Она нашла его в один из осенних дней, среди пожухлой травы, неподалеку от мусорного бака. Он и не похож-то был на Медвежонка - весь в серых пятнах, с разорванным ухом, глаз не было видно из-за взлохмаченной шерсти, а на месте сердца – зияла дыра.
Девочка взяла его к себе. Искупала в ванной, аккуратно зашила порванное ухо. Причесала шерстку.
- Кто ж тебя так? – спросила она.
Медвежонок исподлобья взглянул на неё и промолчал, но Девочку, это вовсе не задело. Она понимала, что те, кому сделали очень больно, не всегда могут говорить об этом.
Девочка стала угощать его чаем с мёдом. Ей почему-то казалось, что все медведи (даже плюшевые) должны любить мёд. Ведь слово «медведь» явно появилось от слова «мёд».
Но Медвежонок не притронулся к лакомству.
- Не люблю я мёд, - сказал он, - слишком сладко...
- Хорошо, - улыбнулась Девочка.
А сама сняла со своего платьица широкий алый бант, который прежде украшал её наряд на талии, и принялась вырезать что-то. Потом в её руках замелькала иголка с ниткой. Через некоторое время Медвежонок увидел на её ладони атласное алое сердце, оно выглядело объемным и почему-то даже при одном взгляде на него становилось теплее на душе. И вот теперь это сердце поселилось в его груди. Однако, несмотря на все старания Девочки, он так и не мог почувствовать биения своего нового сердца.
- Глупая затея, - сказал он, - лучше б ты оставила меня там, где нашла, не велика беда была.
Девочка внимательно посмотрела на него.
- Почему ты так любишь колоться? Ведь ты – Медвежонок, а не ёжик…
Медвежонок ничего не ответил, но подумал: «А ведь и впрямь – почему?»
Так и остался он у Девочки.
По утрам она заботливо поила его ароматным чаем или кофе, никогда не забывая при этом сказать: «С добрым утром, мой Медвежонок!». Каждый день причесывала ему шерстку, ходила с ним на прогулки, неустанно рассказывая и показывая, что у каждого дерева, камня или цветка есть своя история.
Медвежонку было интересно смотреть на мир её глазами, но он никак не мог понять, как это ей удаётся среди обычных вещей видеть волшебство. Он никогда не говорил ей этого, но для себя решил, что она - Фея, если способна видеть чудеса.
А по вечерам они вместе смотрели в окно на падающие звёзды, загадывая желания. Потом Девочка брала Медвежонка к себе в постель, прижимала к груди и засыпала. Ночью им обоим снились сказочные сны, и иногда они даже встречались во сне.
Часто Медвежонок просыпался на рассвете, гораздо раньше, чем Девочка, смотрел на неё, прислушивался к её сонному дыханию, и несколько раз даже гладил её по тёмным, пахнущим весной, волосам. В такие моменты ему удавалось почувствовать биение своего нового сердца, но потом мысли его уносились куда-то и он больше ничего не чувствовал.
Так прошло полгода.
Весна задерживалась, словно уступая зиме на какое-то время в вечном поединке добра со злом. Медвежонок теперь каждый день говорил Девочке «с добрым утром», иногда называл её – Сердце, вырезал цветы из бумаги и бережно клал их возле её подушки. Пока она спала, любовался ею и представлял, как она проснётся и улыбнётся, увидев их. Но всякий раз он ловил себя на мысли, что цветы неживые (ведь Весна-то задерживается, где их взять-то живых?) и сам он не Настоящий, потому что не чувствует биения своего сердца. Тогда он комкал бумажные цветы и выбрасывал, а когда Девочка просыпалась, притворялся спящим.
И в одно такое утро она проснулась чуть раньше и, услышав звук разрываемой бумаги, вскочила с постели и, вбежав на кухню, застала Медвежонка с обрывками нарисованных цветов в руках. На глазах у Девочки засверкали слезинки, и она кинулась его обнимать, приговаривая: «Глупый ты, глупый, зачем же ты их рвёшь? Я бы так хотела на них посмотреть, ведь ты вложил в них частичку своего сердца…»
От испуга Медвежонок пришел в ярость и закричал: «Ничего в них нет! И сердца у меня никакого нет! Это ты всё придумала! Тоже мне - Фея, думала, если зашила мне в грудь кусок алой тряпки - то я стану Настоящим? Никогда этому не бывать!»
Девочка молча вышла из комнаты, а Медвежонок остался стоять словно прикованным к этому месту, не понимая на кого он злится больше – на себя или на неё? Он будто потерялся в густом тумане, боясь признаться самому себе, что знает, где выход. И вдруг совсем рядом хлопнула дверь. Он тут же помчался на этот звук, обежал все комнаты и увидел, что остался в квартире совершенно один.
Медвежонок кинулся вниз по ступеням. Он бежал что есть мочи, не замечая, что на ветках вишнёвого дерева, растущего возле дома девочки, распустились почки.
А Девочка брела по улице. Глаза её были полны слёз, сердце сжала нестерпимая боль. Она вдруг отчётливо поняла, что невозможно помочь тому, кто не хочет прозреть.
Медвежонок догнал Девочку. Бережно взял её за руки и, глядя в глаза, сказал:
- Прости меня! Прости! Ты – Самая Настоящая Фея! Я всегда это знал, просто мои колючки мешали мне сказать тебе об этом. И ты умеешь творить чудеса, - он, улыбаясь, прижал руку Девочки к своей груди, где взволнованно билось сердце, то самое алое сердце, которое он так долго боялся признать живым...
11.04.2013.-21.11.2013.
Фото отсюда: http://en.www.lensart.ru/picture-pid-26ea4.htm?ps=5
Переклад українською: Сергій Павлюк @ Ольга Самійлів
Дівчинка та Ведмежатко
Вона знайшла його осінньої днини, серед пожухлої трави, неподалік від бака для сміття. Він і на Ведмедика не був схожий - у сірих плямах, з розірваним вухом, вовна скуйовдилась так, що не було видно очей, а на місці серця було вирвано.
Дівчинка взяла його собі. Викупала, акуратно зашила розірване вухо, зачесала.
- Хто ж тебе так? - запитала вона.
Насуплений погляд Дівчинку не образив. Вона мала уявлення, що кому зробили дуже боляче, ті не завжди мають охоту говорити про це.
Дівчинка взялась пригощати його чаєм з медом. Їй чомусь здавалося, що всі ведмеді (навіть плюшеві) обов'язково полюбляють мед. Адже у слові «ведмедик» явно вгадується слово «мед».
Але Ведмедик і не наблизився до ласощів.
- Не люблю я мед, - сказав він, - надто солодко ...
- Добре, - посміхнулася Дівчинка.
І розв’язала свій широкий червоний бант, розташований на пояску сукні, який дуже личив до її вбрання. Потім в її руках замигтіла голка з ниткою. Через деякий час Ведмедик побачив на її долоні атласне яскраво-червоне серце, воно виглядало об'ємним і чомусь навіть при одному погляді на нього ставало тепліше на душі. І ось тепер це серце оселилося в його грудях. Однак, незважаючи на всі старання Дівчатка, він так і не міг відчути биття свого нового серця.
- Дурна затія, - сказав він, - краще б ти залишила мене там, де знайшла, не велика біда була.
Дівчинка уважно подивилася на нього.
- Чому ти так любиш колотися? Адже ти - Ведмедик, а не їжачок ...
Ведмедик нічого не відповів, але подумав: «А й справді - чому?»
Так і залишився він у Дівчатка.
Вранці вона дбайливо поїла його ароматним чаєм або кавою, ніколи не забуваючи при цьому сказати: «З добрим ранком, мій Ведмедик!». Кожен день причісувала йому шерстку, ходила з ним на прогулянки, невпинно розповідаючи і показуючи, що у кожного дерева, каменю або квітки є своя історія.
Ведмежаті було цікаво дивитися на світ її очима, але він ніяк не міг зрозуміти, як це їй вдається серед звичайних речей бачити диво. Він ніколи не говорив їй цього, але для себе вирішив, що вона - Фея, якщо здатна бачити дива.
А вечорами вони разом спостерігали крізь вікно на зорепади, загадуючи бажання. Потім Дівчинка брала Ведмедика до себе в ліжко, притискала до грудей і засинала. Вночі їм обом снилися казкові сни, і іноді вони навіть зустрічалися уві сні.
Час від часу Ведмедик прокидався на світанку, набагато раніше, ніж Дівчинка, дивився на неї, прислухався до її сонного дихання, і кілька разів навіть гладив її по темному волоссю, від якого йшов аромат весни. У такі моменти йому вдавалося відчути биття свого нового серця, але потім думки його неслися кудись, і він більше нічого не відчував.
Так минуло півроку.
Весна затримувалася, немов поступаючись зимі на якийсь час у вічному поєдинку добра зі злом. Ведмедик тепер кожен день говорив Дівчинці «з добрим ранком», іноді називав її - Серденько, вирізав квіти з паперу і дбайливо клав їх біля її подушки. Поки вона спала, милувався нею і уявляв, як вона прокинеться і посміхнеться, побачивши їх. Але всякий раз він ловив себе на думці, що квіти неживі (адже Весна затримується, де ж їх взяти живих?) І сам він не Справжній, бо не відчуває биття свого серця. Тоді він бгав паперові квіти і викидав, а коли Дівчинка прокидалася, прикидався сплячим.
І в один такий ранок вона прокинулася трохи раніше і, почувши звук паперу, який рвуть на шматки, схопилася з ліжка і, прибігла до кухні, застала Ведмедика з обривками намальованих квітів у руках. На очах у Дівчатка заблищали сльозинки, і вона кинулася його обіймати, примовляючи: «Дурний ти, дурний, навіщо ж ти їх рвеш? Я б так хотіла на них подивитися, адже ти вклав у них частинку свого серця ... »
Від переляку Ведмедик розлютився і закричав: «Нічого в них немає! І серця у мене ніякого немає! Це ти все придумала! Теж мені - Фея, думала, якщо зашила мені в груди шматок червоної ганчірки - то я стану Справжнім? Ніколи цьому не бувати!»
Дівчинка мовчки вийшла з кімнати, а Ведмедик залишився стояти немов прикутим до цього місця, не розуміючи на кого він злиться більше - на себе або на неї? Він ніби загубився в густому тумані, бо боявся зізнатися самому собі, що знає, де вихід. І раптом зовсім поруч грюкнули двері. Він тут же помчав на цей звук, оббіг всі кімнати і побачив, що залишився в квартирі один.
Ведмедик кинувся вниз по східцях. Він біг що є сили, не помічаючи, що на гілках вишневого дерева, що росте біля будинку дівчинки, розпустилися бруньки.
А Дівчинка йшла по вулиці. Очі її були сповнені сліз, серце стиснув нестерпний біль. Вона раптом виразно зрозуміла, що неможливо допомогти тому, хто не хоче прозріти.
Ведмедик наздогнав Дівчинку. Дбайливо взяв її за руки і, дивлячись в очі, сказав:
- Прости мене! Вибач! Ти - Справжня Фея! Я завжди це знав, просто мої колючки заважали мені сказати тобі про це. І ти вмієш творити дива, - він, посміхаючись, притиснув руку Дівчатка до своїх грудей, де схвильовано билося серце, те саме яскраво-червоне серце, яке він так довго боявся визнати живим ...
2015