Я не знаю де я? Що зі мною? Здається я у повітрі, мене сильно тягне до низу.Останнє що пом’ятаю, я на чомусь сірому, біля мене багато таких як я сама, але всі вони різні, і усім до мене не має діла. Мені соромно запитати, що зі мною, або що трапилось, вони балакочуть між собою на зрозумілій мові, на різні теми, так живо, так цікаво розмовляють. Я уважно слухала, як вони, ці мої браття та сестри пискляво кажуть, чула, нібито якісь величезні істоти, огорнені у різнобарвні тканини, минають біля нас, та нерідко забирають з собою, а як вони галасують плюхнувшись до, як вони самі кажуть "калюжі", тобто до нас. Називають усіх однаково "Краплини", мабуть і їм нема до мене діла, як і цим іншим "краплинам".
Не в перше буваю у калюжі, але відчуття що разу однакові, тільки подібні різні. Зовнєшнє різні, а не розмовляють однаково. Цікава історія сталася зі мною одного разу, перебуваючи у гурбі, мі всі стулилися близько близько,та завмерли. Час летів дуже бистро, ці, як я їх назвала "в коконі", тоді про нас забули, нікого не вкрадали, тільки били, може не спеціально?
А зараз помаранчевий, червоний, синій, темно коричневий, з великою швидкістю минають, один за одним, упіймати якусь картинку дуже важко, а відчуття що я нікому не потрібна. Тоді, біля балакучих сестер, і тварин у коконі, я не придавала цьому значення. Розмови відволікали, була ілюзія ніби то я не самотня. Але тепер, коли ці кольори блимають перед очима, я розумію, що сама самісінька тут, і завжди така була. А може це жовтий винен? Раніш я про це навіть не гадала.
Бум. Знову тут. Знову нові обличчя. Знову балакучки. Знову… ні, не знову, нове, нове відчуття, погане, нестримне відчуття самотності. Усьому виною той жовтий, тепер я не позбавлюсь його ніколи. Щоб йому пропасти.