Я шукав атавізм, що був навіть тоді, коли не було зовсім мене, а тепер кудись сховався, не міг видовбати його з голови, з кишень, з неба... Може він зачаївся, зараза, десь в розмоклих буквах на старій газеті у мене на столі, на якому завжди безлад, а я даремно турбую рідних та близьких. Що тільки на ньому не перебувало! Це я знову про безлад в стосунках...
Напевно, буде знову май. Тьфу, щоб йому тапці на ноги та... Все одно. Принаймні мені. Не так. Травень. Так треба правильно казати, якщо вже державною. А у нас - май. Ми тут по-своєму вирішили. Тобто - не ми, а предки наші так собі схвалили, щоб було. А з ними хіба тепер дійдеш ради?...
Травень - це коли в душі травень. Якось отак. На вулиці дощ періщить, куртку знову осінню вдягнув. По артеріях тротуарів течуть усілякі гадості: сміття, роздерті цигарки, обгортки з печива, пляшки з хімії. Вибираєш зосереджено кожен крок, щоб він не опинився не в тому місці і не в той час, а на душі все одно співає. Ага. Скрипка старого цигана Горвата. Отого, що мав вуса як у героїв фільмів Кустуріци та вдома дитсадок з чорних як вугілля діточок. Всі хотіли їсти-пити, а тому Горват з одного весілля переходив в інше, щоб гроші не закінчувалися. Так на одній вечірці й скінчив. Випив склянку горілки, посміхнувся та й пішов за "чєрту". До речі, а ви знаєте чому чорта звуть чортом? Я так і думав. Тому що він звідти - з-за тої чєрти. З потойбіччя, тобто.
Перетрусив всі кишені, в джинсах, в куртці, в рюкзаку. Боже! Скільки ж їх! Кишень отих! І в кожній - своє життя. У них своє, а в мене - своє. Нічого не знайшов. Почав трусити пам*яттю, мов трухлявим деревом сусід Мигаль. Михайло по вашому. Той любив цю справу. Як тільки надудлиться паленкою, так з грушкою своєю в дворі і обіймається. Велика любов у них була. Вже нема. Ні-ні, Мигаль ще живий, а от грушка всохла. Зрубали та в грубку. Селяві таке у дерев.
Пам*ять у мене вередлива. Як упреться, то роби з нею, що хочеш. Танцюй, співай, бігай по даху - нічого не допоможе. Був у мене товарищ з Ворохти. Добрий чоловік, але не дуже щасливий. Так у нього щось подібне з дружбою було. Прийдеш попросити щось, а він - прямо ціла фортеця. Стоїть твердо, впевнено відбиває всі ворожі потуги. "Не маю", - каже, - "грошей, ріж, бий, а не дам, бо самому треба!" Ще й посміхається, люб*язно так. Показує, що любить тебе як цілого старшого брата, а не скотину якусь
Згадав нарешті. Про атавізм той клятий. Одним словом, страшенно побалакати люблю. Коли є час, звичайно. А коли в мене його не було? Йой-йой...