Стривожено шурхотів своїми гострими листками очерет, хилився в різні сторони, то до одного берегу, то до іншого. Верба скорботно мочила в швидкій течії свої обідрані дітлахами коси.
На цьому місці зазвичай було гамірно, так що аж баба Химка прибігала та кричала, щоб не пищали тут, як оглашенні. Бабу Химку ніхто не боявся, бо їй вже років з вісімдесят - не наздожене!
А діти чіплялись за міцні вербині коси і стрибали в швидку течію річки. Річка була спокійна, але місцями показувала свій гонор. Тут русло так заросло очеретами, що річка висловлювала протест, показувала на малому відрізку, що течія її може бути швидка і навіть, якщо захоче , то проложить нове русло, обабіч набридливих очеретів. Протест був коротким, але виразним і поміченим дітлахами, очеретами, бабою Химкою, вербами і ловцями раків.
Діти влаштували тут водний атракціон, очерети не заростали на цій ділянці, баба Химка прибігала сюди ганяти малолітніх вуркаганів, верби потерпали від безжальної дитячої експлуатації та від течії, що вимивала їх коріння, а ще від раків, що вирили нори в коріннях верб, ну зрозуміло - їх тут легко знаходили любителі пива з раками. Отакий ланцюжок.
Але зараз тут не було гамірно, тихо підкралось сільське надвечір’я, коли треба підготуватись до ночі, дітлахи розбіглись. Там, де пінилась вода від пустотливих стрибунів, тепер здіймався яскраво рожевий міхур синтетичної китайської тканини. Здавалось хтось кинув тут одежину, а вона зачепилась за коріння верби і надулась від швидкого руху води. Та я знала, що той ядучо-рожевий міхур, то моя нічна сорочка, а в сорочці я. Я втопилася рано вранці, ще до схід сонця.
Неймовірно, але я бачу себе зі сторони і розумію, що тіло ще можна витягнути і мені ще можливо повернутись в тіло. Але на березі порожньо, навіть баба Химка не бовваніє на межі, бо пішла зганяти гусей чи вчиняти свій смачний хліб. Піднімаюсь по крутому берегу, намагаючись не наступати на мокрі сліди дітлахів. Аж потім розумію, що лечу і тому не відчуваю мокрої глевкої землі крутого правого берега, теплого м’якого споришу на стежці понад річкою, шершавого каміння, яким викладені східці на стежці, що спочатку спускалася до яру, а потім піднімалася із нього. Біжу-лечу. Тітка Марія порається побіля городу. Скотила та розколола гарбузи. А зараз порсається в їх жовтавому жабуринні, вибирає насіння на просушку, а все інше корові та свиням на корм. Махаю руками, кричу, але завжди уважна до мене тітка не звертає уваги на повітря, що її оточує, вона їм дихає, ворушить губами - може щось співає,може молиться, а мене не бачить…
Я в розпачі. Душа в розпачі. Що ж я наробила? Нащо я вранці втопила своє тіло? Аж тепер я бачу, що треба мені жити, але як зарадити, щоб тіло оживити.
Перелітаю з городу на город , бо на нашій вулиці всі городи виходять до річки, та скрізь порожньо, мчу до вулиці. Ніби весь куток вимер! Разом зі мною. Ані душі! Лише я одна неприкаяна душа. Погляд мій ковзає по лінії горизонту: там нагорі, як і прийнято подалі від води наше старе кладовище, може там душі привітні, які мене побачать, впізнають, допоможуть. Аж хитнулася в бік того благословенного притулку, але ж зараз ще не час. Як усе скінчиться, то піду туди. А зараз знов на берег. Хтось он пливе проти течії, біжу до нього по воді, допливи ж он туди! Та річка проти! Вона посилює течію і хоч людина не здається деякий час, все одно не допливе від верби. Безпомічно перебігаю по хвилькам навколо плавця. Потім трапляється звичайне диво – течія відриває моє тіло від коріння і його швидко несе назустріч плавцеві. Бліде обличчя, довгі чорні коси, яскрава китайська рожева сорочка. Крик жаху! Прокидаюся. Вся площина тіла відчуває ліжко - значить я жива.
Існує таке щасливе плем’я індіанців*, яке не знає сорому і образ, не вміє рахувати, немає назв для кольорів, не робить запасів їжі і вважає,що після сну прокидається зовсім інша людина, ніж та що заснула, тому вони бажають одне одному: «Тільки не думай спати! Це небезпечно!»
*http://i-am-mzungu.livejournal.com/53856.html