Я не вірю йому. Жодному слову його не вірю і своїм словам не вірю так само.. Господи. Голосові зв’язки і злидні скриплять і сутуляться, невичерпні, жевріють і моляться. В мені знизу до верху відговорюючи одвічний той прокльон. Та я ж не вірю йому. Мов до небаченої щільності скручене усвідомлення мого схибленого невірства повертається лицем крізь будні і я чую мову – іди геть, іди, бо достатньо було жаху, іди, бо за все платити, іди, бо вистачить на віки розщепленого в небуття болю.
Мій друже.
Мій розтоптаний випадковими перехожими, як картонна коробка на затисненому дощем тротуарі – мій теплий дім. Без воскресінь. Тільки хіба ж… хіба я тебе кличу.