"Я б хотів стати художником, щоб передавати свої емоції за допомогою відтінків кольорів і організувати виставки своїх полотен у найвизначніших галереях світу, але..." "Я б хотіла стати музикантом, оскільки я обожнюю співати, і це мені непогано вдається, але..." "Я б хотів стати журналістом, щоб розказувати людям лише правду про події, які відбуваються в сучасному світі, але..." "Я б хотіла стати лінгвістом, опанувати багато мов і перекласти вірші найвидатніших поетів на рідну мову, але..." "Я б хотів стати дипломатом, щоб допомагати людям уникати міжнаціональних непорозумінь і змінити на краще цей жорстокий світ, але..."
Зруйновані, розчавлені, розбиті, спалені, розіп'яті мрії, немов сполохані птахи, літали з панічним страхом в очах попід високою стелею просторої аудиторії, в якій студенти механічними рухами кулькових ручок, що коливалися в такт розміреній мові лектора, намагалися примусити паростки своїх думок слухняно сидіти на гойдалці нав'язаної їм буденності. Але кожний паросток все одно прагне до сонця, і, незважаючи на те, що він здається кволим і безпорадним, одного дня він усміхнеться світу, пробившись крізь малесеньку шпаринку в асфальті.
І от поступово перед, після, а то й замість занять хтось із студентів почав створювати неймовірної краси графіті у товаристві подібних до себе відчадухів, хтось продовжив писати вірші й обговорювати їх у новому колі однодумців, хтось став душею колись незнайомої компанії зі своїм вмінням вислухати кожного і вчасно підтримати добрим словом, хтось приєднався до ансамблю, що регулярно виступав на усіх місцевих урочистих заходах, хтось занурився у волонтерську діяльність і почав від усього серця дарувати радість нужденним, а хтось поступово захопився самим процесом здобування знань і почав отримувати від нього справжню насолоду...
Усі студенти однаково схилили голови і пишуть конспекти, а їхні такі не схожі одна на одну мрії спокійно сидять у кожного на плечі та чистять золотими щіточками яскравобілі пір'їнки на свої крилах, від старанності висунувши кінчики рожевих язичків. Мрії, навіть знекровлені й покалічені, все одно не втрачають своїх крил і мають достатньо сил, щоб за першої можливості полинути в небесну блакить. І тоді тьмяний погляд господаря неземного крилатого створіння, наповнившись сонячним світлом, знову засяє вогнем, який зігріє душу і подарує тепло усім, хто буде поруч.