Ніколи не курила цигарки… ну як, по-справжньому не курила, не отримувала того задоволення від моменту коли твої легені наповнюються п’янким димом табаку і… затримавши на хвилинку подих, можеш повністю поринути десь глибоко в середину своєї реальності, ніколи не розуміла як це розчинятись в цій ейфорії одномоментного кайфу, проте мені завжди подобалось спостерігати за людьми котрі так роблять, котрі палять не заради пантів або на показ, а в дійсності, в їхніх очах, на їхньому обличчі панує цей момент задоволення. Так от я ніколи не курила, проте зараз, сидячи в своїй кімнаті, відчинивши вікно, вдихаючи тонкий аромат осені з легким вітерцем , який проникає в кімнату тихеньким шелестом фіранок та заповнює її теплотою і спогадами, мені так кортить дістати пачку цигарок та запалити. Не знаю чого б це, може тому що мені так сьогодні самотньо, можливо тому що нема з ким випити пляшку вина, котра відкоркована стоїть на комоді, виблискуючи чудовим кольором від сонячних променів та тонким ароматом, спокушаючи поринути десь далеко в себе, а можливо тому що мені як ніколи не вистачає його поруч…
Хіба могла я колись подумати, що він стане для мене всім: сном, мріями, думками, бажаннями…
Хіба могла уявити, що він замінить мені кращого друга, даруватиме відчуття захищеності ніби за батьківським плечем…
Хіба могла бажати, що в його руках я забуватиму про всі біди та незгоди, які відбуваються в моєму житті…
Хіба могла я?
Він чудовий, лагідний, розуміючий, цінуючий, цілуючий і обіймаючий, такий ніжний, розумний, турботливий, теплий, такий чарівний, красивий, такий…мій.
Часто думаю про те, що в цьому світі я певно зовсім не заслуговую на те, щоб прокидатись в його обіймах та засинати притиснувшись носиком до сильного плеча, вдихнувши неймовірний запах його теплого тіла, який немов дим від найкращих цигарок заспокоює, дарує мить чарівності, дарує відчуття що ти все ще потрібна комусь у цьому світі, все ще потрібна…
Не знаю навіть як, за всі мої гріхи доля все ж поєднала наші стежинки разом,дозволила пізнати мені тебе, напевно щоб навчитись, навчитись кохати, навчитись віддавати, навчитись брати щось собі, навчитись мудрості, трішки пізнати гордість і тонку нотку егоїзму, навчитись жити…
Я безмежно вдячна… не знаю навіть кому… за те що ти в мене є. І хоча зараз ти так далеко, і мені так хочеться бути поруч, бо на душі просто якась така важка пляма смоляної пітьми, яку не виплюнути, не видихнути, не вирвати не можна, яку можеш прогнати лише ти, обійнявши і прошепотівши на вушко, що я твоя маленька дівчинка…
О, якби ж ти тільки знав як мені не вистачає цих слів, теплих обіймів, твої обіймів, і як би це смішно не звучало, того ненависного поцілунку у чоло, твої теплих губ, твоїх долонь, просто тебе…
Інколи мені так тебе не вистачає, що коли я чую твоє ім’я, мене просто б’є струмом, і на очах здається от-от заблищать сльози…
Але я буду сильна. Я ж тобі обіцяла, обіцяла жити і не сумувати за тобою сильно, не думати про те що тебе зараз нема, зате мріяти про ту неймовірно приємну мить нашої зустрічі, можливо не такої швидкої як би хотілось, але все ж…
Тому я не плачу, хоча, що ж я буду тебе обманювати, плачу, інколи…трішки… Але ти не ображайся, просто так легше.
Особливо важко буває в моменти, коли ти приходиш до мене у снах, а як тільки сонечко промінчиком за віконцем пропагандує ранок, ти зникаєш, і знову так далеко, коли я розплющую свої очі, і розуміння того що це був лише сон, що я не можу торкнутись пальчиками свої руки твоєї щоки і не зможу милуватись хвилинами як ти солодко спиш, тоді смуток повністю огортає мої плечі, тоді я видихаю повітря, неначе дим від цигарок, покидаю свою реальність, тоді відпускає…
Ти знаєш, так хочеться з тобою просто жити… насолоджуватись митями світанків, прокидаючись з тобою разом, варити каву на кухні, стоячи в твоїй футболці босими ніжками на плитці доки всесвіт спить, і бачити твоє невдоволене обличчя, коли ти помічаєш що я босоніж, жити, так щоб жодні сторінки преси не могли передати це блаженство чарівності, так щоб повернутись, навіть коли нема куди, жити...пробачати, щиро кохати…
І от…легкий вітерець із запахом паленого листя увірвався до мене в кімнату, знову відволікаючи від моїх чарівних думок, він тих бажань, від тієї мить коли я бачу, що у нас все ж таки є майбутнє…
Кішка шкребе лапкою у двері…мушу відчинити…на кухні збігла кава…і нема цигарок…
Добре що я не курю… певно добре… за вікном осінь, за вікном сонечко прощається з містом останніми промінчиками, за вікном наступає вечір, і огортає все довкола приємною меланхолією багряного листя….