича це ж речення набуло нової редакції: «За те, що не вміло в добрі панувать». Вчений справедливо зауважує: «Така зміна затирає справжній зміст і підсовує цілком нову думку, яка була, безперечно, чужа Шевченкові, але близька фальсифікаторові.
Зазначається, що у відомій пісні Яреми («О, Дніпре мій, Дніпре») кінцеві слова «Дай то Боже милий - блисне булава» замінені на «Ой, Боже мій милий - блисне булава», які вже не висловлюють бажання і можуть бути коментовані як ствердження можливого факту. В розділі «Бенкет у Лисянці» пропущено аж 14 рядків від слів «Ось царицина копійка» до слів «Іду зараз і виручу» є тільки 15 рядків, а мало бути 29 за текстом 1858 року, в якому, звичайно, йшла мова про Маліїв. Текст у редакції 1858 року є кращий і робить сильне враження.
Вчений виявив, що П.Зайцев як редактор «варшавського» видання «Кобзаря» (1937) допустився суттєвих помилок. Так, він заявляє, що дає перевагу тексту 1860 року. Насправді ж в багатьох місцях подає основний текст за виданням 1841 року. При цьому трапляються досить численні виправлення тексту. Зокрема, вслід за радянськими редакторами П.Зайцев замінює вираз «Їй Богу» на «ей Богу», «лечу» на «летим», «розмовляють в полі» на «розмовляють з полем», «тополі по волі» на «тополі поволі». Щоб наблизити до московської мови (!?), замінено вираз «і кисни в чорний» на «і кисни в чорнилах». До речі, це псує і риму.
Як на мене, Р.Задеснянський сумлінно проаналізував суттєві прорахунки видавців «Кобзаря». Гадемо, що нині за умов незалежної України створені благодатні обставини для видання правдивого академічного й популярного «Кобзаря» Тараса Шевченка.
;;;
С
офія Наумович досліджує питання «Шевченко - критик і есеїст». Вона вважає, що саме «Щоденник» та повісті дають нам право розглядати їх під дещо іншим кутом, як це робили Шевченкові сучасники та послідовники. На думку дослідниці, обставини заслання примушували Шевченка вести «Щоденник» і писати художню прозу російською мовою. Може, й думав він згодом перевидати прозу українською мовою.
Переходячи до загальної характеристики творів цього жанру Шевченка, дослідниця наголошує, що в них багато філософії, соціології, педагогіки, літературної й малярської критики. Вони переплетені «любовними історіями», описами людей, подій і природи. І тому то, мабуть, наші критики зазначають, що «композиція цих творів невдала»: занадто розтягнена дія, інтрига не досить влучно зав’язана тощо.
Цікаве припущення С.Наумович. Їй здається, ніби коли до Шевченкової прози підійти не з «лірикою», а саме з «прозового» боку, то доведеться ствердити, що в особі нашого Пророка маємо не тільки предтечу модер¬нізму в поезії, - як це виявили вчені під час «Шевченківського тижня» в Парижі 1961 року. Для ілюстрації наведено з модерністичних Шевченковю поезій з 1860 року, вірш «Якось-то, йдучи у ночі...»; себто на п'ятдесят років перед виникненням модернізму в Західній Європі. Так само, твердить учена, і в його прозі знаходимо все те, чим славляться сучасні репортери, критики, мислителі й соціологи та, зокрема, модерні тепер есеїсти.
Для підтвердження такого бачення прози поета С.Наумович бере його повість-репортаж «Мандрівка з приємністю й не без моралі» (вже сама назва вказує на репортерський характер твору). Тут майстерно вплетено в сюжет історію моряка-інваліда та його сестри-кріпачки. Не зрозумівши цього, шевченкознавці з діаспори визначають цей твір «невдалою повістю» з її «розтягнутістю й млявістю», бо, мовляв, «майстерності виконання твору перешкоджала ...боротьба двох стилів». Шевченко, приступаючи до писання «Мандрівки», мав реалістично-натуралістичне наставлення, а не всі твори того жанру, він їх добре знав, мали сентиментальну традицію» (Д.Дорошенко, П.Зайцев).
Як зразок, на якому мав взоруватися Шевченко, автори подають «Путешествие из Петербурга в Москву» Радищева, а перший негатизний осуд Шевченкової «мандрівки» походить від росіянина Аксакова, на критику якого , мабуть, покликалися усі українські рецензенти. Ось що писав Аксаков ще самому Шевченкові: «Не раджу Вам друкувати цю повість. Вона без порівнян¬ня нижча від Вашого великого поетичного таланту ... Ви лірик, елегіст (? - С.Н.). Ваш гумор невеселий і жарт незавжди забавний.» С.Наумович запи¬тує, чи не так воно справді? Вважає, що читачі матимуть змогу перекона¬тись, коли самі прочитають прозу поета. На жаль, цю казочку «старшого бра¬та» і його українських послідовників про «нижчість» Шевченкової прози поширюють деякі сучасні критики.
Дослідниця гадає, що кожна з повістей по своєму прекрасна. Наприклад, коли перейдемо до повісті «Художник», то перш за все захопить нас знову інша Шевченкова манера й вдала її композиція. Тут автор пише про самого себе, виплочуючися, так би мовити, в іншу особу в маляра Сошенка. Цей твір засіяний критичними думками про літературу, малярство, музику. Автор забігає далеко наперед, у наші часи, коли такі есеї були дуже в моді. Ось зразок цих золотих думок:
«Я ніколи, - як мені траплялося бувати в Літньому саду, - не зупиняв¬ся в жодній з алей, оздоблених мармуровими статуями: на мене ці статуї робили найгірше враження, особливо огидний Сатурн, що жере таку огидну, як і він сам, свою дитину. Я завжди оминав цих незграбних богинь і богів... Згадав Аполлона Бельведерського, себто пародію па Бельведерського бога... Тут було все, що знекрашує Літній сад, одвертих, солодко всмокнених, богинь до гидкого Геракліта і Прокліта... Після макаронів, стуфато й лякрімакрісті компанія вирушила на «біржу», а ми, себто я, Губер і Карло Великий пішли до театру».
;;;
Н
а сторінках альманаху «Гомін України» чільне місце займає питання взаємозв’язків між літературами. Зокрема, йому присвячена стаття Михаїла Леза «Шевченко і поляки». Треба визнати, що з цього питання не може бути однозначної відповіді. Як на мене, доктор Лез дає в основному правильну оцінку взаємин між Шевченком і поляками.
Ставлення Шевченка до сусідів, зазначає вчений, випливає з його загального національно-політичного світогляду, який чітко окреслився вже в перших творах. Читаючи їх, бачимо, що Шевченко зайняв позиції повної самостійності України. Він не виключає слов'янської федерації, але федерації на справедливих засадах, федерації без старшого московсь¬кого і без польського месіанізму. Тим то Шевченко і відрізняється у своїх слов'янофільських позиціях від московської концепції панславізму, згідно з якою всі слов’яни мали б влитися в московське море.
Про Кирило-Мефодіївське братство та його ідеї, наголошує дослідник, довідався Шевченко від основоположника Братства - Миколи Костомарова. Ідеологією братства, за свідченням Костомарова, Шевченко прийняв з ве¬ликим задоволенням, хоч до деяких положень мав певні застереження. Правдо¬подібно українського Пророка не вдовольняли чисто апостольські методи Братства. Шевченко не вірив, що новий лад може заснувати внаслідок самого лише проповідування хоч би і найсправедливіших ідей. Шевченко був революціонером .Він вважав, що московська тиранія може бути повалена тільки силою. Свою програму аж надто чітко він висловив в «Заповіті», написаному майже в тому часі, коли Костомаров готував статут для Кирило-Мефодіївського братства.
Учений вважає, що вперше із широким застосуванням ідеї слов’янського єднання у Шевченка зустрічаємося в поемі «Гайдамаки». Якраз тут художньо осмислюється один із драматичних історичних польсько-українських конфлітів. Характерно, гадає вчений, в змалюванні «Коліївщини» Шевченко не пішов по лінії польських чи російських істориків, які в гайдамаках ба¬чили бунтарів і розбійників. Шевченкові гайдамаки - це борці за національне визволення.
Вчений простежує дружбу Шевченка з багатьма поляками. Особливо вона була зворушливою з Броніславом Залеським. Останній, вже будучи за кордоном, не забував про українського Пророка. Скажімо, нашим читачам буде цікавим такий факт, про який згадує доктор Леза. В одному біогра¬фічному нарисі, друкованому свого часу в Парижі, а пізніше вміщеному в журналі. «Овид» (ч.1, 1963) в українському перекладі Романа Пачовського, Залеський про Шевченка, між іншим, писав, що Шевченко «знав польську літературу, а передусім наших поетів, розмовляв добре по-польському, а в хвилини зворушення повторяв мені, що почувається вдячним багатьом нашим поетам. Особливо цінив Міцкевича, Красінського і дуже любив Богдана (треба Броніслава –І.Б.) Залеського, якого знав напам’ять»[7; С.112].
Очевидно, через Б.Залеського познайомився Шевченко з творами тогочасного польського поета Єдварда Желіговського (1816 – 1854), що писав під псевдонімом Антоні Сова. З останнім Шевченко зустрічався потім осо¬бисто в Петербурзі. В «Щоденнику» під датою 13 травня 1858 року знаходи¬мо вірша «До брата Тараса Шевченкі», вписаного власною рукою Сови. Цей вірш став згодом для шевченкознавців предметом спеціального дослідження. Справа в тому, що аналогічний вірш був поміщений у друкованій збірці поезій А.Сови, що вийшла наприкінці попереднього року - 1857 під назвою «Поезіє Антонєго Сови». Назва вірша в друкованому тексті звучить: «До поети люду» з підзаголовком «з булгарського». Це «з болгарського» і дало свого часу підставу українському вченому Василеві Щуратові. висловити такий погляд: «Справа ясна. Желіговський зфабрикував посвяту Шевчен¬кові з виготовленого раніше перекладу з болгарського, змінивши вньому заголовок і додавши одну строфу» (Літературні начерки.-Львів.-С.95).
Передавши ці думки коментатора В.Міяковського про «Щоденник» Шевченка від 1927 року, вчений зауважив, що останній «був на добрій дорозі. Найновіші дослідники, перевіривши болгарську літературу тих часів, не знайшли нічого, щоб нагадувало вірш Сови, і обидві вони були присвячені Шевченкові. З цензурних оглядів в друкованому тексті Сова дав загальну присвяту «До поети люду», а підзаголовкам «з булгарського» зробив враження, ніби то справді йдеться про болгарського поета і про болгзрсько-турецькі відносини...» [7; С.114].
Доктор Леза гадає, що сучасні. поляки проявляють певну стриманість щодо вшанування пам’яті нашого Кобзаря. «На жаль, - сумує вчений, - такого пам’ятника Шевченко не діждався посьогодні, хоч від смерті його промайнуло понад сто років. Польська політика супроти українців пливе ще дальше своїм давнім шовіністичним руслом. Але, може, прийти час, коли поляки призадумуються над словами Хорошевського, з одного боку, а з другого боку, може, дійдуть до їх свідомості думки нашого генія Тараса Шевченка:
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.
Але підкреслюємо: серце чисте - не лукаве, бо тільки з чистим серцем можна приступити до справедливого поладнання українсько-польських справ » [7; С.116-117].
;;;
Б
огдан Стебельськй подав статтю «Тарас Шевченко - маляр і графік», якою завершується ювілейний номер альманаху «Гомону України». Звичайно, про малярство Шевченка написано чимало. Тому він лише штрихами простежує історію появи творів живопису поета. Окремі його роздуми нами будуть введені до наукового обігу .Скажімо, вже перший абзац його праці є сво¬єрідним заспівом до неї: «життя поета Шевченка нерозривно поєднане і. всеціло віддане його образотворчому мистецтву, яке, мов доля, що не лука¬вила з поетом, йшло поруч із ним від надраннього дитинства, вивело його з кріпацтва, у вільні люди і було вірним навіть тоді, коли царською рукою йому було заборонено писати й малювати» [10; С.117].
Вважається, що на час студій у майстерні Ширяева припало його дозрівання як митця. Вже в 1833 році Шевченко брав участь у розмалюванні будинку сенату і синоду під керівництвом Ширяева, поруч інших учнів школи. В 1836 році, коли школа удостоїлася замовлення на розписи стін і плафонів Великого театру в Петербурзі, Шевченко виконував велику частину загальних робіт. З того часу походить його акварельною технікою виконані портрети «Енгельгардт» (1833) й «Невідома жінка» (1834).
Згадавши про знайомство Шевченка з П.Сошенком в 1835 році, вчений подає такі цікаві факти. Сошенко був не тільки щирим приятелем, а й власне першим справжнім його вчителем. Він виклопотав для Шевченка дозвіл відвідувати пенсіонерські курси Товариства заохочення художників. Там була нагода малювати копій античних статуй, малювати кістяк людини і вивчати анатомію, Сошенко взяв на себе клопіт познайомити Шевченка з законами перспективи та композицій.
Впродовж 1836 - 1838 рр. Шевченко проявляв творчу активність, зокрема пише картини: «Смерть Олега, князя Древлянського»(183б), «Смерть Сократа» (1837), «Смерть Богдана Хмельницького»(1836-1837). В 1837 році Сошенко познайомив Шевченка з Брюлловим, професором Академії мистецтв. Разом з іншими цей майстер взяв участь у викупі з неволі Шевченка, шо сталося 22 квітня 1836 року.
Спочатку Шевченко захоплювався Брюлловим і його класикою. Потім у малярстві і поезії назавжди перейшов до сучасної тематики. У квітні 1839 року його нагороджено срібною медаллю за успіхи в рисунку, а 1840 році - за першу картину в олійній техніці «Сирітка хлопчик під тином ділиться милостинею з собачкою» теж срібною медаллю і похвалою Ради Академії. Останню нагороду дістав Шевченко у вересні 1841 року за картину, що зображує «Циганку, яка ворожить дівчині». Відхід від класицизму, доречно зауважує дослідник, позбавив Шевченка чергових похвал Академії і медалей. Але рівночасно удостоєний новими нагородами та медалями, що ними наділяє його україн¬ський народ за його «Кобзар» і «Гайдамаки». .
Таким чином, підсумовує свої спостереження вчений, малярська твор¬чість Шевченка - така індивідуальна поява, як і його неповторність поета. Шевченко як маляр глибоко національний за тематикою, способом мислення і стилем. Одночасно, не виїжджаючи до Західної Європи, він жив її мистецтвом, вивчав в «Ермітажі» найкращих закордонних майстрів. Там знайомився з Леопардом Да Вінчі, Тиціаном, Веронезом, Ван Дайком, Рубенсом, Рембрандтом і іншими майстрами.
Справедлива думка вченого про те, що реалізм Шевченка був свіжим повітрям для задихаючих від офіційщини петербурзького середовища. Реалізм Шевченка «відсвіжував» тодішнє малярство, визволяв нові творчі сили, щоб віддано служили Україні, її національним ідеалам.
;;;
З
огляду згаданих праць видно, що їхні автори і на чужині завжди були з Тарасом. Так, Петро Кізко свідчить: «Моє життя, моя праця, як і для кожного українця, гадаю, неможливі без Шевченка»[6; С.68]. Ось чому їхні роздуми про Кобзаря мають правдиву основу і глибоко національний ґрунт. Як правило, їхні наукові спостереження над спадщиною українського Тараса Шевченка опираються на достовірні факти. Важливо, що значна більшість їх справедливо вказує на недоліки не лише радянських, а й зарубіжних шевченкознавців. Це треба брати до уваги тепер, коли в умовах незалежної України відбувається процес формування нових засад дослідження творчості Тараса Шевченка.
Література
0. Братусь І. Осягнення національної свідомості в романі Оксани Іваненко «Тарасові шляхи». // Шевченкознавчі студії (Зб. наук. праць Київського у-ту ім. Т.Шевченка, присвячений 185-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка). – К., 1999. – С. 137-144.
0. Братусь І. Шевченко в оцінці української діаспори// Шевченкознавчі студії (Зб. наук. праць № 5 Київського у-ту ім. Т.Шевченка, присвячений 185-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка). – К., 2003. – С. 126-130.
0. Братусь І. Григорій Грабович – шевченкознавець. // Вісник Національного авіаційного університету. – К., 2004. – С.127 – 130.
0. Донцов Д. Шевченко і «Квадрига вісника» львівського // Альманах «Гомін України». – Торонто, 1964.
0. Задеснянський Р. Чи маємо в ужитку автентичний текст «Кобзаря»? // Альманах «Гомін України». – Торонто, 1964.
0. Кізко П. Завжди з Тарасом // Альманах «Гомін України». – Торонто, 1964.
0. Леза М. Шевченко і поляки // Альманах «Гомін України». – Торонто, 1964.
0. Наумович С. Шевченко – критик і есеїст // Альманах «Гомін України». – Торонто, 1964.
0. Радзикович В. Шевченко й українська народна пісня // Альманах «Гомін України». – Торонто, 1964.
0. Стебельський Б. Тарас Шевченко – маляр // Альманах «Гомін України». – Торонто, 1964.
Богдан Лепкий – шевченкознавець
П
остать великого Кобзаря, як магніт, завжди притягувала українських та зарубіжних дослідників. Він – в повному розумінні є українським національним феноменом. Причому, для різних дослідників, якщо ми маємо справу з справді науковими роботами, завжди віднаходиться свій ракурс бачення генія українського народу. При всьому різноманітті аспектів висвітлення долі Т.Шевченка не можна не відзначити переважний дух патріотизму, яким пройняті рядки наукового та історико-біографічного доробку шевченкіани. І це не є випадковим, оскільки постать поета вже давно стала символом нашого народу. Хоча за радянських часів, звичайно, патріотизм був здебільше заретушований, а то зовсім заступав місце безликому «інтернаціоналізму». На сьогодні, коли Україна вже вільна, постала загроза девальвації образу Шевченка, нищення основи його значення для розбудови українського державницького концепту. В нашому дослідженні ми розглянемо в усіх відношеннях «збалансований» твір Б.Лепкого «Про життя і твори Тараса Шевченка».
Про повернення Богдана Лепкого до активу української культури тепер можна казати цілком певно, бо відкрилося багато матеріалів, присвяченого його життю та творчості. Цікавим є життєвий шлях сина Поділля, багатою є його творча спадщина: «створеного Б. Лепким забуття поглинути не може. Він усе життя і весь талант присвятив своєму народові, збагаченню його культури, літератури. Вражає універсалізм, багатогранність його творчих інтересів, чим він близький до І.Франка. І, мабуть, можна погодитися з думкою дослідників життя письменника, що коли стихією творчої натури І.Франка була боротьба, то стихією Б.Лепкого була естетична насолода від процесу творення» . Так високо оцінив його професор Микола Ільницький, підкресливши високе естетичне начало письменника. Інколи введення до активного вивчення наукові дослідження початку ХХ століття робить справді новий зріз нашої минувшини. Так стало, скажімо, із засвоєнням доробку І.Огієнка, особливо стосовно його досліджень з питань першодрукарства в Україні [3].
Художні твори Б.Лепкого, його переклади і літературно-критичні роботи значно розширили українську культурну традицію, відкрили більш широкі обрії розквіту української естетичної концепції навіть за несприятливих умов першої половини кривавого двадцятого століття. Будучи активно задіяний на педагогічній ниві, автор не обходить увагою й дидактичне значення тої чи іншої персоналії у навчально-виховному процесі. Подібне бачення тим більше актуалізується сьогодні, коли «гостро постає потреба об’єктивно і різносторонньо дослідити педагогічну спадщину наших предків, спонукати молодь до творчого вивчення цих надбань» [4]. Б.Лепкий приділяв увагу й творцям української літератури, бо розумів значення глибокого дослідження творчої лабораторії письменників. Він усвідомлював необхідність зберегти подання постатей майстрів слова в рамках «живої традиції», а не у помертвілій манері беззастережного уславлювання, що призводило до прикрої «муміфікації». Б.Лепкий невтомно працював над історією української літератури. Його не зупинило навіть те, що під час першої світової війни загинув третій том цієї історії. Виступив письменник і з низкою літературних досліджень, присвячених осібно Т.Шевченку, М.Шашкевичу і В.Стефанику. Ми зупинимося окремо на його ґрунтовній праці «Про життя і твори Тараса Шевченка» (1919).
Як ми бачимо з біографії Б.Лепкого, знайомство з Т.Шевченком відбулося ще в ранньому дитинстві. Батько письменника священик Сильвестер Лепкий був високоосвіченою людиною, стояв на державницьких позиціях. Змалку він долучив свого сина до перлин «Кобзаря», що справило велике значення в подальшому. Ця якість характерна і для відомої української письменниці Оксани Іваненко: «Звичайно, ім’я Тараса Шевченка з перших кроків мого життя було мені відоме i близьке. У нас удома висів великий портрет Кобзаря, i, ще не розуміючи цілком змісту, я знала «Реве та стогне»..., «Заповiт», «Садок вишневий коло хати», тому що їх завжди співали i вдома дорослi, i мамині учні-трудолюбці. Я знала напам'ять усе, що готували до шевченківських свят молодші i старші учні, яких навчали мати i батько» [6]. Твори Шевченка перебували в центрі його культурно-просвітницької роботи як на літературних вечорах різних років, так і під час роботи Лепкого в таборі для військовополонених у німецькому Вецлері. Та найбільшу увагу образу Кобзаря він приділяв саме як науковець. До речі, саме Шевченко є безумовним лідером в українській біографічній літературі. Творів про нього різного жанру вже біля десяти тисяч
Монографія «Про життя і твори Тараса Шевченка» складається з 23 розділів. Хронологічно вона відтворює все життя поета, від народження до смерті. Звичайно, не всі періоди життя Т.Шевченка представлені рівномірно. Дослідницьке сумління не дозволяло Б.Лепкому замовчувати чи обминати увагою ту чи іншу сторінку біографії Т.Шевченка. Та специфіка життєпису, брак матеріалів і порівняно невеликий обсяг не дали йому змоги подати широку картину. Швидше цей твір претендує на ознайомчий характер. Це не заважає йому претендувати на актуальність сьогодні, коли про українського поета написано сила творів найрізноманітнішого характеру. Навіть мовна специфіка не становить зримий бар’єр для сучасного читача. Вирізняє його серед низки подібних творів й ціла низка знахідок, продумане компонування матеріалу й відносна «незаштампованість».
Починаючи совою книжку вже з дитячих років великого Кобзаря, Б.Лепкий не задовольняється простим перерахунком нечисленних свідчень про ранній період життя поета. Дослідник відводить значне місце соціальному тлу, в умовах якого формувався характер генія українського народу. Гнітюча картина тотальних злиднів пересипається й рідкими світлими сторінками життя хлопця.
Серед позитивного в оточенні малого Тараса неодмінно передусім згадуються образи його діда Івана й старшої сестри Катерини. Теплом віє від переказу Б.Лепким стосунків Т.Шевченка з сестрою. Викликано це почасти й особистою трагедією автора – в п’ятирічному віці він в один день втратив двох молодших сестер і брата, що померли від дифтериту. Та центром розповіді про дитячий період життя поета стає розповідь про подорож до залізних стовпів. Ця історія ілюструє винятково допитливу й рвучку вдачу Тараса. Сам Лепкий підсумовує цю історію концентрованим узагальненням про значення життєвого шляху поета: « Такою мандрівкою було ціле життя поета, тільки не до залізних стовпів, що підпирають небо, а до воріт волі, які він радий був на розтвір відчинити перед своїм народом й перед цілим людством» [25; С.8]. Подібного висновку доходить і відомий літературний критик Євген Сверстюк : «Мабуть, ця пригода була символічним початком його життя» [28; С.61]. А доля поета була дуже непростою: «Але заради долі України // Він зрікся легких, затишних шляхів» [5].
Б.Лепкий подає дитинство Шевченка штрихами, вміло підмічає найголовніше. Та в його роботі не помітно нездорової квапливості, коли дослідники намагаються по-швидше «перестрибнути» малоцінний з естетичного погляду, невигідний з наукового куту зору ранній період, щоб більш докладно зупинитися на плідних зрілих роках життя. Біографу, навіть при суто літературознавчому аналізі, неприпустимо обминати дитинство й юність Кобзаря, бо губиться жива нитка зв’язку його життя з творчістю. Особливо це справедливо по відношенню до Т.Шевченка.
Здебільше опираючись на особисті спогади Т.Шевченка, Б.Лепкий робить спробу реконструювати й події, які дослідники вважають здебільше спірними. Так, у оповіді наявна згадка про малоймовірне перебування Шевченка у Варшаві. Поряд з цим Б.Лепкий не вводить у своє дослідження гіпотетичне повернення Шевченка до Петербургу етапом. Дійсно, ця історія швидше за все має фантастичний характер, підхоплена більшістю дослідників у радянські часи в силу свого «викривального» звучання.
При групуванні матеріалу стосовно викупу Шевченка з кріпацтва Б.Лепкий проводить наскрізну ідею «нової людини». Зустріч з Сошенком коротко подана ним вже не так символічно, як він дозволив собі інтерпретувати подорож малого Тараса до залізних стовпів. Просто Б.Лепкий вказує на те, що «цей момент мав превелике, вирішальне значення для дальшого життя поета» [25, С.14]. Цікаве художнє рішення віднайшла Оксана Іваненко в романі «Тарасові шляхи»: «Значення запрошення Сошенком поета до себе О.Іваненко художньо поєднує з світанком, цим поєднанням досягає високої смислової ефективності: «З небувалим піднесенням, яке створюють лише справжні пориви душі і серця, йшов молодий художник додому. Займалася зоря» [14, С.102].
Та навіть викуп з кріпацтва лише передував головному відкриттю поклику Т.Шевченка – розвиток його поетичного дару. В центрі оповіді покладено «Кобзар», як найяскравіший приклад історичного значення поета. Б.Лепкий схиляється до версії «майже випадкової» появи поетичного доробку молодого Шевченка в друці. Тут він проводить пряму паралель з «Енеїдою» І.Котляревського, яка була видана без згоди автора. Ми вважаємо подібну паралель занадто умовною – якщо у випадку з «Енеїдою» ми маємо достовірні історичні свідчення її автора до видання (які, правда, в силу різних причин особливо не афішуються), то майже зневажливе ставлення Т.Шевченка до своїх творів і «відкриття» поета П.Мартосом базуються передусім на спогадах ... П.Мартоса. Об’єктивний ракурс за подібних обставин ми припустити не беремося, а ставити це в основу оповіді для серйозного дослідника, м’яко кажучи, обтяжливо. Розуміючи це слабке місце, Б.Лепкий не зупиняється докладно на згаданому епізоді, а виводить «Кобзар» не просто в український актив, а й ставить його в загальносвітовий контекст: «Тяжко знайти другу книжку в світі, щоб для долі народу мала таке превелике значення, як «Кобзар» для України» [25; С.22].
Не міг уникнути Б.Лепкий і відображення негативної реакції на вихід «Кобзаря» деяких російських літературних критиків. Особливо наголошує він на відгуку В.Бєлінського, який символізує вороже ставлення шовіністично налаштованих кіл російського суспільства. Та провідні українські й деякі російські мислячі люди вітали вихід у світ епохальної книжки віршів. Причому Т.Шевченко постає в Б.Лепкого вже як продовжувач традицій І.Котляревського: « на його місце ставав Шевченко, автор «Кобзаря». Котляревський сміявся, Шевченко плакав, тужив...» [25, С.24]. Духовну єдність зачинателя (І.Котляревського) й основоположника (Т.Шевченка) нової української літератури.
Проаналізувавши «Гайдамаки», Б.Лепкий переходить до подорожі Шевченка в Україну в 1843 році. Починаючи від цього моменту, Б.Лепкий прив’язує події життя великого Кобзаря з його творами. Робиться цілком послідовно й має на меті показати творчу лабораторію Т.Шевченка, репрезентувати його нерозривну єдність з народом. Про це слушно зауважила А.Акимова: «Біографія письменника.. дозволяє зрозуміти, як видобута ним «руда» перетворюється в «коштовний метал», проникнути в загальні таїни літератури» [1; С. 348]. Пересипаючи цитатами з віршів поета оповідь про становлення генія українського народу, Б.Лепкий вагається відійти від принципу суто документалізованого подання біографічного матеріалу з рясними елементами літературознавчого аналізу. Та баланс втрачається дуже часто: пряме ототожнення Шевченка з героями його творів, чітка мотивація того чи іншого віршованого твору інколи справляє протилежне враження. Справа в тому, що, не ставлячи під сумнів обдарованість Б.Лепкого, важко уявити те, що він зміг вповні охопити таїни генія Тараса Шевченка, вловити мотиви його пекучої любові до України. Для цього необхідно бути йому рівним.
Для ознайомлення з творчістю видатного сина українського народу і введена, ймовірно, у аналізований твір широка творча панорама великого Кобзаря. Ця мета цілком узгоджується з обраною Б.Лепким манерою. Червоною ниткою крізь все подальше життя Т.Шевченка він проводить боротьбу поета за волю свого народу. Міжнаціональні взаємини, інтимний бік життя не знаходяться в центрі оповіді, а долучаються лише у зв’язку з всеохоплюючим покликом поета-пророка. І все ж у монографії Т.Шевченко не втратив рис живої людини, не перетворюється в мумію. В цьому заслуга передусім не закаламученого свіжого погляду Б.Лепкого на поета, відсутність стилізації.
Отже, можна зробити висновок: біографічне дослідження Б.Лепкого зайняло гідне місце в шевченкіані. В ньому відображено бачення Т.Шевченка дослідником початку ХХ століття, що пройняте глибокою національною ідеєю, виконане на високому естетичному рівні й здебільше доносить до нас живий образ великого Кобзаря.
Література
0. Акимова А. История и биография // Прометей. Историко-биографический альманах «ЖЗЛ» – 1966. – Т. 1. – С.347-353.
0. Барка В. Правда Кобзаря. – Нью-Йорк: Пролог, 1961.
0. Братусь І. Хто ж першодрукар України? – Педагогічні кадри. – 1995. 8 лютого.
0. Братусь І., Коба А. Новий погляд на наше педагогічне минуле. – Українське слово. – 1997. 6 лютого.
0. Братусь І. Зоря генія. – Українське слово. – 1997. 17 квітня.
0. Братусь І. Життєва концепція молодого вчителя мусить ґрунтуватися на міцній національній основі. Інтерв’ю з Оксаною Іваненко. – Літ. Україна. – 1997. 25 грудня.
0. Братусь І. Уславлений у біографічному жанрі // Творчість І.Котляревського в культурологічному контексті доби. – К.: Ред.-вид. центр «Київський університет», 1998. – С. 18 –22.
0. Братусь І. Оксана Іваненко. Штрихи до біографії та творчості // Пошуки і знахідки. – К. – 1999. – С. 44-134.
0. Братусь І. Історико-біографічний роман Оксани Іваненко «Тарасові шляхи». Жанр, джерела і місце в шевченкіані. // Зб. наук. пр. Дискурс сучасної історичної романістики: Поетика жанру. – К.: Вид. центр «Київський університет», 2000. – С.73-85.
0. Братусь І. Осягання національної свідомості в романі Оксани Іваненко «Тарасові шляхи» // Зб. наук. пр., присвячений 185-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка. – К.: Видавничий центр «Київський університет», 1999. – С.137-144.
0. Братусь І. Випробування істиною // Слово і час. – 1999. - №6. – С.84-86.
0. Братусь І. З досвіду проведення уроків з позакласного читання за творчістю Оксани Іваненко // Шляхи підвищення ефективності вивчення української мови та літератури (Матеріали Всеукраїнської міжвузівської науково-практичної конференції, 17-18 листопада 1999 р. – К.: Тов-во «Знання», 2000. – С.195-206.
0. Братусь І. Роман «Марія» Оксани Іваненко в контексті творів про Марка Вовчка // Слово і час. – 2000. – №4.
0. Братусь І. Пошуки істини та краси. Проблема жанру історико-біографічної прози Оксани Іваненко. – К.: Вид-во Нац. пед. університету імені Михайла Драгоманова, 2000. – 172 с.
0. Братусь І. Майбутнє починається сьогодні. – Авіатор – 2000. 10 листопада.
0. Братусь І. Аспекти вивчення жанрових особливостей історико-біографічних творів // Сучасний погляд на літературу. – К: 2000. – С.128-132.
0. Братусь І. Відтворення історичного тла в повісті Оксани Іваненко «Друкар книжок небачених» // Українське народознавство: стан і перспективи розвитку на зламі віків. – К., 2000. – С.338-339.
0. Братусь Іван. Ідейно-естетична організація роману Оксани Іваненко «Тарасові шляхи» // Літературознавчі обрії. Праці молодих вчених України. Випуск 1. – К.: 2000. – С.39-42.
0. Братусь Іван. Контекст пошуків істини й краси в романі О.Іваненко «Марія» // Літературознавчі обрії. Праці молодих вчених України. Випуск 2. – К.: 2001. – С.58-63.
0. Братусь Іван. Історико-біографічна проза Оксани Іваненко. Автореферат кандидатської дисертації. – К.: 2001.
0. Братусь Іван. Національна основа роману Оксани Іваненко «Марія» // Гуманітарна освіта в технічному університеті: проблеми та перспективи. – К.: 2001. – С.26-33.
0. Братусь І. Володимир Винниченко як дитячий письменник // Літературознавчі студії. Київський університет. – К.: 2001. – С.36-40.
0. Гладков А. На полях книги Андре Моруа «Типы биографии» // Прометей. Историко-биографический альманах «ЖЗЛ». – 1968. – Т.5. – С.395-411.
0. Жуков Д. Биография биографии. – М.: Советская Россия, 1980.
0. Лепкий Б. Про життя і твори Тараса Шевченка. – К.: Україна, 1994.
0. Мельничук Б. Випробування істиною. Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі ( від початків до сьогодення ) – К.: ВЦ «Академія», 1996.
0. Моруа А. Современная биография // Прометей. Историко-биографический альманах серии «ЖЗЛ» – 1968. – Т.5. – С.394-410.
0. Сверстюк Є. Шевченко і час. – К.: Воскресіння, 1996.
Християнське серце
О
станнім часом у світі та на материковій Україні набуло великого розголосу ім’я Івана Івановича Огієнка (митрополита Іларіона, 1882 – 1972 ). Це один з найобдарованіших представників української діаспори, талант якого особливо проявився в теології, мовознавстві і літературознавстві. Осягнути його величезну спадщину доволі проблематично, тому ми поставили собі завдання штрихами передати суть роздумів цього вченого про духовний світ Тараса Шевченка.
Доля вділила Іванові Огієнку, як і Тарасу Шевченку, важкі моральні та фізичні випробування. Але він не хилився під ударами несприятливих обставин. Дивовижно, що складні життєві колізії ні на йоту не зупинили митрополита в його наукових розвідках та впровадженню щирого українського духу як в Україні, так і далеко на чужині. Зосередженість на найактуальніших проблемах розбудови передусім самодостатнього цілісного бачення української культури, а найбільш посеред всього літератури, зумовила появу цілого огієнківського світу. Цей енергетичний всесвіт овіяний споконвічною народною мрією про автентичне духовне буття української людини, наповнений науковими розвідками та душепасторською любов’ю.
Маючи надзвичайно клопіткі та коштовні з наукового та суспільного погляду праці, І.Огієнко не ставить себе в центрі цього згустку моральних та інтелектуальних шукань. В центрі стоїть його прозора віра в Бога, відданість християнським ідеалам. Саме вона допомогла йому не лише не зламатися, але й широко розправити крила натхнення. В цьому його близькість до Тараса Шевченка. Не хочеться проводити прямих паралелей, але порівняння почасти напрошуються самі по собі. Обидва мали сильну віру, за різних обставин були відірвані від батьківщини (фізично, а не духовно!), твори митців переслідувалися, вони зазнали чимало страждань через духовне випробування. Відмінність у часовому просторі лише підкреслює концептуальну позицію – українські патріоти завжди переслідувалися та зазнавали утисків з боку ворожих режимів, які були аж ніяк не зацікавлені в розбудові вільної та щасливої України.
Тут не йдеться про рівність сили талантів і впливу на літературу Шевченка та Огієнка. Просто хотілося б підкреслити офіру кожного заради не примарних ідей, а як конкретний внесок у скарбницю української культури. При цьому варто відзначити такі історико-біографічні особливості огієнковських студій про Шевченка, як розуміння та живе вболівання за правдиву оповідь про життя та творчість Кобзаря. Сам Огієнко часто виступав у своїх роботах не просто як кабінетний вчений. У його науковому слові бринить реальне відчуття таких понять, як заслання, переслідування, втрата однодумців, тиск режиму... Автор через себе пропустив потік чуттєвого колапсу національного відродження в умовах суцільних гонінь на рідне слово та думку; тому для нього не є ребусом емоційний стан Тараса Шевченка.
Особливо пригнічувала Огієнка задушлива атмосфера брехні та безвідповідального недбальства навколо поетичної спадщини Кобзаря. Кричуща наруга над українським генієм – це проголошення його атеїстом. Комуністи не тільки скинули хреста з могили Шевченка, а й зазіхнули на хрест його душі, якого так важко доводилося нести поетові протягом усього життя. Не диференціюючи певні сентенції Тараса Шевченка, радянське літературознавство здебільшого намагалося заглушити життєдайний потік християнського слова в доробку Кобзаря, роблячи з нього зручну для себе атеїстичну маріонетку. Огієнко промовисто виступив проти цього, бо розумів – без віри творчість поета вже не буде правдивим дороговказом на шляху становлення української держави.
Наше літературознавство і особливо шевченкознавство багато втратили від неможливості ввести до наукового обігу праці Огієнка. Так, в радянській Україні були майже всі архіви, високооплачувані наукові працівники, бібліотеки та Академія наук. Але не було іскри огієнківського духу, що запалює, відверто та щиро полемізує й переконливо доводить чільне місце Шевченка в пізнанні нашого етносу як самостійного високоінтелектуального народу.
Фактично лише після утворення незалежної України духовна спадщина цього унікального професора стала набутком народу. Цьому сприяло, зокрема утворення в Києві Фундації його імені та рішення Консисторії УПЦ в Канаді про надання копій його недрукованих досі рукописних праць на видання їх на батьківщині автора.
Відомо, що рішення на таку публікацію сталося після велелюдної презентації у Канаді восени 2000 року книги проф. М. Тимошика «Лишусь навіки з чужиною...: митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження». Як зазначається, це був спільний проект і громади Українського православного собору Св. Покрови у Вінніпезі та відновленого у Києві Огієнківського видавництва «Наша культура і наука». Вперше була видана книга Івана Огієнка (митрополита Іларіона) під назвою «Тарас Шевченко» (2002). М.Тимошик упорядкував її, подав до неї розлогу передмову і коментарі [2]. Фундаторкою цієї книги була Анна Фігус-Фалько (Вінніпег, Манітоба, Канада). Їй також належать хвилюючі спогади про покійну приятельку і соратницю на українізаційному полі Канади Теодори Гаврилишин.
У передмові до цієї книги М. Тимошик головну увагу зосереджує на канадському шевченкознавстві митрополита Іларіона. Зазначається, що на кінці 50-х років ХХ ст. українська діаспора активно консолідується довкола ідеї гучно пошанувати Т.Шевченка з нагоди 100-річчя від дня його смерті (1861-1961). Найрезультативніше ця ідея почала здійснюватися в Канаді і Сполучених Штатах Америки. Наголошується, що інститут шевченкознавства Української Академії наук у Канаді вдруге вирішує перевидати чотиритомний «Кобзар» за редакцією і коментарями Л.Білецького. Підкреслюється, що не міг стояти осторонь цих важливих духовних процесів й Іван Огієнко. В 1951 році він був обраний предстоятелем (митрополитом) Української православної церкви в Канаді.
«Ім’я цієї людини, - зазначає М Тимошик, - належить до числа небачених учених-енциклопедистів, доробок якого у галузі шевченкознавства є особливо вагомим... Парадокс Огієнкової долі полягає в тому, що про Тараса Шевченка цей автор почав писати ще в студентські роки, продовжив ці досліди в Кам’янець-Подільському, Варшаві, Холмі, Лозані. Однак через надто драматичні життєві ситуації, які доводилось постійно переживати політичному емігранту, колишньому професору і міністру уряду УНР, переважна більшість розпочатих у різні роки і в різних місцях праць не була закінчена» [2; С.9].
Звичайно, вже лише в Канаді І. Огієнко, готуючись до 100-річчя з дня смерті Кобзаря, здійснив спробу переглянути написане про українського Пророка, доповнити – на друкарській машинці віддрукована тільки титульна сторінка, яка написана самим автором : «Митрополит Іларіон. Тарас Шевченко. 1861-1961. Збірник праць про Т.Г. Шевченка. 1961.» Але за життя І.Огієнка цей збірник не був надрукований. З нього вийшли друком лише два дослідження.
Власне, дякуючи кропітким зусиллям і сумлінню М.Тимошика, читач отримав книгу І. Огієнка «Тарас Шевченко». Адже розміщені в різних коробках рукописи, що мали відношення до шевченкознавчої теми, були ним зібрані власноруч та науково опрацьовані. Заслуговує належної оцінки також підтримка архівара УПЦК Володимира Сенчука, зусиллями якого виявлено чимало Іларіонових рукописів та їх копіювання.
Для сучасного читача становлять значний інтерес коментарі до згаданої книги «Тарас Шевченко». Їх автором є М.Тимошик і під час підготовки рукопису до видання було зроблено значну редакторську роботу. Зокрема, в багатьох місцях уникнути повторів, скорочень слів, уніфікація посилань. У випадках різночитання, різнобою лексичних форм перевага надавалась літературній нормі. У більшості випадках збережено традиції репресованого українського правопису 20-х років, якого дотримувався усе своє творче життя Огієнко. Від себе додаю, що при посиланні на документи І.Огієнко часом вносив до них зміни, редагував їх. З цього видно, що наші попередники зібрали та значною мірою опублікували основні матеріали про українські кроки, що належать І.Огієнко. Нами буде зроблена вдосконала спроба простежити вагомий внесок митрополита в шевченкознавство.
;;;
Ш
евченкознавча спадщина І.Огієнка характеризується масштабністю і різноплановістю. Вчений, будучи глибоко обізнаним з предметом дослідження, прагнув всебічно розкрити різні грані подвижництва українського поета. Він виходив з того, що Тарас Шевченко з бігом часу став у нас поетом, пошана до якого перетворилась на загальнонаціональну. Заслуга Шевченкового «Кобзаря» в історії світогляду українського народу величезна. Це він помітно перетворив і далі перетворює український народ на політично та національно дозрілу націю. Це він дав усім національну політичну ідеологію.
Принагідно І.Огієнко привертає увагу на інтенсивне вивчення творчості поета. Він гадає, що «часом маємо це вивчення дужу глибоким» [2; С.43]. Але доброзичливо згадує лише трьох дослідників. Так, виділяє працю М.Шагіян «Тарас Шевченко», бо вона внесла чимало нового у вивченні всієї творчості Т.Шевченка. Похвальним є також те, що Л. Білецький «закінчив своє цінне видання «Кобзаря» в чотирьох томах». Заслуговує високої оцінки і монографія П. Зайцева «Життя Тараса Шевченка» (Мюнхен), у якій здійснено» підсумок нашого сучасного знання Шевченка як поета і як людини» [2; С.44].
Похвально, що тут простежується дослідницька пошана митрополита до шевченкознавців. Він зумів переступити через штучні ідеологічні перепони та поставити на перше місце роботу М.Шагіян. Зазначивши, що вона за походженням вірменка, він уникає інтернаціоналістичних сентенцій про «дружбу народів». Не бажає він й вв’язуватися в дискусійне питання авторської частки самої Шагіян в згадану працю, хоча існувала думка про певне використання нею матеріалів інших авторів.
Проте І.Огієнко уболіває постійно та чутливо за долю шевченкових рукописів. На його думку, «ще й досі ці рукописи не об’єднані в одному місці і належно не вивчені. Давно вже назрів час видати окремим фотографічним альбомом усі відомі рукописи творів Шевченка, що дало б змогу усталити точний зміст Шевченкових творів. Бо треба таки ствердити, що розбіжність по Шевченкових рукописах часом аж надто велика.
При обґрунтуванні доцільності таких пропозицій автор виходив з того, що сам поет мало дбав про збереження своїх рукописів. Нерідко роздавав їх своїм друзям, фактично сприяв їхньому поширенню у формі різних варіантів. Про це свідчать П.Куліш, М.Костомаров, О.Чужинський, А. Козачковський тощо. Скажімо, перший з них 10 січня 1876 року писав зі своєї Мотронівки в Москву професору К.М.Бестужеву-Рюміну про Шевченкові рукописи: «Ці й інші подібні Шевченкові поеми відомі по безлічі рукописних копій» [2; С.47].
Хоча довірені особи Шевченка часто ставилися до його творів більш відповідально, ніж сам поет. Проте не варто перебільшувати міру їхнього внеску. Зокрема, в деяких спогадах подібна тенденція носить спекулятивний характер і прив’язана до конкретної особи. Так, на наш погляд, виглядає ситуація з П.Мартосом, коли він подає себе в ролі провідника шевченкових поезій. Це питання докладно розглянуто нами при аналізі дослідження Б.Лепкого. Не можна надзвичайно принижувати ставлення Кобзаря до своїх творів, оскільки це викликає справедливе питання про усвідомлення ним свого месіанського значення для нашого народу. Тим більше, поет прекрасно декламував свої вірші, що значно сприяло їхній популяризації. Це справило на слухачів велике враження. Серед багатьох прикладів згадується такий. «Одного разу, розповідав В. Тарновський молодому Білозерському, - в сорокових роках, на літературному вечорі в Києві Шевченко прочитав тільки що написане відоме «Посиланіє до земляків» (І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні). Загальний зміст цього твору, і особливо ті місця, де говориться про козацьких гетьманів, яких Шевченко перший зрозумів і виставив в їх справжньому вигляді, справили на всіх присутніх глибоке враження: з цього часу схиляння перед ясновельможними і їх лицарством розвіялося... Слово Шевченка скинули їх з п’єдесталів і поставило на належні місця» [2; С.51].
І.Огієнко звертає увагу і на те, що твори Кобзаря переписувалися по всій Україні. Їх легко добували й переписували хто хотів. Відомо, наголошує дослідник, що багато студентів Київського університету переписували собі Шевченкові вірші і вивчали їх напам’ять, рукописи поширювали поміж своїми знайомими. У цьому зв’язку дається посилання на цікаві спогади Н. Шигаріна за 1881 рік.
«Я теж цього, 1847 року, жив в Києві і добре пам’ятаю, що по багатьох гуртках читали вірші Шевченка. А малороси та студенти різних націй читали з побільшеним запалом. Дехто навіть навчився тоді української мови в мене для того, щоб мати змогу читати і розуміти Шевченка. Крім духовної книжки, по руках ходили рукописні зшитки, куди списували Шевченкові вірші наперебій один перед одним. Я й сам не один вечір переписував Шевченкові вірші для себе і для своїх знайомих, яким висилав зшитки в провінцію» [2; С.54].
Студентська снага, з одного боку, допомагала за умов тотального гоніння поширювати рукописи, а з другого – вносила певний елемент похибок. Це природне явище при переписуванні, хоча до віршів часто ставилися як до святині. Та це все ж не єврейське переписування Тори, де при помилці навіть в один знак переписувалася вся сторінка.
Дослідник вважає, що Шевченко мало дбав про збереження своїх рукописів. Скажімо, підкреслював він, поет часто занотовував свої вірші на малих, випадкових клаптиках паперу, писав зовсім недбало й невиразно. А до всього цього – часто губив свої писання, або, давши на переховування , забував кому дав. Гадаємо, що тут автор вдало ввів в науковий обіг достовірний факт. Мова йде про те, що багатий дідич з Полтави Петро Мартос замовив Шевченкові свого портрета, і ходив до нього на сеанси малювання. Одного разу П. Мартос побачив на долівці в Шевченка клаптик паперу, узяв його, став читати – це були Шевченкові вірші, уривок з «Тарасової ночі». Закінчилось тим, що багатий Мартос зацікавився поетом і видав першого «Кобзаря» 1840 року (56).
Дослідження І.Огієнка відзначене ерудицією та сумлінністю. Так, для підтвердження великих теоретичних роздумів доскіпливо підбирає вагомі наукові джерела, вміло їх коментує і робить відповідні висновки. Продовжуючи розмову про сумну долю духовності Кобзаря, вчений документально це підтвердив. Зокрема, маємо на увазі повідомлення про митарство його рукописних творів «Єретик», «Мар’яна-Черниця», «Осика», «Тризна» тощо.
«Таких прикладів, - робить висновки вчений, - можна подати б тут багато, і вони ясно стверджують, що Тарас Шевченко аж надто не стеріг своїх рукописів. А причиною цього були й невідповідні обставини, в яких постійно перебував поет» [2; С.60].
Вченого також цікавило питання, на чому писав Шевченко? Виявляється, поет творив на тому, що тільки під руку попадало. Тут посилається на О.Лазаревського. «Часто Т(арас) Г(Григорович), - свідчить очевидець, - приходить на обід з листком паперу в руці – це були якісь нові, написані на звороті його пробного офорту. Цього листка він, звичайно, віддавав одному з хлопців для переписки, оставляючи їм за труди свій автограф» [2; С.61].
Подібна, так би мовити , творча лабораторія поета підтверджується й іншими документами. Наприклад, адресується на такий відомий факт. Зразу по смерті й похоронах Шевченка прийшов поліційний офіцер, поручник Китченко, і склав опис майна, позосталого в кімнаті по Шевченкові. «Усі стіни кімнати майже списані були олівцем... Папери лежали розкидані на підлозі. І ми перше позаписували зі стін усе, що знайшли потрібним списати. І все віддали Лазаревському» [2; С.62].
І.Огієнко шкодує, що відомі не всі твори Шевченка. На його думку, сам поет не знав усіх своїх віршів. Його приятель А. Козачковський розповідає, що в червні року 1859-го він розговорився з Шевченком про його твори. « Я нагадав Шевченкові кілька коротких його творів, які він позабував, і він записав їх . Взагалі, з розмови виявилося, що з написаних до 1846 року його творів багато, які втрачені безповоротно» [2; С.63].
У своїх пошуках істини про долю рукописів Кобзаря дослідник прийшов до висновку, що чимало їх потрапило під суд царських сатрапів. І. Огієнко мовить про конфіскацію рукописів Т. Шевченка під час його арешту, згадується також арешт М. Костомарова і вилучення у нього Шевченкових рукописів. Цілий зшиток творів українського Пророка було забрано у П. Куліша та В. Бєлозерського. Знайдено Шевченкові позацензурні твори у студентів. Останніх посадили під арешт. Та й Шевченко, погоджується вчений з М.Костомаровим, «потерпів за свої вірші , що ходять в списках по руках і стали відомі уряду» [2; С.65].
Внаслідок всебічного вивчення згаданого питання І. Огієнко вважає, що «маємо багато ходячих рукописів творів Т. Шевченка, особливо поезій позцензурних. Але не маємо до них усталеного тексту. Безумовно, в поезіях Шевченка вписалися й доповнення, які вийшли не від автора. Львівське видання «Кобзаря» 1867-го (два томи) та празьке 1876 року трохи усталило форму віршів, але автор їх тоді вже спочивав під Каневом над Дніпром» [2; С.67].
Принагідно вчений торкається Шевченкового правопису. Він твердить, що поет «мало дбає про свій правопис і, звичайно, писав по-стародавньому, по-традиційному» [2; С.67]. На його думку, правопис «Кобзаря» 1840 року був правописом головне самого Шевченка. В той же час правопис «Кобзаря» 1860 року, який побачив світ в друкарні П.Куліша, «був правописом головне П.Куліша» [2; С.68]. Останній «сильно поширився в Україні, відіграв більшу роль в історії української літератури» [2; С.68]. І.Огієнко стисло окреслює його головні ознаки.
Велике сумління виявив учений при складанні бібліографії видань творів Т.Шевченка. Як правило, до них додавалися коментарі. Всього нараховують більш п’ятдесяти позицій, які охоплюють час від сорокових років ХІХ століття до шістдесятих років ХХ століття. З них видно, що дослідник провів колосальну працю, виявив ґрунтовну ерудицію.
;;;
П
ідготовку та проведення століття від дня смерті Т.Шевченка (1861-1961) й аналіз його позацензурних віршів І.Огієнко розглядає у контексті з відзначенням століття від часу визволення села від панщини (3.03.1861-3.03.1961). Нагадується, що в Україні панщину запровадили поляки зразу ж по Люблінській унії (1569). Потім царська Росія ще більш жорстоко поневолює український народ і фактично ввела рабство. Проти нього зріли масові протести селян. « За останні двадцять років життя панщини, - підкреслює вчений, - в роках 1840-1860, Україна дослівно горіла й кипіла: не було дня без селянського повстання, і ці повстання все росли і міцніли на своїй силі. Стало ясно, що треба дати селянам волю згори, бо інакше раби візьмуть її самі нечуваною революцією» [2; С.98].
Маючи великі ідейні та літературні виміри, І.Огієнко всебічно науково обґрунтував закономірність виникнення «спільної боротьби всього демократичного за знищення рабства» [2; С.99]. У цьому зв’язку дає належну оцінку антикріпацького подвижництва М.Чернишевського, М.Добролюбова, Д.Писерева, М.Некрасова, О.Герцена, М.Огарьова. На його думку, їх «тепер звуть революційними демократами» [2; С.98]. Характерно, що до їхніх однодумців відноситься й наш Пророк: «А з українців до цієї революційно-демократичної течії належав головно Тарас Шевченко» [2; С.99].
Але правдою є й те, що наш Кобзар не мав рівних у Росії та Україні за масштабами участі у визвольному русі й характером антисамодержавної творчості. Про це І.Огієнко однозначно заявив: «Такого сильного революційного борця проти рабства росіяни серед себе не мали, тому, власне, вони перші схопилися за Т.Шевченка й ширили його твори, які дошкульно били царя та перестаріле рабство» [2; С.100].
Такого концептуального положення дотримується І.Огієнко і при розлогому огляді позацензурних віршів Т.Шевченка. Маємо на увазі лейпцизький збірник 1859 року «Новые стихотворения Пушкина и Шавченки». Вчений наголошує, що цей збірник «у революційному процесі .. мав величезне реальне значення. За кордоном тоді жило безліч борців, і вони міцно стояли за твори Т.Шевченка – стали їх пропагувати та ширити ... по всій Росії, і особливо по Україні – і в друку, і в рукописах» [2; С.105].
Звичайно, видання закордоном таких позацензурних творів вельми занепокоювало царську владу. Скажімо, М.Некрасова царські сатрапи буквально цькували за появу в Берлині 1859 року його заборонених цензурою віршів. Коли того ж року в Лейпцизі «вийшла збірка революційних віршів Т.Шевченка, досі в Росії не вдрукованих, то автор їх, Т.Шевченко таки зазнав великих неприємностей» (108). До речі, ще до виходу цієї збірки про неї знали і шеф жандармерії В.Долгоруков і сам Шевченко. Переполоханий цей шеф повідомив про неї аж самому царю. Одночасно за Т.Шевченком збільшився нагляд поліції і навіть мав місце короткочасний арешт в 1859 році.
Показавши напружену політичну ситуацію в Росії і Україні середини ХІХ століття, І.Огієнка штрихами описав лейпцизьке видання. Він вважав, що «лейпцизька збірка найгарячіших шевченківських революційних віршів має велике літературне й політичне значення. І тому я подам тут повний бібліографічний опис цього видання, бо всі попередні описи його не були повними. На жаль, я цей опис роблю головно з харківського фото перевидання 1937 року, а не з самого лейпцизького оригіналу. Дещо додаю тут з інших описів» (114).
Вже згадувалася, що на титульну сторінку винесено такий заголовок «Новые стихотворения Пушкина и Шавченки» (1859). Як на заголовку, так і у всій книзі вісім раз Шевченко зветься Шавченки (білоруська форма). Вчений зазначає, що спочатку в збірнику на сторінках 1-6 подано три вірші Пушкіна : 1. Молитва, стор. 1-2 (це вірш не Пушкіна, хоча під ним підпис: А.Пушкинъ). Далі 2, на сторінці 3-4: Цапли; 3, на сторінці 5-6: Посланіе Аркадію Гавриловичу Родзянко.
Потім зі с.7 йдуть шість революційних віршів Шевченка, а саме: 1.Кавказъ (С.7-13); 2. Холодний яръ (С. 14-17); 3. Думка ( «Якъ умру, то поховайте» (С.18); 4. Розрыта могила (С. 19-21); 5. Думка («За думою дума», С.22-23) і останнє: 6. И мертвымъ и живымъ… (С.24-34). При цьому знову йде три вірші О.Пушкіна, а саме: 1.В.Л.Пушкину (С.35-38, під віршем рік його написання: 1817); 2. Цензору (С.39-43, під ним рік: 1816) і останній на С.44 (сторінка не нумерована) 3. Льву Сергеевичу Пушкину (під віршем рік його написання: 181... - останньої цифри немає).
Вчений звертає увагу і на те, що на внутрішній стороні оправи дано чорного портрета Пушкіна, якого повторено на останньому вставному листі наприкінці книжки. А на першому листі перед титульною сторінкою і на внутрішній сторінці оправи наприкінці книжки дано такого ж портрета Т.Шевченка. Обидва портрети увінчано лавровим листям.
Малий розмір книжки, міркує І.Огієнко, і її ворсиста темно-синя оправа роблять її подібною до Молитовника. І така оправа й малий розмір лейпцизького видання 1859 року зроблені хіба навмисне, і щоб легше ховатися перед поліцією, бо це видання справді можна прийняти за Молитовника. Більше того, гадає вчений, редактор І.Головін на першому місці вмістив поезію (ніби Пушкіна) «Молитва», в якій віршами переспівано «Отче наш». Отже, поліція, - а вона була тоді однакова і в Росії, і в Німеччині, і в Австро-Угорщині. – брала до рук під Молитвеника оправлену книжечку, на першому місці знаходила «Молитву» і заспокоювалася.
Вірогідним є також припущення вченого про те, що з цих самих причин і революційні вірші Шевченка заховано поміж вірші Пушкіна – Пушкін не мав слави революціонера, а Шевченко відкрито її мав, тому його вірші заховано в спокійні вірші Пушкіна.
Дослідницьке око І.Огієнка дало належну оцінку правопису й помилкам лейпцизького видань. Воно вийшло російським правописом – з уживанням букв ъ, ы. Власне, це правопис той, яким писав сам Т.Шевченко. Як то по всіх писаннях Т.Шевченка, так і в цьому виданні розділових знаків часто нема або вони стоять неправильно. Нерідко не пишеться разом з дієсловом. Лейпцизький редактор чи видавець не міг належно перечитати присланого йому неясного рукопису, і видрукував, скажімо, в «Кавказі»: «Що день Божій добри ребра» 7 (замість «довбе ребра»), «дикари велики» 9(замість «лицарі великі») тощо.
Цікаві думки вносить І.Огієнко при аналізі перевидань лейпцизького збірника. Гадаємо, що з цього питання він справедливо докоряє професорам Є.Кирилюку, Ф.Приймі та Я.Рудницькому. Кожен з них, торкаючись перекладів цього збірника, допускає певні прорахунки. Наприклад, канадський вчений М.Рудницький не дотримувався принципу історизму і повикидав літери оригіналу ъ, ы, зробив багато різних поправок, щоб усе подати за сучасним правописом. «Сотні таких перероблень зробили це перевидання далеким від оригіналу» [2; С.126].
І.Огієнко прагне з’ясувати особу, яка прислала Шевченкові вірші для лейпцизького видавництва. Він звертає увагу на сьому сторінку, де розпочинаються твори Кобзаря. Тут російською мовою зроблено таке важливе зауваження редактора: «Подані вірші були нам прислані, малоросійською мовою з приміткою, що Шевченкові вірші – це вираз загальних накипілих сліз. Не він плаче за Україною – вона сама плаче його голосом!» [2; С.126].
Дослідник вважає, що «такої оцінки ніхто ще не давав творам Шевченка» [2; С.127]. Відхиляється думка, що згадана примітка належить редактору І.Головну: «він так глибоко не міг оцінити Шевченка. Певно, це писав той, хто привіз чи передав Шевченкові вірші і сам їх серцем сприймав» [2; С.127]. Нема підстав приписувати виконання такої місії Марку Вовчку, бо рукопис поступив редактору, певно, в першій половині 1858 року, а українська письменниця виїхала за кордон тільки через рік. Переконливо І.Огієнко аргументує помилкове припущення Я.Рудницького, ніби П.Куліш доставив рукопис редактору І.Головіну.
Щодо самого складача лейпцизького збірника, то це був «певно той, хто складав і російську частину, яку він склав добре, - може, це був і росіянин. У всякому разі, цей складач української мови зовсім не знав, а тому й поробив безконечне число правописних та текстових помилок. І напевно ще й рукопис був невиразний» [2; С.136].
При всьому тому, що тест лейпцизького видання мав чимало прорахунків, все ж безперечне його історико-літературне значення. Той, наголошує І.Огієнко, хто послав збірку Шевченкових віршів 1843-1845 років, мав їх безумовно або оригінальні, або ж близькі до першого оригіналу, і в тому їх велика цінність. Текстологічна вартість цих віршів справді дуже висока, і цього відкидати не можна. Ці тексти треба брати до уваги при вивченні «Кобзаря». Треба обтрусити всю друкарську полову і тоді виглядає золоте «зерно правдивої Шевченкової думки» [2; С.137].
Будучи чесним науковцем, І.Огієнко, не погодився навіть з авторитетним шевченкознавцями П.Зайцевим та Л.Білецьким, які скептично поставилися до згаданих текстів. Суб’єктивною і неправильною вчений назвав рецензію С.Рейсера на харківське фотоскопічне перевидання в 1939 році лейпцизької збірки (1859). Настійно відстоюючи свою позитивну оцінку книги 1859 року, І.Огієнко ще раз наголошує, що і текстологічно вона «цінна як першодрук. І справді, першодрук часто дає цінне інше читання, аніж у нас загально прийняте, і то читання таке, що змушує нас сильно замислюватися» [2; С.138]. На підтвердження цієї думки подається низка різних аргументів. Для порівняння береться київське академічне видання творів Т.Шевченка 1949 року, том перший. Оскільки ці спостереження І.Огієнка мають значний науковий інтерес і невідомі широкому колу читачів, дозволимо передати їх зміст. Так, тут у «Кавказі» подано:
І неситий не виоре
На дні моря поле,
Це з «Кавказу». А в лейпцизькому виданні подано на С.7:
И несытый не выдере
На дне моря – поля.
Автор вважає, що це дуже цікавий варіант, бо він з першодруку і тому можливий. І немає граматичної помилки після не ставиться родовий відмінок: «Не видере поля», а тепер друкують з помилкою: «Не виоре поле». Вже це важливе.
Крім цього, академічне видання в «Кавказі» на С.288 (1 том) дає:
Коли одпочити
Ляжеш, Боже, утомлений?
Безумовно, гадає вчений, це було зроблено навмисно. В лейпцизькому видані маємо:
Колыжъ одпочыты
Дасы Боже утомленным?
Таким чином, ми бачимо значні перекручення та жонглювання текстами. І що тут мало місце – свідома фальсифікація, редакторська помилка, поетичний варіант чи просто друкарська помилка – встановити важко. Тут необхідно керуватися параметрами доцільності.
Розглядаючи відмінності у віршованих творах, І.Огієнко не оминає причетні до видання персоналії. Він звертає увагу на непересічну особистість редактора лейпцизького видання І.Головіна і дає про нього розлогу біографічну довідку: «Знаючи це, зможемо зрозуміти багато темних питань, зв’язаних з цим виданням 1859 року» [2; С.143]. Не будемо зупинятися на життєвих фактах, лише принагідно торкнувшись основних моментів біографії Головіна. Народився він в 1816 р. у дворянській родині. Після навчання працював в міністерстві закордонних справ. а згодом – за кордоном, де перейнявся модними революційними ідеями. За публікацію в 1843 р. своєї праці «Дух політичної економії» зазнав репресій з боку ІІІ Відділу Особистої Канцелярії Його Величності в Росії. На батьківщину він так і не повернувся. Пройшов ґенезу від радикальних до поміркованих поглядів, займався видавничою діяльністю. Цікаво, що для створення правдивої біографічної картини І.Огієнко використовує як діаспорні джерела, так і радянську енциклопедію. Навряд він би зміг опертися тільки на видання з СРСР, аби не було підтвердження з діаспорних джерел.
Підрозділ про редактора у І.Огієнка – далеко не суха бібліографічна довідка. Хоча відомо, що сам Шевченко не знав особисто І.Головіна, що вони ніколи не зустрічалися, та все ж І.Огієнко перекидає між ними своєрідні мости. Більш того, він вдається до сміливих узагальнень і паралелей. Емоційно передаючи душевний стан І.Головіна, І.Огієнко не припускається сказати жодного слова про себе. Але авторське «Я» присутнє вербально через атмосферу оповіді, через акценти на певні концептуальні питання, через які вибудовуються в спільності долі та поглядів Т.Шевченка, І.Головіна і самого І.Огієнка: «І.Головін був щирим народником, болів за долю селянства... » [2; С.146] З цього бачимо, що протикріпацьке наставляння було в Головіна і в Шевченка. Редактор Головін добре знав про те, що жорстокий ІІІ Відділ ... заарештував Тараса Шевченка і засудив його на заслання. Три роки перед тим ... той же ІІІ Відділ так само жорстоко засудив і його, І.Головіна, і зламав все його життя. А це зв’язало редактора І.Головіна з Т.Шевченком – бажанням відплати царатові за його жорстокість!» [2; С.146].
Як бачимо, аналогії призвели до емоційного висновку. Та дослідник, напевно, перебільшив, можна сказати, вдався до дослідницького фантазування – не маючи конкретних архівних чи мемуарних матеріалів, І.Огієнко зробив своєрідну реконструкцію тогочасної ситуації. Але він не опустився на рівень ідеалістичної «підгонки» фактажу під свою ідею – швидше ідею він припасовував під фактаж. Так, він визнає , що «біографії Шевченка Головін добре не знав. Наприклад, він писав у «Молодій Росії» 1859 року, що «Шевченко був барабанщиком на Кавказі за те, що він у своїх віршах співав про незалежність Малоросії» [2; С.145-146].
Та висловлюючи гіпотетичні судження, І.Огієнко припускається й до іншої крайнощі. Він формально підходить до ролі видавця у появі лейпцизької книги. Зазначаючи, що повна ініціатива належала І.Головіну, сам видавець постає в ролі прагматичного торгаша: «Звичайно, сам видавець мав на увазі тільки добрі прибутки, які могли дати ці видання» (147). Нам видається подібне формулювання занадто категоричним. Роль видавця – роль своєрідного сучасного продюсера – можливо, і не була вирішальною, але навряд ним керував лише зиск. Видання подібних творів часто-густо було справою малоприбутковою, а то й збитковою. І без докладного аналізу особи Вольфганга Ґергерда неможливо скласти правдиву картину видання збірника.
Але повернемося до змісту самого збірника. І.Огієнко поставив питання, хто й нащо поєднав вірші Пушкіна з віршами Шевченка? Справа поєднання віршів Пушкіна та Шевченка належала виключно емігрантам-революціонерам. Вони це робили через вогняну запальність шевченкових віршів – такі якраз цілком відповідали їхній діяльності. Саме така позиція відстоюється І.Огієнком. Цю думку він підтверджує своїми здогадками на матеріалі коментування змісту збірника, точніше його структури: «емігранти сховали нецензурні твори Шевченка у віршах Пушкіна, щоб відразу не кидалися в вічі тексти революційні. Оце була ціль закордонних революціонерів» [2; С.149-150].
Цілком слушними тут видаються твердження І.Огієнка при оцінці розміщення віршів. Полеміку може викликати сам ракурс бачення появи в одній книжці двох великих поетів. Так, І.Огієнко рішуче заперечив твердження Є.Кирилюка про те, що, мовляв, «видання в одній книзі творів великих поетів двох братніх народів – дуже знаменний символічний факт» [2; С.150], бо, гадає, «це було зовсім випадкове (підкреслення моє – І.Б.) поєднання» [2; С.150]. На нашу думку, тут в обох учених не виправдані категоричні сентенції. Справа в тому, що І.Головін – особистість з великими політичними, моральними та естетичними вимірами. Та під час підготовки лейпцизького видання 1859 року він здійснив не «випадкове поєднання» і не переслідував на меті «зближення двох братніх народів». Навпаки, природна мудрість і життєвий досвід підказали йому успішно поєднати саме Шевченка та Пушкіна. Адже ці два світочі поетичної думки були єдині в оспівуванні свободи та боротьбі проти царату. Їхнє подвижництво на ниві визвольного поступу мало як національний, так і світовий розголос. В цьому сутність питання.
Власне, це підтверджується фактами. І.Огієнко наводить приклади того, як лейпцизьке видання 1859 року вплинуло на західноукраїнських читачів. Зокрема, він посилається на М.Павлика, який про це розповідає у книзі «Про русько-українські читальні» (1887). Ще яскравіше це описано в романі П.Колесника «Терен на шляху» (1959). Мова йде про перше знайомство в дрогобицькій гімназії учня Івана Франка з лейпцизьким виданням. Звісно, за законами історико-біографічного жанру П.Колесник створив найбільш ймовірну версію знайомства Франка з своїм великим попередником і натхненником. Сам І.Огієнко приводить розлогі цитати з твору, щоб проілюструвати процес формування у великого Каменяра шанобливого ставлення до Шевченка та закладання в його свідомості справжніх глибоких національних переконань. Хоча, виходячи з кон’єктури соціалістичного реалізму, навіть в наведених І.Огієнком цитатах видно почасти примітивне соціологізаторство й формалізм, в рамках яких змушені були писати письменники про Шевченка та Франка. Цінність згаданих моментів, на думку І.Огієнка, лише в відтворенні правдивої ролі лейпцизького позацензурного видання як майже єдиного незіпсованого на той час джерела Шевченківського духу.
Не тільки і не скільки Західна Україна була в радіусі ідейного впливу лейпцизького видання 1859 року. Характерно, що воно поширювалося й серед прогресивної еміграції Європи. Вчений підтверджує свою думку посиланнями на відомі факти. Зокрема, в Лондоні російський письменник М.Огарьов мав лейпцизьке видання, хотів його видати в своєму збірнику «Русская потаенная литература ХІХ столетия». Також революційний емігрантський орган «Правдолюбивый» (1862) містив оповістку на лейпцизьке видання [2; С.158].
Та найбільше, вважає І.Огієнко, лейпцігське видання 1859 року поширювалось в Україні та Росії. Наприклад, С.Рейсер свідчить, що в бібліотеках Ленінграду знайшов 28 примірників цього видання. Вказуючи на цей факт, І.Огієнко наводить і більш промовисту деталь впливу збірника. Так, у 1861 році М.Чернишевський цитує вислів з «Кавказу», який тоді ще не був надрукований у Росії. І.Огієнко робить однозначне твердження про лейпцизьке видання як першоджерело. На нашу думку, подібна версія заслуговує на увагу й при її відповідності дійсності слугувала б ще одним позитивом того видання. Хоча заради справедливості можна припустити й інший сценарій розвитку подій – до Чернишевського поема могла потрапити нелегально через рукописний варіант, як вона потрапила до І.Головіна.
Підсумовуючи роздуми про долю невеликої книжечки, І.Огієнко емоційно узагальнює увесь поданий матеріал. В його баченні лейпцизьке видання не лише зовні було схоже на Молитовник, але це була й справжня молитва-крик проти панщини. В шевченкіані самого І.Огієнко можна вважати цю розвідку про німецьке видання однією з найвдаліших, оригінальних, подвижницьких.
;;;
Я
кщо в дослідженнях українських радянських вчених тенденційно твердилося про т. зв. атеїстичні погляди Т.Шевченка, то в працях переважної більшості представників української діаспори це питання підкреслено трактується в ручищі високої релігійності Кобзаря. Скажімо, як гадає М.Тимошик, нове шевченкознавче дослідження І.Огієнка (митрополита Іларіона), яке дістало назву «Релігійність Тараса Шевченка», задумувалося абсолютно в іншому ключі – «показати витоки релігійної, побожної природи автора «Кобзаря», всебічно проаналізувати всі ознаки релігійності його стилю» [2; С.32]. Саме релігійність І.Огієнко вважав неодмінною ознакою гідного національного духу поета.
Високий релігійний сан та тогочасна суспільно-політична ситуація вимагали від дослідника об’єктивності в питанні віри, він намагався уникати виключно церковних теологічних понять та стилістики. Не міг припуститися І.Огієнко й простого декламування релігійної сутності Кобзаря. Тому його дослідження вирізняється значною виваженістю та щільним фактологічним матеріалом. Сама тональність згадуваного дослідження сьогодні, напевно, була б іншою. Річ у тім, що І.Огієнко задумував зобразити релігійну сутність Кобзаря не у відстороненій формі, а як палку полеміку з пригодованими комуністичним режимом атеїстичними догматами, що рвали на шмаття шевченківський поетичний доробок, роблячи з українського Пророка безбожника. Звісно, подібний ракурс вимагав неабиякої послідовності у викладі та концептуальної продуманості підбору матеріалу.
В межах можливого нами будуть конкретизовані погляди І.Огієнка з цього питання. Спочатку передамо зміст його розуміння релігійності стилю Шевченкових творів. Під стилем він розуміє правдиву душу письменника в його творах, в яких вона завжди сильно відбивається [2; С.168]. Дослідник шукає і знаходить підґрунтя для своїх роздумів – зв’язавши у непорушній єдності релігійність української мови з народною вірою та через це трактуючи стилістику в теологічному ключі, І.Огієнко прямо відкидає неможливість розірвати внутрішню гармонію цих понять у поезіях Кобзаря. Наводячи для прикладу твори Марка Вовчка та І.Котляревського, він при цьому підкреслює неповторність стилю самого Т.Шевченка, геніальний злет його поетичного таланта.
Гіркий біль дослідника викликав стан мови в українській радянській літературі. Його бентежить, що на сотнях сторінок романів та повістей не зустріти слова «Бог». Зрозуміло, що сталінська сувора цензура й масові репресії створили атмосферу страху, письменники боялися звинувачень у націоналізмі чи пропаганді релігії. Нові комуністичні «боги» боялися конкуренції з боку християнства, якої вони у відвертій та чесній дискусії не витримали б. Але нам важко сприйняти остаточний постулат І.Огієнка про радянське красне письменство. Не гребуючи фізичним і моральним знищенням митців, ідеологічні настановники тоталітарного режиму не змогли витравити релігійний дух у літературі. Релігійна тематика та стилістика приховувалась у контекстах.
Щоб далеко не відходити від нашої теми, зупинимося на творчості Оксани Іваненко. ЇЇ роман «Тарасові шляхи» і по сьогодні залишається найбільшим та найповнішим художнім полотном про життя великого Кобзаря, хоча цілком створювався за тоталітарного режиму, причому в період найлютіших сталінських репресій. Але він просто - таки наповнений релігійними образами – на багатьох сторінках знаходяться біблійні вислови та релігійне оточення Кобзаря. В романі знайшли своє місце молитви. Але інколи в них вводиться штучний соціальний пафос, що ніби покликаний показати становлення в Шевченка революційних поглядів. Так молитва «Отче наш» виведена в рамки «воля Твоя...», при яких малий Тарас роздумує про волю кріпаків.
О.Іваненко дуже добре знала Біблію. Просто використовувала її вічну мудрість без посилання на джерело. Подібний момент цілком підходив – в УРСР вже виросло атеїстичне покоління, що Біблії ніколи в руках не тримали, тому не могли розгледіти слова Святого Писання в загальному потоці думок. До того ж соцреалістичні ідеологи вигадали стилістичну правку висловити свою зневагу до Бога – його ім’я друкувалося виключно з маленької літери.
Але в цілому І.Огієнко мав рацію стосовно вихолощення релігійності з мови. Наведемо лише декілька прикладів. В романі Ю.Яновського «Вершники» слово «Бог» можна зустріти чотири рази, жодного разу слово «Господь», в його попередньому романі «Майстер корабля» – «Бог» -13 разів, 1 раз – «Господь». Для порівняння: в повісті «Борислав сміється» – слово «Бог» – 88 разів, «Господь» – 1 раз, «Божа» – 7 раз, «Божий» – 6 раз і т.п. Як бачимо, навіть зміни відбувалися у вжитку релігійної лексики, хоча вони пізніше пережили своєрідну генезу. Вже в романі П.Загребельного «Диво» слово «Бог» – 71 раз, «Господь» – 8 раз, «Божий» – 18 раз. Подібний матеріал не може слугувати для остаточних висновків, він лише ілюструє стан речей в тогочасній літературі. До того ж для комплексного відбору необхідно вводити більш точні параметри не тільки лінгвістичного, але й змістового плану.
Важливу текстуальну інформацію про твори Т.Шевченка І.Огієнко подає в розумінні колосальної спорідненості між надприродною природою слова й душевних переживань автора. Але він розуміє, що необхідний і особистісні важелі особистої віри Кобзаря. Цьому почасти присвячений підрозділ «Витоки релігійності Шевченка». Дещо патетичний початок: «Маємо багато правдивих відомостей і фактів із приватного життя Тараса Шевченка, які ясно свідчать, що він усе життя своє був релігійний» [2; С.178]. В невеликому за обсягом описі фігурують п’ять головних (за думкою І.Огієнка) чинників: вплив діда, добра обізнаність з Мінеєю, знання Псалтиря, негативне ставлення до суїциду й позитивне до молитви. При цьому дослідник підкреслено робить висновок, посилаючись на П.Зайцева, що із спогадів про Шевченка свідомо радянською цензурою викинута уся релігійна складова його буття. Та й сам дослідник обурено вкотре зазначає: «Фальшують Шевченка!» [2; С.180].
Проте сьогодні цінність саме релігійної студії Огієнка про Шевченка не стільки в палкій полеміці з атеїстичним тавром (час розставив всі крапки над «і»), скільки в глибокому розумінні християнського серця Кобзаря. Об’єднавши зусилля теологічні й літературознавчі, досліднику вдалося скласти доволі цілісну картину релігійного всесвіту шевченкових творів. У підрозділі «У «Кобзарі» Бог – у всьому і скрізь» на високій духовній ноті подано своєрідну симфонію доробку Кобзаря на теренах збагачення української культури полум’яним християнським словом. Наступні підрозділи витримані в цьому ключі, лише змінюється цитатний декор.
Така апологетична робота Огієнка вирізняється багатою фактологічною базою. Дослідник не може собі дозволити бути голослівним, вибухнути феєрверком особистих переосмислених і пережитих відчуттів. Він добровільно обирає вузьку стежку слідуванню за літерою. Цитата за цитатою вибудовують могутню християнську складову Шевченка. Можливо, хотілось би більш узагальненних позицій, більш трансцендентних знахідок. Але шляхетна мета «очищення» шевченкового доробку від пут ідеології виправдовує подібну методу.
Не будемо повністю переказувати структурну та ідейну підпорядкованість матеріалу І.Огієнка. Зупинимося лише на концептуальних моментах, зокрема диференціації між вірою та релігією. Логіка побудови цитування полягала у створенні об’ємного простору поетичної думки. Тому поруч аналізуються поетичні знахідки Кобзаря в співвідношенні Бог - природа - свята - ... Подібна тенденція змушувала автора йти на спрощення передачі фактологічних відомостей. Вважаємо, що більша концентрація саме на чистому християнському ключі зробило б подібне дослідження більш глибшим.
Завершальними акордом монографії І.Огієнка виступають його роздуми з широкого кола питань. Зокрема, ним підкреслене визначне місце Шевченка в створенні української літературної мови. Підняті пласти завдань шевченкознавства й навіть розкрита ідея національної концепції поета в проповіді, що є доволі оригінальним рішенням.
Іван Огієнко зробив вагомий внесок у розвиток шевченкознавства не тільки в теоретичному ключі, а й в поступі до пізнання глибин автентичної національної свідомості. Зібрані за складних умов матеріали зблиснули коштовним діамантом у творчому доробку української діаспори. Хоча значну частину свого життя І.Огієнко перебував за кордоном, та серцем він завжди був з Україною. Особливо проникливо реалізувався його талант в царині популяризації та осмисленні Шевченківського генія.
Література
0. Братусь І. Християнське серце. – Літ. Україна, 2004, 11 березня.
0. Огієнко Іван (митрополит Іларіон). Тарас Шевченко. Упорядник, автор передмови і коментарів Микола Тимошик. К.: Наша культура і наука, 2002.
0. Тимошик Микола. Канадська шевченкіана митрополита Іларіона //Огієнко Іван (митрополит Іларіон). Шевченко Тараса К.: Наша культура і наука, 2002.
«Живий Шевченко» Дмитра Чуба
Я
кщо брати до уваги шевченкіану української діаспори, то вона створювалася у численних країнах світу впродовж багатьох років. Характерно, що значна частина її мала вихід на дитячого читача. Назвемо лише кілька творів. Скажімо, це «Перші кривди: Оповідання з дитячих літ Кобзаря» (1925) А.Лотоцького, «Шевченкова верба» (1923) Б.Лепкого, «Селянський король» (1949) Ю.Липи, «Шлях велетня. Ілюстрована біографічна розповідь про Тараса Шевченка» (1955) Н.Лівицької-Холодної тощо.
Знаменно, що своїми творами автори з діаспори прагнули формувати у дітей національну свідомість. Так, видавець М.Борецький у передмові до естетичної оповіді «Шлях велетня…» писав, що зображене у цьому творі подвижництво великого Кобзаря «є для нас найвищим прикладом самопізнання і безпосереднього шукання вселюдських правд, приклад найвищої національної ідейності, цілковитої самопосвяти і безкомпромісності супроти ворожих Україні сил».
В контексті потоку української шевченкіани для дітей доцільно розглядати й естетичні оповіді Дмитра Чуба «Живий Шевченко», які видавалися 1947, 1963 за кордоном і 1994, 2004 рр. в київських виданнях. Сам автор родом з Полтавщини. У бурхливі роки другої світової війни доля закинула його за межі України, пізніше він виїхав до Австралії. Як пише М.Слабошпицький, «є на тому континенті маленький український острів, без перебільшення можна сказати – створений наполегливими зусиллями таких людей, як цей чоловік… І душею всіх таких справ є він, Дмитро Нитченко, знаний ще в літературі як Дмитро Чуб (майже п’ять десятиліть тому прибрав собі цей псевдонім) [15; С.136].
Як письменник Дмитро Чуб виступав у різних жанрах – спогади, проза, поезія і літературна критика («Від Зінькова до Мельбурна», «Це трапилося в Австралії», «Вовченя», «Стежки пригод» тощо). Серед його творчих набутків чільне місце посідає і згаданий твір «Живий Шевченко». Це доволі вдала спроба показати, хоча й не масштабно, все життя великого Кобзаря. На думку вчених, «автор ніде не намагається белетризувати події, а викладає їх стисло, постійно підкреслюючи достовірність посилання на джерела» [ 15, С.139].
Переходячи безпосередньо до аналізу самого есе Д.Чуба «Живий Шевченко», варто відзначити його багатоплановість і посвяту дітям. Вісімнадцять документальних новел твору розкривають різні сторони життя Кобзаря, консолідуючи при цьому увагу на головних рисах його творчості й колізіях особистої долі. Відірваність від основних архівних джерел, певна розмитість меж есе не дали змогу автору створити саме синтезований твір з художньою основою, але не завадили комплексно розташувати найвагоміший біографічний матеріал. І тут доречно дослідити ті принципи, якими керувався письменник, віднайти внутрішню логіку побудови його твору. Деякі жанрові аспекти більш докладно розглянуті мною на матеріалі творчості Оксани Іваненко [2, 5, 6, 7, 9].
Історико-біографічний жанр має, безперечно, ряд своїх специфічних законів, дотримання яких є передумовою правдивого висвітлення життя й діяльності видатної особи. Хоча самі по собі закономірності не можуть підмінити обдарованість митця, бо інакше ми мали б справу з низкою механічних витворів шаблонного взірця. Навіть створена за радянських часів серія «Літературний портрет» постає красномовним свідченням до певної межі вільної манери в подачі українських літературних діячів. Ще більшою свободою творення скористувався Д.Чуб, що перебував за межами континентальної України, в Австралії. Але відмінність в лексичному складі, ідейні акценти в українській національній традиції роблять його твір «дитям» емігрантської школи, призначеним передусім для екзилії нашого народу. Хоча це не заперечує значення «Живого Шевченка» в загальній шевченкіані.
Д.Чуб починає свій витвір невеличкою замальовкою «Живий Шевченко». Сама назва підкреслює загальний дух, принцип, що закладений в розкритті образу Кобзаря – показати його саме живим. Автор намагається відійти від панегіричної уславлюваної традиції, де з поета робили мумію, придатну лише як музейний недоторканий експонат. Письменник намагається наблизити до нас саме живі риси Шевченка - людини. І це багато в чому йому вдається. Адже автору властива вигадка, уява та врешті історико-естетичне чуття.
Перше знайомство з ще молодим Тарасом Чуб подає на матеріалі спогадів сучасників поета. Тут можна зрозуміти обережність і певну обмеженість в доборі художніх засобів, бо саме портретні характеристики, манери вдягатися й загальні риси зовнішнього вигляду не можуть слугувати предметом необмеженого вимислу. Це ті статичні величини, які автор біографічного твору змушений використовувати з огляду на історичну відповідність. Інша річ, коли зовнішній вигляд історичної особи до нас не дійшов. Тут вже діють великою мірою закони типізації, коли реконструюється вигляд, наприклад, Івана Федорова. Це ми можемо спостерігати в повісті Оксани Іваненко «Друкар книжок небачених». В ній вона просто зобразила друкаря кремезним, з довгим волоссям і промінистими очима, хоча «як виглядав першодрукар - ми не знаємо» [14; C.14]. Але, повторимо ще раз, подібне неприпустимо по відношенню до тих персоналій, портретні характеристики яких відомі.
Та Д.Чуб усвідомлював при створенні свого твору, що орієнтація на юного адресата вимагає обов’язкове зриме знайомство з предметом зображення, інакше важко протягнути нитку живого розуміння історичної величі Шевченка. На основі достовірних спогадів автор подає збірні портретні характеристики поета Петербурзького періоду та під час його поїздок в Україну. Основу становлять свідчення Сошенка, Чужбинського, Моргуна, Тургенєва, Клопотовського та Шершавицького. З них вимальовується образ міцної фізично й духовно людини, на якої наклали слід великі життєві випробування й яка позначена печаткою геніальності. Звичайно, при використанні мемуарних джерел не можна покладатися сліпо на їхню цілковиту достовірність, так як вони є насамперед особистими враженнями оточуючих Шевченка людей, конкретно прив’язані до певних періодів життя. Містять твір Чуба й фактичні помилки, як, наприклад, в описі І.Тургенєва в Шевченка сірі очі. Чуб же чомусь пише в примітках до цього опису, що поет був карооким [17; C.10]. Апелює він й до портретних і фотографічних зображень великого Кобзаря.
Та основна увага в оповіді належить не скільки розкритті зовнішніх показників, скільки розкриттю багатопланового внутрішнього світу великого Кобзаря. А стрижнем його життя була, безумовно, поезія. Витоки творчого обдарування Шевченка, його перші літературні спроби штрихами подані в оповіді «Скринька з віршами». Коротко розповівши про тягу поета з дитинства до поетичного слова, Чуб безпосередньо переключається на перші проби пера. Хоча ракурс, на нашу думку, взятий дещо умовний. Базуючи розповідь на малоймовірному епізоді про «скриньку з віршами під ліжком», що його згадує в своїх спогадах Мартос, автор відходить від чіткої концепції становлення епохального таланту поета. Спогади Мартоса, особливо згаданий епізод, піддав критиці авторитетний дослідник життєвого шляху Шевченка О.Кониський. Не стали вони провідними для художньої шевченкіани. Не міг ставитися поет до вистражданих, вийшовши прямо з серця віршів настільки зневажливо, як це доведено до гротеску в згаданих спогадах, а також перейнято Чубом.
Правдоподібно показано тягу Шевченка до поезії та малярства. Вирішення цієї проблеми полягло швидше в ідейній площині, ніж в естетичній. Наводячи аргументи на користь розвитку в поета більшого нахилу до живого українського слова, ніж до академічного пензля, Чуб не задовольняється простою констатацією факту, бо хоча «автор біографічної повісті – раб фактичного матеріалу, але він небагато досягне, якщо буде тільки хронікером»[16; С.343]. Автор підкреслює, що незважаючи на зовнішній тиск оточення Шевченка, яке бачило в ньому тільки художника, доля України не могла бути достатньо розкрита поетом в межах класицизму, домінуючого в тогочасній російській художній школі. Навіть втрата прихильності найближчих друзів і вчителів не могла зупинити Шевченка в його нестримному потязі до поезії, що зумовило, врешті, високий драматизм його долі.
Д.Чуб слушно наголошує, що з виходом «Кобзаря» розпочалася нова доба в українській літературі. У його замальовці «Твори Шевченка, їх напасники і оборонці» подано правдиву картину тогочасного шельмування російськими шовіністами перших паростків нової української літератури. Якщо радянські письменники були змушені в силу суспільно-політичних обставин спотворювати дійсність – подавати В.Бєлінського «другом» поета, чи щонайменше взірцем для починаючого літератора, Чуб не був зв’язаний ідеологічними догмами, тому широко показав усю ворожу сутність висловлювань В.Бєлінського, його шельмування Шевченка цілковите неприйняття та небажання розуміти права української мови і літератури на самостійний розвиток.
Справедливо наголошується, що контрастом до блюзнірського ставлення до творів Шевченка з боку частки російської інтелігенції виступає нечувана популярність творів Кобзаря серед усіх без винятку верств українського суспільства. Автор звертає увагу юних читачів на те, що для народу він став своєрідним пророком, для найвидатніших тогочасних вітчизняних митців він був орієнтиром і надією на відродження нашого слова, променем в мрячних хащах зрусифікованої культури. У цій частині твору дала про себе знати полемічна тональність авторської манери живописання.
Та не лише на ідеологічному фронті точилося запекла боротьба. Наступна документальна новела «Жінки в житті Шевченка» - чи не найбільша в повісті Чуба. У ній автор знайомить юних читачів з тим, що в силу багатьох обставин особисте життя Шевченка не склалося, як і переважної більшості тогочасного українського літературно-суспільного аванпосту. І все ж в серці він проніс чимало світлих дівочих образів, що допомагали йому встояти в нелегких випробуваннях з гірких юнацьких років до передчасної смерті. Ця драматична сторінка в особистому житті поета породжує роздуми про сенс її художнього осмислення.
Відомо, що тривалий час інтимне життя видатних особистостей було під офіційним «табу», виходячи з морально-етичних міркувань. Але це спричиняло велику масу саме «викривально-сенсаційного» матеріалу сумнівної якості. Звичайно, не варто ідеалізувати провідних представників України, не можна муміфікувати їхні взаємини, доходячи до абсурду. Та невиправдним є акцентування виключно на так званих темних сторонах їхнього життя, настійно акцентувати на їхніх недоліках. Дослідниця історико-біографічного жанру А.Акимова з цього приводу пише: «…наближаючи до нас героя біографічної книги, в той же час не руйнується п’єдестал, на який його підняла історія» [1; C. 348].
Д.Чубу вдалося зберегти толерантне ставлення до особистого життя Шевченка. Хоча, необхідно усвідомлювати, що «про видатних людей створені легенди, а письменник, риючись в документах, знаходить спростування легенд і навіть факти, які компрометують визначну особистість»[11; С.31]. Інколи для досягнення більшої виразності автор вдається до цитування творів поета, присвячених тій чи іншій особі. Особливо насичена присвята Оксані, його першому коханню. Сам Шевченко був дуже чутливий, здатний на полум’яне кохання. Мріяв він й про спокійне родинне щастя. Вводячи в конкретних випадках спогади сучасників і особисті враження поета, Д.Чуб створив правдиву картину драматичного пошуку Шевченком своєї «другої половини». При цьому сама манера розповіді автора про такі пошуки поета то романтично піднесена, то оповита смутком. Цікаво, що при написанні цієї частини він вдається до матеріалів проф. П.Зайцева, доступ до яких радянським шевченкознавцям був закритий.
В кожній наступній оповіді Д.Чуб прагне зацікавити читача, розкрити для нього нові риси особистості Шевченка. Скажімо, у новелі «Пригоди, дотепи, кмітливість» міститься добірка анекдотичних ситуацій, байок з життя великого Кобзаря. Зі спогадів І.Сошенка, О.Чужбинського та Д.Клеменсова автор відібрав кілька цікавих історій. До них ввів витівки під час студентських років (випадок з гусаком), розважання під час заслання (випадок з карикатурою). Зрозумілим є прагнення показати колоритне оточення поета, його невичерпну життєву енергію, здатність жартом переборювати негоду долі. Так у жартівливій манері Д.Чуб виявив неабияке обдарування.
В есе «Живий Шевченко» належну увагу приділено любові Кобзаря до дітей. Автор справедливо наголошує, що «діти … завжди були предметом його любові й радості. Діти теж його любили безмежно» [17; C.51]. Він не мав своїх дітей, хоча ставився до чужих, як до рідних. Важка недоля не зробила його серце черствим. У розділі «Шевченко і діти» Д.Чуб яскраво ілюструє любов поета до дітей. На жаль, автор не ввів у текст твору ряд цікавих і хвилюючих мозаїчних епізодів про спілкування Шевченка з дітьми різних національностей.
Замальовка «Знання мов, улюблені книжки, письменники» присвячена творчим і особистим взаєминам Шевченка з українськими, польським і російськими митцями. Та якщо автори радянських біографій поета, боячись звинувачень в націоналізмі, віддавали перевагу російському впливу на Шевченка, то Д.Чуб навпаки намагається повністю вивільнити великого Кобзаря з під цього впливу. Особливо це чітко спостерігаємо в наступній частині «Любов до України і ненависть до ворога». В самій назві закладено певний сенс – ворог в однині мав значити Росію.
Ми вважаємо подібні перегини невиправданими. Звичайно, національні питання ніколи не були простими, особливо в стосунках українців з росіянами, але проводити між ними непримиримі кордони навряд варто. Необхідно знайти той розумний баланс, виходячи з поміркованих позицій підійти до ставлення Шевченка до російських і польських митців, серед яких були прихильники й вороги його таланту. Якщо, скажімо, В.Бєлінський був явним противником поета, то М.Чернишевський, хоча й не виявив повного розуміння патріотичних позицій, висловлював повагу до Кобзаря. Д.Чуб подає, на жаль, чорно-білу картину без відтінків, що вже само по собі не є художньо виправданим.
В цьому питанні ближчий до історичної правди відомий письменник і дослідник з української діаспори Василь Барка. У монографії «Правда Кобзаря» (Нью-Йорк, 1961) він писав: «…Знаходилися серед російської громади однодумці його (Шевченка – І.Б.), справжні світочі творчої думки і протестанти проти москалізму. Передусім – митець, що був найсвітлішою постаттю для молодого Шевченка, вчителем його, духовним батьком і захисником… Поет звав його: «Карл Великий»; то маляр Карл Брюллов».
Окремо пише Д.Чуб про патріотизм Шевченка. Д.Чуб все таки не уникає певної «міфологізації»: «можливо, це викликано й тим, що, скажімо, Шевченко – національний символ України, в свідомості багатьох поколінь він значить куди більше, ніж просто поет і художник» [8; С.130]. Хоча, тут він свідомо протиставляє себе радянським шевченкознавцям: «патріотизм і боротьба проти Росії за вільну Україну – це складова частина життя і творчості Т.Шевченка. Та не так його хотять показати сьогодні підсовєтські критики» [17; C.61]. В площині національних взаємин Д.Чуб спростовує твердження про те, що поет зрікся України, написавши ряд творів російською мовою. Це він доводить на прикладі перекладу російською мовою поеми «Слєпая», яку Шевченко свідомо не друкував за свого життя.
Документальна новела «Улюблені пісні» найменша в творі Д.Чуба. Та вона насичена важливими спостереженнями. До найулюбленіших пісень поета належали «Зіронька», «Тяжко-тяжко в світі жити» та деякі інші. Талант Шевченка виявився не тільки у вмінні писати і малювати, але й в гарному співі. До того ж співав він з великою проникливістю, захоплювався предметом свого співу.
Замальовка «Арешт поета» відтворює події 5 квітня, коли Шевченко поспішав на весілля М.Костомарова, де мав би бути старшим боярином, але його заарештували на переправі. Цим розпочалися довгі роки неволі. Причини арешту й самого суворого покарання поета в його образливих поетичних випадах проти царської родини, за гроші якої його було звільнено з кріпацтва. Та Д.Чуб наполягає на ідейній участі Шевченка в діяльності Кирило-Мефодіївському братстві. Вже в наступних оповідях «На шляхах неволі», «Полювання на тигра» і «Шевченко на сцені» в хронологічній послідовності автор подає роки заслання поета, вказуючи на негативні й зрідка позитивні моменти цього періоду. Важко переживав поет не скільки фізичні страждання, скільки духовний гніт.
Одна з особливостей обдарування Д.Чуба полягає в тому, що він вдало вибудовує матеріал у своїх історичних новелах. Виграшним виявився ракурс динамічного розгортання подій, чого не так легко досягти, коли справа йдеться про загальновідомі документальні речі. З цього погляду варта уваги замальовка «На крилах слави». Тут представляється Кобзар дещо в незвичному для нього стані: «У Петербурзі на поет скоро стає модною постаттю. Старі й нові друзі, земляки й чужинці – вся петербурзька еліта шукає знайомства і приятелювання з Шевченком» [17; С.96]. Важко собі уявити метаморфози життя, що, як на хвилях, то опускало, то піднімало поета.
Та незважаючи на те, що він був оточений увагою з боку найвидатніших людей того часу, серце його було в Україні. Особливо хвилююче Д.Чуб зображує останню подорож Шевченка в Україну. Це було повернення не тільки до своїх братів, але й повернення до своїх старих знайомих. Та і для багатьох без пафосу він став рідним завдяки своїм життєвим поезіям. Новела «Нове видання «Кобзаря» розкриває своєрідний тріумф українського слова за умов жорстких утисків.
Але важкі роки солдатчини далися взнаки на здоров’ї поета. Знесилений хворобою, він помирає. Д.Чуб ретельно подає опис подій, що пов’язані зі смертю великого Кобзаря. Він не залишився самотнім, та вже ніщо не могло його врятувати. Смерть прийшла до Шевченка саме в час нового піднесення його творчої активності. Не дожив він і до виплеканої мрії – відміни кріпацтва. Та смерть не знищила найголовнішого – його духовну спадщину, що стала надбанням України.
Таким чином, є підстави твердити, що твір Д.Чуба «Живий Шевченко» розкрив основні віхи життя й творчості Т.Шевченка. У відносно невеликому за обсягом витворі було сконцентровано за певними ідейними домінантами наявний біографічний матеріал. Сам автор не виступає в ролі стороннього глядача, часто сам включається в оповідь, дає свою оцінку тому чи іншому висловлюванню поета. Його твір і сьогодні читається легко й є одним з кращих творів про Шевченка для дітей.
Література
0. Акимова А. История и биография // Прометей. Историко - биографический альманах «ЖЗЛ» – 1966. – Т. 1. – С.347-353.
0. Братусь І. Життєва концепція молодого вчителя мусить ґрунтуватися на міцній національній основі. Інтерв’ю з Оксаною Іваненко. – Літ.Україна. – 1997. 25 грудня.
0. Братусь І. Уславлений у біографічному жанрі // Творчість І.Котляревського в культурологічному контексті доби. – К., С. 18 –22.
0. Братусь І. Осягання національної свідомості в романі Оксани Іваненко «Тарасові шляхи» // Зб. наук. пр., присвячений 185-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка. – К., 1999. – С.137-144.
0. Братусь І. З досвіду проведення уроків з позакласного читання за творчістю Оксани Іваненко // Шляхи підвищення ефективності вивчення української мови та літератури (Матеріали Всеукраїнської міжвузівської науково-практичної конференції, 17-18 листопада 1999 р. – К., 2000. – С.195-206.
0. Братусь І. Роман «Марія» Оксани Іваненко в контексті творів про Марка Вовчка // Слово і час. – 2000. – №4. – С. 30-36.
0. Братусь І. Пошуки істини та краси. Проблема жанру історико-біографічної прози Оксани Іваненко. – К., 2000. – 172 с.
0. Братусь І. Аспекти вивчення жанрових особливостей історико-біографічних творів // Сучасний погляд на літературу. – К., 2000. – C.128-132.
0. Братусь І. Ідейно-естетична організація роману Оксани Іваненко «Тарасові шляхи» // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. Випуск 1. – К.: 2000. – C. 39-42.
0. Гор. Г. Биографическая книга: проблемы и трудности жанра // Детская литература, 1977, №5. – С.8. –136 с.
0. Жуков Д. Биография биографии. – М., 1980.
0. Зенкин С. Биографии и контрбиографии. Интервью с Жаком Нефом // Иностранная литература, 2000, №4. – С.274-279.
0. Мельничук Б. Випробування істиною. Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі ( від початків до сьогодення ) – К., 1996. – 182 с.
0. Немировский Е.Л. Иван Фёдоров. – М.: Наука, 1985. - 140 с.
0. Слабошпицький М. Наша людина в Австралії // В кн.: Чуб Д. Живий Шевченко. – К.: Веселка, 1994. – С.136-139.
0. Стоун И. Биографическая повесть // Прометей. Историко-биографический альманах «ЖЗЛ» – 1966. – Т.1. – С.335-345.
0. Чуб Д. Живий Шевченко. – К.: Веселка, 1994. – 140 с.
РОЗДІЛ 4
БІОГРАФІЧНІ ГРАНІ
СПОГОДІВ
Уславлений в біографічному жанрі
О
днією з помітних гілок українського письменства є історико-біографічний жанр. Цей жанр прийнято диференціювати на науковий і художній, в яких чільне місце посідають образи красного письменства. Як гадають вчені, якщо зібрати докупи всі літературні витвори про майстрів художнього слова, то вийшла б чимала бібліотека з багатьох десятків, а ще ймовірніше кількох сотень грубих томів.
При відборі постатей письменників для наукового і художнього зображення береться до уваги насамперед внесений ними вклад у національну й загальнолюдську духовну скарбницю та масштаб їхніх світових обширів. Національна ідентичність різною мірою притаманна тим чи іншим письменникам. Природно, що заслужено уславлений в біографічному жанрі й Іван Котляревський, ім’я якого знаходиться біля витоків нової української літератури.
За нашими спостереженнями, образ Котляревського репрезентовано в історико-біографічній літературі ХІХ-ХХ століття основними жанровими різновидами, зокрема науковими монографіями, науково-популярними статтями, белітризованими біографіями, романами, повістями, оповіданнями, віршами тощо. За далеко не повними моїми підрахунками, творів такого характеру нараховується біля тисячі. Про них написано ряд змістовних статей [6, 11], окремі положення з яких застаріли. Але цінні думки їх авторів будуть мною творчо використані, коли здійснюватиму нове прочитання лише поетичного доробку про життя й творчість Котляревського.
Знаменно, що саме Т.Шевченку належить перший поетичний вінок «На вічну пам’ять Котляревському»(1838). За допомогою художніх деталей він розкриває глибоко національний характер особи свого великого попередника. Тут згадка і про убогу Україну, і про її чарівну природу, і про славетне козацтво, і про рідного соловейка... В дусі фольклорних традицій автор проводить паралель між соловейком й поетом. Це дало йому можливість визначити місце Котляревського в новій українській літературі. Звідси виправдана зміна віршової тональності, за допомогою якої передаються різні душевні стани героя:
Все сумує, — тільки слава
Сонцем засіяла.
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
Якщо Шевченко оспівував Котляревського в особі невтомного соловейка, то І.Франку він вбачається могутньою лавиною. Цей образ знайшов втілення в сонеті «Котляревський»(1879). Скочуючись з високої скелі, лавина ставала щораз потужнішою і ревла «дужче грому». Так, стверджує поет, І.Котляревський сміливо «українським словом розпочав співати». Його слово з наростаючою силою перетворилося в незгасне багаття, обігрівши наші серця:
І огник , ним засвічений, не згас,
А розгорівся, щоб всіх нас обігрівати. [9; С.140]
Вірш І.Франка «Пролог»(1888) ще більше містить риси історико-біографічного жанру. У ліро-епічній формі автор здійснює своєрідний науковий та художній аналіз творчого подвигу Котляревського, прагне поєднати образність й емоційне вираження почуттів. Однак, як зазначає М.Шалата, І.Франко не добирав барвистих, пишних фраз для вшанування Котляревського. Людину виняткової ролі в українській культурі він подає по-народному просто, з щирою любов’ю. Оскільки цей твір унікальний за жанровими ознаками, подаємо чималий його уривок:
Це Котляревський, батько наш Іван —
Той самий, що перший українське слово,
Народне, чисте, як сльоза,
У люди вивів, світ показав.
Той самий, що перший на українській стені
Живих людей живу впровадив річ.
Той сам, що усім сміхом чудодійним
Богів з Олімпу постягав на землю.
А України бідних, погорджених
Дітей із темної безодні вивів
На ясний світ... [10; С.236, 237]
Майстри художнього слова не раз вказують, що головною метою бібліографічного жанру є правдиве зображення істини й особистості. Саме за цим принципом формується концепція героя у творах Лесі Українки «На столітній ювілей української літератури»(1898), присвяченої «Енеїді». Вона порушує проблему ролі митця в суспільстві. З властивою їй дотепністю вона кепкується над тими поетами, які на догоду можновладцям творили фальшиві «величні оди» й «гучні мадригали». Як послідовний противник конформізму, Леся Українка відкидає надумані цінності. Тим часом, наголошує авторка, справжня істина та краса особистості поета проявляються у виражені ним народних дум. Так в Україні «були й за гетьманців співці», їх традиції помножив автор «Енеїди»:
Ті вічні пісні, ті єдиній спадок
Взялися собі другі поетки-нащадки
І батьківським шляхом пішли.
Ніхто не спускався з високого трону,
Щоб їм уділяти хвали. [8; С.172]
Поетичні життєписи висвітлюють різні грані діяльності Котляревського. Скажімо, Олену Пчілку захопило те, що він «підслухав кобзарську мову»(«Слово»). Упорядник збірки «На великі роковини і в пам’ять Івана Котляревського» Володимир Масляк ставить у заслуги класика його подвижництво на ниві збереження козацькогу духу після зруйнування Січі. Буковинці, відзначаючи роковини «Енеїди», назвали її автора «кобзарем Полтави». Ще яскравіше розкривається національна діяльність поета у віршованій біографії М.Старицького «На спомин Котляревського». Дотримуючись історичної правди, автор спочатку згадує сумні часи руйнування Січі, коли «на сконанні козак-січовик поклав на могилу бандуру». Та її підхопив «славний співець», «ратай слова», який «дав струни нові тій бандурі». Його пісня «збудила другі голоси і гуртом зложився великий псалом». В ораторсько-публіцистичній манері автор закликає своїх побратимів продовжити національні традиції великого попередника:
Як сонце у надрах і моря й землі
Продовжують твори живучі,
Так ріднеє слово у рідній землі
Викликує сили немрущі. [7; С.145]
Майже кожен автор використовує прийом поетичного звернення до Котляревського. І художній ефект такого звернення у прямому зв’язку з тим, наскільки їм удавалося досягти біографічної істини про адресата. Приміром, більше за своїх попередників про це дбав Панас Мирний. Відомо, що він буквально воював з міською думою за вибір кращого місця для спорудження в 1903 році пам’ятника Котляревському в Полтаві. Потім виступив на могилі автора «Енеїди» із зворушливим поетичним словом «На відкриття пам’ятника першому українському письменнику Івану Котляревському». На диво розкриті основні риси творчості письменника, її глибоку народність і світове значення. Як клятва, звучать слова виступаючого:
До простого слова та рідної мови
Ти перший своїх прихилив!
І з твого почину на всю Слов’янщину
Пішло наше слово гулять.
А твої нащадки своїм рідним батьком
Тебе почали величать. [2; С.165]
Певна річ, що Панас Мирний не лише схиляв посивілу голову перед «своїм рідним батьком», а й кликав до цього шанувальників великого правдолюба. Адже, як зауважує С.Іванюк, « в процесі творчості автор неодмінно уявляє ту людину, яка читатиме, дивитиметься, слухатиме твір, і саме до неї звертається, навіть якщо в тексті прямих звертань ... і нема» [3; С.11]. У більшості посвят Котляревському домінуючою виступає думка, що особистість поета тісно пов’язана з історією й літературою України. В свою чергу, його творчість образно пояснює тогочасне життя рідного краю. Так, М.Вороний у вірші «На свято відкриття пам’ятника Іванові Котляревському»(1903) художньо досліджує зв’язок «нового нашого гетьмана» з епохою. Звідси видається виправданим його поетичний екскурс в минуле , в часи закріпачення України, коли «наша ненька стояла в сльозах». На фоні цього вимальовується образ митця, голос якого «то лунав соловейковим співом, то нараз ... реготався, охоплений гнівом». Автор показує вплив «батька Івана» на формування в українській громадській думці патріотичної гордості й готовності боротися за національне визволення : «Виростали з землі, Шикувались полки, Чувся поклик: До зброї! До збої!».
Згодом П.Капельгородський, пробуджений віршовим словом пета, назвав його «письменства вкраїнського вславленим татом», що «...перший почав нам село малювати». Інший акцент зробив робітничий поет А.О.Бабенко(Бібик) у поезії «На спомен славного поета І.Котляревського»(1903). Відчуваючи свій глибокий зв’язок з «українським Гомером», він уболіває за рідне слово, закликає братів по перу плекати рідну мову, щоб люди її знали:
Що мови кращої нема,
Як та, що мати розмовляла,
І над колискою сама
Складала пісні і сповивала,
Дитя в колиску кладучи. [1; С.73]
Простежується така чітка закономірність: чим більша відстань від часу народження Котляревського, тим легендарнішими сприймаються його твори. Пройдуть віки, пророкує Сосюра, а ім’я поета буде сіяти між нами і «над книжкою твоєї «Енеїди» // Нащадок схилить радісно чоло» («І.П.Котляревський», 1938). Тим часом М.Рильський у вірші «Іванів гай» (1948) віщує безсмертя великому Полтавцю, перфразовуючи слова Шевченка: «Будеш, батьку, панувати,// Поки живуть люди». Своєрідно уславлює й продовжує традиції «Енеїди» Котляревського Сергій Восрекасенко у сатиричній поемі «На тому і на цьому світі»(1965). Цікавим є поетичний фрагмент О.Ющенка «Минаючи Трою»(1959): закордоном згадують того, «хто козаком був хоч куди».
У полтавців склалася добра традиція здійснювати життєпис своїх славетних земляків. Маємо на увазі видання матеріалів Котляревських читань та «Вінка Котляревському від Полтави»(1969). Тут вміщено посвяти поетичні та прозові. Якщо брати ло уваги вірші, то кращі з них вражають свіжістю думки й емоційним наповненням» Це — поезії «Наталка» Ф.Гаріна, «Слово селянки» М.Бондаренко, «Батькова книга» О.Білана, «Побратими» Я.Шутька та ін. У них, зокрема, фіксується лише враження про спадок Котляревського, без філосовських роздумів про його багатий внутрішній світ. «Йдеться, отже — наголошує М.Наєнко, — про потребу новіших підходів до літературних явищ та їхньої історії, що цілком зрозуміло з погляду прогресу» [4; С.434] .
Нами простежені лише основні художні дослідження ХІХ-ХХ ст. подвижництва Котляревського в українській поезії. З їх сторінок постає велична постать майстра, талановитого виразника народних дум, національного духа і краси рідного слова.
Література
0. Бобенко А. Перевесло. — Одеса, 1913.
0. Вороний Микола. Твори. — К.: Дніпро, 1989.
0. Іванюк С.С. Адресат — майбутнє. Герой і концепція адресата української радянської прози для дітей (1917-1941). — К.: Наукова думка, 1990.
0. Історія української літератури ХХ століття. У двох книгах, книга друга. — К.: Либідь, 1998.
0. Мельничук Богдан. Випробування істиною.-К.: Академія,1996.
0. Ротач А.О. Використання творів української дожовтневої літератури при вивченні творчості І.П.Котляревського в школі//Матеріали Котляревських читань 1965 року.- Харків,1968; Ротач А.О. І.П.Котляревський в радянській художній літературі // Матеріли Котляревських читань 1967 року. Харків,1969;
0. Старицький Михайло. Поетичні твори. — К., 1958.
0. Українка Леся. Твори, т.1.
0. Франко Іван. Твори, т.10.
0. Франко Іван. Твори, т.18.
На відстані серця
У
творчих пошуках Оксани Іваненко етапним став історико-біографічний роман «Марія», присвячений життю та літературній діяльності Марка Вовчка. Про ступінь його вершинності в життєписному жанрі можна судити з того, яке місце він посідає в контексті творів на подібну тему. До появи його Є.Брандіс адресував дітям кілька творів про Марка Вовчка: журнальний варіант літературно-популярного нарису «Страницы жизни Марко Вовчок» (Радуга. — 1967. — №3,5); на його матеріалі повість-дослідження «Марко Вовчок» (Москва, 1968) і за чотири роки біографічна повість «Сила молодая» (Ленінград, 1972) та згодом її переклад(1975). Власне, ця повість увібрала в себе фактичний матеріал з попередніх нарисів. Та, на відміну від них, вона має три розділи - «Марія Вілінська», «Марія Олександрівна» і «Марко Вовчок»; на закінчення — зустріч героїні з Тарасом Шевченком. В основному погоджуюся з Т.Третяченко, що в повісті маємо «не ланцюг із біографічних фактів, а живе художнє полотно, з якого постає у всій різноманітності особистість Марка Вовчка» [13; С.92].
Проте повість Є.Брандіса «Сила молодая» цікава своїм жанром — романізованої біографії, де, за К.Куліковою, наведення самого документа або натяк на документальне джерело має вирішальне значення; адже художнє узагальнення факту концентрується не на прямих діях і прямій мові героїв, а в сучасному звучанні авторського коментування до них. Отже, тут, наголошує дослідниця, відсутній художній вимисел, хоча не виключається і художній домисел [8; С.9]. Взявши за сюжетну основу повісті «Сила молодая» реалію «мандрування» Марка Вовчка по Україні, автор спирається на вірогідні численні документальні джерела провінційного життя того часу, яскраво розкриває значну частину біографії письменниці. Коли мати на увазі й пізніші російськомовні життєписи про Марка Вовчка, то варто згадати повість Олександра Шепелєва «Браслет Марии» (Нальчик, 1988). За жанром — белетризована біографія, написана за традиціями видань серії «ЖЗЛ» (нині «Життя славетних»). Дотримуючись ознак сучасності, автор починає опис урочистостей в музичному театрі Нальчика в грудні 1983 року з нагоди 150-річчя від народження Марка Вовчка і закінчує повідомленням про відвідання делегатами музею письменниці в Долинську та покладання квітів на її могилу.
Але сюжетну основу повісті становить розповідь про друге одруження в 70-х р. XIX ст. Марка Вовчка з відставним офіцером Михайлом Лобачем-Жученком, виїзд із Петрограда та їхнє тривале проживання у північно-кавказькому краю. Розповідь часто переривається спогадами героїні про її минуле, зустрічі з Т.Шевченком, Л.Толстим та ін. Характерно, що золота обручка (рос. браслет), яку від громади подарував Шевченко своїй «доні», визначила назву твору, набувши символічного звучання. І в житті ця прикраса не раз визволяла з біди письменницю. І коли треба було рятувати бідного горця Аліма, Марко Вовчок без вагань дає її в заставу місцевому лихварю. Так через промовисту деталь розкривається характер письменниці. Хоча тут наявна певне ідеологічне замовлення. Мова про те, що навіть шляхетні риси вдачі часто гіпертрофовано акцентувалися в соціологізаторському ключі.
На поч. 60-х і поч. 70-х рр. XX ст. з'являються ще три твори про Марка Вовчка — біографічне есе Александри Животко-Чернової «Думи мої» (Нью-Йорк, 1971), романтизована повість Юрія Тиса (спр. прізв. Крохмалюк) «На світанку: Біографічна повість з життя Марка Вовчка» (Чикаго, 1961) і роман Оксани Іваненко «Марія» (Київ, 1973). Звичайно, ці твори різні за жанровими прикметами, концепціями і стилями. Але в них спільний об'єкт наукового і художнього дослідження — особистість Марка Вовчка.
Нелегко писати про Марка Вовчка, яку сам Тарас Шевченко назвав своєю донею, «кротким пророком й обличителем жестоких людей несытых» [14; С.538]. Як на мене, волинянці з американської діаспори Александрі Животко-Черновій (її біографія у згаданій книзі в розділі «З моєї минулості») вдалося розкрити передусім основні грані ранньої творчості Марка Вовчка. Перший розділ роботи під назвою «Сполохи і пориви. Біографічно-критичний нарис. Український період творчості Марка Вовчка».
За принципом есеїстичного жанру дослідниця висвітлює витоки біографії Марка Вовчка, нерідко посилаючись на спогади сина героїні Богдана Маркевича та її брата Дмитра Вілінського. Особливо аргументовано показано вплив українського оточення, зокрема Опанаса Маркевича, на формування Марка Вовчка як національної письменниці. Заперечується свого часу вигадана версія, ніби в написанні «Народних оповідань» брав участь Опанас Маркевич. Навпаки, останній, прочитавши рукопис збірки, радів за Марію, «вхопив її в обійми і поцілував. Не тільки йому подобалась Маріїна творчість — він був цілковито захоплений, очарований» [5; С.57].
Ще більш емоційно і правдиво показано проникнення в душу Марка Вовчка української національної ідеї: адже саме в Україні письменниця знайшла добрих друзів, світ своїх героїв. Тому, наголошується, «Марія тепер любить той народ від близьких до далеких, від давніх предків до сьогоднішньої упокореної людини. Порадилась Марія з Опанасом і вирішили справити Богдасеві український національний стрій — замовити сорочку вишивану, шаровари» [5; С.60].
А.Животко-Чернова вважає, що успіх «Народних оповідань» надихнув авторку до подальшої праці, надав почуття впевненості, свідомість своєї вартості. «Це була зоря життя, відкриті обрії вабили, п'янили» [5; С.123]; знаходячись поза ідеологічним полем радянської України, дослідниця по-шевченківському чітко визначила соціальну суть творів «обличителя жестоких людей несытых»: «В писаннях Марка Вовчка проводиться ідея звільнення пригнічених верств суспільства взагалі, а потім ідея звільнення жінки... Вона, отже, письменниця громадського типу» [5; С.118].
Підтримую занепокоєння А.Животко-Чернової від того, що частина радянських вчених не уникла вульгарно-соціологічного тлумачення творчості Марка Вовчка: на її думку, цим грішать праці О.Засенка, М. Хмелюк. Поділяю осуд авторкою жорсткої політики русифікації, яку проводив царизм. Напевно, має підстави дослідниця і в тому, що написані Марією Олександрівною російською мовою твори поступаються перед її українською спадщиною.
Втім, як на мене, шановна добродійка А.Животко-Чернова безпідставно оголошує Марка Вовчка «імперською письменницею» [5; С.63], бо та писала твори й «московською мовою»: адже світова література має численні приклади багатомовних письменників; та й, до речі, пані Александра друкувалася й українською, й англійською мовами.
Коли мати на увазі позицію Шевченкової «доні», то за вельми складних соціальних і духовних обставин вона послідовно слідувала його заповітам. Навіть за п'ять років до смерті Марко Вовчок присвятила своєму хрещеному батькові одну з останніх українських казок «Чортова пригода» («Киевская старина», 1902). За згодою письменниці редакція зробила таку примітку: «Т.Г.Шевченко заповідав авторці казки «Чортова пригода» займатися обробкою народних казок. Вміщена казка — одна з написаних за заповітом поета». Ніби сповідаючись перед Україною та Кобзарем, з почуттям гідності Марія Олександрівна писала: «Я прожила свій вік, ідучи однією дорогою і не збочуючи. У мене могли бути помилки, слабкості, неподобства, як у більшості людей, але в головному я ніколи не опоганила себе відступництвом»[3; С.509].
Звичайно, кожен дослідник чи письменник має право на власну точку зору на будь-яке літературне явище. Але він не може забувати про дотримання наукової та художньої істини. Скажімо, А.Животко-Чернова настійно докоряє Марку Вовчку за, мовляв, відхід від української традиції та перехід на російську орієнтацію, тоді як Ю.Тис у раніше написаній повісті «На світанку» (1961) навпаки наголошує, що в останні роки життя у Марка Вовчка значно посилилась українська національна самосвідомість під впливом нової генерації патріотів на чолі з Миколою Міхновським, Віталієм Боровиком та ін. Під їхнім впливом письменниця розчарувалась у програмі старих українофілів і аж «стала молодою». Вона охоче купила «не знані їй досі Юліяна Бачинського «Українська іредента» і Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Обидві праці доказували конечність існування української держави»[12; С.395].
Така гіпотеза Ю.Тиса нагадала мені про юних борців за незалежність України, присягу чотирьох українських студентів на могилі Шевченка влітку 1891року. Як свідчать дослідники, тоді їх було лише чотири: Іван Липа, Микола Байздренко, Михайло Базькевич, — усі три із Харкова, та Віталій Боровик з Києва. У Києві включається в їх гурт старший від них віком Микола Міхновський (1873-1924). Він став згодом головою Київського відділення братства й автором праці «Самостійна Україна» (1900). Саме його ім'я бере «початковий етап українського націоналізму»[2; С.6]. Подібна гіпотеза Ю.Тиса про зв'язки Марка Вовчка з молодими українськими націоналістами документально не підтверджується і не стала художньою істиною. На моє прохання у приватному листі висловити свою думку про цю гіпотезу, проф. Б.В.Хоменко був ще більш категоричним: «Юрій Тис прагне зробити з автора «Народних оповідань» активного учасника визвольного руху в Україні кінця XIX - початку XX ст. Не було цього! (лист від 17 жовтня 1998 року).
Коли вже зайшла мова про повість Ю.Тиса «На світанку», варто зупинитись і на інших її особливостях, щоби згодом чіткіше увиразнити місце наступних творів інших письменників про вовчкіану. Оговоримо, що, перебуваючи тривалий час на еміграції, автор був позбавлений можливості використати найновіші джерела про Марка Вовчка: йому були відомі лише праці М.Грушевського, І.Франка, М.Драгоманова, О.Огоновського, В.Домницького, С.Єфремова, Ю.Бойка, І.Борщака тощо. В основному на цих матеріалах і було вперше здійснено осягання всього життєвого шляху Марка Вовчка. Жанр повісті, визнає сам Ю.Тис, «набув деяких познак так званої романтизованої біографії всупереч літературним потребам наших років, що вимагають у біографічних творах стислої документації» (Див. предмову до повісті «На світанку «. - С.7).
Вважаючи цей твір Ю.Тиса першим і в основному позитивним явищем в історії життєписного жанру, необхідно визнати наявність у ньому прорахунків. У мене вже була нагода на них указати [1; С.84-86]. Приєднавшись до думки Б.Мельничука, який вважає, що «їй (повісті — І.Б.) дуже суттєво зашкодили два моменти: по-перше, надмір розходжень із фактами біографії героїні, спричинений браком надійних джерел (сам автор признається в передмові, позначеній Буенос-Айресом, що спирався на свої виписки, зроблені «в більшості ще до війни», тобто до його виїзду з України), а по-друге, запрограмованістю на модернізацію постаті письменниці XIX століття» [9; С.264].
Як на мене, більшість зауважень Б.Мельничука слушні. До речі, про їх конкретику мовилося ще в його книзі «Канадські зустрічі» (К., 1988. - С.120-122). Скажімо, Ю.Тис не завжди користувався достеменними фактами, припускався часових зміщень розвитку подій тощо. Так, за повістю виходить, що батька Марка Вовчка, Олександра Олексійовича звали Олексою Петровичем, був він «начальником « Опанаса Маркевича, котрий завдяки цій обставині заходив до шефа додому, де й познайомився з його донькою, своєю майбутньою дружиною. Але ж тоді, як Опанас Маркевич приїхав до Орла (1847), Олександра Вілінського вже сім років не було на світі.
Звичайно, не слід схилятися сліпо перед фактами, бо і в життєписних творах вони підлягають законам типізації. Але правдою є і те, що з ними не можна не рахуватись, інакше буде порушена міра їх відповідності істині й красі. На жаль, Ю.Тис нерідко не рахується з цим. Наприклад, у його повісті «оживає» в 60-х рр. XIX ст. Євген Гребінка, який помер у 1848-му. Автор то змушує Дмитра Писарєва, котрого не стало в 1868-му, висловлюватись про редагований Марком Вовчком ілюстрований журнал «Переводы лучших иностранных писателей», перший номер якого побачив світ у січні 1871 р., то переносить полеміку між Борисом Грінченком і Михайлом Драгомановим, що точилася на шпальтах «Буковини» в 1892-1893 рр, у роки 60-ті, коли ця газета не виходила. Подібних, м'яко кажучи, неточностей у повісті чимало. Власне, документальна основа в творі «На світанку» майже розчинилася в художньому домислі й органічно не злилася з ним. До цього слід додати, що їй шкодить, як зазначав Б.Мельничук, ще й «запрограмованість на модернізацію» постаті головної героїні та інших діячів літератури. Вже мовилося про його штучне «підтягання» Марка Вовчка до програми Миколи Міхновського. Гадаю також, що в повісті автор безпідставно вдається до такого узагальнення: «Герцен став не той, що давніше. Тепер писав, як справжній імперіаліст» [12; С.296]. Мені видається політично виваженою та науково точнішою оцінка О.Герцена, дана у словниковій частині «Енциклопедії українознавства» за орудою головного редактора проф. доктора Володимира Кубійовича, де вказується, що Герцен «визнавав права України на незалежність, високо цінив творчість Шевченка, із співчуттям писав про нього, обороняв від нападів російської реакційної преси М.Маркович (М.Вовчка), з якою був у дружніх взаєминах» [4; С.376].
Навіть Олекса Дацюк, який беззастережно поділяє концепцію Ю.Тиса, вказує у статті «Дві біографії однієї письменниці» на низький естетичний рівень його твору. Власне, весь текст повісті «На світанку» рясніє міркуваннями, діалогами, цитатами на суспільно-політичні теми. Це до певної міри послаблює художність твору, бо поетичні можливості тексту, зокрема, художні засоби використовуються в цілому скромно. Інформаційна ж насиченість розповіді досить висока... Ю.Тис, як правило, не прагне заглибитись у внутрішній світ Марка Вовчка, в усю складність і таємничість мотивів її поведінки» [11; С.43-44]. Але пізніше дослідник всупереч історичній та художній істині виносить на обшири світової літератури не загальновизнаний роман Оксани Іваненко «Марія», а посередню повість Юрія Тиса «На світанку». Без належної аргументації він твердить, що саме останній «дотримується стандартів традиційної для Заходу романізованої біографії, тип якої склався в результаті творчих здобутків відомих майстрів художнього життєпису — Л.Стречі, А.Моруа, С.Цвейга, Д.Вейса та ін.»
Переважна більшість дослідників вважає, що в порівнянні зі своїми попередниками Оксана Іваненко досягла найвищої планки в життєписному осягненні подвижництва Марка Вовчка. Обравши для свого твору асоціативно-психологічну організацію біографічного матеріалу, вона зосередила увагу на розкритті внутрішнього стану своєї героїні, її почуттів, емоцій і настроїв. Погоджуюсь з проф. Ніною Крутіковою, що «роман «Марія» слід, очевидно, віднести до жанру історико-біографічного, не хроніка й не наукова оповідь, а саме роман, який має свій сюжет — оригінальний і захоплюючий, свою форму. Джерела сюжету, природно, визначені реальним, надзвичайно багатим на зустрічі й події життям Марії Олександрівни Вілінської-Маркович, та авторка знаходить той кут зору, той стрижень, який дає можливість концентрувати біографічні факти й розкривати їх глибокий смисл» [7; С.59].
Характерно, що вельми повчальним є досвід О.Іваненко у виробленні свого кута зору для життєписного освоєння діяльності Марка Вовчка. Про це вона сама повідала в праці «Моя «Марія» (1985). На її думку, історико-біографічний жанр вимагає від авторки не тільки досконалого вивчення життя основного героя та подій епохи, а й, «головне, — пережити... Я наче перевтілилась в те життя по-справжньому. Для цього, намагаючись зрозуміти усі порухи душі, несподівані повороти настроїв, думок, її життя, треба було знати, якомога більше знати «правди» [6; С.53].
Упродовж десяти літ О.Іваненко здійснювала пошуки історичної істини, правди про Марка Вовчка, шляхів створення роману про неї. Довелося зануритися в численні архіви Петербурга, Москви, Києва, музею письменниці біля Нальчика та ін. їй пощастило прочитати рукопис тоді ще не надрукованих спогадів молодшого сина Марка Вовчка — Бориса Михайловича Лобача-Жученка. «Це відкрило мені, — зізнається Оксана Дмитрівна, — не відомі до того риси Марії Олександрівни, її хатній побут, її звички, її безмежну, віддану материнську любов до обох синів» [6; С.58]. Часом навіть виявлений нею «обірваний клаптик записки» Марії Олександрівни давав можливість авторці згодом уявити і в романі відтворити душевну драму героїні, коли вона везла на батьківщину труну з Писарєвим...
Дотримуючись законів історико-біографічного жанру, О.Іваненко часто бувала там, де Марко Вовчок проживала, творила, займалася громадською роботою. Зокрема, здійснила поїздки до Орла, Немирова, Чернігова, Риги, Дубулти, Дрездена, Рима, Неаполя, Венеції, Парижа, Лондона... І ці подорожі не були марними. Так, мандрівка Оксани Іваненко до Італії виявилася незабутньою, надзвичайною і творчо необхідною: «Хоча Марія була в усіх тих місцях сто років тому, але мені здавалося, що я їду по її слідах. Старенький монах продає мені картку — репродукцію Марії Асунти. Картка потім, як талісман, зберігається весь час у теці, де лежать списані аркуші до «Марії» [6; С.65].
Багатолітня праця в життєписному жанрі і досвід побратимів по перу підказали О.Іваненко, що «душа людини-письменника найбільше виявляється в творчості» [6; С.63] — вона приділила велику увагу новому прочитанню нарисів, оповідань, повістей, романів й епістолярної спадщини Марка Вовчка. Про її дослідницьку сумлінність свідчить і те, що сама розшукала пісні, які Марія Олександрівна співала для композитора Мертке. «Коли нікого не було вдома, — зізнається Оксана Іваненко, — я всі їх програвала і співала сама!» [6; С.70].
Але проникнення в душу своєї героїні здійснювалось й іншими шляхами. Як свідчить О.Іваненко, про Марію Олександрівну їй довелося перечитати і вивчити тисячі сторінок друкованих і недрукованих монографій, мемуарів, статей та листів. Із вдячністю згадує вона своїх постійних «безвідмовних консультантів і порадників» - Н.Крутікову та Є.Шабліовського. Зворушливо дякувала Б.Б.Лобачу-Жученку за систематизований ним «Літопис життя і творчості Марка Вовчка» (1969) — його праця значно розширила уяву про душевний та духовний світ майбутньої героїні її роману «Марія». Водночас, підкреслює письменниця, вона «сперечалася» своїм твором із тими, з ким була незгодна в трактуванні творчості Марка Вовчка.
З такою ж увагою О.Іваненко вивчала досвід класиків історичної та історико-біографічної літератури. Для неї були повчальними поради автора роману «Гомоніла Україна» Петра Панча, який рекомендував не лише всебічно осмислити зібрані для твору факти, а й глибоко «вжитися в епоху, в характери» [6; С.62]. її полонили історичні й біографічні романи А.Моруа «Прометей, або Життя Бальзака», О.Форш «Радіщев», А.Виноградова «Три кольори часу», М.Марич «Північне сяйво», Б.Франка «Сервантес», Ф.Верфеля «Верді», Ю.Тинянова «Кухля», С.Скляренка «Святослав» і «Володимир»...
Уловлюючи в кожного з названих письменників різні, тільки їм властиві підходи до історичної теми, до біографії видатних людей, О.Іваненко прагнула усвідомити й загальні принципи та вимоги жанру. На її думку, їхню суть переконливо обґрунтував А.Моруа: «Писати біографію, це значить стверджувати свою віру в людську особистість»; «біографія є однією з форм історії. Тому що я вважаю людину не лише об'єктом, підлеглим законам історії, але й суб'єктом, її творцем» [6; С.56].
Спогади О.Іваненко про таїни написання роману «Марія» підтверджують, що вона ґрунтовно знала закони процесу освоєння історичної й художньої істини та специфіку життєписного жанру. Відомо, що Андре Моруа не раз настійно радив не перевантажувати фактами біографії, типізувати їх. Сутність полягає в тому, щоб відібрати й опрацювати лише правдиві з них: саме це дасть можливість за допомогою достеменних фактів яскраво випроменити риси характеру героя.
У художній практиці будь-якого письменника (а для життєписання особливо) цей творчий процес складний і копіткий. О.Іваненко свідчить, що під час напруженої роботи над романом «Марія» зібраний матеріал, наче хвилі, буквально її захлинав: передусім потрібно було зосередити увагу на розкритті душі героїні, «щоб вона жила по справжньому і щоб кожен вірив: слова, написані від неї, справді її слова, усі вчинки, дії — її дії» [6; С.62].
Таким чином, появі роману про Марка Вовчка «Марія» О.Іваненко передували твори лише малих і середніх форм історико-біографічного жанру — есе та романізована повість. Будучи засновані на принципі причинно-часової послідовності з виразно публіцистичною манерою письма, вони лише частково готували ґрунт для масштабного художнього осмислення постаті відомої української письменниці. Як зазначає переважна більшість учених, в порівнянні зі своїми попередниками романом «Марія» О.Іваненко відкрила нову, вельми вагому сторінку в художньому осмисленні подвижництва Марка Вовчка, «її героїня, — пише Н.Крутікова, — постає у багатогранності суспільно-літературних і особистих взаємин, в глибоких рисах світогляду й творчості, у психологічних нюансах поведінки й мови»[11; С.59].
Подібного успіху Оксана Іваненко досягла тим, що досконало засвоїла закони й специфіку історико-біографічного жанру, обрала для твору асоціативно-психологічну організацію біографічного матеріалу, творчо дослідила праці вчених про письменницю, відчула її «на відстані серця», глибоко проникла в численні й різножанрові документи про Марка Вовчка. Не менш важливими факторами успіху роману були результативні подорожі авторки по місцях проживання героїні, правильний вибір ракурсу образного відтворення джерел сюжету. Певна річ, твір «Марія» має не лише вагомі знахідки, а й певні втрати. Невдачею авторки, багато в чому зумовленою часом створення роману, є передусім образ П.Куліша, поданий в негативному ключі. Але про це окрема розмова при всебічному його аналізі.
Література
0. Братусь І. Випробування істиною // СіЧ. - 1999. - №6. - С. 84-86.
0. Вільчинський Юрій. Політична філософія Миколи Міхновського // Слово і час.—1995. - №1.
0. Вовчок Марко. Твори: у 6 т. — К., 1956. — Т.6.
0. Енциклопедія українознавства. - Париж. — Нью-Йорк.
0. Животко-Чернова О. Думи мої. — Нью-Йорк, 1971
0. Іваненко О. Завжди в житті: Спогади.- К., 1985.
0. Крутікова Н. До нових обріїв //Слово про Оксану Іваненко.-К., 1986.
0. Куликова К. Биографическая книга: проблеми й трудности жанра // Детская литература. - 1977. - №5.
0. Мельничук Б. Випробування істиною. Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі ( від початків до сьогодення ) – К.: ВЦ «Академія», 1996.
0. Міхновський М. Самостійна Україна. Із вступом
проф. Володимира Шаяна. Програма революційної української партії із 1900 року.— Лондон, 1967.
0. Слово і час. — 1998. — №6. — С.43-44.
0. Тис Ю. На світанку: Біографічна повість з життя Марка Вовчка. - Чікаго,1961.
0. Укр. мова і літ. в школі. - 1973. — №10.
0. Шевченко Т. Кобзар. - К., 1982.
Голосногучний талант
У
різні часи творчість Ольги Кобилянської привертала увагу багатьох шанувальників її обдарування. Серед них променисто виділяється ім'я письменниці Варвари Чередниченко. Коли у 20-их рр. ХХ ст. вульгарні соціологи трактували Ольгу Кобилянську як носія «буржуазної європейської культури часів її занепаду», то Варвара Чередниченко, продовжуючи традиції І.Франка й Лесі Українки, рішуче заперечувала цю грубу вигадку. Тоді вона одна з не багатьох харківських дослідників настійно вимагала при оцінці творчості Ольги Кобилянської дотримуватися принципу незрадливої шляхетності, бо цього «вимагає її високий талант» [1; С. 51].
Стаття В.Чередниченко «Нарис історичного твору» становить собою стислі її роздуми про повість О.Кобилянської «У неділю рано зілля копала». У ній відсутня вульгарна соціологізація при аналізі твору. Натомість маємо вельми толерантні професійні роздуми про згадану повість письменниці. Нагодою для появи цієї статті був вихід у харківському видавництві «Рух» зібрання літературного доробку О.Кобилянської, сьомий том якого становить ця повість. При чому, звертає увагу авторка статті, до книжки додано портрет Ольги Юліанівни, єдину широко відому в Україні фотографію, де «вона запнута темним шарфом з смутно-замисленим поглядом і хворобливим усміхом вуст на гарнім, тонкім обличчі» [1; С.49].
У статті відзначається, що на той час у Східній Україні мало хто знав цю чудову письменницю. Значною мірою таке явище пояснюється тим, що більшість її творів виходила по той бік кордону, в Галичині чи Буковині. І сама О.Кобилянська, підкреслює авторка, була дуже скромною. Вона «виявила себе, як зовсім непридатну до практичного боку своєї літературної діяльності: ні її портретів, ні про її життя, а ні її творів широке суспільство мало що знає» [1; С.49].
Виявляється, що В.Чередниченко дещо свідомо емоційно перебільшує складність обставин тодішнього творчого життя письменниці. Як на мене, вона вдається до цього прийому, щоб ще яскравіше випроменити на такому тлі високі виміри духовності «орлиці гір зелених Буковини» (В.Сосюра). Всупереч тодішніх скептиків з табору ліваків В.Чередниченко сміливо заявляла з почуттям національної гордості: «Ольга Кобилянська без сумніву талант великий і голосногучний, і коли б вона була народилась не на території української культури, хто знає чи не розвинулась би її діяльність в геніальну творчість» [1; С.49].
Розглядаючи О.Кобилянську як «нашу славну письменницю» і «обдаровану природою індивідуальність», В.Чередниченко вперше сумлінно й професійно простежила секрети народження повісті «У неділю рано зілля копала» (тоді авторка і дослідниця найменували твір новелою - І.Б.). Досягає цієї мети за допомогою введення до наукового вжитку деяких уривків з листів О.Кобилянської до Христини Алчевської. Остання дала їй ласкаво згоду на друк цих уривків. Подаємо їх у такій послідовності, якої дотримується авторка статті.
Вважаємо, що першу звістку про початок написання твору «У неділю рано зілля копала...» знаходимо в листі від 12 грудня 1907 року: «...Повернувши сего літа звідти (з курорту Новгейм, де письменниця лікувала своє серце після тяжкої хвороби - І.Б.), я нашпізувала довшу новелю (мова про повість - І.Б.), взявши за тему одну народну пісню. Тепер взялася її обробляти і до сего треба мені багато часу, а то я, дорогенькі, ні супокою і до того найменшої примости. Не знаєте, дорога моя, прекрасно Мево, як сумно ідуть дні Вашої Кобилянської. Часом як лежу з фізичним ослабленням на софі, та лиш пригадую, як сумно переходить життя і, навіть, то що становило б ще моє саме таке щастя - маю. А то здоровля і супокою, щоб писати. Такі вже обставини мої».
Потім згадується лист від 5 січня 1908 року. У ньому такі рядки: «...Зараз я дуже обтяжена всякою працею ... Маю ще дуже багато коло моєї новели (мова йде про повість «У неділю...» - І.Б.) до писання». Втім, на книжці в кінці тексту стоїть: «Чернівці, у квітні 1908 р.». На підставі цього В.Чередниченко вважає, що є можливість більш-менш точно уявити собі час, що був потрачений письменницею на всю повість. Зокрема, повернулася вона з курорту в липні 1907 року. До грудня 1907 року, за її листом, вона розробила сюжет повісті, а до квітня скінчила її художню обробку.
Дослідниця справедливо запитує: «Кінець?» Сама дає відповідь: «Ні, далеко ні... З листа від 23 серпня 1908 року дізнаємося, що слідом за низкою тяжких переживань родинного й особистого характеру є ще й саме більше» [1; С.50]: «... Се те, що моя послідня праця, себто, про «Гриця» десь у Львові чи чорт знає де - пропала... досі її ще не відшукано... і правдоподібно я буду мусила ще раз до праці забиратись. Можете представити собі, що в мені діється. То одно я Вас дуже прошу не розказуйте про те нікому, що мій манускрипт пропав - бо се тайна і я на цім буду терпіти, як хто розвідаєсь ... І та в мене гризоти. Так добре було в Новгеймі, так спокійно і між тим, щоб я могла по Новгеймських купелях мати спокій і шануватись ... я з гризоти не виходжу ... а в додатку мушу ще тепер сама в кухні пересиджувати».
Дослідниця вважає, що в листі від 12 вересня 1908 року знаходимо підтвердження: «... Мій манускрипт - пропав десь у дорозі з Риму до Львова - в мене ні. Бо його від мене відіслано Грушевському до Риму. Та заєсь він недбало і не рекомендуючи відіслав опісля редакції рукопис назвал і тоді він пропав. Тепер я маю знов роботу і то ще до того прикру».
Наголошується, що не так то легко було письменниці приступити до повторного писання. В листі від 1 жовтня 1908 року вона пише в Харків: «... Сими днями заберуся до поновного писання свого «Гриця». Прикра робота та що робити. Щодо мого здоровля, то під осінь мені на ногу погіршало і я ніде не виходжу. Раз немає часу (я все ще сама господарюю і варю), а по-друге нема з ким... Опроче коло мене доволі сіро і сумно... Якось так сего року. Не конче добре переходить мені осінь. Вибіраюсь вправді ще за тиждень... десь на одно село, щоб побачити хоч кілька раз смерекові ліси, але непогода - може і то попсує».
З цього видно, гадає В.Чередниченко, що поновлене писання забрало майже стільки ж часу в письменниці, як і перше (січень-квітень) і (вересень-грудень). У листі від 2 грудня 1908 року читаємо: «Дорога моя Мевочко! До першого вечора викінчила я свою працю про «Гриця» і зараз же відіслала, бо вже тільки переказували, щоб посейчас були готові, що я мусіла всю кореспонденцію залишити і кінчати роботу».
Дослідниця зазначає, що вельми цікаво було б порівняти ці два рукописи: перший, який писався з «власної охоти, повільно...» і другий, по пам'яті й за новими враженнями в примусовім поспіху. Але повість ще турбує О.Кобилянську і в листівці від 18 грудня 1908 року вона інформує Х.Алчевську: «... Мій «Гриць» має друкуватися в «Літер.- наук. Віст.» і здаєсь зачне ся аж в зошиті за фебруар».
При іншій нагоді О.Кобилянська засвідчила, що фактично читачі познайомляться з її повістю «У неділю вранці зілля копала» лише у 1909 році. У листі від 23 лютого 1909 року вона, розповівши про хворобу брата, принагідне повідомляє: «На другий місяць має друкуватися мій «Гриць».
В.Чередниченко звертає увагу також на лист О.Кобилянської до Харкова від 25 вересня 1909 року. У ньому передано хвилювання письменниці про долю її твору, про сприйняття повісті читачами: «Прошу у Вас, Мевочко, як зможете, подайте мені адресу Лесі Українки. Мені її конче треба (підкреслення автора листа - І.Б.). Напишіть також, як там людям мій «Гриць», се б то, моя новела (повість - І.Б.) подобається. Рада би я дуже знати, як її публіка прийняла, Мевочко! Взагалі пишіть і не думайте, що я про Вас забуваю як мовчу, але моє окруження таке монотонне, що я з ним мов в землю западаюся».
Закінчивши свої спостереження про історію написання повісті «У неділю рано зілля копала», В.Чередниченко дає штрихами високу її оцінку: «Оригінальне завдання: воскресити народню пісню. Оригінальний сюжет: цигани й гірські українці з їхніми національне побутовими особливостями. Захоплююча фабула» [1; С.51].
Захоплює високий естетичний вимір дослідниці, відчуття нею таїни художнього мислення та психологізму тієї повісті письменниці: «Але що найбільше вражає, - наголошує В.Чередниченко, - так це барвисто-многогранні переживання, пристрасті юнацького кохання: Гриць, синьоока Настя і чорноброва Тетяна... В цих характеристиках письменниця виявила себе досвідченим психологом: по них можна виявити конституціональні відміни людських типів. Хіба ще не дужчою є вона в описах природи: гори вкриті лісами, річка, ніч під Купала. Ніч зимова в халупі циганки все у Кобилянської багатоголосі симфонії звуків, образів і переживань емоціональних»[1; С. 51].
Для того часу В.Чередниченко виявила сміливість у своєрідній полеміці з Максимом Горьким. На її думку, він захоплювався перекладами на російську мову творів європейських письменників, «тоді як перекладна література з української, вірменської, татарської, грузинської, білоруської і навіть польської складала досить незначну кількість» [1; С. 51].
З цього видно, що йдеться не тільки про переклади творів Ольги Кобилянської на іноземні мови, а й про світові обшири її художніх відкриттів. Власне, у даному разі В.Чередниченко поділяє концепцію письменниці з цього питання. Як на мене, дослідниця знала і про лист О.Кобилянської до Х.Алчевської від 8 вересня 1903 року: «Ми виступили, - твердить вона, - вже на арену європейського життя, і від нас самих залежить се, чи виберемо собі місце на ній тривале і на будуче. Я думаю і маю то глибоке переконання, що наколи кожна одиниця буде щиро над собою працювати і різьбити себе, то ми яко маса ніколи не загинемо, не зійдемо з тої арени» ([Л., ф. 14, №6].
Таким чином, у період зловісного бушування вульгарних соціологів на літературно-критичному фронті ці студії В.Чередниченко справді були, ніби життєдарний світлячок. Дослідниця сумлінно простежила процес народження чудової повісті «У неділю рано зілля копала» на основі свідчень самої письменниці, штрихами розкрила основні грані її майстерності і бодай вперше поставила питання про світові обшири творчого подвигу Ольги Кобилянської. Ці заслуги дослідниці доцільно масштабніше залучати до наукового обігу при вивченні творчості Ольги Кобилянської.
Література
0. Чередниченко Варвара. Нарис історії одного твору («У неділю рано зілля копала». - Ольги Кобилянської). - Плужанин. - 1927. - №8.
Грані спогадів про майстра
Я
к на нас, вже давно назріла потреба узагальнити життєписні грані спо¬гадів сучасників про Ю.Яновського. Адже переважна частина авторів цих спо¬гадів не тільки досконало знала творчість цього майстра, а й часом мала з ним вельми близькі особисті стосунки. Щоправда, у судженнях окремих з них інко¬ли проявлялися негативні тенденції: або безпідставне і грубе шельмування письменника, а бо ж надмірне його міфологізування. Внаслідок цього втрачав¬ся розумний баланс і науковий принцип аналізу творів митця слова.
Мова йтиме про спогади, які за жанровими ознаками належать до науко¬во-популярних біографій. При іншій нагоді нами наголошувалося, що праці такого жанру ґрунтуються на достовірних фактах, у них відсутній художній вимисел, властивий літературному твору [1; С.41]. Але, як справедливо зауважують дослідники, «це зовсім не значить, що наукова біографія оперує тільки неспростовними фактами, в ній наявне і своє, авторське, осмислення фактів, і будь-які припущення, здогадки, гіпотетичні концепції, не кажучи про головне - своє тлумачення особистості героя. Та якщо в художньому творі вимисел дається як безумовна реальність і, лише володіючи спеціальними знаннями ми можемо відділити історичний факт від витвору художника, то в науковій біографії будь-яка здогадка і гіпотеза постають (або ма¬ють поставати) саме як здогадка і гіпотеза» [6].
Наведена нами цитата дещо завелика. Але вона проливає світло не тільки на специфіку науково-біографічного жанру, а й ступінь дотримання його вимог у спогадах сучасників про Ю.Яновського. Наприклад, в уявленні І.Семенчука словесний портрет цього письменника достовірний: він «високий і стрункий. Матово-бліде обличчя, серйозні, завжди трохи засмучені, а вод¬нораз із ледь помітною усмішкою сірі очі, енергійні, міцно стулені вуста, над крутим високим чолом - сивий чуб...» [10; С.З].
У своїй більшості шанувальники таланту Ю.Яновського прагнуть також розкрити його благородний внутрішній світ. У першу чергу слід згадати роз¬думи таких сучасників письменника, як О.Довженко, М.Рильський, М.Бажан, О.Іваненко, О.Гончар тощо. Вони влучно окреслювали ті чи ті грані його пе¬редусім величних морально-етичних вимірів і настійно закликали брати при¬клад з великого Майстра. «І якщо заходить мова про честь і гідність людську, про те, як треба берегти й високо нести звання ... письменника, - схвильова¬но писав О.Гончар, - то неминуче постане перед нами і образ Яновського, - ось уже хто був людиною обов'язку, честі й благородства» [2].
Проте чесним митцям слова, до яких належав і Ю.Яновський, за радянсь¬ких часів часто доводилось терпіти приниження і брутальні нападки. Скажі¬мо, критика його роману «Жива вода» перетворилась у зливу наклепів, які виводили з рівноваги письменника. «Так було не раз і не два, - засвідчив Петро Панч. - І виходило, що талант Яновського приносив йому не тільки радість, а й справжній фізичний біль. Не раз я заставав його в ліжку з холод¬ним компресом на голові» [5; С.148].
Тим часом відомо, що Ю.Яновський створив класичні твори літератури різних жанрів. Саме такими є кращі його новели, романи «Майстер корабля», «Чотири шаблі», «Вершники», «Жива вода» («Мир»), п'єси «Дума про Британку», «Дочка прокурора» тощо. Автор мав право порівняти свої твори із «золотими щільниками». Адже його книги міцно вписалися в рідну національну духовну скарбницю і вийшли на обшири світової літератури. Конкретизуючи суть такого подвижництва Ю.Яновського, Ю.Мушкетик писав: він був «письменником воіс¬тину народним, творцем народних характерів, видатним майстром...Він збудував цілу ескадру літературних кораблів... їм судилося довга плавба ... під рідними національними прапорами» [7].
Спадщина Ю.Яновського настільки багата і своєрідна, що не кожному до¬сліднику вдається її збагнути. Як на мене, у цьому плані чимало домігся письменник і вчений С.Плачинда. Йому належить фундаментальна монографія «Майстерність Юрія Яновського» (1969) і десятки статей на цю тему. У них, поміж висвітленням проблем з життя і творчості Майстра, всеосяжно розглядається концепція його героя, розуміння автором свого покликання. «Ось воно, творче кредо, - наголошує дослідник, - з яким Ю.Яновський ви¬ступав ще на зорі свого письменницького шляху: писати так, щоб книжка твоя наснажувала, збагачувала, вела за собою, щоб людина змогла її взяти в далеку й трудну життєву путь...» [9; С.9].
Аргументуючи достовірність і життєвість творчих засад Ю.Яновського, С.Плачинда згадує відомий хвилюючий факт про те, коли в часи Вітчизняної війни на полі бою під Ейдткуненом (Східна Прусія) у загиблого смертю хоробрих миколаївсь¬кого робітника Андрія Ткача знайшли пробиту кулями, закривавлену книжку «Ве¬ршники». Дослідник підкреслює, що у своєму речовому мішку поряд з бойовими набоями й солдатським окрайцем хліба боєць носив і роман Ю.Яновського. На одній з чистих сторінок книжки воїн вів рахунок забитих фашистів. Без зайвого ідеологічного пафосу, можна відзначити народність творів письменника – їхню відповідність подиху доби, її наповненню.
Про Ю.Яновського, про різні грані його таланту побачили світ чимало на¬укових і популярних праць. Серед них виділяються студії письменників. Так, рецензія О.Кундзіча на збірку «Короткі історії» вражає емоційністю та глиби¬ною аналізу жанру новели, високим рівнем професіоналізму й майстерності проникнення в таїну творчої лабораторії письменника. «Юрій Яновський, - підкреслює О.Кундзіч, - бере рядову людину і вистежує її життя, дочікуючись тієї хвилини, коли герой його розквітне, як міфічна папороть, найяскравішим душевним спалахом, що освітить і осмислить ціле життя героя. Письменник шукає...вершини життя, вершини людської душі, кульмінації явища. А підгле¬дівши й вислухавши таку найвищу хвилину, він ставить її не на кінцівку чи в центр новели, а показує її разом на початку, в центр і в кінці, і ми бачимо її разом, як квітку, як ювелірний витвір. Письменник ловить мить, коли вогнем натхненного подвигу розквітає папороть людської душі, і цю мить показує нам. Він не дає у фабулі процесу, ми бачимо тільки момент, але ми відчува¬ємо ті сили, що підготували цей патетичний момент людини, на роду, явища, і відчуваємо ті наслідки, які викличе ця кульмінаційна хвилина» [4; С.5].
Письменник В.Панченко, найяскравіше виражаючи обдарування дослід¬ників сучасної генерації, здійснює концептуально нові підходи при вивченні спадщини Ю.Яновського. Нещодавно були видані дві його книги - «Морський рейс Юрія Яновського» і «Патетичний фрегат» (2002). Появі їх передували цікаві його статті. Дослідник, так би мовити, розчистив яновськоану від вуль¬гарного соціологізму й обґрунтував своє бачення вершинного місця цього майстра в літературі. «У чому не відмовиш Юрію Яновському, - наголошує дослідник, - так це в абсолютній щирості тону, в радісній енергії... Ю.Яновський був відкривачем нових тем, нової «географії», нового типажу». Але над усе він - майстер розкриття вершин людської душі!
Відома істина: для творчого злету письменник повинен мати обдарування і культуру. Тоді його творам буде притаманна поетична окриленість. Великою мірою ця окриленість у творчості Ю.Яновського проявляється у формі семантичного живописання. Значна частина дослідників виносить цей термін в заголовок своїх праць. Так, А.Тростянецький назвав свою монографію про Ю Яновського «Крила романтики» (1962). Цікаві і змістовні статті Р.Мовчан теж мають подібну назву - «Романтична новела Ю.Яновського» і «Ліризм як особливість романтичного стилю».
Привертають увагу також до болю зворушливі спогади друзів про Ю.Яновського як людину. Зокрема, письменниця О.Іваненко пригадує поведінку Юрія Івановича та його дружини Тамари Левченко в родині та стосун¬ках з близькими людьми. «Справді, - свідчить вона, - ми були як родичі, що діляться прикрощами і радощами, разом святкують сімейні дати» [3; С.204]. Тому її спогади надто «сімейні». Але у них чимало цікавих деталей про особу Ю.Яновського, про його характер і манеру поведінки в родині. Скажімо, він постійно дбав про родинний затишок, любив пожартувати, чарував скромніс¬тю й уважним ставленням до близьких.
Узагальнюючи спостереження, О.Іваненко щиросердно і схвильовано ви¬ражає повагу до великого Ю.Яновського: «...Насмілюсь коротенько написати про те багатство, скарб, які лишилися в моєму серці від зустрічі, від спілкування з цим чудовим, незвичайним письменником, який для мене завжди був у пер¬шому ряду нашої літератури і дивував усіх своєю красою - красою творчості, красою душевною, та й красою зовнішньою» [3; С.205].
Отже, навіть стислий огляд думок сучасників про Ю.Яновського дає під¬стави зробити такий висновок: переважна більшість їх прагнула по-своєму розкрити ті чи інші риси його творчості й особистості. Звідси - нагальна по¬треба широко пропагувати кращі спогади про Ю.Яновського, включати їх до хрестоматій і програм з курсу сучасної української літератури.
Література
1. Братусь І. Пошуки істини та краси. - К., 2000.
0. Гончар О. Співець мужності, поет людської чистоти // Літ. Укр. - 1982. - 16 вересня.
0. Іваненко О. Завжди в житті. Спогади. - К., 1985.
0. Кундзіч О. «Короткі історії» Юрія Яновського // Літ. газ. - 1940. -25 жовтня.
0. Лист у вічність. Спогади про Юрія Яновського. - К., 1980.
0. Муза Е. Не занимательности ради //Лит газ. - 1975. - 10 сентября.
0. Мушкетик Ю. - Золотого воску щільники // Літ. Укр. - 1992. - 22 жовтня.
0. Панченко В. Вершини людської душі // Українська мова і література в школі. - 1986. - №10.
0. Плачинда С. «Я Вас тримаю за ґудзика...» // Українська мова і література в школі. - 1980. - № 6.
0. Семенчук І. Романтик революції. - К., 1982.
Деснянський чарівник
Д
авно назріла нагальна потреба систематизувати й при можливості належно оцінити спогади та статті сучасників про яскраву постать української культури Олександра Довженка. Адже краще із згадуваного доробку правдиво відтворюють різні сторони його творчого та громадського подвижництва. Більшість з них побачила світ у спеціальних виданнях та на шпальтах періодики [4; 5, 10]. В основному нами залучаються до наукового обігу лише окремі вислови авторів, інтерпретація яких позиціонується як єдине естетичне ціле.
За своїми ознаками більшість спогадів і статей – типові есе науково-біографічного жанру. Це зумовлює певні обмеження авторів. Зокрема, вони не мають права вдаватися до домислу, трансформації фактів та їхній естетичній організації. У відповідності до вимог жанру вони обмежуються лише здогадкою, гіпотезою, аналізуючи здобутки автора. Критерієм оцінки таких есе є міра їхньої відповідності (не вказуючи на тотожність) істині та красі. Якщо при оцінці Олександра Довженка порушується цей принцип на догоду ідеологічним натяжкам, то з’являється фальшування про великого майстра. Нижче наведемо приклад подібного перекручення. Відрадно, що, попри все, переважна більшість спогадів вирізняються доброзичливістю. При цьому варто відзначити, що вони генерувалися в умовах доволі драматичного часу, тому подекуди несуть відбиток того періоду.
Відзначаючи могутній талант і вроду Олександра Довженка, колеги уважно відстежують витоки його духовного наповнення. Земляк і друг Павло Тичина підкреслює, що Чернігівщини «вічно замріяний лісостеп, трудівники землі своєї, рідний народ – от хто мав вирішальне значення в формуванні характеру Довженка» [10; C.11]. Хоча згадане звучить дещо пафосно, поетові вдалося вихопити пунктир творчої та особистої долі митця. Саме син зачарованої Десни любив життя живе, щоб усе кругом будувалося, творилося, любилося, сміялося.
Відходячи від узагальнень, Тичина підкреслює високі почуття Довженка до рідних, зокрема до батьків. Зазначається, що саме вони надали перший морально-естетичний імпульс, що згодом розвинувся у самобутній талант митця. Так, від матері Довженко взяв рідну мову, пісню українську і повагу «до всього того, що тягнеться до сонця» [10; C.14]. Від батька майбутній письменник успадкував «широкий розмах у всякому ділі. Батька свого він любив од усієї душі, од усього серця... Уся правда полягає не лише в захопленні сина вічно живим образом батька, а й у тім, що в ній подано й сам світогляд батька...» [10; C.14]. Не менш важливо й те, що найближчі люди автора стали колоритними персонажами його творів.
При конкретизації джерел становлення особистості Довженка виділяється низка важливих факторів, які активно впливали на нього. На думку Олеся Гончара, крутою хвилею докочувався дух козацтва до сіл і містечок Чернігівщини, до Олександра Довженка. Емоційною бурею в його душі завжди викликали чернігівські білі грані соборів, національний епос, розмаїтне художнє мистецтво.
У спогадах майже кожен автор виділяє ту чи іншу рису портрету Олександра Довженка. Скажімо, своє захоплення вродою, неспокійною і кипучою його натурою вони передають не лише в ліричному ключі, але і у формі доброзичливого гумору. «Ви Олександра Довженка ніколи не бачили? – Жартівливо запитує Остап Вишня. – Шкода! Його тяжко описати... Він – стрункий. Він – сухорлявий. У нього густе, тверде й непокірне волосся. Воно вже трохи сивувате, та я про це краще не писатиму, бо подумаєте, що він старий, а йому усього тільки 34 роки!..
Отакий він непокірливий, отакий непосидючий, якийсь такий прудкий, що ніколи не ходить повагом. Він ніколи волів не пас... З Олександром Довженком тяжко ходити по вулиці, бо він завжди йде попереду вас. І завжди він говорить не про те, що було, і не про те, що є, а про те, що колись буде» [10; C.59-60]. Для розуміння цієї тонкої, щирої посмішки доречно пам’ятати про контекст – кривава гримаса випробувань, крізь які довелося пройти обом гідним митцям України.
Та якщо Остап Вишня зобразив вдачу Олександра Довженка через зовнішність, то Павло Тичина намагався відтворити стан його душі. В уяві поета «рішучість випромінювалася з його високого чола й передавалася на тебе, його співрозмовника. Сила волі у нього була залізна. Сила волі – полководця... Воно (обличчя – І.Б.) ж було в Довженка і скупчено-одухотворене, й разом з тим строге, суворе» [10; C.12].
Юрій Яновський малює портрет Олександра Довженка іншою тональністю, з більш романтичними акцентами. Його вабить властивий письменнику дух молодості і дерзання. «Скроні хоч посивішають більше, - підкреслює Юрій Яновський, - але кучері будуть завше ознакою бадьорої творчої молодості. Вона далі писатиме його історію» [10; C.56]. До речі, обидва ці письменники споріднені й духовністю, й драматичністю долі.
У спогадах і статтях найбільша увага надається аналізу різних аспектів світу Довженка. Автори прагнуть розкрити цей світ в контексті української та зарубіжної культури. Певна річ, у здійсненні повноти такого задуму їх обмежують невеликі за розміром есеї. Як на мене, і все ж у їхніх виступах бодай стисло простежуються основні закономірності руху теоретичної думки Довженка, тематична, жанрова та стильова своєрідність його творчих пошуків.
Характерно, що при аналізі різних граней спадщини майстра автори виявляють високий професіоналізм і наукову ерудицію. Приміром, Максиму Рильському належить глибоке узагальнення суті художнього досвіду Олександра Довженка. Він вважає, що творчий шлях цього неспокійного митця був позначений «єдністю його основних естетичних принципів, етичних і філософських поглядів, єдністю ставлення до дійсності, до життя, до минулого, сучасного і майбутнього рідної країни... і всього людства... І перед нами постає творчість Довженка у всьому своєму багатстві, як складна й могутня симфонія» [10; C.22].
Звертається увага, що він послідовно заперечував поширену тоді в літературі дріб’язкову правдоподібність та «завжди дбав про високу правдивість» [10; С.22]. Так свою концепцію Довженко підтверджував і художньою практикою. При цьому Рильський посилається на статтю «Слово у сценарії художнього фільму». Саме тут з цього питання сформульовано його афоризм такими словами: «Приберіть геть усі п’ятаки мідних правд. Залишіть тільки чисте золото правди».
На жаль, Максим Рильський не дає розлогої інтерпретації цього вислову Довженка. Він адресує читача до монографії Ю.Барабаша «Чисте золото правди» (1962). Відомо, що останньому на цю тему належить цілий ряд праць [1, 2]. Але ми зупинимося лише на одній з його перших статей «Життя прекрасне і надзвичайне» (Вітчизна, 1960. - №5). Вона привертає нашу увагу насамперед тим, що присвячена естетичному ідеалу Олександра Довженка. Правда, до наукового обігу вводимо лише окремі її штрихи. Тут же передбачаємо дискусію з її автором.
Вчений твердить, що для мистецтва проблема ідеалу завжди була і залишатиметься актуальною. Адже мова йде про позицію його творення, його розуміння прекрасного. Звертається також увага на те, що є митці, у творчості яких тема краси займала особливе місце, визначала головний напрямок і пафос. До них належить і Олександр Довженко.
На думку Ю.Барабаша, «кодекс краси» Довженка випромінюється різними гранями у його теоретичних судженнях і художній практиці. Наприклад, для нього єдиним об’єктом мистецтва – прекрасне. Але це прекрасне він знаходить у нашій повсякденності. Майстер не «приносить» романтику у зображення життя - «його романтичність - у підвищеній, загостреній чутливості до прекрасного у дійсності, до її яскравих фарб і безмежного багатства» [10; C.168].
Такі міркування Ю.Барабаша логічно підводять його до висновку, що утвердження краси народного буття стало головною темою творчості Довженка. Для прикладу береться образ батька з кіноповісті «Зачарована Десна». Тут, гадає дослідник, Довженком сприймається убогий, безбарвний одяг батька як гірка соціальна несправедливість. Але і це не могло зіпсувати батьківської краси. Навіки він залишився таким в уяві письменника – вправним у роботі, дужим і чистим, розумним і трохи сумним, з високою внутрішньою культурою думок і почуттів, із загостреною чутливістю до краси та непримиренністю до всього нікчемного, мізерного.
Погоджуємося з Ю.Барабашем, що такою величезною чутливістю до прекрасного в людях і житті відзначався й сам Довженко. На повну силу ця риса таланта письменника виявилася у кращих його творах. Так, у «Поемі про море» автор захоплений красою людської особистості. Він щиро визнає: «...Я радуюся щодня, спостерігаючи дорогоцінні риси моїх сучасників, і весь я з ними злився всім серцем і думками». Тут Довженко далекий від соціологізованих гасел.
Втім, з відомих тогочасних причин Ю.Барабаш дещо однобоко тлумачить концепцію Довженка про «чисте золото правди». Справа в тому, що в автора була гостра чутливість не тільки до прекрасного, але й до потворного, негативного. Цей принцип він сміливо відтворив у кіноповісті «Україна в огні» (1943). Дотримуючись вимог до життєвої істини та народних уявлень про правду і облуду, Олександр Довженко, можливо, один з небагатьох письменників показав дійсний стан України, коли вона знаходилася в лещатах фашистського терору. Захищаючи знедолений рідний край, автор справедливо піддав критиці сталінську систему, яка принесла багато горя для народів. Тоді Сталін за цю правду влаштував твору «Україна в огні», написаному з позиції «чистого золота правди», гучне «кремлівське розп’яття» і масове шельмування Довженка.
Звичайно, більшість творчої інтелігенції доброзичливо поставилися до автора кіноповісті «Україна в огні». Лише кар’єристи і пристосуванці вислужувалися перед системою, всупереч істині. Доходило до парадоксів. Так, О.Корнійчук, не читавши твору, хвалькувато виголосив свій вирок: «Довженко... написав наскрізь ворожий нашому ладові твір. Він звів наклеп на колективізацію, на партію, на радянську молодь, на радянську жінку. Я не читав сценарію Довженка» (Архів Літ. Укр., 1994, 1 вересня).
І.Ільєнко мав рацію наголосивши, що в протистоянні негуманній сталінській системі, з її жорстокістю і бездуховністю, Довженко черпав силу у свого народу, в його знівеченій, окраденій, але живій і чистій душі. З огненим болем у душі він просив у долі ясного розуму, щоб «зробити щось добре для свого народу». Всупереч забороні прикласти свій розум до бажаної справи, автор не залишав творче життя. Як уже зазначалося, він згодом завершив свої творчі шедеври.
У спогадах підкреслюється, що Довженко масштабно осмислив красу людини і природи. Максим Рильський свідчить, що він не тільки в розмовах з друзями, не тільки в прилюдних виступах, але всією своєю творчістю завжди сміливо вторгався в саме життя. Більше того, майстер «усією пристрастю свого могутнього серця любив, усім вогнем свого глибокого розуму бачив те прекрасне, до чого йде людство, і ненавидів усе, що стоїть на дорозі до того прекрасного» [10; C.35].
Можливо, в окремих спогадах має місце зайва патетика. Та це нормально для цього жанру. Вона лише посилює щирість і повагу до Довженка. Приміром, у такому стилі М.Тихонов зазначив, що наш письменник був зв’язаний кров’ю й плоттю з рідною Україною, без пам’яті закоханий в чудеса її природної краси... Але, наголошує поет, «він шукав красу й гармонію в світі, сповненим трагічних і болючих потрясінь. У цій красі й гармонії він бачив силу внутрішнього перетворення світу» [10; C.37].
Як на мене, талановите осмислення Довженком величного через трагічне все ж надавало його творам оптимізму, романтичної окриленості. Адже, за спостереженням А.Бучми, митець був «романтичним у своїй манері відображення життя» [10; C.202]. Як справжній художник, він дивився завжди далеко вперед і віддавав людям усе, що мав, чим був багатий – талант і серце, що горіли в полум’ї натхненної творчості.
Коли вже йде мова про натхненну творчість майстра, то доцільно згадати статтю Віталія Дончика «Олександр Довженко». Тут у межах можливого окреслені етапи розвитку творчості, її тематику та стильове розмаїття. Не менш важливим є те, що вчений, осуджуючи поширений тоді нігілістичний погляд на трудівника, палко захищав з цього питання протилежну, народну концепцію майстра. «Звичайно, рядове, окреме, - твердить В.Дончик, - повсякчас освячується у Довженка світлом всенародного і всесвітньо-історичного» [6; C. 18].
Звичайно, кожен автор спогадів по-своєму сприймає творчий подвиг майстра. Скажімо, Олесь Гончар був захоплений тим, що «саме високою народністю, поетичною силою, мистецькою свободою й приваблює нас Довженкова творчість, що виростала на ґрунті найгостріших соціальних конфліктів» [10; C.65]. Відзначається також, що йому випало бути свідком найкривавіших воєн, бути безпосереднім учасником найрізноманітніших подій своєї доби. Побачене, пережите дістало в його праці яскраве художнє відтворення.
У дзеркалі слова сучасників порушується також питання про національну специфіку творчості Довженка. Відомо, що за радянського часу партійна верхівка фактично наклала табу на роздуми письменників про національну основу літератури. Нерідко безпідставно звинувачували їх в національному егоїзмі. Це приписували й Довженку. Так, патріотичну кіноповість «Україна в огні» Сталін назвав «ревізініським націоналістичним твором». Відрадно, що у спогадах одночасно взято під захист Довженка. І тут, очевидно, першість належить Максиму Рильському.
«Олександр Довженко, - твердо мовить поет-академік, - був не тільки глибоко національним художником, але й палким патріотом. Любов до рідної землі він вважав не лише правом, а й одним з найвищих обов’язків, одною з найістотніших прикмет справжньої людини. Ця любов з особливою пристрастю оспівана в таких творах, як «Повість полум’яних літ» і «Зачарована Десна». Але треба зовсім не знати Довженка, щоб приписувати йому національну обмеженість, тим паче – національний егоїзм» [10; C.32-33].
В процесі аналізу творчості Довженка простежуються різні вияви її національної сутності. Зокрема, згадує Дмитро Павличко, з-під пера майстра остання виявляється в його самобутніх «українських народних характерах, позитивних і негативних» [10; C.217]. Не можна уявити їх поза Україною. Таке явище закономірне: кожен талановитий майстер слова – це обличчя рідного народу. Павличко підкреслює, що гранітний чи словесний пам’ятник національному письменнику – погляд у дзеркало. А народ повинен дивитися в своє дзеркало для того, щоб зберегти свою національну чистоту, людську гідність і незалежність.
Національну основу творчості Олександра Довженка ґрунтовно розглядає Сергій Плачинда у низці книжок і статей (8, 9). На цю тему він відгукнувся спеціальною статтею «Еволюція національного характеру». Довженко, зазначається, «глибоко розумів, знав і умів точно відобразити душу народу, ...національну вдачу українців, їх побут, пісні, танці, їх зневагу до смерті, живий оптимізм» [8; C.120]. У даному разі твердження вченого нами цілком приймається. Справа в тому, що національні риси художнього твору виявляються насамперед в системі його образів, їх специфічному колориті. За спостереженнями Івана Луценка, тут дає себе знати дія такої закономірності: якщо перед нами справжній національний герой, то «він покликаний мати високий духовний потенціал та у вчинках виражати національний дух народу» [7].
Показати різні особливості таланту будь-якого письменника, його національну концепцію – справа не легка. Тим більше, коли це стосується Довженка, митця багатогранного за характером. Як на мене, у згаданій статті С.Плачинді пощастило штрихами здійснити свій задум. Він вважає, що Довженко «увібрав у себе кращі риси національної психіки. Це жива настроєність митця на велику правду» [8; C.125]. У творах автор не йшов по лінії лише зовнішнього відтворення людини і подій. Навпаки, він більше цікавиться перетвореннями в душі народу, внутрішніми чинниками його подвигу, змінами в національному характері персонажа. Саме в такому психологічному плані створені більшість його творів.
У спогадах і статтях порушуються різні питання мистецької спадщини Довженка. Не залишилися поза увагою спостереження про його особисті якості. Майже одностайно утверджується думка, що для особи Олександра Довженка властиві високі виміри краси, добра і моралі. Тичину порадувало його «незвичайне людинолюбство і людинознавство» [10; C.13]. Довженко приваблював усіх, свідчить А.Бучма, «чарівною безпосередністю духовно красивої людини» [10; C.203]. В той же час К.Зелінський помітив у письменнику постійне прагнення до самовдосконалення моральних і етичних рис.
Втім, Довженко був земною людиною: його не полишали радості й печалі, спалахи кохання й розчарування, гнів і сльози... За свідченням М.Бажана, майстер захоплювався дивовижними таїнами українських пісень. Та й сам добре співав чистим голосом, і улюбленими співами його були пісні глибинні. Часто тужно він наспівував «свою улюблену, з раннього дитинства винесену, чернігівську каліцьку канту про правду й кривду «Ой немає правди на світі...» [10; C.178].
Можливо, саме за вершинні здобутки у пошуках правди, Довженко посів чільне місце в національній та міжнародній культурі. «Він був, - гадає Анрі Ланглуа, - одним з найзнаменитіших режисерів світового кіно ... Я розцінюю це як тріумф усіх тих, хто вірив у Довженка; як художника тріумфу» [10; C.108]. З почуттям гордості Олесь Гончар додасть: «Він – майстер, що носив у собі цілу кіноакадемію» [10; C.74].
Нині створені нормальні передумови для розчищення спадщини Довженка від фальсифікації, для наукового вивчення її багатопроблемності. Як на мене, у цьому ключі варто розглядати і важливу статтю Миколи Жулинського «Печаль душі і святість босоногого дитинства» (Голос України. – 1994, 14 вересня). У ній чітко окреслені нові методологічні підходи при оцінці подвижництва Олександра Довженка.
Нами проаналізовано лише окремі грані спогадів письменників про великого майстра. Зі сторінок цих спогадів постає образ талановитого митця, правдолюба й національного подвижника. Відрадно, що більшість авторів забезпечила міцну документальну основу і майстерне проникнення у таїни творчого доробку Довженка. Назрів час ширше і глибше інтерпретувати ці спогади у контексті літературного процесу.
Література
0. Барабаш Ю. Довженко. Некоторые вопросы эстетики и поэтики. – М.: Искусство, 1968.
0. Барабаш Ю. Довженкова краса // Довженко Олександр. Про красу. Зб. Статей. – К.: Мистецтво, 1968.
0. Гончар О. Довженків світ // Довженко Олександр. Твори в п’яти томах. Т. І. – К.: Дніпро, 1983.
0. Довженко О. (Зб. Спогадів і статей). Упорядкування О.Бабишкіна. – К.: Держвид. обр. твор. мист. і муз. л-ри, 1959. – 250 с.
0. Довженко в воспоминаниях современников. Составители: Л.И.Параджанова, Ю.И.Солнцева. – М.: Искусство, 1982. – 278 с.
0. Дончик В. Олександр Довженко // Українська мова і література в школі. – 1986. - № 2.
0. Луценко І. Формування в освітян українського характеру. – Українське слово. – 1995, 9 березня.
0. Плачинда С. Олександр Довженко. Життя і творчість. – К.: Рад. письменник, 1964
0. Плачинда С. Олександр Довженко: Біографічний роман. – К.: Молодь, 1980.
0. Спогади про Олександра Довженка. Упорядкування Ю.І.Солнцевої. Ред. зб. Новиченко Л.М. – К.: Дніпро, 1973. – 719 с.
Психологічно наснажене слово
К
оли читаєш психологічно насичені щоденникові записи В.Винниченка, переживаєш разом з ним. Цьому відомому громадському й літературному діячеві були притаманні одночасно захоплення і розчарування, філософсько виважені роздуми і похапцем зроблені нотатки. Навіть у стосунках з дружиною він був далеко нерівним: у його думках часто спливали то світлі, то темні сторони їхнього подружнього життя. Погоджуюся з проф. В.Панченком, що причин на це було чимало. І одна з них, можливо, - «гіркота усвідомлення того, що вони з дружиною не зможуть мати дитини» [6; С.126]. Це тоді, коли В.Винниченко дуже любив дітвору різного віку, присвятивши дитячій тематиці значну частку своєї творчості.
Але поки що відсутнє повне видання творів В.Винниченка для дітей і юнацтва. Окремі з них включалися до різних збірок творів письменника, але без посилання на адресата. Лише частина дитячих оповідань увійшла до 24-ого тому зібрання його творів під назвою «Намисто» (1930). Коли на материковій Україні заборонялися твори В.Винниченка, то за кордоном зусиллями української діаспори були видані дві невеличкі збірки оповідань письменника для дітей. Це – «Бабусин подарунок. Хведько халамидник» (Мельбурн, 1969) та «Намисто» (Віннепег, 1976). До першого з них Марія Дейко написала невеличку передмову. У другому виданні від редакції дається загальна оцінка творів і подано словник незрозумілих або рідко вживаних слів. І тільки майже через п’ятдесят років на батьківщині побачила світ збірка для дітей В.Винниченко «Намисто» (Київ, 1989). Її відкриває передмова проф. Степана Крижанівського. Упорядник Йосип Брояк включив до збірки і «Пояснення окремих слів». На жаль, він не посилається на подібну роботу своїх попередників, що є некоректним.
З цього видно, що літературна спадщина В.Винниченка для дітей не тільки повністю ще не видана, а й ґрунтовно не досліджена. В межах можливого звертаємо увагу на актуальність цієї проблеми і порушуємо питання про її вирішення у контексті розвитку української дитячої літератури кінця ХІХ – першої чверті ХХ ст. Адже саме у цей час її скарбницю поповнювали такі майстри художнього слова, як М.Коцюбинський, Леся Українка, В.Стефаник, С.Васильченко, Олександр Олесь, Б.Лепкий, В.Винниченко, Г.Хоткевич…
Кожен з них по-своєму художньо досліджував різні долі дітей і прагнув надати своїм творам психолого-емоційного забарвлення. Тоді це сприяло формуванню нової якості української дитячої літератури. У цьому процесі одну з провідних ролей відіграв В.Винниченко. Він у творах для дорослих і дітей, на думку проф. Миколи Жулинського, «не прийняв народницького етнографізму й побутового реалізму своїх попередників, а набув необмеженої свободи у творенні таких сюжетних колізій, звершення яких майже неможливо передбачити. Його герої в переважній більшості «не чекають» на схвалення чи осудження своєї поведінки, бо діють в екстремальних морально-психологічних ситуаціях, які свідомо використовує письменник» [4; С.254].
Важливо, що в «екстремальних морально-психологічних ситуаціях» діють молоді герої В.Винниченка. Маємо на увазі його твори про духовний світ революційно налаштованих юнаків («Студент», «Талісман», «Зіна», «Щось більше за нас» і ін.). Рвучкими за вдачею у поступах є також молодь в оповіданнях «Голота», «Кузя і Грицунь», «На пристані» тощо. Але особливий інтерес становить цикл оповідання «Намисто». Тут переважна більшість героїв – діти і підлітки. Про особливості цього циклу йтиме мова лише в плані постановки проблеми.
До найповнішої збірки «Намисто» (1989) включенні оповідання, які в основному писалися В.Винниченко впродовж 1922-1927 рр. Більшість їх створена за мотивами українських народних пісень і мають подібну назву. Наприклад, «Віють вітри, віють буйні…», «За Сибіром сонце сходить…», «Та не має гірш нікому…», «Гей, чи пан, чи пропав…» та ін. На нашу думку, такі заголовки оповідань допомагають збагнути їхній національний колорит, причетність їх до фольклору і чіткіше зрозуміти авторську концепцію героя. Погоджуюся також з проф. С.Крижанівським, що «якоюсь мірою назва кожного з оповідань «Намиста» визначає і його основну тональність, є ніби пісенним супроводом до оповіді» [5; С.5].
Тематика збірки «Намисто» різноманітна. Крізь призму народнопісенних мотивів в оповіданнях порушуються, забезпечуючи пізнавальні можливості дітей, актуальні проблеми соціальних, моральних і гуманістичних вимірів. Як зазначають дослідники, у своїх творах В.Винниченко показує ті риси загальнолюдської психології, що заслуговують на розвиток і плекання в дітей правдивості, мужності, хоробрості, вміння безстрашного орієнтування в небезпечній ситуації, додержувати слова і незрадливості товариша [2; С.3].
Як на мене, саме такого характеру є оповідання «Федько-халамидник», що належить до перлин української дитячої літератури. Теплою тональністю й психолого-романтичною манерою автор розкриває риси характеру свого героя. Це був справжній «розбишака-халамидник. Не було такого дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька; там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму «закадишньому» другові; там перекинув діжку з дощовою водою, яку збирали з таким клопотом» [1; С.304].
Але, наголошує письменник, Федькові були властиві високі моральні якості: він говорив усім тільки правду, не любив лукавити, не видавав товариша і завжди був готовий до незвичайного подвигу. Часом В.Винниченко ставить Федька у казкові ситуації, в яких його вчинки значно гіперболізуються. Справді, весною під час бурхливого льодоходу небезпечно переходити річку. Та Федько, подібно до героїв народних легенд, «щось надзвичайне виробляв на річці. Він то повз на животі по тонких крижинках, то впирався палицею і перестрибував через водні латки, то бігав з кінця в кінець криги, не маючи виходу. Здавалося, ось-ось налетить на нього ота кучугура криги, зітре, зімне й сліду не зостанеться од комашини-хлопчика» [1; С.322]. Але малий герой підкорив сили природи: він двічі переходив розбурхану річку. Та під час рятування панича-підлітка Толіка під ногами Федька розломилася крига, а він ледве вибрався на берег, застудився і невдовзі помер… Благородне подвижництво «шибеника чортового» Федька виявилося коротким, ніби миттєвий спалах. Таким його ім’я ввійшло в свідомість юних читачів.
Мають глибокий сенс думки проф. Людмили Дем’янівської про те, що дитячий світ у зображенні В.Винниченка неймовірно складнтий, часто драматичний (через глибину й гостроту переживань маленької людини, яка починає пізнавати світ дорослих), зрозуміти його не так просто [3; С.53]. Свої роздуми вчена підтверджує аналізом оповідання «Кумедія з Костем». У Костя, як і в Федька, життя було коротким, але ще більш трагічним. Він наймит, сирота і безбатченко з панської економії. Від злиднів і недогляду в нього «чорні, подряпані руки» і «чорні, порепані ноги».
Якщо штрихами окреслена портретна характеристика героя дає уяву про його нужденне життя, то за допомогою психологічних колізій автор розкриває духовну трагедію байстрюка. Костя ладен був терпіти фізичну кару, та до глибини душі переносив своє становище безбатченка, над чим кепкували панські прихвосні. Для них він видався кумедним, коли перед смертю хворим підняв панський недопалок, міцно затиснув його в руці і так помер, бо було «то…татове».
Життя людське, підсумовує свої спостереження Людмила Дем’янівська, стосунки людські розвиваються в оповіданні «Кумедія з Костем» в такому ракурсі, що весь жах історії з Костем постає ніби буденним, звичним, звичайним. Заскорузлі душі панських слуг дивують тільки прояви синівських почуттів – у кого? У байстрюка, у сироти, що матері не знає, що виріс, як щеня, у панському дворі і посмів назвати пана татом, вважати панську цигарку «татовою». Чи ж не чудасія?
Однією з особливостей оповідань В.Винниченка для дітей є те, що у них в психологічному ключі розвивається сюжет з опорою на домінуюче бажання знедолених малюків і підлітків домогтися соціальної справедливості, людської доброти та родинного щастя. Так, в оповіданні «Ой випила, випила…» зображено бідну кмітливу восьмирічну дівчинку Ланку (Меланку). Вона не лише обіграла у дитячій грі однолітків, а й навіть наважилася відрізати у генерала сімака-гудзика. Письменник дає психологічну мотивацію вчинкам Ланки. Такими засобами дівчинка хотіла придбати цеберку, в якій її хвора мама парила би ноги…
У своїх творах В.Винниченко створив цілу галерею образів дітей різної долі та духовних особливостей. Причому він завжди прагнув зігрівати їх теплом свого серця, часом дозволяв собі дотепно кепкувати над їхніми вадами. Так, у оповіданні «Гей, ти, бочко…» ставить своїх героїв у різні колізії: то соціальні, то психологічно-моральні, то комічні. Мова йде про двох панських пастухів. Один – Семен Гузь, чотирнадцятилітній «бравий парубок», «дуже вже вмів ловко витягати пісень. І що Семен дуже смуглявий був, і що щербинка в роті була (вибила чортова кобила Рухдя двоє зубів), і що шепеляв Семен» [1; С.43, 44]. Другий пастух – десятилітній Семен Комар. Він походив з кургуців, тобто з колишніх поводирів сліпих, водив свою сліпу бабцю. Пані забрала його пасти молодняк, а дорослу худобу доглядав Гудзь. Автор створює ряд напружених ситуацій, підкреслюючи деяку зазнайкуватого старшого пастуха та вельми лагідного меншого пастуха. Але усвідомлення ними свого наймитського становища побратало їх, породило в них взаємну виручку. Це вмотивовано психологічним і подієвим чинниками.
В.Винниченко як дитячий письменник масштабно зображує життя знедолених сіл і міст, вдало розкриває їхню психологію, пробудження у них ще по-дитячому наївного протесту проти кривдників. Зокрема, в оповіданні «Віють вітри, віють буйні…» у центрі уваги десятирічна наймичка і попихач Саня-Рябуха. Вона знедолена не лише віспою, а й тяжкою працею і постійними примхами малого панича Гриня. Вона вирішує відстояти свою людську гідність, провчити цього полохливого хлопця і бачити його «на колінах перед собою» [1; С.19]. Ще більш рішучим виявилися герої з оповідання «За Сибіром сонце сходить…» десятирічні учні Михась та Гаврик. Вони вирішили викопати у лісі печеру і жити вдвох, багатих кривдників грабувати, а бідних наділяти…
Таким чином, нами простежені лише деякі грані творів В.Винниченка для дітей. Цим обґрунтовується потреба повного видання його літературної спадщини такого жанру. Однаковою мірою доцільно розглядати ці творчі набутки у контексті розвитку української дитячої літератури кінця ХІХ – першої чверті ХХ ст. Адже в його особі маємо майстра психологічного аналізу внутрішнього світу дитини, її портретної характеристики і поліваріантного стилю. Втім, розкриття цього чекає на окреме дослідження.
Література
0. Винниченко В. Намисто. Оповідання. – К.: Веселка, 1989.
0. Дейко М. Передмова // Винниченко В. Бабусин подарунок. Хведько-халамидник. – Мельбурн: Ластівка, 1969.
0. Дем’янівська Л. І складний дитячий світ… // Література. Діти. Час. – К.: Веселка, 1989
0. Жулинський М. Володимир Винниченко // Історія української літератури ХХ століття: У двох книгах. За ред. Чл.-кор. НАН В.Г.Дончика. – К.: Либідь, 1998. Книга перша.
0. Крижанівський С. «Намисто» та його автор // Винниченко Володимир. Намисто. Оповідання. – К.: веселка, 1989.
0. Панченко В. Магічний кристал. Сторінки українського письменства – Кіровоград: Вид-во Народне слово, 1995.
На біблійних засадах
Ч
исельні наукові розвідки останнього часу все більше звертаються до аналізу християнського бачення історії та подій концепту моралі на біблійних засадах. Цим заповнюється прогалина, яка утворилася внаслідок тотального викривлення історії під тиском марксистсько-ленінської ідеології. Моя робота покликана привідкрити ще мало досліджений пласт творчості О.Іваненко – художнє трансформування історичних постатей, зокрема Івана Федорова. З цим безпосередньо пов’язана проблема християнського поступу друкаря.
Проблематика виявлення та відтворення християнської мотивації історичних осіб важка для розв’язання не лише на ідейно-естетичному, але й на психологічному рівні. Пояснити це можна тим, що соціалістичний реалізм вимагав максимального вихолощування християнського підґрунтя мислення й діяльності представлених культурних та політичних діячів. Це фільтрування принесло свої плоди – релігійний бік життя митців, полководців, гетьманів та інших осіб далекого й недалекого минулого залишається маловідомим для більшості дослідників. Певний позитивний прорив у цьому питанні наявний, скажімо, при аналізі творчості Тараса Шевченка.
До цього часу літературна критика дає повісті «Друкар книжок небачених» лише позитивну оцінку, не звертає увагу на її життєписні особливості та близьке тематичне літературне її оточення. Саме таким є судження І.Шкаровської. «Образно розкриває письменниця бурхливе, сповнене тривог і надій життя великого просвітителя Івана Федорова, – пише вона. – Незламним борцем за освіту, патріотом і людиною високого духовного гарту вимальовується він на сторінках повісті «Друкар книжок небачених» [13; С.82].
В принципі можна погодитись з даною високою оцінкою твору. Але І.Шкаровська, як і інші критики, не дає відповідної наукової аргументації до цієї думки. Тим часом, щоб визначити місце повісті у спадщині О.Іваненко, необхідно бодай стисло подати її в літературному контексті. Письменниця мала попередників, досвід яких вона могла творчо використати. Наприклад, тоді були відомі наукові біографії С.Пташицького «Іван Федоров» (1884), П.Засодимського «Перший російський друкар Іван Федоров» (1901), В.Романовського «Друкар Іван Федорович, його життя та діяльність»(1926), А.Зернової «Початок книгодрукування в Москві і на Україні»(1947) тощо [10, 11].
За жанрами названі твори постають біографічними есе. У них кожний з авторів не вдається до трансформації фактів та їх естетичної організації, але дає своє тлумачення особистості героя. На цю ж тему також побачила світ науково-популярна, белетризована повість із серії ЖЗЛ І.Баса «Іван Федоров» (1940) [1]. У ній, на відміну від згаданих біографічних есе, послідовно використовується домисел різних форм. Приблизно такого ж жанрового плану є повість Оксани Іваненко «Друкар книжок небачених». Але вона адресована дітям молодшого та середнього шкільного віку, більше вабить читача сторінками естетичних знахідок, про що буде мовитись далі.
Проте спочатку доцільно встановити суть історичної концепції Оксани Іваненко в трактуванні діяльності Івана Федорова. Відомо, що до появи її повісті «Друкар книжок небачених» в науці намітилося два погляди щодо його історичної місії в справі першодрукарства. Так, А.С.Зернова, підсумовуючи думки вчених з цього питання, однозначно твердила у праці «Начало книгопечатания в Москве и на Украине» (1947), що «через Заблудів Іван Федоров потрапив у Львів та Острог і поклав там початок українського книгодрукування» [3; c.47]. Заради справедливості, слід відзначити, що А.С.Зернова згадувала і про протилежні думки українських та польських вчених. Зокрема, вона посилається на Брадтке, який ще 1825 року висловив сподівання, що коли-небуть знайдуться твори слов'яно-руського друку набагато раніше виданих, ніж «Апостол» Івана Федорова 1574 року. Адже, судячи з напису на надгробній плиті Федорова, останній лише поновив в Україні книгодрукування, яке занепало («друкувание занедбалое обновил»). Цілком справедливо А.С.Зернова згадує ім'я проф. І.Огієнка, який ще 1925 року в праці «Історія українського друкарства» значною мірою конкретизує припущення Брандтке. Він вважав, що до прибуття російського друкаря було друкарство у Львові, Вільно, Кракові, але ніде воно міцно не закріпилося.
Коли мені у статті «Хто ж першодрукар України?» доведеться рецензувати перевидану в 1994 році згадану монографію проф. І.Огієнка, то надибав на вельми слушні його висновки. Виявляється, що «до друку найперших українських книжок» причетний Святополк (Швайполт) Фіоль (?-1525). Він проживав у Кракові і мав міцні зв'язки з тамтешніми українцями, вивчив їхню мову та разом з ними видав 1491 року ( за 83 роки раніше Федорова!) кириличним шрифтом книжки «Осьмигласник» й «Часословець» [2].
Але ім'я цього українського першодрукаря довгий час замовчувалося. Розкриваючи принцип такого замовчування, проф. І.Огієнко писав: «Через те, що книжки ці – c найперші друковані книжки серед цілого слов'янського світу, честь їх належності нам, українцям, різні вчені не раз намагалися відняти від нас. Але рішає тут мова цих друків: там, де Фіоль не був зв'язаний традиційним слав'янсько-церковним текстом, там мова його видань має дуже багато відзнак живої української мови. Але праця Фіолева покінчилася трагічно: 1491 року його арештувала краківська духовна інквізиція, і по довгій тяганині визволився Фіоль лише в середені 1492 р.. Праця Фіолева спинилася, а книжки його, як каже переказ, спалено...» [9; С.41].
З цього видно, що Іван Федоров не має прямого відношення «до першодруку українських книжок». На жаль, у повісті Оксани Іваненко «Друкар книжок небачених» він виступає як першодрукар України. Тут письменниця порушила значною мірою історичну істину на догоду радянській ідеології, яка полягала в штучному насадженні думки про перевагу «старшого брата». Очевидно, вона також не наважилася приєднатися до концепції проф. І.Огієнка, бо на той час більшовицька історіографія трактувала його як українського буржуазного націоналіста.
Проте, як наголошував проф. І.Огієнко, І.Федоров здійснив справжній подвиг: він відродив тоді занедбане українське книгодрукарство і видав з допомогою українців та білорусів «Євангеліє учительне» (1569, Заблудів), «Апостол» (1574, Львів), «Буквар» (1574, Львів), «Біблію» (1581, Острог) тощо. Не меркне його слава і нині: 25 та 26 травня 1999 року в Києві на базі Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського була проведена міжнародна наукова конференція на тему «Львівському Апостолу-425». Мені довелося виступати на ній з доповіддю «Релігійна мотивація діяльності І.Федорова та відображення його образу в художній літературі». У центрі моєї уваги були роздуми про повість О.Іваненко «Друкар книжок небачених», в якій художньо досліджуються різні події та психологічні ракурси вчинків героя на ниві відродження друкарства в Україні.
Перед О.Іваненко стояло доволі складне завдання – трансформувати великий за обсягом історичний матеріал про І.Федорова у відносно невеликий твір для дітей. Необхідно було найбільш оптимально розташувати фактуру і так здійснити групування персонажів, щоб зробити їх сприйнятливими для юного читача. Ось чому, як і в попередніх її історико-біографічних творах, так і в повісті «Друкар книжок небачених» письменниця вдається до новелістичної форми відтворення цілого. Композиційно її повість складається з одинадцяти мініатюрних замальовок зі своїми заголовками. Це сприяє наданню оповіді локальності та більшої насиченості.
Повість починається новелістичною замальовкою «Максим Грек», в якій мовиться про московський період життя Івана Федорова. Тоді він вже був дияконом церкви Миколи Чудотворця Гастунського в Кремлі. Глухим голосом Максим його повчав: «Книги – це ріки, що напувають всесвіт» [4; С.136]. Ретроспективно показавши невдалі попередні спроби німців і датчан організувати друкарську справу в Москві («Ганза», «Гість з Данії»), письменниця розповідає про участь І.Федорова та його білоруського побратима П.Мстиславця у видані 1564 року коштом царя Івана Грозного першої книги «Апостол»(«Печатний дім», «Свято книги»). Але Оксана Іваненко обійшла увагою первинні витоки становлення особистості І.Федорова. Втім, вчені висловлюють припущення (як на мене, доречне), що на нього мала вплив культура Литви, Білорусії та України [6; С.18], де раніше виникло друкарство. Та й не випадково у нього був помічником «веселий та бувалий» білорус. Очевидно, у цьому криється одна з причин того, що при скруті І.Федоров і П.Мстиславець знайшли притулок саме на українських землях.
Але в наступних замальовках, де зображується перебування І.Федорова в Україні, письменниця значно посилює і конкретизує документальну достовірність обставин і вчинків персонажів. У відповідності до психології дитячого сприйняття вона художньо трансформує історично достовірні факти, своєю розповіддю рухає сюжет, створює різні колізії, діалоги й пейзажі. При цьому за допомогою мініатюрних емоційних картин штрихами відтворює процес відродження друкарства в Україні. Зокрема, це розповідь про появу книжок у Заблудові («Боєць і сіяч»), про вихід їх у Львові («У старовинному місті Львові») та в Острозі («Острозька академія»). По можливості авторка зазирає у душу персонажів, що надає її повісті певної психологічної тональності.
Напрочуд життєвим виписався в Оксани Іваненко образ І.Федорова. Попри всі недоречності історичні й концептуальні (про них буде нижче), все ж письменниці вдалося відтворити образ справжнього майстра своєї справи, патріота й особистість із високими моральними якостями. Він поєднав у собі професіоналізм з високо розвинутим національним почуттям. Письменниця показує, що праця І.Федорова не тільки значно розширила технічні можливості слов’янського книговидання, але й слугувала вагомим духовним чинником тогочасної епохи. При виведені образу друкаря письменниця особливо намагалася підкреслити його рішучість в доланні перешкод і здійсненні своєї мети. Ця риса персонажа історично достовірна. При іншій нагоді про цього героя вчений Є.Немировський пише так: «Безмежна відданість своїй справі червоною ниткою проходить крізь весь його нелегкий життєвий шлях» [6; С.13].
По праву І.Федоров виступає великою постаттю, бо він займає значне місце в історії. Відповідно і його зображення повинно бути проникливим та прив’язаним до магістральних подій епохи. Зі сторінок повісті він постає як просвітитель ХVI ст. Зокрема, захоплення викликає його шляхетне бажання нести людям освіту, розвивати їхній інтелект. І все ж у неї залишаються резерви для відтворення повноти духовної мотивації героя. Так, у повісті опущено домінуюче бажання друкаря стверджувати в людях віру в Бога, поширювати знання про праведне життя. Відомо, що все життя І.Федоров був дуже тісно пов’язаний з Біблією, його визначним пунктиром стало служіння Богові. І, як на мене, Оксана Іваненко це добре розуміла. Проте тогочасні обставини не дозволили їй достовірно передати релігійні почуття І.Федорова. Залишалося користуватися урочисто-стандартними фразами типу: «Друкування Біблії – це була знаменна подія в усьому слов'янському світі» [4; С.156], які все ж є певним подвигом письменниці в таборі «ворогуючого атеїзму».
Письменниця показує, що етапним моментом для І.Федорова стає перебування його під орудою гетьмана Хоткевича в Заблудові. Тоді друкар пережив і радість від видання своєї першої друкованої книжки на українській землі «Учительне євангеліє», і біль, коли Люблінська унія 1569 року позбавила його можливості займатися улюбленою справою. О.Іваненко передає різні чуттєві потоки І.Федорова, його болісне сприйняття звістки від Хоткевича про припинення друкарської справи. Через сприйняття сина друкаря відтворюються душевні муки героя: «І раптом дивні звуки збудили Івашка… І побачив, що голова батька – велика, з хвилястим волоссям – труситься від стриманих ридань. Він плакав! Так, батько, великий, розумний батько, що переший надрукував книги в Москві, що перший надрукував книги тут, гірко плакав уночі, ховаючи лице в подушку» [4; С.149]. Чи було це в реальному житті, сказати важко. Але тут застосування художнього домислу правомірне: воно дало можливість письменниці посилити чуттєву сторону життєвих колізій, в яких перебував тоді майстер. Цим досягається дотик до душі юного читача, який ніби стає свідком потаємної психологічної драми, що контрастує з образом мужнього та непохитного друкаря.
Досліджуючи динаміку розвитку характеру І.Федорова, письменниця доречнодає йому психологічну характеристику. Наприклад, коли син друкаря Івашко, зрадівши багатому подарунку Хоткевича, вигукує: «Як добре, тату!.. Свій хутір! Земля! Ми самі хазяї!» На це роздумливо і сумно батько говорить: «Хутір, земля – будемо орати, сіяти… А як же те насіння, що розсівав я досі між людьми своїми книжками? А як же ремесло моє художнє? На рало змінити?.. Не личить мені в оранні та сіянні життя своє коротати. Замість рала в мене ремесло художнє, замість насіння житнього – духовне насіння повинен я по світу розсівати …і всім роздавати духовну їжу» [4; С.149-150].
У наведеному епізоді слова героя значною мірою взяті із післямов до його книжок, ним же написаних. Це додає їм достовірності. Правдоподібні судження І.Федорова про духовне насіння, наявні біблійні мотиви. Маємо на увазі притчу Ісуса Христа про сіяча: «Слухайте: ось вийшов сіяч сіяти… Сіяч сіє слово… А посіяне на добрій землі означає тих, котрі слухають слово й приймають його, і приносять плід» ( Єванг. Від Марка 4:3, 14, 20). Втім, письменниця, відтворюючи сутність притчі, не посилається на першоджерело.
Наявність тонкого письменницького чуття дало можливість О.Іваненко вдатися до художньої гіпотези. Так, у творі подається уявна розмова І.Федорова зі своїм наставником Максимом Греком. «Пам’ятай, Іване, – промовив той, – стару притчу про талант. Коли маєш ти хист до чого, плекай його, вирощуй… віддай його… на службу людям» [4; С.138]. При цьому письменниця не знайомить читача, що ця притча записана в 25 розділі Євангелія від Матвія. «Сенс притчі – не варто пасивно очікувати Суду Божого… Людина покликана працювати, примножувати дари, що дані їй Богом» [7; С.544].
І якщо зміст цієї притчі текстуально майже тотожній в повісті та Євангелії, то опис зустрічі цих мислителів історично не підтверджений. На думку Є.Немировського, «немає документальних відомостей про знайомство І.Федорова з М.Греком» [6; С.33]. Проте Оксана Іваненко вводить це знайомство в повість на рівні достовірного факту. Очевидно, підставою цієї гіпотези вже на той час були деякі припущення вчених: «В післямовах до видань Івана Федорова виявлено текстуально-стилістичні збіги з творами Максима Грека» [10; С.18].
Але окрім власне історичних аналогій, у повісті використовується художній домисел для створення портретів І.Федорова та Максима Грека. Якщо перший мав «голову з довгим хвилястим волоссям» [4; С.149], то другий – «виснажене жовте лице і полум’яні очі» [4; С. 150]. Ці портрети не можна назвати достовірними. Але, зазначає вчений, « як виглядав насправді першодрукар – ми не знаємо» [6; С.14]. Проте варто врахувати орієнтацію повісті на дітей – тут без портрета вкрай важко було б зосередити увагу юного читача. Подібний домисел цілком узгоджується з законами історико-біографічного жанру. Аналогічні приклади відомі в літературі. Скажімо, у вірші П.Тичини «Давид Гурамішвілі читає Григорію Сковороді «Витязя в тигровій шкурі» художня гіпотеза про зустріч двох поетів не підтверджується жодними прямими документами. «І все ж, – наголошує Б.Мельничук, – було б несправедливо вважати її безпідставною вигадкою» [5; С.44].
Нові грані особистості І.Федорова розкриваються під час львівського періоду життя. З документальною достовірністю письменниця показує його діловитість та толерантність. Ці якості виявляються у стосунках Федорова із мешканцями Львова та при налагодженні ним видавничої справи. За це І.Федорова «вже пізнали люди. Пізнали його прекрасну вдачу і добру душу» [4; С.154]. Але одночасно друкар мав рвучкий характер і був необачним з боргами, в полон яких не раз потрапляв, аби тільки не зупиняти роботу. На жаль, О.Іваненко не уникла соціального пафосу: мовляв, бідні люди допомагали друкарю, а багаті його сторонились. Насправді ускладнення в створенні друкарні викликане великою пожежею 1571 року, на ліквідацію якої були кинуті сили бідних та заможних громадян міста [6; С.140-141].
Коли на початку 1575 року І.Федоров став «друкарем його милості Константина, князя Острозького», він сягнув вершин своєї діяльності на ниві відродження України. Власне, здійснив подвиг при підготовці та здійсненні видання Біблії церковнослов’янською мовою. Це видання ставить працю Івана Федорова у загальносвітовий контекст. Вельми скупо, в дусі патетичного стилю письменниця показує фактично останній спалах творчого завзяття майстра. «З новим запалом взявся він до роботи в Острозі. Дарма, що посивіло волосся у друкаря, що немає тої сили, яка була змолоду. Зате є досвід і глибокі знання» [4; С.156].
Але, на жаль, О.Іваненко не утрималась від безпідставного компліменту на адресу Москви, виділила в тексті окремий абзац: мовляв, для Острозької Біблії «найповніший текст дістали з Москви» [4; С.156]. Насправді, все було навпаки. Ось як І.Огієнко дивиться на «провідне» значення російського осередку. «Розпочалася велика літературна продукція, вінцем якої була славна праця того часу – Острозька Біблія 1581р… Це була найперша повна друкована Біблія не тільки на сході слов'янства, але навіть серед всього слов’янського миру. І коли потім, більш ніж вісімдесят років, в 1663 р. спромоглася на друковану Біблію і Москва, то простісінько передрукувала нашу Острозьку Біблію…» [8; С.31].
В принципі, дотримуючись історичної істини, О.Іваненко зображує події й образи людей у реалістичному ключі. Так, художня манера письменниці тяжіє до новелістичної форми житєписання: авторська оповідь лаконічна та динамічна, зазирання у внутрішній світ персонажів відтворюється штрихами і нерідко із значною дозою дотепу. Скажімо, надто допитливий посол датського короля серед бундючних російських бояр «виглядає якимось куцохвостим птахом»[4; С.141].
В повісті «Друкар книжок небачених» дала про себе знати і така особливість індивідуального стилю Оксани Іваненко, як уміння авторки ощадно відтворити напружену колізію. Так, для передачі спалаху пліток навколо друкарні та осуду їх поширення майстерно будується чіткий та ємкий діалог:
- І де це видно, щоб книги не рукою богобоязливою переписувалися, а на верстаті бісівському робилися?
І не поставили когось з старих бояр, а смерда невідомого, дияконця якого.
Від диявола це, від диявола, – шепотіли бояри, показуючи на «Печатний двір», на високу постать царського друкаря Івана Федорова [4; С.145]. Ці діалоги ще й тим сильні, що контрастують із істиною – книгодрукування було винайдено перш за все для поширення Біблії.
Виразною стильовою особливістю письменниці є також вдале і доречне використання таких образних прийомів, як психологічна деталь, афоризм, метафора, порівняння тощо. Їх естетична функція дуже вагома. Обмежусь лише окремими прикладами. Скажімо, тільки через порівняння штрихами простежується рух переживань і настроїв майстра впродовж його діяльності. То він сповнений неспокоєм перед здійсненням своєї мрії («А чутки, як весняні птахи, вже носяться»), то його охоплює радість від першого успіху («…Як любиме дитя, тримає книгу на міцних широких долонях»), то його бентежить приплив і відлив в роботі («Та доля – як та ріка, що коливає хвилі свої то вище, то нижче»).
О.Іваненко постійно перебувала у пошуку образного й емоційного слова. Так, для увиразнення в повісті ще незгаслого серця вже пристарілого Максима Грека їй прислужилася метафора. Як і раніше, підкреслює письменниця, у нього «думка так само горіла й пломеніла» [4; С.137]. Свої філософсько-естетичні роздуми про потребу людей із святим даром на ниві просвітництва виражає афоризмом: «Як суха земля конає від спраги і жадає животворної води, так людські душі жадають знання» [4; С.137].
Таким чином, повість «Друкар книжок небачених» (попри деякі її прорахунки) зайняла чільне місце серед життєписного жанру в українській літературі для дітей. Власне, це перший в Україні твір про великого майстра, відродителя друкарської справи на славній українській землі. Своїми кращими ідейно-естетичними якостями ця повість ввійшла в актив літературного доробку. Нове прочитання забезпечує розуміння складнощі як тих часів, коли був створений твір, так і необхідність посиленої уваги до християнської сутності подвижництва Івана Федорова.
Література
0. Бас И. Иван Фёдоров. – М.: Молодая гвардия. «ЖЗЛ», 1940.
0. Зернова А.С. Начало книгопеатания в Москве и на Украине. – М.: Гос. Б-ка СССР им. В.И.Ленина, 1947.
0. Іваненко О.. Твори: В 5т. – К.: Веселка. Т.2, 1984.
0. Мельничук Б. Випробування істиною. Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі ( від початків до сьогодення ) – К.: ВЦ «Академія», 1996.
0. Немировский Е. Иван Фёдоров. – М.: Наука, 1985.
0. Новый Завет и Псалтирь (с комментариями и приложениями), 1985.
0. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. – К.: Вид-во книгарні Є.Череповського. Фундукліїва, №4, 1918.
0. Огієнко І. Історія українського друкарства. – К.: Либідь, 1994.
0. Орлов А. К вопросу о начале печатания в Москве.-В кн.: Иван Фёдоров – первопечатник. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1935.
0. Пташицкий С. Иван Фёдоров, московский первопечатник. Пребывание его во Львове. 1573-1583. Очерки по неизданным материалам // Русская старина. – 1884 – Кн. 3.
0. Романовський В. Друкар Іван Федорович, його життя та діяльність // Труди Укр. Наук. ін-т книгознавства. – Т.1. Укр. Книга ХVI-XVII-XVIIIст.-К., 1926.
0. Шкаровська І. Оксана Іваненко. Літ.-критичний нарис. – К.: Веселка, 1969.
Про автора
Іван Вікторович Братусь народився 8 лютого 1976 року в місті Києві. В 1998 році закінчив Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова. З 1997 року працював вчителював. З 1999 по 2000 рік проходив стажування в Федеративній республіці Німеччина в Інституті імені Гете. З 2000 року на викладацькій роботі в Національному авіаційному університеті. Кандидат філологічних наук (2002 р.) Одружений, має доньку.
І.Братусю належить близько тридцяти наукових публікацій. Серед них три монографії – „Пошуки істини та краси” (2000), „Плин вічності крізь слово Кобзаря” (2002) і „Тарас Шевченко та Осетія” (в співавторстві з проф.. І.Луценком, 2002). В центрі досліджень І.Братуся перебуває українська Шевченкіана. Цьому присвячена його нова монографія „В дзеркалі слова” (2005).