Найдорожче

Вера Яковлева 2
"Менi тринадцятий минало..." Цi слова Т. Г. Шевченка знає, мабуть, кожен з нас. Так уже скалось, що й мені йшов тоді тринадцятий рік. До школи треба було їхати у сусіднє село ще затемна. Все було добре, та смерть раптово забрала тата. І те, що було навколо прекрасним, вмить спохмурніло, почорніло, заніміло. Гарячі сльози, несамовито розірваний крик, що злетів, так і застиг у моїй свідомості на все життя...
З того часу я, сама не розуміючи, почала писати вірші. Весь біль залишала на папері. І цей біль виявився нескінченним...
Тепер я зовсім зріла людина. Та мій розум знову кличе: "Тату! Тату!"
Я гірко плачу, коли бачу фільми про Велику Вітчизняну війну, бо там був мій батько, якого війна скалічила й не дала йому жити далі.Я плачу, коли діти, вже дорослі, знаходять своїх батьків, радіють, щасливі, а мені вже не дочекатися ні тата, ні мами - найдорожчих в світі людей. Та я й сама вже мама і тричі бабуся.
Тривога в серці. Чи будуть мої онуки так любити своїх батьків, щоб до кінця життя їм вистачило отієї підтримки одним лише словом: "Тату! Мамо!" Не знаю. Я так сподіваюся...