Осінь нагло кінчається, не вносячи суттєвих корективів. Ніби загартовує, готує, щоб не так було так раптово боляче.
Подуває холодний вітер. Пробирає наскрізь, але то неважливо, адже ти десь там, за лівим плечем.
Мимоволі оглядаюсь навколо. Листя байдуже лежить на землі, дерева повисихали, а трави наче й не було.
Все втрачає свою актуальність.
Відчувається бутафорія у кожній деталі, кожному сказаному слові, а навіть більше – у погляді.
Жовта кружка, кольору осінньої втоми, повільно холоне в руках.
Холодне небо спускається на землю, обіймаючи сталевою порожнечею.
Оглядаюсь.
Твоя присутність виявляється ілюзорною.
Відстань у один дзвінок.
А решти – ніби й не було.