Тобі
О. Лобинцев
Переклад з російської – Владислав Лоза
http://www.proza.ru/avtor/nobookfinger
Час застигнув. Він неначе хотів дати людям шанс. Ні, не виправити скоєне. А осягнути свої наміри й діяння… Шанс розкаятися й почати все заново. Та вже в іншій ролі… Небо розрізала череда сірих точок. Вони опускались додолу з гудінням, що наростало. Момент доторку. Спалах, яскраво-жовтогарячий буран вогню. І пекельний гуркіт…
Тобі прокинувся завидна. Чи було тому причиною незвичайне сновидіння, чи просто він добряче виспався? Він злагодив ліжечко, надягнув шорти й пішов до кухні. Дошкандибав до газової плити, поставив кавника й натиснув на кнопку “вогонь”. Нічого не відбулося взагалі. Тим не менш Тобі, насвистуючи під носа пісеньку, відправився у душову кімнату. Привівши себе до ладу, помившись та обмотавши голову рушником, він повернувся до кухні. Кавник так само стояв на плиті. Його навіть не заповняв підбадьорюючий напій. Втім, якщо взяти до уваги, який був той кавник та те, на що його поставили… Тобі дістав зо серванту улюблену рожеву чашечку й поставив її на стіл.
- Ба, як гаряче, - пробурчав Тобі, знімаючи кавника з плити й несучи його до столу.
Він налив невидимого напою. Наблизивши впритул обличчя до чашки, втягнув пар ніздрями.
- Ах, який чудовий аромат! – радісно скрикнув Тобі.
В цю мить почулася трель дверного дзвінка.
Запихкавши, Тобі зашкандибав до вхідної двері. Минув кухню, вийшов у коридор. Маленькі дверці, прикрашені бантиками й розмальовані фломастерами, відчинилися.
На ганку стояла Кіті. Сьогодні на ній було блакитне платтячко з рюшами й синіми стрічками. Фіолетові паперові квіти були заплетені у її розкішні жовті кучері.
- А я щойно каву зробив! – похвалився Тобі. – Гайда пити!
Кіті, з одвічною солодкавою посмішкою на обличчі, пройшла до передпокою.
- Знову уявний? – мляво спитала вона.
- Я увесь ранок над ним чарував! – невдоволено запихкав хазяїн дому. – Як тобі не соромно!
Кіті продріботіла на кухню, підійшла до газової плити та оглянула кавник з недовірою.
- Ну, так воно й є, - з нудьгою в голосі процідила вона, - дурнуваті звички.
Тобі ображено засопів.
- Та що з тобою сьогодні? – обурився він. – Ми кожен ранок п`ємо чай чи каву, і раніше тебе не бентежили ні іграшкова газова плитка, ні ефемерні напої!
- Набридло мені це все, ведмідь, - сумно сказала гостя, - всі ці пережитки…
- Так вже ми влаштовані, - філософічно помітив Тобі.
- А ти знаєш, що ми собою являємо? – уїдливо спитала Кіті. – Що усередині нас та як ми функціонуємо?
Тобі зняв з голови рушника й жбурнув його на підлогу.
- Ви, ляльки, після Яси зовсім подуріли, - пробурчав собі під носа Тобі, - Жодний з тедіберів навіть не подумає катувати себе подібними запитаннями.
- Це тому, - заперечила гостя, - що у ваших головах одна тирса…
Тобі підніс іграшкову лапку до своєї плюшевої голови й почухав потилицю.
- Усередині ми такі ж, якими були раніше, коли нас створили люди, - відповів Тобі. – Як з цим функціонуємо – не знаю. Та у пластмасових роботів є теорія, - трохи помовчавши, сказав він, - що ми – душі загиблих людей.
- Тоді чому ми поводимо себе не як дорослі, а як діти? – заперечила лялька. – Ніби самі з собою граємо. Загинули-бо люди різного віку…
- Не знаю, - повів плечима Тобі, - можливо, ми просто еволюціонуємо, й у нашого виду нині ясельний період. Люди теж не відразу навчилися атом розщепляти, - додав плюшевий ведмідь, - та й ти сама все бачила на записах…
- Якась маячня це все, - відмахнулася Кіті. - Сталась ядерна війна, катастрофа планетарного масштабу, радіаційне зараження Землі, - промовила лялька, - та, всупереч усім прогнозам, світом не оволоділи мутанти, не виникли надмашини, а з`явилися ми… Ожилі іграшки. Як таке обґрунтує твоя теорія?
- Ну, - засміявся Тобі, - як я й сказав до цього, теорія не моя. А пояснити це можна, - ведмідь трохи призадумався, - жахливим викидом псійонічної енергії. Загинуло ціле людство! А з ним – майже всі види живих організмів. Це шок планетарного масштабу!
Лялька зашарілася на місці.
- Все одно, теорія надто хитка, - безтурботно мовила вона.
- Ну, яка є, - відповів Тобі.
Ведмідь поліз до серванту й дістав пару тарілочок і ложок.
- Торта їсти будемо, - відрізав він та заходився возитися зі своєю іграшковою плиткою.
- А взагалі, я радий, - не обертаючись, кинув він.
- Чому? – спитала лялька, з голівки якої вже майже вилетів зміст попередньої розмови.
- Що так сталося, - відповів Тобі, - що є ми, а не вони.
- Люди? – вточнила Кіті.
- Так, - хитнув головою тедібер, - у їх світу не було майбуття, а ось в нашого є…
- Як на мене, і в нас вистачає проблем, - заперечила гостя, - а основна – продовження роду. Були б ми з матеріалу, здатного витримати вічність – справа інша. Та на жаль…
- Не все так погано, - реготнув ведмідь, - чув від Снупі, що солдатики армії Залізного Кулака якось наловчилися створювати поповнення своїм рядам. Ти ж знаєш, як ці солдафони обожнюють війноньку й знищення собі подібних…
- Нісенітниця, - відмахнулася Кіті, - Снупі той ще фантазер…
- Може й нісенітниця, - спокійно відповіло ведмежа, - та саме в тому місці, де базується ставка Залізного Кулака, запрацювала іграшкова фабрика…
Плюшевий ведмідь та іграшкова лялька ще довго бесідували, їли уявний торт і пили ефемерний чай. Сонце повільно скочувалося на схід, ковзаючи кривавими променями по зруйнованих містах, і пестило обвуглені кістки минулих хазяїв планети…