Наївся грибів з утра натощак.
Лізе рифма упорно: Ніштяк.
Нє, не моє, напишу по простому.
Корявим верлібром, шоб понятно.
Без метафор вичурних, і смислов двойних.
Так от... Гриби учора куплені, свіжі.
Укусні, даже жарить не... не нада.
Пішли за милу душу з хлєбом і соллю.
А дальше все фантастічно. Ну а шо...
Продавчиня грибів не люди чи шо?
Прийшла моментально вона і сіла возле на пол.
Під столом тоєсть і заспівала пісень красивих.
Мелодічних, задушевних і жизнєних.
Тіпа: Без мєня тебе любімий мой...
Поза якась у неї нова, необична, презентабельна.
Я поздоровкався, заспівв в унісон разом з нею.
І предложив їй тоже трохи своєй снєді.
Не отказалась. Покушала, прицмакуючи.
Вона всігда так: приходе і співать зразу.
Да, це вона продає гриби возлє вокзала.
Всігда у неї купляю коли гарний настрій.
У неї все хароше: і яблука, і груші, і помідори.
Шо ни купи в неї все по дєлу. Качєствєнне.
Та ще й вона надодачу вмєстє з ситостю жилудка.
Появляєця і радує душу своєй непосрєдствєнностю.
А мені для вдохновєнія вона підходе.
Сидить собі під столом співає, не мішає творить.
Даже наоборот, якось уютніше з нею.
Як її звать не питав. Та й нашо. Яка разниця.
Аби душевно все і обоім нравилось вмєстє буть.
Допишу це і предложу їй остаця на деньок-другий.
Думаю шо нада про неї написать крутий шедеврік.
То єсть якусь вещь з натури тіки не красками.
Харошими, не нудними словами, так як є – сказочно.