// Україна козацька. – 2011. – № 21-22. – С. 14.
Ім’я Володимира Нечепоренка широко відоме у колі творчої інтелігенції. А як інакше? Народний артист України, лауреат Міжнародної премії «Золотий Орфей», професор, протягом 9 років очолював кафедру дикторів і ведучих телебачення Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого. Від 27 березня 2011 року нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня. Його фільмографія нараховує близько 20 кінострічок, серед яких «Будні карного розшуку», «Ні пуху ні пера», «Поїзд надзвичайного призначення», «Алмази шаха», «Вбивство у зимовій Ялті», «Європейський конвой», телесеріал «Єфросинія» тощо. Саме цей чоловік є знаним фахівцем у проведенні офіційних святкових парадів країни. Володимир Макарович, завдяки неперевершеному чуттю слова та зразковій українській вимові, задіяний і в озвучуванні класичних кінострічок, що виходять на телеекрани та з’являються у кінотеатрах. Разом із тим є професійне різблення по дереву, персональні всеукраїнські виставки… Він увібрав у себе безліч хистів і в кожній іпостасі довів майстерність і потужну самореалізацію.
…Про регалії та окреслену різнопланову діяльність Володимира Макаровича я дізналася значно пізніше. А спочатку була зустріч у стінах Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, були вистави, що надихали неймовірною майстерністю Актора, що вкарбовувалися у Душу і повсякчас небуденно виринали у Пам’яті. Здавалося, що весь Київ зосереджувався, квітнув, буяв на сцені, де колоритно, творчо, геніально проживав життя своїх персонажів один з корифеїв кращого театру країни. Зала зустрічала шаленістю кожну роль, кожне вимовлене слово, кожен погляд ловили полонені глядачі.
Життєві кроки талановитої, уповні зреалізованої особистості можуть стати прикладом для молоді, яка вірить у свої можливості, адже досягти вершин можна, варто лише знати до якої саме вершини прагнеться.
Володимир Макарович, на щастя, знав. Юнак приїхав до столиці із м. Золотоноші Черкаської області. Походив, як він сам неодноразово зізнавався у інтерв’ю, з простої родини: мама важко працювала на інкубаторній станції головним оператором, виховуючи трьох синів, бо батько дітей загинув рано. Володимир був наймолодшим у родині, працював водієм електрокара на ремонтно-механічному заводі… Але життя стрімко несло по визначеній Долею стежині! Разом з працею на заводі була гра у народному театрі, і на одному з виступів у Черкасах хлопця помітили й порадили вступати до театрального вузу столиці…
З тих пір – з тих далеких 70-х років – промайнуло, здається, безліч часу. І за ці прожиті роки життя вкоренило юнацький запал у поважній постаті імпозантного чоловіка, подарувавши нам, глядачам, можливість захоплюватися талантом, відшліфованим щоденною працею.
На сьогодні головною діяльністю Володимира Макаровича залишається театр. Якими ж правилами керується метр сцени на самій сцені і у своєму творчому житті?
– Герой відомого фільму висловив думку про те, що у майбутньому не буде нічого – ні кіно, ні театру – лише телебачення. Володимире, Ваш театр говорить про інше, бо зала, принаймні на Ваші вистави, завжди переповнена небайдужими глядачами. Ваша думка щодо театру у сучасному світі?
– Це питання складне. У свій час я теж думав, що кіно задавить театр, витіснить його, однак, чим більше живу, тим більше переконуюся в іншому. Кіно, знаєте, це механічна штука. Так, це мистецтво, але воно неживе... Я впевнений, що театр живе, жив і буде жити вічно. От кіно може щезнуть, а театр ніколи.
– Чому?
– Бо є живе спілкування. Глядач приходить і наживо спілкується з актором, який перебуває на сцені. Ця ниточка спілкування не щезне... Інша справа в тому, про що добре сказав Карл Маркс, а саме: щоб правильно сприймати театр, треба бути естетично підготовленим… Але навіть якщо людина не підготовлена до сприйняття театру, навіть якщо вона не вміє читати ті умовні знаки, які вивішені на сцені акторами, режисером, сценографією – вона інтуїтивно може все сприймати, може, якщо від природи має натяк на культуру. І живе спілкування ніколи не припиниться, бажання до живого спілкування, яке відбувається у театрі, завжди є необхідним.
– А завдання сучасного театру в чому Ви вбачаєте? Він має бути вище асфальту?
– Ну, Маріє! Однозначно! Театр це високо організована субстанція. Звичайно, я маю на увазі хороший театр. Зараз розплодилося багато різних театрів, які, я б сказав, не витримують належного рівня. Відверто будемо говорити, не витримують. Хоча той театр, який має гроші, який би він не був, він буде розкручений, він буде чіплятися, він буде нависати на глядача і так далі… А хороший, чесний, добропорядний театр – йому буде складно, тому що грошей зараз, ви знаєте, як…
Наш театр імені Франка я вважаю гідним. Більшість наших вистав достойні, з достойними акторами, з достойною режисурою – і вони мають колосальний попит на глядача.
Хоча, чесно вам скажу, не всі вистави у нашому театрі такого високого рівня… Певно, це тому, що будь-яка творчість має право на невдачу. Адже це творчість – «творение» – воно може вийти, а може й не вийти. Це не механічний завод, де людина точить одну гайку і знає, що вона дев’ять на дванадцять, і шах різьби має бути тільки таким. У творчості не так. Ми маємо змогу собі дозволити зробити крок ліворуч-праворуч – і який крок буде вірним – цього ніхто не знає. Тільки в результаті ми прийдемо до того, що помилилися, або попали в десятку.
– Володимире, а наскільки Ваші персонажі марковані Вашою особистістю? Чи Ви виходите на сцену і намагаєтеся показати саме персонажа, персонажа без себе?
– Дуже рідко співпадають риси характеру, навички актора і того героя, якого він грає. Так у мене сталося з Іваном Сірком (вистава «Урус-шайтан», – М.К.-Н.). Мені не треба було нічого шукати, нічого допрацьовувати. Мені настільки близький характер, образний ряд Івана Сірка, що нічого надзвичайного не варто було робити. Це моє. А в основному я завжди намагався брати на озброєння риси характеру, поведінку, логіку, філософію тільки свого героя. А щодо мене?.. Своє я відставляю на другий план. Коли я виходжу зі сцени – оце я, а от на сцені ходить не Нечепоренко, а Михайло Гурман, чи Джордж Кетл, чи Джон Пріслі, чи інший герой.
– У Володимира Висоцького була роль, про яку він мріяв – роль Гамлета. У Вас є роль, яку б Ви мріяли зіграти? Чи вже все зреалізувалося?
– Я, скажу вам відверто, ніколи ні про що не мріяв. Володимир Семенович – мій кумир, я молюсь на нього, обожнюю його, але, на відміну від нього, я ніколи не мріяв щось зіграти, можливо від того, що отримував ролі й без мрій. Мене Бог не обділив ролями, в мене хороші ролі в репертуарі, я задоволений. Звичайно, можна було зробити більше, але можна зробити більше й захворіти, зійти з розуму, підірвати нервову систему – будь ласка. Але цього ніхто не хоче. І те, що я зробив – думаю, цього досить. Якби я не мав ролей, тоді, можливо, я б мріяв, але мріяти мені не було коли. Мені треба було виконувати і працювати над ролями, які мені були довірені.
– Якою має бути зала, щоб актор, який вповні виклався у виставі, відчував себе задоволеним і щасливим?
– Я вам ось як скажу… Мене трішки глядач ображає. Ображає своєю непідготовленістю сприймати виставу. Що таке вистава? Вистава – це умовні знаки, їх варто читати, а люди не вміють цього робити... Цього я ніколи й ніде ще не говорив. З вами, Маріє, вперше ділюся цією думкою. Мене ображає, що ось, наприклад, я граю Івана Сірка (а це все одно, що граю себе) – і коли чотири години харкаю потом і кров’ю… – стільки часу прожити на сцені – це дуже багато, це життя людське!.. – і ось виходжу після вистави – «измочалин», вижатий, як лимон, насилу повзу до тієї гримерки, щоб трохи вмитися і хоч якось доїхати додому, і потім два дні після вистави відходжу, встати не можу... І коли я запитую людей – ну як вам вистава? – відповідають, що нормально, сподобалося…
Уявляєте? Ти так виклався, ти печінкою харкав на сцені, а тобі кажуть «нічого, нормально, нам сподобалося». Глядач не розуміє, не знає, як оцінювати такі речі. І приємно, коли людина заходить після вистави у гримерку – і у відповідь на моє запитання про враження не може й слова сказати, бо вона захлинулася побаченим – це вища нагорода.
І все таки, розумієте… Говорять, що глядач оцінює… Так, він оцінює, він приходить, і так, як йому здається, оцінює.. Але я теж оцінюю! І я вже багато разів говорив пресі, що я працюю не для глядача. Я працюю для себе. Це викликає купу різних тлумачень. Але це так. Знаю, якщо я отримую від роботи задоволення, я можу поділитися з глядачем, і він мене зрозуміє, або не зрозуміє. Не те, що я працюю і думаю, а як буде глядач. Мені головне свою позицію, свої нерви, свої відчуття, свої нирки й печінку вкласти і отримати від цього насолоду, і тоді вже поділитися з людьми. Бачите, я завжди беру за приклад Пікасо…
Уявіть, Пікасо пише картину і думає, що в нього 20 жовтня буде виставка у Палаці культури «Україна» в Києві на Червоноармійській. І він пише картину, розмірковуючи, що це ж вона буде там висіти, і треба намалювати так, щоб картина сподобалася глядачам… Уявляєте таку ситуацію?! Людина писала, виплескувала на полотно свою душу, свої відчуття, кольори, гами – все! А потім показувала – і всі зачаровувалися! Ніхто для глядача по-справжньому не працює! А якщо працює, значить, не вірно працює. Це моя точка зору. І я так живу, жив і буду так жити.