Одного дня, відкривши "Газету по-українські" та прочитавши першу шпальту, я відчув себе переможцем! Зірвавшись з місця, мерщій чкурнув додому. Захеканий вбіг до вітальні, яку відділяла стіна та й так стоячи обійняв цю стіну, якщо лишень можна якось обійняти горизонт. Постали перед моїми очима початок сімдесятих років, моя матуся, що вбігла он на той поріг, та урочисто повідомила: "У нас буде газ!" Так, я з тих давніх часів, коли хата топилася вугіллям! Рідним, українським вугіллям, або ж дровами – яка різниця. У кожній хаті була груба, яка символізувала родинне багаття, гріла, варила, лікувала ревматизм, палила таємні любовні листи, одним словом знищувала все, що було зайве чи небезпечне. Крім того, функцій було багато не тільки у груби, але й у тих, хто її "обслуговував" – мешканців цієї хати: потрібно було добре покрутитись, попотіти, попрацювати. Але зараз і це не є важливим. Бо коли тоді моя щаслива мама провела газ, то вона ж вирішила: грубу замурувати. І я був дуже розчарований цим фактом. Мене дивувала така наївність начебто зрілих людей: "Як безглуздо замуровувати родинне багаття, – думав я. – А раптом той газ скінчиться, і як нам жити?" І от вам, шановні добродії, не пройшло й півстоліття, як в один прекрасний день вже незалежну (принаймні до цього вона – Україна, била себе в груди, скануючи про це) наздогнала новина про те, що її сестра Росія перерізала нам отой-таки газ. І поки мої знайомі та приятелі вирішували вікопомне питання «А як далі жити?», я – власник приватного будинку – хутенько прибіг додому та й взявся до роботи – тобто розбирати цегли, якими замурували найнадійніший та беззбитковий спосіб вижити.
До речі, з цеглою та українською мовою була інша історія. Тоді на початку вже дев’яностих років ХХ століття у наш відділ збуту влетів шеф і зі змовницьким захопленням прошепотів: "Ребята, вот принес первую накладную на украинском языке и знаете, как по-украински будет "кирпич"?.." І запанувала німа тиша… І тільки роти всі пороззявляли, як телепні, – та видно було довкола тільки округлені очі. Обвівши всіх присутніх поглядом Наполеона, шеф гордовитим голосом, прорік: "Цеглина!" "О-о-о. Цеглина… цеглина…" – зашаруділи у відповідь колеги, неначе туземці, смакуючи невідомий плід, киваючи головами та чухаючи потилиці. Таким заворожливим був смак цього нового слова, але водночас не легким для зледачілих мізків, хоча й кажуть що думати не боляче. Скажу вам панове, що це неабиякий прорив був. Нова мова, де "кірпичі" перетворюють на "цегли", а "язик" на більш глибше розуміння – "мову". Бодай бо хтось замислився, якою це було тихою революцією, що мала за мету преображення цілої ментальності у горстки людства на землі.
…Тремтячими пальцями я розколупував глину, попри роздерту шкіру, бруд, набряклі ноги. Мріючи про те, що з сьогоднішнього дня моє життя, таке сіре, наповнене повсякденними клопотами та постійною залежністю від чиєїсь примхи – запалає насправді незалежністю та неповторністю. В якусь мить я здригнувся від думки: "а чим її розтоплювати цю грубу?", але відразу пригадав сарай. Сарай, шановні добродії, – це сила! Сарай є показником еволюції хазяїна. У моєму ж сараї, за якихось 15 років зібралося стільки мотлоху, що можна було б організувати платний музей, або ж підпаливши – дати нагоду зігрітися всім бомжам міста. До речі друга думка мені була більш до вподоби. Бо легше було його спалити, ніж довести до належного вигляду…
Під вечір останню цеглину, що відділяла моє минуле від теперішнього дня, та відкривала стежку в майбутнє, було зруйновано! Я вже бачив у своїй уяві спалахи яскравого вогнища дитинства, відчував тепло, що його випаровувало домашнє багаття… Та відкрився перед моїми очима лише чорний квадратик з всепоглинаючою пітьмою всередині, та подихом холодної смерті… Не знаю, з якої причини, але я як заворожений, вдивляючись в цю пітьму, простягнув свою руку в середину. Можливо мною керувало підсвідоме бажання доторкнутися до матеріального попелища зі свого дитинства… А потім, так раптово я закляк. Все у моїй свідомості перевернулося за одну мить, і я гірко застогнав. Прикривши очі переді мною постало все моє життя. Ось мати, ось я, ось моя перша подруга, моя перша любов. Ось мій перший поцілунок і щастя, таке велике щастя від того, що я нібито жити буду вічно, бо люблю і є коханим. В ті часи ще не було ні смерті, ні розпачу, в ті глибокі часи, коли полум’я в моїм домі ще палало в грубі – всі були безсмертні! А потім, потім, коли я загубив ту дівчину, коли вмерла мати – груба мого власного серця згасла. І життя перетворилося на брутальне й безсенсовне…З усіх своїх молодих сил я намагався самотужки віднайти, повернути втрачений сенс, втрачену вічність. Спочатку прийшло до голови, що сенс у друзях, але ті за пару років мене розчарували. Потім гадав, що сенс у великій кількості коханок, але й тут на мене чекала гіркота та розчарування. "Гаразд" – сказав собі. Тоді залишається одне – гроші. І з усієї молодецької сили – почав заробляти ці гроші. Та чим більше їх було, тим швидше я відходив від сенсу. Тобто ілюзія усталеного, гарного життя з’явилася - обросла меблями, квартирою, технікою, машиною – як болотний плющ обвиває дерево, як грибок з’їдає нутрощі стовбура – тихо, непомітно, потайки – сантиметр за сантиметром, так примара сенсу з’їдала мою людяність. І перетворився я, сам того не помічаючи в соляний стовп. Опритомнівши я зрозумів, що сталося: усі ці роки поспіль, душа моя нагадувала цю замуровану грубу. Пуста темна, холодна, переповнена самотністю і безвихідністю. Як би не Бог, людоньки! Якби не Бог виколупував постійно ці цегли страху і гріха – на що б ми здатні були з вами?! І хто б розпалив у нас свій вогонь…
Та раптом мої пальці натрапили на якийсь предмет. Далі, шановні – увага! Звісно ви розумієте, що там, за класичним сценарієм має знаходитись якийсь прихований люблячою матусею чи бабусею скарб. І ви не помилилися, все примітивно просто. От скажи мені, добродію, що власне ти хотів би там знайти? Облігації, золото, скелет вкінці кінців? Уяви собі, що це щось в твоїх руках.
Я тримав у руках приховану матусею мою ж мрію з далекої юності про щастя. І зараз, з висоти прожитих літ, коли цій мрії не вдалося здійснитися, переживши розпач, розчарування від її нездійсненності, але відчувши смак рідної української мови, я зрозумів, що насправді добре моя матуся зробила – не дозволивши їй здійснитися. Бо був цей предмет – конвертом із далекої Радянської Тюмені, з запрошенням приїхати на заробітки з видобутку того ж газу. Якби так насправді сталося, то я ніколи б не засмакував цього життя по-українськи. Жив би й помер "хахлом"… І без Бога.