// Донеччина. - № 66. - С.3
22 липня вся країна відзначатиме День пам’яті видатного актора – Богдана Ступки. Його постать асоціюється із Україною, творчістю та, передусім, театром. Протягом одинадцяти років Богдан Сильвестрович був незмінним художнім керівником Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. За цей час акторський колектив відчув себе дружньою родиною, яка могла розраховувати на поради й влучність мудрого батьківського слова… У цей розмірений ритм життя було внесено коректури.
І ось минає рік від того дня, коли на чолі театру став відомий режисер, заслужений діяч мистецтв України Станіслав Мойсеєв. Його діяльність багато років була пов’язана з Київським академічним молодим театром, репертуар якого за часи Мойсеєва концептуально змінився й почав цілеспрямовано формувати обличчя театру.
Запрошую вас, дорогі читачі, зазирнути у творчий світ мого співрозмовника, осягнути його подальші творчі плани, дізнатися думку щодо засад акторської діяльності й власного джерела натхнення. І, звичайно ж, погортати спогади видатного діяча про Донеччину.
– Станіславе, я завітала до Вас із Донецька…
– З Донецьком у мене багато пов’язано. Я ж закінчив донецьку школу, проживши у вашому місті 4 роки.
– Так Ви наш?
– Певно, я – усіх, якщо враховувати, що десь у 17 містах України ставив вистави. У Закарпатті, наприклад, стверджують, що я їхній…
– Але ж школа це найсуттєвіше, бо саме в шкільні роки формується особистість. І як же Вам працювалося в Донецьку?
– Гарно. Насправді, у вас талановиті актори… Пам’ятаю, коли я ставив виставу в донецькому драматичному театрі, до театру прийшли двоє молодих людей – Михайло Кришталь і Андрій Романій, актори, які лише закінчили Дніпропетровський державний театрально-художній коледж. Вони зіграли в мене в двох виставах свої перші важливі ролі… Це була хороша творча робота.
– Надзвичайна новина! Ви, так би мовити, дали крила провідним акторам нашого регіону. Станіславе, минає рік від тієї дати, коли Ви прийшли з Молодого театру до театру ім. І. Франка на посаду художнього керівника. Як Ви почуваєте себе в новому колективі? Спостерігаю, що дуже тепло, по-батьківськи ставитеся до Молодого й нині.
– Безумовно, адже 16 років, які я керував Молодим театром, значний термін, що так просто не забувається й не викреслюється з життя. Коли я прийшов туди в 1996 році, там була досить важка ситуація в усіх смислах – від економічного до творчого насамперед. Аби налагодити ситуацію, знадобилося багато зусиль. Тому взяти й відірватися відразу – неможливо.
– І як вдається поєднувати?
– Поєднувати?.. У Молодому інший керівник, інші порядки, в які я не втручаюся. Звісно, спілкування відбувається на рівні дружби, адже там працюють актори, з якими я йшов пліч-о-пліч усі ці роки.
– Станіславе, за визначенням ЗМІ візитівкою Молодого театру є Ваша режисерська робота – вистава «Дон Жуан». Як Ви гадаєте, яка вистава театру ім. Івана Франка може претендувати на це амбітне визначення?
– Важко сказати про зараз, бо з моменту відходу Богдана Ступки декілька вистав, що були знаковими для театру, перестали гратися. Гадаю, що багато років візитівкою театру було «Украдене щастя». Не дивлячись на те, що вистава певною мірою гралася як музейна – в хорошому сенсі, вона була знаковою. Сьогодні, скажімо, добре відвідується глядачами вистава «Кайдашева сім’я». Я не беруся визначати, чи це та візитівка, про яку ви питаєте, чи ні. Просто констатую ситуацію. Думаю, має пройти якийсь час і з’явиться щось нове, те, що буде визначальним для театру на сьогодні.
– У цьому контексті щодо «Украденого щастя». Знаю, Ви мали задум модернізувати цю виставу – зробити цілісну композицію з трьох вистав… Чи обов’язково має бути повернення до «Украденого щастя»? На мою думку, вона значною мірою маркована постаттю і Богдана Ступки, й іншими акторами. Тому так чи інакше глядач буде проводити паралелі…
– Насправді задум модернізувати виставу виник давно. Десь років 5 тому була розмова з Богданом Сильвестровичем щодо моєї майбутньої постановки в театрі Франка. Тоді в мене з’явився задум достатньо несподіваного характеру, над яким я запропонував йому подумати. Задум залишився на рівні ідеї. Не хочу сказати, що до озвученого тоді обов’язково буде повернення зараз, адже для того, щоб повертатися до такого роду текстів треба повертатися з чимось зовсім іншим, з іншими свіжими поглядами, а не просто поставити «Украдене щастя» – краще чи гірше.
– Колоритна вистава «Чайка», що йде на сцені театру Франка за мотивами п’єси А.Чехова, присвячена пам’яті Богдана Сильвестровича. Але наскільки мені відомо, готувалася вона ще при його житті… Чи не думали Ви про те, щоб поставити виставу… про нього? Пригадаймо, наприклад, традицію Театру на Таганці, де двічі на рік йшла вистава «Володимир Висоцький».
– Чесно кажучи, у мене майже одразу, як Богдан Ступка пішов від нас, спонтанним поривом на ґрунті емоцій виникла така думка. Я навіть придумав назву для цієї вистави. Взагалі, не знаю, наскільки ця ідея може стати реалізованою в силу багатьох причин. Це лише ідея, яка має назву й певні мої режисерські уявлення щодо способів її реалізації. Але цього недостатньо, бо немає тексту, немає літературної основи і в цілому відсутня концепція. Боюся, у суєті реалізувати це складно. Потрібно, щоб до проекту долучилися люди, яким це було б цікаво. Бачу це як мультимедійний проект, що для мене принципово, оскільки мультимедія в театрі важлива, цікава, і вона може стати адекватним способом для втілення образу постаті Богдана Ступки.
Говорити назву, Маріє? Ви хочете, щоб я вам так одразу відкрив усі таємниці… «Крила».
– Таке враження, що я очікувала саме на неї...
– Ясна річ, адже в мені назва вже є. Я хотів би, щоб крила виступили певним рефреном. Бачу виставу не як біографічну, хоча не виключаю, що вона може бути й документальною драмою. Для реалізації цього проекту, як уже говорив, має зібратися коло зацікавлених і талановитих людей. Гадаю, чітке бачення виникне згодом, адже не обов’язково, щоб воно формувалося одразу.
– Наприкінці червня відбувся допрем’єрний показ Вашої нової режисерської роботи – п’єси Наталії Ворожбит «Квітка Будяк» за мотивами твору Миколи Куліша «Маклена Граса». Прем’єра вистави для небайдужих глядачів відбудеться у вересні. Це Ваша перша робота на сцені театру у статусі художнього керівника. Станіславе, чи можна говорити, що ця п’єса відповідатиме Вашими твердженням про те, що вистава має бути «гвіздковою» постановою, здатною сколихнути свідомість?
– Я не можу оцінювати, тим паче ще до того, як її побачить світ. Не я даватиму оцінку, а передбачати, чи буде вона подією, сенсацією – тим більше не маю можливостей. Можу лише сказати вам про сам процес роботи над цією виставою. Він мені цікавий, мені імпонує робота з хорошими акторами, які сьогодні зайняті у виставі. І мені подобається, що ми достатньо швидко порозумілися й знайшли спільну мову, що ми прагнемо одного результату, у нас спільні бажання. Усе це мені подобається, а решту скажуть критики, глядачі… Я ставлю вистави, як я це завжди роблю – і «Квітка Будяк» не виняток. Намагаюся бути чесним, шукаючи десь натхнення.
– А що ж Вас надихає?
– На що?
– На творчість. На життя, зрештою.
– На життя надихає творчість, на творчість – життя.
– Тоді запитання про реалії сьогодення. Раніше на студентів театральних закладів існувало держзамовлення, а отже, стати професійними акторами могла лише незначна кількість вступників. Тепер ситуація змінилася – як і у всіх вишах, театральні заклади мають бюджетну форму навчання й контракт. Як Ви гадаєте, чи несе це позитивну оцінку? Чи можна тим якостям, якими має володіти справжній актор, навчитися?
– Звісно, бажано, як і скрізь, щоб був талант, було обдарування, якісь біологічні дані й нахили. Хоча б ті, які людина може використати. Безумовно, її можна допомогти, відшліфувати професійні навики, дати ремесло, і на цьому ґрунті вона розвиватиметься й у щось перетворюватиметься… Якщо цих біологічних даних немає – неможливо зробити з людини ні актора, ні режисера, ні художника. Можна імітувати цю ситуацію. Як? Хороший режисер примусить грати й стілець і все, що завгодно. Так можна будь-кого привести до певних обставин і тим чи іншим способом зімітувати його акторські можливості, але не більше. Справжній актор – це та особистість, яка самостійно мислить, яка здатна стати режисером своєї ролі і втілити її на сцені. Оскільки я художній керівник акторського курсу Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, то своїм студентам завжди говорю: невідомо з якими режисерами-ідіотами вас зведе доля. І, враховуючи це, вчу їх насамперед самостійності мислення й реалізації.
Ситуація дійсно ускладнилася, коли до театральних навчальних закладів започаткували вступ на комерційній основі. Але все одно конкурс залишається конкурсом – не всі бажаючі можуть стати студентами театрального вишу. У нас було, скажімо, 12 бюджетних місць, а курс набирався в розмірі 30 осіб – і до всіх були однакові вимоги. У нас так. Можливо, в інших вузах ситуація виглядає складніше.
– Ваші побажання донецьким читачам, студентам Донецького національного університету, не професійним акторам, а молоді, яка прагне творчості.
– Бажаю вам, донеччани, любити свою Батьківщину. Щиро зичу відчуття потрібності своїй країні, а навзаєм усвідомлення того, що ця країна потрібна вам!
Такою була моя розмова з талановитою, надзвичайно привітною й відкритою до спілкування людиною, яка сьогодні творчо очолює один із провідних театрів України. Мій улюблений театр.
Станіслав Мойсеєв уповні налаштований на перемоги, на впровадження нових підходів до традиційної реалізації вистав. У своїй режисерській роботі найбільше його приваблює саме життя, різновиди людських доль, роздуми про правильність вибору дилеми – бути чи не бути Людиною. Станіслав Анатолійович упевнений, що театр значною мірою повинен виховувати глядача, змусити його задуматися над сенсом життя, над збереженням своїх вічних духовний цінностей.
Після спілкування зі Станіславом Мойсеєвим якось зримо пригадалася поема Івана Франка, у якій ім’я біблійного героя занадто вже споріднено із прізвищем самого Станіслава. Сподіваюся, такі паралелі не випадкові, і художній керівник не лише шанобливо збереже пам’ять про свого попередника, корифея сцени Богдана Ступку, підтримає багаторічні традиції класичного академічного театру ім. Івана Франка, але, як той франківський Мойсей, виведе театр на нову стежку розквіту, забезпечивши йому безхмарне майбуття.
То ж побажаймо хорошій людині – Станіславу Мойсеєву – невичерпного натхнення, оптимізму, гідної витримки та народної любові!
Хай творчі плани Вашого колективу по-новому замайорять і висвітляться яскравими ідеями, що так потрібні сучасності. Успіхів Вам, Станіславе, а ми, глядачі, з Вами! І – за Вами!
Марія Кушмет,
Донецьк-Київ