Бути з людиною, дорожити, любити, захоплюватися – та у той же самий момент – бути готовою відпустити її, коли вона вважатиме за потрібне піти. Далі без тебе. Свобода волі.
Складно? Мабуть. У цьому світі нічого не може належати тобі і в одночас – все твоє.
* * *
З наших світів зникла спонтанність, з наших почуттів зникла спонтанність, лишився бартер – та навіть у ньому ти не можеш бути впевнений.
Тож звикати, просто звикати дарувати, знаючи, що не буде нічого, знаючи, що це зараз норма життя – брати і просити ще, просити і брати, споживати, споживати і споживати...
* * *
Як це – перестати ховатися одне від одного? Як це – перестати ховатися від самих себе?
Найдієвіший спосіб — казати правду. Всім. Завжди.
Правду - собі про себе. Правду - собі про інших. Правду - про себе іншому. Правду іншим про них самих.
* * *
Ми стаємо все пасивнішими, ти помітила? Ми чекаємо, бо „тому, хто чекає, дістається найкраще” – дурна фраза і вже зовсім не з класиків, та чомсь вона стала майже гаслом, гаслом наших днів.
Ми не прагнемо стати найкращими для когось, виконувати чиїсь мрії, створювати казки – як Грей колись створював для Ассоль, – ми бажаємо лиш прийняти найкраще, бажаємо виконання наших мрій, створення казок для нас самих і лиш для нас. Та це – лиш одна з граней насолоди, прекрасна, але далеко не така сліпуча, як щастя творити казку для іншого.
* * *
Уся проблема в тому, що ми не знаємо, коли все закінчиться. Ми не знаємо заздалегіть. Не прокидаємося із дурним передчуттям. Все як і завжди. Як вчора і позавчора.
Коли все було добре.
Та крапка може бути поставлена у будь який момент.