Шановний батьку!
Я ж не помилилася, саме так називають президента?... Пише тобі твоя донька. Важко повірити, але цього листа я пишу саме з київського Майдану.
Я приїхала поговорити з тобою. Я вважала, що діти мають право на те, щоб висловлювати свої думки. І чекала від тебе, свого батька, відповіді: теплої, зрозумілої, родинної відповіді.
Відверто кажучи, я ще не можу до кінця повірити, що ти залишив мене так довго очікувати на вулиці… Адже зараз зима… Морозно. Сьогодні навіть пішов рясний сніг. Батьку! Це мій перший сніг у Києві!
Ні, ти тільки не подумай, мене ніхто не ображає. Навпаки, навколо людяність та згуртованість. Я знайшла багато, ні-ні, просто безліч друзів. Велике місто зустріло мене теплом… обігріло… Так, обігріло. Тут скрізь багаття, їжа, гарячі напої, навіть одяг приносять добрі люди. Тому мені тепленько, як в колисці… Як на татових колінах, як у татових обіймах…
Але тебе нема.
Замість тебе прийшли темні люди і почали бити. За що? Ти ще не почув мене. Ні, я відмовляюся вірити, що в родині так можуть вдіяти. То, хтось чужий… Звісно, то не можуть бути люди. То як у дитинстві в страшній казці – прибульці з іншої планети яким не потрібна наша земля, яким не потрібні ми. Але я бачила – у них були очі. Як у тебе, як у мене. Од них я чула мову, - нашу мову. Тож вони народжені на тій самій землі. Вони люди…
Мені страшно, що вони повернуться. А тебе все ще нема.
Я кожен день, та де там, декілька разів на день виходжу до центральної частини Києва, вірніше, до центру нашої країни. Я стою і чекаю на тебе. Вдивляюся у простір і чекаю. З розкритим серцем і чистою душею, я озброєна лише любов’ю до майбутнього, до людей що поряд, до рідної Землі.
Чекаю. Але тебе нема.
Я чекаю, бо хочу сказати тобі свою думку, хочу розказати свої мрії, хочу тебе попросити... Не бійся, моє прохання, то не дорога машина, не норкова шуба, не ювелірні прикраси та грошовий рахунок за кордоном... Ні, мені це не потрібно. Я хочу лише попросити у тебе волю. Волю для себе, для землі. Я лише хочу займатися улюбленою справою – збагачувати свою країну та зрощувати дітей. Я хочу щоб ті занедбані поля – давали нам: тобі, мені, нашим людям – врожай. Я хочу щоб на ланах паслася худоба. Я хочу мати можливість побачити світ… Хочу бачити сама і показати своїй мамі, бабусі.
Ні, я не хочу тікати, кидати країну і жити за кордоном, я не хочу закордонного принца. Ти ж знаєш, я люблю Юрка. Я хочу жити з любов’ю. Народжувати дітей, давати їм освіту, працювати на землі і подорожувати. Ти розумієш мене, бо об їздив багато країн. Багато чого бачив… Поділися… Я така сама як і ти, я хочу мати такі самі враження…
Знаєш, мені іноді здається, що ти закриваєш мені очі. Чому? В чому я винна, чому я не можу побачити море? Водоспади? Тобі буде смішно, але я хочу побачити як ростуть банани і літають яскраві какаду… Невже… Невже я не на одній з тобою планеті, щоб ти це бачив, а я ні…
Не подумай, я не хочу грошей з твоєї кишені, я хочу можливість їх заробляти. Чесно, праведно з любов’ю.
У мене є скарб, справжній родинний скарб – моя Земля. Цей скарб передавався у нашій родині із покоління в покоління. Я залюбки буду доглядати Землю, працювати на ній. Але дозволь мені за свою любов, та за своє стремління - дозволь мені бути вільною, побачити світ, та показати його своїм рідним. Невже мої рідні пенсіонери не такі люди, як пенсіонери з інших країн? Невже вони працювали менше? Невже вони так не любили свій край, що мусять побиратися, та просити у майбутніх поколінь вибачення за свої злидні…
А тебе все ще нема.
Щось я записалася. Але добре зігрілася. Зараз знову вийду на Майдан, до ялинки. Вже темно, падає пухкий сніг. Повітря пронизано таємничістю. Здається що от-от має статися щось неймовірне. Може прийде чарівник, може святий Миколай… А може… батько. Жоден чарівник не замінить батька.
Я буду стояти і чекати на тебе. Трохи змерзну, але чекатиму. Я вірю, що ти побачиш та почуєш мене. Адже ти людина. І тебе також народила жінка. Тому ти маєш серце.
До зустрічі.
Твоя донька Галя.