Хто снив отим, що промине краса мов сон?
Скорботним гонором черлені сповнені уста
Бо все минає – істина одвічна і проста
З отих часів, як спопелів хоробрий Іліон
І Уснеха синів ковтнула чорнота.
І ми в турботах і журбі розвіємось мов дим,
Та серед лиць людських, що линуть із землі,
Під піною небес, де зорі відцвіли
Поміж блідих громад води, під вітром крижаним
Постане образ самоти.
Архангели, схиліться перед нею у небесній висоті!
Для вас раніше, аніж вперше стукіт серця пролунав
Над прірвою Небес Бог втомлений літав
Він розстелив зелений світ в одвічній доброті
Щоб ніжки ці блукали в самоті.