Украино, або смерть!

      
      Цінності які сповідує душа – стають провідними все наше життя. Та саме життя та його матеріальні впливи дуже часто змінюють ті погляди на кардинально протилежні. Тому, коли спілкуєшся з людьми, які мали силу і мужність не відходити від своїх переконань весь свій життєвий шлях – вважаєш це вдачею, якою потрібно поділитись з іншими. Саме ці думки керували мною, коли доля звела мене і мого сина Валерія з дуже неординарною і цікавою людиною – Віктором Роєнко, Це відбулося в 2002 році на одному з заходів лицарського кола однодумців.
      Так сталося, що і пан Віктор і ми з багатьох питань будування лицарського руху в нашій країні мали однакові думки. Не розходилися вони і з питань відродження культурно-історичної спадщини нашого народу.
Віктор Роєнко належав до тієї плеяди синів України, які пройшли скрізь все жахіття більшовицько-фашистської навали. Штучно утворений Голодомор, Биківня, Дем’янів Лаз, Стрійська тюрма – мов блискавка вразила в серце, та не вбила а жила в ньому невиносною біллю та мукою все життя. Саме вони сформували в ньому протест, який керував діями цієї невидатної: так би бажав він, бо ніколи не возвеличував свій вклад в боротьбу з окупантами, і між тим, такою видатною людиною, якою його зробили дії та любов до Батьківщини і свого народу.
       Він народився у селі Антонівці на Уманщині в козацькій родині. Батько, Каленик Григорович Роєнко, служив у військах УНР. Патріот свого народу, він мріяв про незалежну Україну, та після придушення її, отримав в НКВС десять років ув’язнення. То були злі та жорстокі часи. 9 дітей залишилися без годувальника на плечах матері Катерини Яківні. Виховувались під впливом матері та дядька Логвина Григоровича Роєнко. Це саме він вперше сказав племіннику: «Нам ніхто не принесе свободу, бо її не дарують, а здобувають у боротьбі».
Що мала відчувати дитина, та його четверо братів та чотири сестри, що мали відчувати люди, низведенні до стану тварин більшовицькими окупантами. Ось що пише сам Віктор Роєнко в своєї книзі «Україна – або смерть» – назва моєї статті:
     «Пам’ятаю ранньою весною 1933 року зайшов до своїх сусідів і вжахнувся. На долівці лежали мертві: господар і господиня, мій друг Ванька, його братик Петро і молодша сестричка. Я вискочив з хати, немов ужалений… Мама притисла мене до себе, а я краєм ока спостерігав, як на підводу, якою щодня вивозили трупи, по одному складали цілу родину. Раптом я помітив, що господар ворушить губами, силкуючись щось сказати. – Мамо! Він ще живий! – Залиште, він щось говорить! – закричала мати… Один з возників, навіть не дивлячись у наш бік, відповів: – А ми зайвий раз коней не будемо гнати!... Не в змозі заспокоїтись, я пішов до свого друга Володькі Синька. Удвох ми побігли на цвинтар, на краю якого скидали мертвих. Знесилені грабарі не могли копати глибоких ям, тому трупи складали один на одного. Ванька був спокійний у своєму останньому сні, його батько вже також не подавав ознак життя. Але поруч ворушився, стогнав і відкривав рот якийсь чоловік…».
       Ось як жили наші батьки, ось ті уроки, які впливали на їх свідомість та виховували борців зі звірячою машиною сталінізму. Тому потрапивши за кордон, Віктор Роєнко назавжди вибрав єдиний вірний його серцю шлях: – боротьба з окупантами всіх мастей. Він пише:
     «Мене дванадцятирічного, вже називали «старий», бо вже в цьому віці я був свідомий свого обов’язку. Люто ненавидів окупантів, знав звідки в Україну прийшло зло. Хотілося віддати життя не в рабській чорній праці на катів, а в боротьбі за звільнення України».
       Я пишу ці строки, і жалкую: – немає вже з нами пана Віктора. Помер кілька років тому. Як не вистачає його слів зараз, коли нові окупанти пригнобили наш народ, та коять зло по всій країні. Він би знайшов, що сказати людям, яких так любив, та віддано служив все життя. З віршами Т.Г. Шевченко, які він мав за програму боротьби, з любов’ю до свого народу він у дванадцятирічному віці поринув у боротьбу. Якщо скласти сюжети стрічок фільмів про славнозвісних Індіано Джонса, Джеймса Бонда і багато інших – невистачило б для того, щоб висвітити життя цієї людини.
       Спілкуючись з ним, я бачив в ньому свого теж, на жаль покійного, батька. Їх посмішки світились мудрістю і значимістю кожного сказаного слова. А очі, очі завжди казали багато більше. Розумієте, коли на вас дивляться брехливі очі з телевізора Тигіпка, Богословської, Олійника, Бондаренко чи інших з оточення «гаранта»… – то ви одразу відчуваєте себе ображеними і скривдженими, а очі цих людей заворожували. Їм вірили люди, їм вірив і я.
       Віктор Каленикович Роєнко пройшов довгий і складний шлях в період окупації Центральної та Західної Європи фашистами, а після війни комуністами. Особисте знайомство з провідниками ОУН и УПА Євгеном Коновальцем, Степаном Бандерою (не всі його погляди сприймав щодо боротьби з більшовиками), Миколою Чоботарьовим (особистий друг), Андрієм Мельником – Віктор Роєнко приймав участь у створенні опору фашистським окупантам на Західній Україні, боровся з фашистами у французькому загоні «макі» і на території Німеччини. Потрапив до концтабору. В цю добу його життя сталося багато несподіваного. Про це він не згадує в книзі, а кілька разів з гумором розповідав мені з Валерієм за чашкою чаю.
       На початку 1945 року невеличкий загін в якому був і Віктор Роєнко, на той час командир розвідки у Андрія Мельника, потрапив у фашистську засідку. Завдання було одне – звільнити бельгійських, та англійських офіцерів з концтабору. В тому ж таборі знаходилася й його дружина, член підпільного опору Галина. Відбивалися до останнього патрону, та нацистів було багато і залишки загону захопили у полон. «Питки, та знущання (німці довідалися що Роєнко очолював розвідку) кілька разів доводили до втрачання свідомості… – Розповідь тече, його голос занадто спокійний – було відчутно, що йому це дається нелегко. – І тут я остаточно повірив у Бога, – посміхнувся пан Віктор. – Загуділи літаки почулися вибухи, і коли гестаповець махаючи пістолетом, хотів мабуть мене вже застрелити, бомба впала на приміщення. Вибух! Від німця залишилися одні закривавлені чоботи. Охорона завалена цеглинами, а мені хоча б що. Я перехрестився і вперше і назавжди зрозумів, що Боже провидіння на моєму боці. Союзницька авіація розбомбила концтабір і полоненні захопив зброю, перебили німців. Потім частка полонених увійшла до загонів ОУН і УПА, частка пішла в «макі», а з часткою я одразу направився до Бельгії і ми, все ж таки звільнили бельгійських та англійських офіцерів. Завдання було виконане. Напередодні 2000 року, британська королева Єлизавета за звільнення англійських офіцерів нагородила мене орденом і особисто його вручила». І тут пан Віктор не утримався і засміявся. На наш здивований погляд пояснив: «Вони навіть і не розуміли, що невиконання завдання в тих умовах – не був злочином: ми самі ледь не загинули в концтаборі. І я повернувся до завдання не спасати англійців, я врятував свою дружину Галину. Ну а англійці і бельгійці – це придаток до моєї коханої жінки». – Ось така історія – хоч пиши роман.
        Але в розмові ми повертаємося до полонених українців, бо тих знущань що чекали їх з боку КДБ – не міг вигадати і сам Сатана. Всі чекали перемогу над фашизмом, чекали, будуючи опір в концтаборах, та коли прийшли визволителі – стало ще важче, особливо українцям, яких у полоні опинилося 5 мільйонів осіб. Пан Віктор пише про наслідки Ялтинської конференції:
     «… було прийнято рішення про репатріацію з Німеччини до СРСР всіх радянських громадян. Це була згода на насильницьку репатріацію. Тих, що не бажали повертатися, заганяли в репатріаційні табори, де з ними швидко розбиралися…. Тут коїлося жахіття, що іменувалося радянською владою: розстріли української інтелігенції, знущання над невинними дівчатами й жінками (поливаючи брудом… кати дозволяли собі чинити, що заманеться, навіть зґвалтування…). Я бачив на власні очі, як у звільненому (загоном українських вояків) репатріаційному таборі Гюгінген – Аусбург (Баварія) витягали з колодязів розстріляних у потилицю українських інтелігентів: лікарів, інженерів, вчителів. … Був і відомий лікар з Дніпропетровська Яків Недашківський». 
       Французи повертались на Батьківщину у пасажирських потягах з піснями, квітами і радісним обличчям: наші бувші українські полоненні у вагонах для перевозки тварин, забитих до того, що сидіти було неможна. Вагони були опломбовані. Ніхто з тих хто повернувся – до рідного селища так і не дістався. Замордовані – вони загинули у концтаборах визволителів.
       У ті роки пан Віктор тривалий час очолював підрозділи української розвідки. Приймав участь у створенні загонів для Української Повстанської Армії.
       Про злочини, що коїли красні окупанти і загони НКВС – говорити без жахіття неможна. «Легендарний» Кузнєцов після кожної своєї терористичної акції проти німців, підкидував фальшиві «докази»: документи, навіть трупи українців, щоб навести тих на «націоналістів» із УПА. Німці за це розстрілювали невинних людей, не роблячи виключення ні старикам, ні жінкам, ні дітям. Після замаху на Коха Даргеля, у вересні 1943 року в Рівному, було розстріляно 500 ув’язнених українських націоналістів та, прихильних до них, людей з Волині. Після наступного замаху на Отто Бауера, заступника губернатора Галичини, німці розстріляли вже 2 тисячі безневинних українців. Не «герой», а найманець і провокатор Кузнєцов знаряджав переодягнені в воїнів ОУН, загони НКВС і повністю знищував цілі села. Один випадок, мені Віктор Роєнко кілька разів повторював і просив використати у своєї книжці. Було от що. Переодягненні в воїнів повстанської армії красні бандити знищили чергове село. Не оставили ні однієї живої душі. Потім красна пропаганда роздмухала цей випадок і звинуватила загін націоналістів з певним ватажком. Не називаю імен, бо пан Віктор попередив, що вони будуть оприлюднені в його наступній книзі, яку він майже бува закінчив. Але додав, що це відомі факти, є спогади й документи, що таке відбувалося неодноразово. Так в чому ж справа? – запитаєте ви. А от в чому: було знищено вщент село з якого походив той самий загін воїнів УПА. Тобто громада сформувала його з своїх родин: батьків, синів, онуків. Виходить що воїни визвольної армії зайшли в рідне село і повбивали своїх батьків, братів, сестер та дітей!!! Таких проколів у красної наволочі було багато, та більшовицька машина кожен день через радіоточки, газети і радіо лила і лила бруд, підмінюючи правду на кривду.
       Розмовляючи з Віктором Роєнко ми чіпали всі галузі нашої історії і культурної спадщини. Він дуже вітав мою працю над книгою про життя та долю Анни Ярославни – доньки нашого народу, до якого Московія немає жодного відношення. Якось він запропонував мені створити  біографічний нарис свого життєвого шляху. Ця стаття є сторінки з моєї книги: «Лицар України, який став легендою».
       Багато тем, які ми чіпали, викарбовували переді мною людину, яка знімаючи першу загадковість зростала у своїй постаті борця за народ та свою країну. Він чітко розумів і доводив руйнівну суть політики Росії в напрямку знищення українського народу і його державності. Московія боїться нашої гідності і, застосовуючи підступні ганебні засоби, веде війну з нами на смерть.
       «Мусимо завжди пам’ятати: наші «приятелі» (явні і замасковані) зацікавлені в тому, аби ми не мали єдності. Підливаючи оливи до вогню політичних, партійних чи конфесійних чвар, вони задоволено потирають руки, мовляв, дурні ті хохли: знову гризуться між собою. Тому виявляючи тих, хто «каламутить воду» в українських громадах, сіє розбрат і ворожнечу поміж своїми – то було найпершим нашим обов’язком.». Зараз ми бачимо все те, що написав у своїй книзі «Україна – або смерть», видатний борець за свободу нашого народу та держави. Верховна Рада зрадила народ і сіє розбрат в нашій країні. Найманці знову руйнують те, що так важко здобувалося століттями. 
       «Аеропорт в Торонто. Через двадцять годин літак «Люфтганзе» Торонто-Київ донесе мене до моєї мрії. Кваплю час. Нарешті лайнер у повітрі. Нестримне чекання: хвилини видаються роками. П’ятдесять довгих років не бачив України, піввіку линув до неї, марив нею у снах, вболівав і сподівався. Вірив, що неодмінно повернуся додому, вдихну прозоре п’янке повітря, спраглими губами торкнуся рідної землі!».
Це слова людини, яка любила свою Батьківщину і яка поклала за її майбутнє всі роки свого життя.
ТА ЧИ Є ЩОСЬ ПОДІБНЕ, ЩОСЬ ЛЮДЯНЕ У НИНІШНІХ МОЖНОВЛАСНИКІВ, ЯКІ ГАНБЛЯТЬ СВІТЛІ ПОЧУТТЯ СПРАВЖНІХ СИНІВ УКРАЇНИ????????????.................
Далі буде.

Едуард Лощицький.
Київ.