Було це дуже давно... Роки пролетіли, а моє волосся давно вже посивіло. Ми жили в селі, що знаходилось далеко від райцентру. Кожної суботи матуся піднімала мене дуже рано, коли тільки сходило сонце. Одягала мене малого, збирала торбу, і ми йшли з нею на базар далеко-далеко,аж до райцентру.
Дорога наша була довгою і важкою. Остаточно прокинувшись, я біг попереду і разлякував всіх пташок своїм криком. Мене чарувало все навколо. Стежка пробігала мимо нескінченного ставу, де вода блищала і відзеркалювала небо з білими хмарами. А з іншого боку, високо на пагорбі, зеленів ліс. Там росли велечезні дуби, а трішки далі траплялися берези, клени, а ще далі, на узліссі, росли дикі груші та яблуні. За ними було видно поламаний тин і залишки понівеченої хати. Побачивши це, я починав репетувати. Мама тяжко зітхала і зупинялася. Вище стежки біля маленького пагорба, ми сідали на траву, і матуся годувала мене шматочком хліба з цибулею або вареною картоплиною. Під цим пагорбом, у заглибині бив струмок, який дивним чином там і зникав. Незнайомцям важко було помітити цю криничку, а мама - знала. Дзюрчала водичка, а стомлена мама вмивала обличчя і тихо співала, поки я їв. Не знаю, що мене більше причаровувало: чи мамин спів, чи її розповіді про давні часи, коли в понівеченій хаті жила велика сім'я лісника, яка пропала ще під час громадянської війни. Нікого не залишилося з великої родини, от і занепало все подвір'я. Сумна розповідь не гнітила мене, а навпаки, чарувала. Я, начебто, зазирав у минуле, і мені було цікаво. Час спливав. Матуся дивилася на сонце і підганяла мене:" Мерщій, хлопчику мій, мерщій!"
Ми рухалися швидко, і ось уже перший став повільно, очеретами, перейшов у інший, значно більший і глибший. Тепер на іншому боці височів великий березовий гай, а наша стежка наближалася до кладок, по яким я в дитинстві боявся ходити. Мама підтримувала мене ,тримаючи ззаду за комірчик. Під кладками стрибали жаби, а під водою було видно, як росте трава, як випинається очерет.Ось з'являлися перші хати і далеко , начебто серед неба, виростали хрести церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Ми майже прийшли! Базар знаходився поряд церкви.Розпродавшись, ми вирушали тим же шляхом додому. Тепер йти було легше, але сонце стояло високо і спека мучила нас. Ми майже бігли до нашої кринички,і добігши, падали на зелену траву і вдихали її пахощі. І сміялися, сміялися...Напившись води, тепер уже повільніше, ми йшли додому. Я знав, що і наступної суботи ми з мамою підемо на базар, і нi за які "миндурки" я не залишуся вдома.
Тепер я старий чолов'яга, але ж при першій нагоді, я йду тим же шляхом, чи то по гриби, чи то по рибу, хоча тепер ходить в район автобус, але мені байдуже. Уявляєте, мамина криничка й досі жива, і вода в ній така ж смачна і холодна... От тільки мами давно вже нема...