Ранок. Трохи морозний, трохи туманний і трохи пустий. Звичайна алея. Трохи покинута. Трохи страшна. Трохи манлива. Я, як завжди, йду по тротуару, звикнувши до цього пейзажу, до цих старих лав, до високих дерев… Але сьогодні щось приваблює мій погляд. Це «щось» лежить на лаві, останній в алеї...
Я, сама не знаючи, чому, підхожу до лави і беру це «щось» до рук... Розумію, що це чийсь щоденник. Великий, розміром з книгу, блокнот у шкіряній палітурці. Шкіра порізана ножем, від чого щоденник виглядає дуже моторошно. Я сідаю на лаву й відкриваю його. Справа не в тому, що я занадто цікавлюсь чужим життям, не в тому, що мене так хвилюють чужі проблеми, не в тому, що мені хочеться підглядати...
Просто ранок. Просто безлюдно. Просто нікуди поспішати... Просто душать сльози. Спочатку намагаєшся стримувати їх, а потім… Потім просто рюмсаєш, незважаючи ні на що. Знову подув вітерець. Він став ще холоднішим і пробирає до самих кісток. Від цього почуваєш себе більш спокійною, але перестаєш почувати пальці на ногах, губи трохи посиніли. Сльози потихеньку висихають. І в голову лізе тільки одне: «Розслабся…».
Я з майже байдуже розглядаю почерк людини, чий щоденник випадково потрапив у мої руки... Чіткі літери, ніяких заокруглень, хитрувань, малюночків на полях. Жодного виправлення не видно, та й помилок, утім, теж. Я починаю гортати його. Одна, друга, третя дата... Зовсім нецікаво... А може, варто вчитатися? І я вдивляюсь у чужі букви, слова, думки, намагаючись розгледіти чиюсь далеку, невідому мені душу...
Щоденники – таємничі провідники у світ спогадів , що зберігають чужі секрети... Їх долає вічність, додаючи все нові – яскраві або похмурі – рядки на їх гладкі поверхні... Скільки разів поривалася писати щоденник сама! Та не хотіла б, щоб отак хтось порпався в ньому. Краще в Інтернеті. – Такий собі всесвітній щоденник…
Ну то відкривати чи ні? Усі ж знають, що некрасиво читати чужі думки, але інтерес перемагає, і я відкриваю щоденник. Відразу кидається в очі перша сторінка. Гарний малюнок і дуже дивний підпис.
Я ВТРАТИЛА СЕБЕ СЕРЕД ДУМОК І СПОГАДІВ.
ЗАЛИШИЛОСЯ ТІЛЬКИ БАЖАННЯ ВМЕРТИ.
… Значить, я не одна з таким болем у серці. Де ти, моя невідома подруго?..
День перший
Мрія – це найцінніше, що є у людини. Якщо у людини відібрати мрію, то вона загубиться серед інших. А значить, утратить саме життя. Коли мрія згорає, на її місці утворюються багаторічні язви розчарування. Дуже часто народжуються мрії, які так само недосяжні, як горизонт. Мрії людей ніколи не щезнуть. Мої мрії помруть, але зцілиться дух. Я збережу його. Це все, що залишається робити, щоб урятуватися. Іншого способу немає.
День другий
Навіщо, чому, для чого ми живемо? Щоб потім умерти? .... А навіщо вмирати? Щоб було для чого жити? І що ж тепер? Жити, щоб умерти, а вмерти, щоб дати жити іншим? Хто створив цю дивну політику? Чому в мене не запитали, чи хочу я цього? Чи хочу я жити, знаючи, що помру , щоб потім дізнатися, для чого жила? Здається, я сама заплуталася у своїх же думках.
Дивні утопії, дивні думки, взагалі-то їх не записують на папері…
День третій
Я боюся стати схожою на інших.
Звісно, люди егоїсти, тому що вони – тільки обличчя; як же бути самим собою, не маючи чіткого усвідомлення своєї особистості? Ми – егоїсти, і тому прагнемо незалежності, добробуту, визнання наших прав, тому жадаємо любові, шукаємо діяльності і не можемо відмовляти без явного протиріччя в тих же правах іншим. Але нас завжди підміняють іншими. Мене це дратує.
День четвертий
Чую ніжну мелодію… Як пасують до неї слова: «Душа плакала... І невагомі прозорі сльози розливалися по її нескінченному світу і блищали в очах далекою іскрою, потопаючи в її безодні...
Душа плакала... І сльози перебирали тонкі струнки, народжуючи незрозумілу музику, яку ніхто не чув...
Душа плакала... І сльози, обпікаючими крижаними краплями, стікали з кінчиків пальців, розчиняючи срібні нитки дощу і кинутої ніжності...
Душа плакала... І тільки дощ відчував її їсльози і приховував від усіх, перетворюючи на краплі... І ніхто не припускав, що деякі з крапель можуть обпекти...»
А небо не плаче дощами – воно вмиває брудну землю. Дощ допоможе нам пережити те, чого врятувати ми не змогли.
Ми вчимося робити правильний вибір, набуваючи досвіду, здійснюючи неправильний вибір. Думки закінчилися.
День п’ятий
Є люди, які насолоджуються самотністю. Але немає жодної людини, котра її б витримала. Тобі ніхто не дзвонить, бо більше нема куди. Найближчий Інтернет-клуб знаходиться кілометри за два пішки. Ти по-справжньому вільна від людей. Сонце давно зайшло за обрій, і на місто опустилася ніч. Сьогодні дивовижно красива ніч. Твою перша ніч, яку ти провела сама. Ти відчуваєш, що сьогодні одна твоя мрія здійснилася. Раптово помічаєш, що у тебе дзвонить телефон. Як це могло статися? «Океани» грають «Відпусти». Ти береш телефон у руки і бачиш: це він. З цією людиною ви і не друзі, і не близькі після всього того, що між вами було. Лише робите вигляд, що ви просто однокласники, обмежуючись лише банальним «Привіт!».
Самотність – справжня самотність, без всяких ілюзій – наступає перед божевілллям або самогубством.
День шостий
Немає кращих ліків від болю, ніж сон.
Відпустіть мене до мого сну. Відпустіть мене додому. Сни дуже часто відроджують болюче минуле і повертають нас туди. Куди дітися від снів і привидів минулого, які приходять до тебе непроханими гостями? Але дуже люблю сни. Це єдине, що в мене залишилося. У снах я можу по-справжньому бути самотньою. Смерть забирає у нас усе, а сон залишає нам серця стук. Єдине місце, де ми можемо спостерігати за власним божевіллям – це сон. Життя і смерть – крайнощі. Чому б не існувати між ними? Уві сні.
День сьомий
Іду вулицею. Усю силу вкладаю в той чіткий, розмірений крок. Ніби в такт ході у скронях лунає:
«Іноді краще залишити все як є. Крокуючи в безликій самотності серед порожніх вулиць – світ за очі, – заздрити вільному вітру, самотнім зіркам, мудрому сонцю і німому місяцю.
…І, якби ми навчилися жити одним справжнім, то не ховалися б у собі. Може, тому й існує порожнеча, щоб людина змогла навчитися усвідомлювати і посміхатися щастю.
…Наша самотність не в тому, що загубилося в порожнечі наших сердець, а в тому, що виходить з нього.
…Ви коли-небудь зрозумієте, що самий темний час вашого життя настає перед самим прекрасним світанком.
…І нехай люди приходять у ваше життя в пошуках чогось нового , але йдуть, залишаючись такими ж, як були. Вони зрозуміють, що старе минуле краще за сьогодення.
…ваше багатство народжує порожнеча вашого серця. Його треба знайти, бо тільки там, там усе, що ви знайдете і відчуєте на шляху до нього, знайде свій сенс. Саме там, де пустка ховає ваше серце, душа, душа вірна законам життя, заховано твій скарб … вашу любов».
Знов про любов… Не розумію Паоло Коельо…Спотворив «любов’ю» все, що було до цього…
День восьмий
У смерті завжди є якась причина, щоб зайти до нас. Перед смертю люди згадують своє минуле, нібито шукаючи доказів того, що вони жили. Сильні любов і слава смертних днів. І краса сильна. Але смерть сильніша. Життя – це війна, війна всередині тебе. А смерть – це перемога у війні над собою. Смерть – це стріла, пущена в тебе, а життя – то мить, за яку вона до тебе долітає. Життя повне ризику. Смерть набагато легша. Якщо я приречена, то приречена не тільки на Смерть, але й на протистояння самій смерті. Смерть – настільки природний стан людини. Ми боїмося. Але кожен день робимо крок в її обійми. Мені здається, смерть найсамотніша істота у Всесвіті.
День дев’ятий
У житті бувають такі хвилини, коли сльози туманять очі, але в тисячу раз важче буває, коли плаче душа, але сухі очі… Коли в душу вселяється холод – будь-який подих вітру посилює його. Як складно залишатися людиною, коли люди навколо всього лише ляльки, які використовують тебе для свого задоволення. Дивишся деяким людям в очі і бачиш тільки колір, а деяким дивишся – і бачиш душу. «Щастя» – це просто порожнє слово… слово, якого немає.
День десятий
Тільки завдяки болю, я все ще здатна відчувати. Біль від утрати. Вона роздирає твою душу, перетворюючи внутрішній світ в кровоточиву рану. Вона перевертає і викручує твої органи, змушуючи ридати. Вона впивається твоїми стражданнями. Але потім ти дивишся навколо. На людей, які теж, мабуть, страждають від такого самого білю. І тобі стає легше. Це трохи вгамовує біль, і ти знову можеш дихати. І так день за днем, поки не звикнеш до цього болю, до цього світу.
Ми не відчуваємо болю. Просто стаємо безжалісними і порожніми. Ми не народжуємося такими. Нас такими роблять. Робить життя і ті, хто поруч. «Основний суперник – не біль, а страх болю. Переможи його. Переможи всіх. Біль пройде. Гордість залишиться», – говорить невідомий з Інтернету.
День одинадцятий
«Люди люблять висміювати те, чого не розуміють». С.Моем.
Цей світ, такий, який він є, – нестерпний.
Я більше не спілкуюсь з моїми однокласниками. Вони тільки й роблять, що сміються з мене. Кажуть, що я дуже дивна. А почалося все з того, що я сказала, що люблю читати. Більше такого я не робила.
Коли я пішла, вони ще довго стояли і дивилися мені услід. Дивилися і не розуміли. Чому я – та, яка ніколи не дозволяла себе ображати, завжди мала відповідь на всі питання і образи, – просто встала і пішла? Чому?
– Я не дозволила собі повернутися в той смітник, де мене ніхто не розумів, ніхто не любив…
День дванадцятий
Підійшла до стіни «ВКонтакте». Стою, читаю:
Найбільша перешкода – Страх.
Найбільша помилка – Впасти Духом.
Найпідступніше почуття – Заздрість.
Найкрасивіший вчинок – Пробачити.
Найкращий захист – Посмішка.
Наймогутніша сила – Віра.
Найкраща підтримка – Надія.
Найкращий й подарунок – Любов…
Дописую:
Найбільша помилка – Довіритись…
День тринадцятий
Навіщо я роблю людям боляче? – Тепер моя черга!
Якщо чесно, то я просто втомилася…
Втомилася знаходити людей і втрачати… Звикати до них і спостерігати за тим, як вони зникають з мого життя.
Втомилася довіряти, а потім розчаровуватися…
Втомилася говорити правду, коли її не чують…
Я заплуталась, коли її треба говорити, а коли краще промовчати…
Втомилася ображати коханих людей, зриватися по дрібницях…
Втомилася починати все спочатку…
Втомилася від фрази: «Усе буде добре!», коли нічого не змінюється.
Втомилася старатися – люди не цінять гарне ставлення
У такі моменти хочеться просто зникнути…
День чотирнадцятий
Усе ж наш найбільший недолік, – що ми відмовчуємося, не зізнаємося в тому, що дійсно у нас на душі. Ходимо, говоримо не те, що є насправді, робимо те, чого просить мозок, але ніяк не серце і не душа, бо боїмося бути незрозумілими. Боїмося, що це односторонньо і потрібно тільки нам… Гордість? Самолюбство? Скоріше, страх.
Іноді приходить усвідомлення того, що ми самі собі набридли цією брехнею, втомлюємося від ваги того вантажу, що їсть тебе зсередини. Що важливіше? Залишитися наодинці зі своїм страхом, або бути у згоді зі своїм серцем?…
День п’ятнадцятий
«Ніколи не повертайтеся у своє минуле. Воно вбиває твоє теперішнє. Спогади безглузді, вони лише забирають твій дорогоцінний час. Історії не повторюються, люди не змінюються. Ніколи нікого не чекай, не стій на місці. Кому треба – доженуть. Не озирайся. Всі надії і мрії – лише ілюзії, не давай їм заволодіти тобою. Пам’ятай! Ніколи і ні за яких обставин не опускай руки, йди прямо, не звертай. Тільки так можна домогтися, чого бажаєш. І завжди кохай, без кохання не можна жити, але кохай це, сьогоднішнє, минулого не повернути, а майбутнє може й не початися» (невідомий в Інтернеті). Чомусь сьогодні слово «любов» не викликає мого гніву – скоріше, печаль… чи, може, надію?.. Майбутню таку, світлу і тиху надію?..
День шістнадцятий
Щастя – це усвідомлення того, що є таке місце, де тебе чекають… Чекають з любов’ю, теплом, сумом. Без будь-яких умов.
Чекають на секунду. Чекають на хвилину. Чекають на тиждень… Чекають на все життя…
День сімнадцятий
Дощ – початок спогадів.
Я знаю, що від деяких спогадів хочеться скоріше вивільнитися. Забути їх, як страшний сон. Але в кожного є такі рани, які ще довго будуть кровоточити, ночами будити. І не треба шукати знеболювальне. Варто лише набратися терпіння і чекати, коли час підбере тобі ліки.
Для кожного вони різні.
Для когось – нове кохання,
для когось – море,
для мене – книги.
День вісімнадцятий
Погано – це коли хочеться плакати, але ти не можеш. Бо сильна. Погано – це коли сумуєш, але не можна показувати почуття. Погано – це коли хочеш подзвонити, але боїшся, що ти нікому не потрібна. Погано – це коли хочеш сказати, що кохаєш, але не можеш. І не тому що не взаємно. Тому що ти думаєш, що тобі це не потрібно.
Погано тобі. Погано серцю. Ком у горлі. Але ти не плачеш. Ти стримуєш себе. Стримуєш із останніх сил. Якщо не розповідати кому-небудь про свої почуття, вони накопичаться. Затвердіють. Ти перестанеш відчувати. Погано – це погано.
День дев’ятнадцятий
Упродовж життя нас оточують близькі нам люди, нібито ліхтарі уночі… Вони допомагають нам не збитися з дороги. І коли хто-небудь з них іде, він гасить за собою свій ліхтарик. І тобі стає складніше йти далі, світ здається темним, похмурим. Бережіть своїх близьких і рідних.
Вони все, що у вас є.
День двадцятий
Вільна від усього, що є в цьому світі! Ти залишилася наодинці зі своїми думками, із самою собою. Боже мій, як же це гарно! Відчувати смак справжньої свободи, свободи від усього цього бруду, який огортав тебе. Він проник до тебе практично в серце і душу, але ти вчасно зупинилася і просто пішла.
Перші години після цього ти почувала себе останньою сукою. Але потім зрозуміла, що це не так. Ти не винна. Винні ті люди, які зробили з тебе цю суку.
Розмірковуючи, ішла містом, де було так тихо і затишно, де ніхто не бачив і не чув, де була вільною хоча б декілька годин…
День двадцять перший
– Ходімо зі мною до театру. Ти пошкодуєш, але тобі сподобається.
– Ні. Нікуди я не піду. Сюжет і так мені зрозумілий. Знову буде помирати слабка людина. Стільки разів уже дивились. Нецікаво.
– Ні. Сьогодні буде все по-іншому. Сьогодні буде помирати сильна людина.
– Сильна людина, кажеш? Наскільки сильна?
– Сильніша за біль. Але сьогодні вона вмре.
– Ну що ж… Тоді поїдемо… Допоможемо їй.
День двадцять другий
Дуже хочеться сісти і просто поговорити з ким-небудь «по душам». Говорити всю ніч безперервно, дивитися разом на нічне небо, обговорювати щось дуже люто, мовчати. Мовчати, а потім піти з думкою, що це була найкраща розмова у твоєму житті.
День двадцять третій
Хочу просто друга – хлопця. Розмовляти з ним ночами, дзвонити о четвертій ранку – він буде злитися, але все одно нічого не скаже. Ось ти сидиш вдома, дзвінок у двері – і він стоїть зі смішною посмішкою, хапає за руку і тягне до центру.
Просто друг. Кричати один на одного до втрати пульсу, подзвонити йому, розплакатися, сказати, як потрібен…
Просто друг. Сперечатися про несказанне, про неймовірне, цілувати в щічку на прощання, обговорювати його нову дівчину або мого нового хлопця. Зривати йому побачення. Ні, не зі зла, а так, через свої принципи. Щоб він завжди розумів і вибачав. Щоб він приходив голодний, ранком, з’їдав усе в холодильнику, а я з посмішкою пила каву і вірила, що він друг.
Просто друг… Сумувати, коли він кудись їде. При зустрічі робити ображений вигляд і говорити, що образилась на нього, тому що він не дзвонив. Переказувати останні новини про те, що придумав мій хлопець, писати повідомлення у будь-який час доби. Я буду допомагати йому з подарунками для коханої, любити його парфум і дарувати такий же своєму хлопцю. Зіграти роль його коханої. І ввечері, коли він буде йти, тихенько зачиняючи двері, я буду посміхатися і вірити, що він друг. Просто друг. Просто друг?.. Дякую, що такий є… Хоча б у моїх мріях…
День двадцять четвертий
Ми обидва загубились у своїх думках, і прірва між нами була нездоланна.
Стоїш на дні її й розумієш – занадто пізно. Деякі з нас вірять, що можуть щось змінити, але потім ми прокидаємося і розуміємо, що нічого не вийшло. Найбільша ілюзія в цьому світі – це ілюзія роз’єднаності. Усі серця розбиваються. Ви знаєте, що у світі найжахливіше? Зізнаюсь вам по секрету: те, що в кінці кінців до всього звикаєш.
День двадцять п’ятий
Я боюся жити в суспільстві, де всі люди перетворюються на невиконані обіцянки.
Так, я боюся. Мені страшно. Люди багато говорять, обіцяють, але не думають. Вони не думають, коли брешуть, коли освідчуються в коханні або просять вибачення. Це страшно. А уявляєте собі, якби люди на якусь мить стали своїми невиконаними обіцянками, зізнаннями і клятвами. На це було б цікаво подивитися. Відразу можна було б пізнати людську душу. Побачити її наскрізь і зрозуміти, яка вона є. Дізнатися про її колір. Мені цікаво, якого кольору моя душа. Я заплющую очі і уявляю.
Моя душа, мабуть, тілесного кольору з різнобарвними прожилками. Там зелені, фіолетові, жовтогарячі, сині, червоні. Що ж означають ці прожилки? Мабуть, зелені – це мої чесні, порядні вчинки. Вчинки по совісті, скажімо так. Сині – це вчинки не зовсім гарні, але й не погані. Просто це вчинки, які не подобаються мені або оточуючим. Жовтогарячі – це колір осені, моєї улюбленої пори року. Їх багато, але менше, ніж зелених. До того ж, це мої улюблені кольори. Значить осінь – це постійний стан моєї душі.
Але є й червоні. Червоні – це кохання. Як банально це б не звучало. Кохання взаємне і не взаємне. А ось із фіолетовим кольором – проблема. Я не уявляю собі, що це. Може, це угоди з совістю, може, темні моменти мого життя... – Не знаю.
Не знаю, навіщо я це писала, бо я так не пізнала своєї душі. Ні її кольору, ні стану, ні вигляду, ні навіть якогось образу. Це прикро, але зайвий раз доводить корисність фантазування.
День двадцять шостий
Мені подобається ніч. Прикольно гуляти вночі. Ідеш, а на вулиці – ні душі. І на мить здається, що залишилася одна в цьому світі. Незабутнє і прекрасне почуття. За одну ніч не можна змінити своє життя. Але за одну ніч можна змінити думки, які назавжди змінять твоє життя. Усі нічні думки чомусь здаються дурнуватими зранку. Чому так? Безсоння – це знущання ночі над людиною. На добраніч, ноче!
День двадцять восьмий
І знову на стіні «ВКонтакте» бачу свій портрет. Це про мене написано так влучно, чи так багато схожих людей, які чомусь іще не зустрілися мені в житті?
Я добра? – Ні, просто хочу зробити близьких щасливішими…
Весела? – ні, я просто вмію приховувати те, що дійсно на душі…
Відкрита? – але ви просто не знаєте про мене і половині мого життя…
Мінлива? – це не я, це моє життя змінює свій настрій…
Дурна? – ні, я просто наївна…
Сумна? – ні, я просто не можу завжди бути веселою.
Засмучена? – ні, я просто втомилася від життя…
Мила? – ні, я створюю ілюзію…
Довірлива? – ні, я просто роблю вигляд, що вірю…
Дивна? – ні, я просто не така, як ви…
Але де ви, схожі на мене дівчата? Заходьте на мою сторінку, читайте мій щоденник, шукайте мене, мої веселі, відкриті, сумні, довірливі, дивні подруги…
День двадцять дев’ятий
Я здаю кімнату в собі. Здаю не так давно, бо там звільнилося місце. Ні, серце ще є, воно стукає і рахує однакові, схожі самотністю хвилини. Щастя? – воно маленьке, непомітне, забилося в куточок і сидить тихо-тихо. Надії? – де їх шукати? Вони такі швидкі гості. – тільки-но були тут і вже немає. Душа? – душа спить. Не треба будити. Не час. Бо смерть її буде довгою й болісною.
Так який же куточок звільнився? – кімната мрії. Мрія тільки що покинула мене…
Записів у Щоденнику більше немає…
Я підняла голову і простягла руки до темного нічного неба, на якому з’явилося вже дві-три зірки. Знову дме вітер. Він став ще холоднішим і пробирає до самих кісток.
Місто як на долоні. Зверху люди здаються такими маленькими і беззахисними. Хоча, чому це тільки здається? Де я?
Обертаюсь, і бачу дівчину, що стоїть на даху дев’ятиповерхівки. Дівчина стоїть біля карнизу. Гукаю її, але вона не чує. Навушники відгородили її від цього світу. Я підходжу до неї і повертаю до себе.
– Що ти робиш?
– Намагаюся зрозуміти. І, здається, вже зрозуміла. – говорю їй я.
Дівчина заливається дзвінким сміхом і бере мене за руку.
– Знаєш, – сказала вона несподівано тихим голосом, – мені здається, я встигла. – О, знайома річ. – вказала очима на щоденник. – Ти взагалі впевнена, що це не твій щоденник? – продовжила вона з лукавою посмішкою, подаючи мені руку й відтісняючи з карнизу на дах …