Просто дихаю в шибку. Подумки розмовляю з тобою.
Малюю уявно зустріч з тобою. Потім каву варю неквапно. Запашну. Густу.
Добавляю туди крапельку меду. Дрібку перемеленого кардамону. Кориці.
Крутиться коліщатко долі. Спиці зливаються в срібний диск. У вухах уже не білий шум, а якийсь несусвітний писк, десь майже на межі ультразвуку. Така сенситивність це кара чи нагорода? Питання на яке вже багато літ не знаходжу відповіді.
Тому просто дихаю в щибу. В перервах між ковточками кави. А що потім? Нащо питати? Краще просто гадати на кавовій гущі. Ця система знаків не гірша, ніж рівняння Шредінґера...
На кожне питання є відповідь. Просто пий каву. Просто дихай!