Знаєш, словами теж можна зігріти. І набагато краще, ніж ковдрою. Я знаю. Я пересвідчилася. Я зігрілася.
* * *
Людину на цій землі по великому рахунку тримають три слова: „Ти потрібна мені”. Та: „ти потрібна світові”. І причому – тобі самій має бути потрібна людина, яка каже тобі ці слова. І тобі самій має бути потрібний світ. Інакше головоломка не складеться, ці слова просто не спрацюють.
* * *
Час, зрештою, розставляє все по своїх місцях. Виокремлює важливе. Прибирає непотрібне. Відволікає від зайвого. Час міняє людей, час збирає фрагменти думок та ідей у твоїй голові у цілісну картинку. Час... багато чого проясняє.
* * *
Не вартує – не вартує льод та крига, щоб за неї трималися. Бо, зрештою, вона слизька. Слизька та ненадійна. Вона обпікає долоні холодом і спричиняє тобі біль – та чи варто триматися за те, що спричиняє біль. Життя це миттєва безкінечність хвилин, і тільки ти вирішуєш, що буде у твоїй миті – і у твоїй вічності.
Крижинки чи тепло. Щастя чи образи. Посмішки чи знищення себе.
* * *
Скільки ми можемо пробути наодинці із самими собою? Ми, у теперешні дні? Без комп'ютерних ігор, без спілкування із кимось, без книжок, без музики, без кіно. Тільки ти... і ти. Тобі ж несили слухати себе, слухати свій вітер, слухати свою душу – ані хвилини, жоднісінької – і от ти вже шукаєш пальцями кнопку ввімкнення чергової мелодіі на дисплеї мобільного – і скоріше геть, кудись далі, у інші світи, подалі від себе, правда? Та колись, лишивши все це – і пісні, і книги, и такі знайомі голоси – ти торкнешся долонею чола своєї душі, потеревеніш із вітром, обіймеш саму себе – і, знаєш, це зовсім не страшно. Це так... так... несподівано і дивно, і шовково-зігріваюче. Не бійся бути наодинці із собою. Не бійся наткнутися на пітьму у своїй душі – пітьма це лиш інша грань світла, сліпучого – як ти любиш. Знаєш, я помітила, як же багато втрачають цей зв'язок – зі своїм світлом, зі своєю пітьмою, зі своїм вітром, зі своєю душею – і я не знаю, що лишається після цього.
* * *
Всі книги і вірші – мають лиш одного адресата, завше, а гучні заяви „для світу”, „для людей” – це лиш хованки від самих себе, від обпікаючої правди у своєму серці – наша душа, наші думки, наші фантазії – вони лиш чекають, завжди, кожної хвилини – чекають, що їх відкриє не хтось, а друга ти, та чи той – який бачить тебе всю – і без цих, викарбованих чи то на папері, чи у пам'яті комп'ютера знаків, бачить і читає, тримає у долонях – і не зневажає, ані краплинки, нічого в тобі – розгледівши та виокремивши за цим усім твою суть.
Світло.
Суть кожного. Кожної.